Мозговий О.М.,

доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри міжнародних фінансів Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана

Список скорочень

ГКУ – Господарський кодекс України;

ДКЦПФР – Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

ДПА – Державна податкова адміністрація;

Держкомстат – Державний комітет статистики України;

Держфінмоніторинг – Державний комітет з фінансового моніторингу;

ЗУ – Закон України;

ІСІ – інститут спільного інвестування;

КІФ – корпоративний інвестиційний фонд;

ККУ – Кримінальний кодекс України;

КУА – компанія з управління активами;

КУпАП – Кодекс України про адміністративні правопорушення;

НБУ – Національний банк України;

НМДГ – неоподатковуваний мінімум доходів громадян;

ПДВ – податок на додану вартість;

ПІФ – пайовий інвестиційний фонд;

ПКУ – Податковий кодекс України;

П(С)БО – Положення (стандарт) бухгалтерського обліку;

СРО – саморегулівна організація;

ЦКУ – Цивільний кодекс України.

РОЗДІЛ 1

Регламентування підприємницької діяльності в Україні

Ø Правочин, форми та види правочинів

Ø Істотні умови договору

Ø Договір купівлі-продажу

Ø Договір дарування

Ø Договір доручення

Ø Договір комісії

Ø Застава та форми укладання договору застави

Ø Позовна давність

Ø Довіреність

Ø Види господарських товариств

Ø Установчі документи товариства

Ø Реорганізація та ліквідація товариства

Ø Підприємство. Об’єднання підприємств

Ø Комерційна таємниця

Ø Час та місце відкриття спадщини

Ø Порушення та провадження справи про банкрутство

Ø Вчинення нотаріальних дій

У результаті вивчення розділу «Регламентування підприємницької діяльності в Україні» студенти отримують такі ЗНАННЯ:

ü поняття та особливості укладання правочинів;

ü істотні умови договору;

ü специфіку договорів різних видів;

ü поняття та види господарських товариств;

ü сутність позовної давності та її види;

ü основні аспекти спадкування;

ü процедура банкрутства;

ü вчинення нотаріальних дій в Україні;

а також УМІННЯ:

ü визначати форму укладання правочину;

ü обирати необхідний вид договору для конкретної трансакції;

ü визначати строки позовної давності;

ü обирати необхідну організаційно-правову форму для створення товариства;

ü укладати довіреність.

Правочин. Загальні вимоги до правочинів. Види правочинів. Форми правочинів.

Договір. Односторонній договір. Двосторонній договір. Істотні умови договору.

Договір купівлі-продажу. Предмет договору купівлі-продажу. Обов’язки продавця. Обов’язки покупця. Договір міни.

Договір дарування. Дарувальник. Обдаровуваний. Дарунок. Письмова форма договору дарування.

Договір доручення. Довіритель. Повірений. Обов’язки повіреного. Обов’язки довірителя.

Договір комісії. Комісіонер. Комітент. Істотні умови договору комісії.

Зобов’язання. Застава. Заклад. Іпотека. Нерумоме майно.

Строк. Термін. Позовна давність. Загальна позовна давність. Спеціальна позовна давність.

Представництво. Представник. Довіреність. Припинення довіреності.

Юридична особа. Товариство. Підприємницьке товариство. Господарське товариство. Форми (види) господарських товариств. Повне товариство. Командитне товариство. Товариство з обмеженою відповідальністю. Товариство з додатковою відповідальністю. Акціонерне товариство.

Установчі документи товариства. Рішення про утворення суб’єкта господарювання. Засновницький договір. Статут (положення).

Припинення юридичної особи. Злиття. Приєднання. Поділ. Перетворення. Виділ. Ліквідація. Черговість кредиторів при ліквідації.

Підприємство. Приватне підприємство. Підприємство колективної власності. Комунальне підприємство. Державне підприємство. Змішане підприємство. Підприємство з іноземними інвестиціями. Іноземне підприємство. Унітарне підприємство. Корпоративне підприємство. Малі підприємства. Великі підприємства. Середні підприємства.

Об’єднання підприємств. Господарське об’єднання. Державне господарське об’єднання. Договірні об’єднання. Статутні об’єднання. Асоціація. Корпорація. Консорціум. Концерн. Асоційовані підприємства. Проста залежність. Вирішальна залежність. Холдингова компанія. Державна холдингова компанія. Холдинговий корпоративний пакет акцій. Корпоративне підприємство.

