Методи та методика педагогічних досліджень 8 страница

Розділ І

формування спеціальних здібностей у зв'язку з професіоналіза­цією, з іншого - виділяють цей вік як центральний період форму­вання характеру та інтелекту»^І.

Соціолог В.Шубкін називає вік від 17 до 25 років доленосним періодом у житті людини. Інтенсивні пошуки поклику, вибір пріо­ритету, перехід від книжних романтичних уявлень до зіткнення з реальними інститутами, професійне самовизначення, працевлаш­тування, любов, становлення сім'ї. Все це пов'язане з такою гос­тротою емоційних переживань, з такою кількістю рішень, які не­обхідно прийняти в найкоротший період і які величезною мірою визначають долю людини, тому:

• це період найбільш інтенсивного дозрівання особистості; саме
на нього припадає досягнення стабільності більшості психіч­
них функцій;

• це вік переоцінки цінностей і мотивації поведінки, посилен­
ня свідомих мотивів поведінки; проте спеціалісти в галузі
вікової психології і фізіології відзначають, що здатність до
свідомої саморегуляції своєї поведінки розвиненау студентів
не повною мірою (невмотивований ризик, невміння передба­
чити наслідки своїх вчинків, в основі яких можуть бути не
завжди гідні мотиви);

• водночас - це вік безкорисливих жертв і самовіддачі;

• це центральний період формування якостей характеру та
інтелекту; саме на нього припадає досягнення стабільності
та піку більшості психічних функцій (пік розвитку уваги 22,

24 роки, в подальшому в 27, 29 років - спад; пік розвитку
пам'яті 23, 24, 29 років; пік розвитку мислення від 20-22 до

25 років).

Протягом усього цього вікового періоду найменше змінюється образна пам'ять, яка зберігає попередній рівень розвитку. Найбіль­ших змін набуває короткотривала, вербальна пам'ять. У цьому віці посилюється роль практичного мислення.

Існує ще одна особливість психічного розвитку студентів: якщо в середній школі дуже часто навчання і виховання випереджува-

'Современньїе психолого-педагогические проблемьі вьісшей школи / Под ред. Б.Г.Ананьева, Н.В.Кузьминой. - Ленинград, 1974. -с.7.

Загальні основи педагогіки вищої школи

ли розвиток, то в студентському віці найчастіше розвиток випе­реджує навчання і виховання.

Коло інтересів студентів не обмежується тільки навчальним матеріалом, а поширюється також на мистецтво, спорт, суспільну діяльність, організацію особистого життя.

На студентський вік припадає процес активного формування соціальної зрілості. Соціальна зрілість передбачає здатність кож­ної молодої особи оволодіти необхідною для суспільства сукупні­стю соціальних ролей (спеціаліста, батька, матері, громадського діяча).

Проблему соціальної зрілості особистості вивчають різні науки. До них відносяться педагогіка, психологія, соціологія, акмеоло-гія. Проблема зрілості може розглядатися на рівні індивіда, осо­бистості, суб'єкта діяльності і індивідуальності. Особистісна соц­іальна зрілість включає такі компоненти: відповідальність, толерантність, саморозвиток, позитивне ставлення до світу (цей компонент присутній у всіх попередніх).

У студентів підвищується інтерес до моральних проблем (мета, образ життя, обов'язки, любов, вірність, тощо). Посилюється цілеспрямованість, рішучість, настирливість, самостійність, інди­відуальність, ініціативність у процесі діяльності та спілкування, вміння володіти собою.

Відомо, що в юнацькому віці бажання і прагнення розвиваєть­ся раніше, ніж воля і характер. В силу недостатності життєвого досвіду студентська молодь плутас ідеали з ілюзіями, романтику з екзотикою.

Юність - пора самоаналізу і самооцінок. Самооцінка здійснюється шляхом порівняння ідеального «Я» з реальним. Про­те разом з тим ідеальне»Я» ще не вивірено і може бути випадко­вим, а реальне «Я» може бути ілюзорним. Це викликає невпев­неність в собі, що супроводжується зовнішньою різкістю і розв'язаністю.

У першокурсників часто можна спостерігати досить різкий перехід від захоплюючого очікування при вступі до вищого на­вчального закладу і в перші місяці навчання в ньому до скептич­ного, критичного та іронічного ставлення до викладачів, вузівсь­кого режиму.

Розділ І

Загальні основи педагогіки вищої школи

Другий період юності характеризується максималізмом і ка­тегоричністю думок, які не завжди свідчать про принциповість. Іноді категоричність переходить в негативне ставлення до думки дорослих, особливо літніх людей і неприйняття їх порад. Оскіль­ки юність мас підвищену соціальну активність, при відсутності необхідного виховання це призводить до конфліктів.

Аналіз результатів дослідження, проведеного у Житомирсько­му педагогічному університеті, свідчить про те, що більшість сту­дентів (72%) мають досить розвинену самосвідомість, відносно вірно оцінюють свій рівень професійної і моральної зрілості. Біля 70% студентів мотивом вибору професії є інтерес до предмету, 20% - бажання підвищити свій інтелектуальний рівень. Тому не мож­на говорити, що в наш час інтерес до знань відсутній у студентів. На сучасному етапі розвитку нашого суспільства постають нові проблеми; невпевненість у завтрашньому дні призводить до «зап­рограмованого» неблагополуччя молоді; агресивність з одного боку, соціальна інфантильність з іншого частіше й частіше харак­теризують студентів, особливо енергійних і романтичних. Роман­тизм часто змінюється скептицизмом і цинізмом, прагнення до високих ідеалів - споживацькою психологією. У 2/3 студентів немає установки працювати в школі; 90% взагалі не впевнені, чи знайдуть собі роботу.

Труднощі у підтримці бажаної структури ціннісних орієнтацій у студентської молоді породжені вже тим, що навчально—вихов­ний процес у вищих навчальних закладах все ще ведеться без ура­хувань впливу зовнішніх чинників, які впливають на свідомість і поведінку як щодо засобів масової комунікації, так і міжособисті-сних стосунків. Робота викладачів провадиться без знання специф­іки групи, курсу; не враховується посилений вплив суспільної думки на мотиваційну сферу свідомості молоді.

Вирішенню вказаної проблеми може допомогти аналіз студен­тського соціуму (щоб впливати на нього, на процеси, що в ньому відбуваються, треба знати загальні закономірності колективного спілкування). Студентський соціум слід розглядати, з одного боку, як цілісну систему зі свосю структурою, зв'язками, а з іншого -як частину більш широкого соціального середовища, соціальної спільноти - макросередовища суспільства. Вплив на особистість

студента мають сформовані контакти свого й інших соціумів. Звичайно, особистість формують не тільки прийоми і форми педа­гогічного впливу, але й засоби масової інформації. У кожному соціумі, як правило, існує своя система взаємин, своя морально-психологічна атмосфера, свої вимоги й еталони поведінки. Так, наприклад, ті вимоги, що існують в науковому мікросоціумі, аб­солютно не обов'язкові у гуртожитку чи клубі, де цінуються ко­мунікабельність, розкутість, кмітливість, привабливість. В одно­му випадку мікросоціум може ініціювати діяльність студента, в іншому - гальмувати, в третьому - вони будуть взаємно індифе­рентними.

Ю.А.Самарін виділив ряд характерних рис, які мають місце у розвитку студентської молоді. В цей період людина визначає свій майбутній життєвий шлях, оволодіває професією і починає про­бувати себе в різноманітних галузях життя; самостійно планує свою діяльність і поведінку, активно відстоює самостійність суд­жень і дій. У цьому віці складається світогляд, етичні і естетичні погляди на основі синтезу багатьох знань, життєвого досвіду, са­мостійного розуміння і практичних дій.

Факт вступу до вищого навчального закладу зміцнює віру мо­лодої людини у власні сили і здібності, народжує надію на нове і цікаве життя. Водночас на першому та другому курсах досить часто виникає питання про правильність вибору професії, спец­іальності, що супроводжується розчаруванням. До кінця треть­ого курсу остаточно розв'язується питання про пріоритетне са­мовизначення.

У дослідженнях педагогів і психологів зафіксовано, що у сту­дентської молоді третього курсу спостерігається пожвавлення і поглиблення системи міжособистісних стосунків, підвищується інтерес до інших студентських груп. У цей час виникає проблема створення сім'ї. Студенти стають більш розбірливими у виборі на­вантажень, доручень; бувають випадки, коли інтимне, особистіс-не у структурі спілкування витісняє всі інші складові.

Пошук супутника життя відіграє на 3-4 курсах велику роль, впливає на успішність і громадську активність студентів. Дані соц­іологів свідчать про те, що, як правило, студентські сім'ї не зали­шаються поза групою, не випадають з колективу.

Розділ І

Загальні основи педагогіки вищої школи

Якщо на першому курсі кількість «діад» і «тріад» (мікрогруп, об'єднаних дружніми стосунками) в групах нечисленна, то до тре­тього курсу майже кожен студент є представником якоїсь з груп, які відрізняються свосю спрямованістю, спільністю світоглядних позицій, інтересів.

У психолого-педагогічній літературі є способи виділяти різні типажі студентів за структурними особливостями особистості, або за іншими критеріями.

Переважна більшість авторів вважає, що в структурі особис­тості необхідно виділяти чотири групи властивостей, тобто стійких особливостей, що виявляються у різних видах діяльності. Отже, це такі чотири групи властивостей:

• спрямованість особистості, до якої входять її потреби, моти­
ви, цілі, переконання, ідеали;

• темперамент - психічна властивість особистості, яка визна­
чає динаміку її виявів у різних видах діяльності;

• здібності, тобто психічні властивості особистості, що явля­
ють собою потенційні й реальні можливості людини у вико­
нанні тієї чи іншої діяльності;

• характер - сукупність основних, стрижневих властивостей
особистості, що визначають стиль її поведінки у суспільстві.
Спрямованість - це основа, що визначає психологічний зміст
без виключення властивостей особистості, це своєрідний
стрижень особистості.

Тип спрямованості особистості - це той провідний напрям, у якому людина себе стверджує, розвиває свої здібності. Якщо в осно­ву виділення типів спрямованості особистості покладати суспільну цінність потреб, прагнень, то можна виділити три основних типи спрямованості:

• тип будівничого (сюди відносяться студенти, що утверджу­
ють себе справами, для інших людей, і це приносить їм задо­
волення);

• тип споживача (провідні мотиви їх активності пов'язані з
споживанням; самоствердження у споживанні духовних і
матеріальних цінностей);

• тип руйнівника; джерелом задоволення є саме по собі руйну­
вання того, що створюється іншими.

Б.Г.Анан'єв розробив типологію сучасного студентства, в ос­нову якого були покладені такі критерії: ставлення до навчання, наукова і громадська активність, загальна культура і почуття ко­лективізму.

Тип 1. Студент, що відмінно навчається з профілюючих, загаль­но-теоретичних, суспільних дисциплін. Займається науково - дос­лідницькою роботою. Має високу культуру. Бере активну участь в громадській роботі. З колективом пов'язаний різнобічними інте­ресами. Це - ідеал сучасного студента.

Тип 2. Студент добре навчається. Вважає отримання спеціаль­ності єдиною метою навчання у вищому навчальному закладі. Сус­пільними дисциплінами цікавиться у межах програми. Пов'яза­ний з колективом навчальними і професійними інтересами. Бере участь у громадській роботі. Оцінюється викладачами та колега­ми як хороший студент.

Тип 3. Студент, що відмінно встигає у навчанні, розглядає на­уку як основну сферу інтересів і діяльності. Виявляє інтерес до суспільних наук як засобу пояснення дійсності і своєї поведінки. Має високу загальну культуру. Активний у громадській діяль­ності, з колективом пов'язаний широкими науковими інтересами. Студент цього типу — майбутній учений. Серед цих студентів є такі, хто займається тільки наукою, всі ж інші заняття вважає марною тратою часу. Саме про них говорять - «раціоналіст XXI століття».

Тип 4. Студент, що встигає у навчанні, активно цікавиться сус­пільними науками понад програми, науково-дослідницькою робо­тою, як правило, не займається. Загальна культура обмежена про­фесіональними інтересами. Виключно активний у громадській роботі і в житті колективу, інтереси якого розглядає як власні. Це активний громадський діяч. Його поважають за чесність, прин­циповість, єдність слова і справи. Він завжди в гущавині життя. Вчиться на «4» і «5».

Тип 5. Студент, що встигає у навчанні з усіх дисциплін. Науко­во-дослідницькою роботою не займається. Розглядає спеціальність і культуру як основну сферу своїх інтересів І діяльності. В суспіль­ному, громадському житті не бере активної участі. З колективом його пов'язують культурні та розважальні інтереси. В студентсько­му колективі він — визнаний ерудит, знавець сучасного мистецтва,

Розділ І

Загальні основи педагогіки вищої школи

за його порадою інші студенти читають ті чи інші книжки. Іноді це заважає навчанню, але такий студент добре навчається і сумлі­нно ставиться до майбутньої професії.

Тип 6. Студент погано навчається, має низьку успішність. На­уково-дослідницькою роботою не займається. Пасивний стосовно участі в громадській діяльності. Відпочинок і розваги розглядає як головну сферу своєї діяльності. З колективом пов'язаний го­ловним чином інтересами відпочинку. Це посередній студент, який вважає себе «оригіналом», іноді морально нестійкий. До вищого навчального закладу він вступив тому, що це «модно», «всі йдуть». Свою професію не любить і цінує її лише як джерело існування. Навчається з мінімальним зусиллям; де є можливість, використо­вує шпаргалку.

В науково-методичній літературі можна зустріти поділ сту­дентів за рівнем відповідального ставлення до навчальної діяль­ності. Критерієм відповідальності найчастіше вважають: повноту виконання завдань, термін їх здачі, зацікавленість роботою. Ви­ходячи з цих критеріїв, студенти поділяються на дійсно відпові­дальних, виконавців і безвідповідальних.

Дійсно відповідальних характеризує творчий підхід до вико­нання роботи. Завдання вони виконують вчасно, у великих обся­гах, мають бажання проводити наукову роботу.

Виконавці виконують «від і до» усі вимоги, їх ставлення до ро­боти — формальне, немає бажання працювати, завдання дуже час­то виконуються в останній момент.

Безвідповідальні виконують завдання епізодично.

Слід зауважити, що більшість студентів є представниками дру­гого рівня.

Г.О.Нагорна поділяє студентів педвузів залежно від типу мис­лення на чотири групи: високий рівень - творчий тип мислення; достатній рівень - репродуктивно-творче мислення; середній — репродуктивне мислення; низький -інтуїтивне мислення.

Студенти з високим рівнем професійного мислення виділяють істотні ознаки педагогічних фактів, явищ, ситуацій, аргументують їх, можуть прогнозувати результат, приймати власне рішення.

Студенти з достатнім рівнем професійного мислення виділя­ють істотні ознаки педагогічних фактів, явищ, обставин, ситуацій,

встановлюють між ними причинно-наслідкові зв'язки і залеж­ності, але недостатньо аргументують свої рішення, прогнозують можливі результати взаємодії з учнями, колегами.

Студенти з середнім рівнем розвитку професійного мислення виділяють суттєві, істотні ознаки педагогічних явищ, фактів, об­ставин, ситуацій, але не завжди можуть прогнозувати, не вихо­дять за межі відомих правил, вважають за краще діяти за зраз­ком.

Низький рівень професійного мислення характеризує сту­дентів, яким важко визначити істотні ознаки педагогічних фактів, ситуацій, обставин, їх діяльність підпорядкована інтуїції.

Отже, існують різні види типізації студентів, які певною мірою можуть допомогти молодому викладачеві в організації навчаль­но-виховної роботи, процесу адаптації молодої особи у вищому навчальному закладі.

Найважливішою умовою для успішного всебічного розвитку кожного студента є розуміння ним своєї неповторності, індивіду­альності. Відомий психолог Анан'єв Б.Г. відзначає: «Індивіду­альність — це і предмет виховання і його умова, а найбільше його продукт. Як в клінічному, так і в педагогічному досвіді одиничне в смислі індивідуальності єунікальним явищем, оскільки воно має власний внутрішній світ, самосвідомість і саморегуляцією, що є діючим організатором поведінки - «я».

Індивідуальність — це своєрідність психіки особистості індиві­да, її неповторність. Вона проявляється в рисах темпераменту і характеру, в емоційній і вольовій сферах, в інтересах, потребах і здібностях людини.

Зі вступом до освітнього закладу студент проходить соціальну адаптацію до процесу в освітньому закладі.

Соціально - педагогічна адаптація - це засвоєння молодою людиною норм студентського життя, включення в систему міжо-собових стосунків групи.

Адаптацію студентів вузу слід розглядати як комплексну про­блему, виділяючи в ній різні окремі рівні і ланки, кожна з яких має специфічні механізми, зумовлені рівнем розвитку студента, групи і колективу. Процес адаптації студентів проходить на дек­ількох рівнях «пристосування»: до нової системи навчання; до

Розділ І

Загальні основи педагогіки вищої школи

зміни режиму праці і відпочинку; до входження в новий колек­тив.

Протягом перших курсів складається студентський колектив, формуються навички й уміння раціональної розумової праці, усв­ідомлюється покликання до обраної праці, дозвілля, побуту, вста­новлюється система роботи щодо самоосвіти і самовиховання про­фесійно-значущих якостей.

Різке руйнування багатолітнього звичного робочого стереоти­пу, основу якого складає відкрите І.П.Павловим психофізіологіч­не явище - динамічний стереотип, іноді призводить до нервових зривів і стресових реакцій.

З цієї причини період адаптації, пов'язаний із руйнуванням попередніх стереотипів, може на перших порах зумовлювати по­рівняно низьку успішність та труднощі у спілкуванні.

В одних студентів вироблення стереотипу відбувається стриб­коподібно, у інших - рівно. Безперечно, особливості перебудови пов'язані з типом нервової системи, проте соціальні чинники теж мають позитивне значення. Знання індивідуальних особливостей студента, на основі яких будується система його включення в нові види діяльності і нове коло спілкування, дає можливість запобіг­ти дезадаптичному синдрому, зробити процес адаптації рівним і психологічно комфортним.

На основі досліджень процесу адаптації першокурсників мож­на виділити такі труднощі:

• негативні переживання, пов'язані з виходом учорашніх
учнів з шкільних колективів з їх моральною допомогою і мо­
ральною підтримкою;

• невизначеність мотивації вибору професії;

• недостатня психологічна підготовка до неї;

• невміння здійснювати психологічну саморегуляцію поведі­
нки і діяльності;

• відсутність повсякденного контролю педагогів;

• пошук оптимального режиму праці і відпочинку в нових
умовах;

• налагодження побуту і самообслуговування, особливо при
переході з домашніх умов до умов гуртожитку;

• відсутність навичок самостійної роботи;

• невміння конспектувати, працювати з першоджерелами, словниками, каталогами, довідниками, показниками.

Всі ці труднощі - різні за своїм походженням, Одні з них -об'єктивні, інші - носять суб'єктивний характері пов'язані з слаб­кою підготовкою, дефектами виховання в сім'ї та школі.

На жаль, при зарахуванні абітурієнта у вищий заклад освіти в основному враховується лише його успішність - рівень знань. Відсутність іншої інформації у викладача приводить до того, що процес пристосування студентів до вузівського життя затягується.

Для вироблення тактики і стратегії, що забезпечує оптималь­ну адаптацію студентів до вищого навчального закладу, важливо знати життєві плани, інтереси першокурсника, систему доміную­чих мотивів, рівень домагань, самооцінку, здатність до свідомої регуляції поведінки і т. ін. Успішне розв'язання цієї проблеми пов'язано з розвитком психологічної служби у вищому освітньо­му закладу. Дані психодіагностики потрібні, насамперед, самому студентові, кураторові, викладачеві.

Специфіка навчання у вищих закладах освіти така, що викла­дач, котрий читає лекцію, майже не має можливості враховувати індивідуальний темп засвоєння, рівень розвитку мислення кож­ного студента. У куратора теж мало часу на спілкування зі студен­тами. Тому першокурсники дуже часто відчувають дискомфорт.

Нові умови діяльності у вузі - це якісно нова, інша система взає­мин відповідальної залежності, де на перший план виходить не­обхідність самостійної регуляції своєї поведінки, наявність того ступеня свободи в організації своїх занять і побуту, які нещодавно були їм недоступні.

За нашими дослідженнями, третина студентів не можуть по­вністю включитися у навчальний процес до кінця першого семест­ру. Це має свою психологічну основу. Школяру, що виробив сте­реотип режиму навчальної діяльності науроках, доводиться долати його з перших днів перебування у вищому навальному закладі. Не­достатня увага до формування продуктивного стиля мислення у школярів приводить до того, що навчальний процес у вищому на­вчальному закладі вимушений значною мірою спиратися на репро­дуктивне мислення першокурсників; до того ж, такий тип мислен­ня не дає можливості студенту приймати оптимальні рішення в

Розділ І

Загальні основи педагогіки вищої школи

нестандартних ситуаціях і легко адаптуватися у змінних умовах діяльності.

Процес адаптації кожного студента проходить по-різному. Юнаки і дівчата, що мають трудовий стале, легше адаптуються, ніж вчорашні школярі.

Адаптації першокурсників вищого навчального закладу сприяє така система заходів: робота щодо комплектування академічних груп з урахуванням психологічних особливостей студентів і їх пси­хологічною сумісності; ритуал «Посвята у студенти»; виступи вик­ладачів; курс «Вступ до спеціальності»; знайомство з історією ви­щого навчального закладу і його випускниками; організація консультпунктів у гуртожитку; ведення щомісячної атестації, що дозволяє контролювати самостійну роботу і допомагати першокур­сникам.

Особливе значення для адаптації студента має колектив. А.С.Макаренко визначає колектив як «цілеспрямований комп­лекс особистостей», організованих, наділених органами колекти­ву. А там, де є організація колективу і питання ставлення товари­ша до товариша - це не питання дружби, не питання сусідства, а питання відповідальної залежності.

Формуванню колективу сприяє створення соціально-ціннісної єдності шляхом роз'яснення значущості навчання, його мети і за­дач, стимулювання активу стосовно згуртування колективу; роз­виток свідомості, творчості, дружби, розуміння взаємостосунків; закріплення авторитету активу; забезпечення дружньої спільної діяльності; проявлення турботи про студентів, врахування їх за­питів.

Студентський колектив проходить кілька стадій у своєму роз­витку за рівнем згрупованості, наявністю громадської думки, ав­торитетністю активу, а також рівнем вимогливості особистості до себе.

За словами Л.С.Виготського, роль педагога зводиться до того, щоб бути організатором соціального виховного середовища, регу­лятором і контролером його взаємодії з коленим студентом.

Прямий обов'язок професорсько-викладацького складу всьо­го вищого навчального закладу полягає у тому, щоб допомогти студентові в процесі становлення його не тільки як майбутнього

спеціаліста, але й як особистості, сприяти створенню атмосфери свободи, самоповаги та творчості.

У студентському житті схрещуються лінії формальних і нефор­мальних зв'язків. Але, на жаль, групи формуються за рішенням адміністрації, не враховуючи бажання студентів, та інших фак­торів сумісності і рівня соціальної зрілості.

Думаючи про покращення умов навчання і виховання, потрібно цікавитись не тільки навчальними програмами і методами викла­дання, але й життям студента (ступенем його самостійності, спо­собом проведення вільного часу).

Відомо, що люди відрізняються характером, інтелектом, здат­ністю до самооцінки, емоційністю. Ці індивідуальні здібності по­трібно враховувати у процесі особистісно-середовищної взаємодії. Без цього неможливо ефективно впливати на студентство.

Безумовно, якість набутих знань залежить від самого студен­та. Але не можна, щоб вузівська молодь проявляла себе як соц­іальна група тільки через цю провідну діяльність.

Дослідження доводять, що в останні роки постійні контакти в межах навчального мікросоціуму послаблюються. Можливо, що стійкий інтерес до обміну знаннями послабився; якщо студент не зміг самоствердитися у межах основного соціуму, він потрапляє до системи морально-психічного дискомфорту.

Важливе місце в системі особистісно-середовищних стосунків студента займають комунікативні зв'язки з професорсько-викла­дацьким складом. Зараз переважає суб'єктно-об'єктна парадигма, авторитарний стиль, компанійська поведінка з боку студентів, формалізм педагогічних заходів. Більш доцільною булаб суб'єктно-суб'єктна взаємодія, яка має на меті:

• розвиток творчого потенціалу студентів на базі співробітниц­
тва;

• прагнення до самореалізації і самовираження обох суб'єктів
у навчальному процесі;

• удосконалення техніки спілкування.

Виникає необхідність пожвавлення роботи органів студентсь­кого самоврядування. Студентське самоврядування у вищому зак­ладі освіти функціонує з метою забезпечення виконання студен­тами своїх обов'язків та захисту їх прав і сприяє гармонійному

Розділ І

Загальні основи педагогіки вищої школи

розвитку особистості студента, формуванню у нього навичок май­бутнього організатора, керівника.

Основними завданнями органів студентського самоврядуван­ня є:

• забезпечення і захист прав та інтересів студентів;

• забезпечення виконання студентами своїх обов' язків;

• сприяння навчальній, науковій та творчій діяльності сту­
дентів;

• сприяння у створенні необхідних умов для проживання і
відпочинку студентів;

• створення різноманітних студентських гуртків, товариств,
об'єднань, клубів за інтересами;

• організація співробітництва із студентами інших вищих зак­
ладів освіти і молодіжними організаціями;

• сприяння проведенню серед студентів соціологічних дослід-

• сприяння працевлаштуванню випускників;

• участь у вирішенні питань міжнародного обміну студента­
ми.

Отже, студентство - це особлива соціально група, яка має своє психологічні особливості, етапи розвитку соціальної адаптації у вищому навчальному закладі.

Запитання для самоконтролю

1. Дати визначення поняття «студентство».

2. Охарактеризувати студентство як соціальну групу, розкри­
ти її специфіку.

3. Назвати основні шляхи становлення студента як суб'єкта
педагогічної діяльності.

4. Розкрити сутність поняття соціальної адаптації.

5. Визначити головні умови соціальної адаптації студентів в
освітньому закладі.

1.6. Організація виховної роботи у вищому навчальному закладі

«Виховання може рухатись вперед тільки з рухом усього суспільства».

(К.Д.Упшнський)

Термін «виховання» є похідним від слова «ховати», «вирощу­вати». В українській народній педагогіці воно вживалося у зна­ченні «оберігати», ховати від зла, шкідливого впливу. Поняття «виховувати» і «навчати» у сучасних умовах - це два самостійних поняття, хоча і взаємопов'язаних між собою. Навчання — частина виховання.

К.Д.Ушинський підкреслював: «Виховання бере людину всю, якою вона є, з усіма її народними і поодинокими особливостями, -її тіло, душу, розум»¹. Ототожнювати ці поняття не можна. Ото­тожнення свого часу привело до дублювання понять «освіченість» і «вихованість».

В.М.Бехтєрєв писав: «Якщо освіта спрямована на примножен­ня людських знань і, отже, на збільшення ерудиції, то виховання розвиває розум людини, привчає її до синтезу і аналізу, воно слу­гує облагородженню душевних почуттів і зміцненню її волі»². Тому і методика виховання - це окрема галузь, яка має свою логіку.

Призначенням виховання як соціально-особистісного феноме­на є забезпечення взаємодії між поколіннями, сприяння станов­ленню ін-дивідуума суб'єктом конкретно-історичного процесу, що передбачає безболісне входження та адаптацію підростаючих по­колінь до життя в певних соціально-економічних реаліях.

Поиск по сайту: