ХІБА РЕЗУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?

Роман з народного життя (Скорочено)

ЧАСТИНА ПЕРША

I. Польова царівна: зустріч Чіпки з Галею.

II. Двужон: історія Вареника — Притики — Хруща — Хрущова.

III. Дитячі літа: важке Чіпчине дитинство.

IV. Жив-жив! Чіпка в