Інформація. Режим доступу до інформації. Відкрита інформація. Інформація з обмеженим доступом. Конфіденційна інформація. Таємна інформація. Банківська таємниця. Інсайдерська інформація. Інсайдери. Відомості, що не становлять комерційної таємниці.

Спадкування. Час відкриття спадщини. Місце відкриття спадщини. Заповіт. Черги права на спадкування. Утриманець. Прийняття спадщини. Відумерла спадщина.

Банкрутство. Боржник. Кредитор. Конкурсні кредитори. Поточні кредитори. Розпорядження майном боржника. Мирова угода. Санація. Ліквідація. Мораторій на задоволення вимог кредиторів. Розпорядник майна. Арбітражний керуючий. Керуючий санацією. Ліквідатор. Черговість задоволення вимог кредиторів. Містоутворюючі підприємства. Грошове зобов’язання.

Нотаріат в Україні. Нотаріальна таємниця. Стажист нотаріуса. Нотаріальні дії. Відмова у вчиненні нотаріальної дії.

1.1 Правочин, форми та види правочинів

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦКУ, правочин ‑ дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Односторонній правочин ‑ дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов’язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Рис. 1.1. Класифікація правочинів

Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину виступають:

1. Зміст правочину не може суперечити ЦКУ, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.

Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не суперечить договору або закону.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо:

1) його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони;

2) воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку;

3) він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Якщо фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

У письмовій формі належить вчиняти:

1) правочини між юридичними особами;

2) правочини між фізичною та юридичною особою;

3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Договір про закупівлю, який укладається відповідно до Закону України «Про здійснення державних закупівель», на вимогу замовника підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

1.2 Істотні умови договору

Відповідно до ЦКУ, договір ‑ домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов’язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов’язку щодо першої сторони.

Договір є двостороннім, якщо правами та обов’язками наділені обидві сторони договору.

До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Відповідно до ЦКУ, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору виступають умови:

1) про предмет договору;

2) що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду;

3) щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Згідно із ГКУ, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними умовами виступають умови:

1) визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду;

2) щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода;

3) про предмет договору;

4) про ціну договору;

5) про строк дії договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати:

· найменування (номенклатуру, асортимент) продукції (робіт, послуг);

· кількість продукції (робіт, послуг);

· вимоги до їх якості.

Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов’язкових для сторін нормативних документів, а у разі їх відсутності ‑ в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому ГКУ, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.

У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.

Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов’язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

1.3 Договір купівлі-продажу

Відповідно до ст. 655 ЦКУ, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Предметом договору купівлі-продажу можуть бути:

1) товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому;

2) майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

3) право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

Особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товар у. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Основними обов’язками продавця виступають:

1) попередити покупця про права третіх осіб (права наймача, право застави, право довічного користування тощо) на товар;

2) вступити у справу на стороні покупця у разі пред’явлення третьою особою позову про витребування товару;

3) відшкодувати покупцеві завдані йому збитки у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав;

4) одночасно передати покупцеві товар, його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства;

5) зберігати проданий товар, не допускаючи його погіршення, якщо право власності переходить до покупця раніше від передання товару;

6) забрати (вивезти) товар, не прийнятий покупцем (одержувачем), або розпорядитися ним в розумний строк.

Основними обов’язками покупця виступають:

1) повідомити продавця та подати клопотання про залучення його до участі у справі, якщо третя особа на підставах, що виникли до продажу товару, пред’явить до покупця позов про витребування товару;

2) прийняти товар, крім випадків, коли він має право вимагати заміни товару або має право відмовитися від договору купівлі-продажу;

3) забезпечити схоронність товару, якщо покупець (одержувач) відмовився від прийняття товару негайно повідомивши про це продавця;

4) оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, ‑ за ціною, що визначається відповідно до статті 632 ЦКУ, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу;

5) оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Договором може бути встановлений обов’язок продавця або покупця страхувати товар.

Різновидом договору купівлі-продажу виступає договір міни. Згідно із ч. 1 ст. 715 ЦКУ, за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар.

Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості. Право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов’язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом. Договором може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги).

До договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов’язання.

1.4 Договір дарування

Згідно із ч. 1 ст. 717 ЦКУ, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Рис. 1.2. Предмет договору дарування

Дарунком (предметом договору дарування) можуть бути (рис. 1.2):

1) рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери;

2) нерухомі речі;

3) майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.

Договір дарування може укладатися в усній і письмовій формах. Договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно.

У письмовій формі укладається договір дарування:

1) нерухомої речі: підлягає нотаріальному посвідченню;

2) майнового права;

3) з обов’язком передати дарунок у майбутньому: у разі недодержання письмової форми – договір є нікчемним;

4) рухомих речей, які мають особливу цінність: передання такої речі за усним договором є правомірним, якщо суд не встановить, що обдаровуваний заволодів нею незаконно;

5) валютних цінностей на суму, яка перевищує 50-тикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян: підлягає нотаріальному посвідченню.

Договором дарування може бути встановлений обов’язок обдаровуваного вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматися від її вчинення (передати грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не пред’являти вимог до третьої особи про виселення тощо).

Дарувальник має право вимагати від обдаровуваного виконання покладеного на нього обов’язку на користь третьої особи. У разі смерті дарувальника, оголошення його померлим, визнання безвісно відсутнім чи недієздатним виконання обов’язку на користь третьої особи має право вимагати від обдаровуваного особа, на користь якої встановлений цей обов’язок.

Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування й повернення дарунку в таких випадках:

1) у разі порушення обдаровуваним обов’язку на користь третьої особи;

2) якщо обдаровуваний умисно вчинив злочин проти життя, здоров’я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей: у разі дарування нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна;

3) якщо обдаровуваний створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність;

4) якщо внаслідок недбалого ставлення обдаровуваного до речі, що становить історичну, наукову, культурну цінність, ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена.

Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо на момент пред’явлення вимоги дарунок є збереженим. У разі розірвання договору дарування обдаровуваний зобов’язаний повернути дарунок у натурі.

Відповідно до ст. 728 ЦКУ, до вимог про розірвання договору дарування застосовується позовна давність в 1 (один) рік.

1.5 Договір доручення

Відповідно до ч. 1 ст. 1000 ЦКУ, за договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки довірителя.

Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного.

Договором доручення може бути визначений строк, протягом якого повірений має право діяти від імені довірителя.

Повірений має право на плату за виконання свого обов’язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо в договорі доручення не визначено розміру плати повіреному або порядок її виплати, вона виплачується після виконання доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги.

У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

Обов’язками повіреного виступають:

1) вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення. Повірений може відступити від змісту доручення, якщо цього вимагають інтереси довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі повірений повинен повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим;

2) виконати дане йому доручення особисто. Повірений має право передати виконання доручення іншій особі (замісникові), якщо це передбачено договором або якщо повірений був вимушений до цього обставинами, з метою охорони інтересів довірителя. Повірений, який передав виконання доручення замісникові, повинен негайно повідомити про це довірителя. У цьому разі повірений відповідає лише за вибір замісника;

3) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення;

4) після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення;

5) негайно передати довірителеві все одержане у зв’язку з виконанням доручення.

Обов’язками довірителя передбачається:

1) видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення;

2) забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення;

3) відшкодувати повіреному витрати, пов’язані з виконанням доручення;

4) негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв’язку з виконанням доручення;

5) виплатити повіреному плату, якщо вона йому належить.

Договір доручення припиняється:

1) на загальних підставах припинення договору;

2) у разі відмови довірителя або повіреного від договору;

3) у разі визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім;

4) смерті довірителя або повіреного.

Довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення у будь-який час. Відмова від права на відмову від договору доручення є нікчемною.

Якщо повірений діє як підприємець, сторона, яка відмовляється від договору, має повідомити другу сторону про відмову від договору не пізніш як за 1 (один) місяць до його припинення, якщо триваліший строк не встановлений договором.

У разі припинення юридичної особи, яка є комерційним представником, довіритель має право відмовитися від договору доручення без попереднього повідомлення про це повіреному.

Якщо договір доручення припинений до того, як доручення було повністю виконане повіреним, довіритель повинен відшкодувати повіреному витрати, пов’язані з виконанням доручення, а якщо повіреному належить плата ‑ також виплатити йому плату пропорційно виконаній ним роботі. Це положення не застосовується до виконання повіреним доручення після того, як він довідався або міг довідатися про припинення договору доручення.

Відмова довірителя від договору доручення не є підставою для відшкодування збитків, завданих повіреному припиненням договору, крім випадку припинення договору, за яким повірений діяв як комерційний представник.

Відмова повіреного від договору доручення не є підставою для відшкодування збитків, завданих довірителеві припиненням договору, крім випадку відмови повіреного від договору за таких умов, коли довіритель позбавлений можливості інакше забезпечити свої інтереси, а також відмови від договору, за яким повірений діяв як комерційний представник.

У разі смерті повіреного його спадкоємці повинні повідомити довірителя про припинення договору доручення та вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя, зокрема зберегти його речі, документи та передати їх довірителеві.

У разі ліквідації юридичної особи ‑ повіреного ліквідатор повинен повідомити довірителя про припинення договору доручення та вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя, зберегти його речі, документи та передати довірителеві.

1.6 Договір комісії

Відповідно до ст. 1011 ЦКУ, за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Договір комісії може бути укладений на визначений строк або без визначення строку, з визначенням або без визначення території його виконання, з умовою чи без умови щодо асортименту товарів, які є предметом комісії.

Комітент може бути зобов’язаний утримуватися від укладення договору комісії з іншими особами.

Істотними умовами договору комісії, за якими комісіонер зобов’язується продати або купити майно, є умови про це майно та його ціну.

Комітент повинен виплатити комісіонерові плату в розмірі та порядку, встановлених у договорі комісії. Якщо комісіонер поручився за виконання правочину третьою особою, він має право на додаткову плату. Якщо договором комісії розмір плати не визначений, вона виплачується після виконання договору комісії виходячи із звичайних цін за такі послуги.

Якщо договір комісії не був виконаний з причин, які залежали від комітента, комісіонер має право на комісійну плату на загальних підставах. У разі розірвання або односторонньої відмови від договору комісії комісіонер має право на плату за фактично вчинені дії.

Комісіонер зобов’язаний вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок. Якщо у договорі комісії таких вказівок немає, комісіонер зобов’язаний вчиняти правочини відповідно до звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться.

Якщо комісіонер вчинив правочин на умовах більш вигідних, ніж ті, що були визначені комітентом, додатково одержана вигода належить комітентові.

Комісіонер має право відступити від вказівок комітента, якщо цього вимагають інтереси комітента і комісіонер не міг попередньо запитати комітента або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі комісіонер повинен повідомити комітента про допущені відступи від його вказівок як тільки це стане можливим.

Майно, придбане комісіонером за рахунок комітента, є власністю комітента.

Комісіонер має право для забезпечення своїх вимог за договором комісії притримати річ, яка має бути передана комітентові. У разі оголошення комітента банкрутом комісіонер вважається заставодержателем притриманої ним речі.

Комісіонер має право відраховувати належні йому за договором суми з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента, якщо інші кредитори комітента не мають переважного перед ним права на задоволення своїх вимог із грошових коштів, що належать комітентові.

Комісіонер відповідає перед комітентом за втрату, недостачу або пошкодження майна комітента.

Після вчинення правочину за дорученням комітента комісіонер повинен надати комітентові звіт і передати йому все одержане за договором комісії.

Комітент, який має заперечення щодо звіту комісіонера, повинен повідомити його про це протягом 30 (тридцяти) днів від дня отримання звіту. Якщо такі заперечення не надійдуть, звіт вважається прийнятим.

Комітент зобов’язаний:

1) прийняти від комісіонера все належно виконане за договором комісії;

2) оглянути майно, придбане для нього комісіонером, і негайно повідомити комісіонера про виявлені у цьому майні недоліки.

Комітент має право відмовитися від договору комісії. Якщо договір комісії укладено без визначення строку, комітент повинен повідомити комісіонера про відмову від договору не пізніше ніж за 30 (тридцять) днів.

У разі відмови комітента від договору комісії він повинен у строк, встановлений договором, а якщо такий строк не встановлений, ‑ негайно розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера. У разі невиконання комітентом цього обов’язку комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за найвигіднішою для комітента ціною.

У разі відмови комітента від договору комісії комісіонер має право на відшкодування витрат, зроблених ним у зв’язку з виконанням договору.

Комісіонер має право відмовитися від договору комісії лише тоді, коли строк не встановлений договором. Комісіонер повинен повідомити комітента про відмову від договору не пізніше ніж за 30 (тридцять) днів. Комісіонер, який відмовився від договору комісії, повинен вжити заходів, необхідних для збереження майна комітента.

У разі відмови комісіонера від договору комісії комітент повинен розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера, протягом 15 (п’ятнадцяти) днів від дня отримання повідомлення про відмову комісіонера від договору. У разі невиконання комітентом цього обов’язку комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за найвигіднішою для комітента ціною.

У разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи - комісіонера договір комісії припиняється.

Якщо юридична особа - комісіонер припиняється і встановлюються її правонаступники, права та обов’язки комісіонера переходять до правонаступників, якщо протягом строку, встановленого для заявлення кредиторами своїх вимог, комітент не повідомить про відмову від договору.

Законом можуть бути встановлені особливості договору комісії щодо окремих видів майна.

1.7 Застава та форми укладання договору застави

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦКУ, зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Зобов’язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Сторонами у зобов’язанні є боржник і кредитор. У зобов’язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. Якщо кожна із сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

Виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов’язання.

Згідно із ч. 1 ст. 1 Закону України «Про заставу», застава ‑ це спосіб забезпечення зобов’язань, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 572 ЦКУ, в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Практично тотожне визначення наводиться в ч. 2 ст. 1 Закону України «Про заставу».

Рис. 1.3. Види застави

Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Видами застави виступають (рис. 1.3):

1) іпотека ‑ застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи;

2) заклад ‑ застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом ‑ у володіння третій особі.

Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.

Згідно із Законом України «Про іпотеку», нерухоме майно ‑ земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці і невід’ємно пов’язані з нею, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Застава повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання, космічних об’єктів, майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними Законом України «Про іпотеку». Іпотека визначається як вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку».

Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках, встановлених договором.

Згідно із ЦКУ, якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом.

Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або заставодавця з внесенням запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.

Заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.

Застава права на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника.

У договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору. Опис предмета застави у договорі застави може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид заставленого майна тощо).

Права заставодавця:

1) користуватися предметом застави відповідно до його призначення, у тому числі здобувати з нього плоди та доходи, якщо інше не встановлено договором і якщо це випливає із суті застави;

2) відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором;

3) заповідати заставлене майно. Правочин, яким обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно, є нікчемним

Заставодержатель має право користуватися переданим йому предметом застави лише у випадках, встановлених договором. За договором на заставодержателя може бути покладений обов’язок здобувати з предмета застави плоди та доходи.

Обов’язками володільця предмета застави виступають, якщо інше не встановлено договором:

1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави;

2) утримувати предмет застави належним чином;

3) негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави.

Заставодавець, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини зобов’язаний замінити або відновити це майно, якщо інше не встановлено договором.

Заставодержатель, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини зобов’язаний відшкодувати заставодавцю завдані збитки.

У разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв’язку із пред’явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Право застави припиняється у разі:

1) припинення зобов’язання, забезпеченого заставою;

2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави;

3) реалізації предмета застави;

4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави;

5) інших випадків, встановлених законом.

У разі припинення права застави внаслідок виконання забезпеченого заставою зобов’язання заставодержатель, у володінні якого перебувало заставлене майно, зобов’язаний негайно повернути його заставодавцеві.

1.8 Позовна давність

Відповідно до ст. 251 ЦКУ, строк ‑ певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

Термін ‑ певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку. До строку, що визначений півроком або кварталом року, застосовуються правила про строки, які визначені місяцями. При цьому відлік кварталів ведеться з початку року. Строк, що визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Строк, що визначений у півмісяця, дорівнює 15 (п’ятнадцяти) дням.

Якщо закінчення строку, визначеного місяцем, припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа, строк спливає в останній день цього місяця.

Строк, що визначений тижнями, спливає у відповідний день останнього тижня строку.

Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

Відповідно до ст. 256 ЦКУ, позовна давність ‑ це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Рис. 1.4. Позовна давність

У ст. 257 ЦКУ загальна позовна давність встановлюється тривалістю у 3 (три) роки (рис. 1.4).

Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Спеціальна позовна давність застосовується у таких випадках:

І. Позовна давність в 1 (один) рік застосовується, зокрема, до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації. У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

3) про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 ЦКУ);

4) у зв’язку з недоліками проданого товару (ст. 681 ЦКУ);

5) про розірвання договору дарування (ст. 728 ЦКУ);

6) у зв’язку з перевезенням вантажу, пошти (ст. 925 ЦКУ);

7) про оскарження дій виконавця заповіту (ст. 1293 ЦКУ).

ІІ. Позовна давність у 5 (п’ять) років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

ІІІ. Позовна давність у 10 (десять) років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного.

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін.

Позовна давність не поширюється на такі вимоги:

1) що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

2) вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

3) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю;

4) власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;

5) страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);

6) центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов’язань, що випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв».

Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

1.9 Довіреність

Відповідно до ч. 1 ст. 237 ЦКУ, представництво ‑ правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.

Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

Представник не може вчиняти правочин:

· який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє;

· від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє.

Представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи.

Згідно із ч. 3 ст. 244 ЦКУ, довіреність ‑ письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, встановлених ч. 4 ст. 245 ЦКУ.

Довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, може бути посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем.

Довіреність військовослужбовця, а в пунктах дислокації військової частини, з’єднання, установи, військово-навчального закладу, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, також довіреність працівника, члена його сім’ї і члена сім’ї військовослужбовця може бути посвідчена командиром (начальником) цих частини, з’єднання, установи або закладу.

Довіреність особи, яка тримається в установі виконання покарань чи слідчому ізоляторі, може бути посвідчена начальником установи виконання покарань чи слідчого ізолятора.

Довіреність особи, яка проживає у населеному пункті, де немає нотаріусів, може бути посвідчена уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування, крім довіреностей на право розпорядження нерухомим майном, довіреностей на управління і розпорядження корпоративними правами та довіреностей на користування і розпорядження транспортними засобами.

Довіреності, посвідчені зазначеними посадовими особами, прирівнюються до нотаріально посвідчених.

Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

Довіреність на право участі та голосування на загальних зборах може посвідчуватися реєстратором, депозитарієм, зберігачем, нотаріусом та іншими посадовими особами, які вчиняють нотаріальні дії, чи в іншому порядку, передбаченому законодавством.

Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи.

Строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана. Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною.

Представництво за довіреністю припиняється у разі:

1) закінчення строку довіреності;

2) скасування довіреності особою, яка її видала;

3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;

4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;

6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності. У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків;

7) смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення. У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов’язаний негайно повернути довіреність.

Особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною.

Особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.

Права та обов’язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.

Законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час.

Представник має право відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

Представник зобов’язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.

Представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог, встановлених частинами другою та третьою цієї статті.

1.10 Види господарських товариств

Відповідно до ч. 1 ст. 80 ЦКУ, юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Юридична особа може бути створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридичні особи можуть створюватися у формі:

1) товариства;

2) установи;

3) інших формах, встановлених законом.

Товариство ‑ це організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом.

Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи.

Згідно із ч. 1 ст. 113 ЦКУ та ч. 1 ст. 1 Закону України «Про господарські товариства», господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками.

Відповідно до ч. 1 ст. 79 ГКУ, господарським товариством визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

Рис. 1.5. Форми (види) господарських товариств

Відповідно до законодавства України, формами (видами) господарських товариств виступають (рис. 1.5):

1) повне товариство;

2) командитне товариство;

3) товариство з обмеженою відповідальністю;

4) товариство з додатковою відповідальністю;

5) акціонерне товариство.

Учасником господарського товариства може бути фізична або юридична особа. Обмеження щодо участі у господарських товариствах може бути встановлено законом.

Господарське товариство, крім повного і командитного товариств, може бути створене однією особою, яка стає його єдиним учасником.

Господарське товариство є власником:

1) майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу;

2) продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності;

3) одержаних доходів;

4) іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.

Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.

Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.

Господарське товариство (товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) є залежним, якщо іншому (головному) господарському товариству належать 20 (двадцять) або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю чи двадцять або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства.

Господарське товариство, яке придбало або іншим чином набуло двадцять або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю чи двадцять або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства, зобов’язане оприлюднити цю інформацію в порядку, встановленому законом.

Поиск по сайту: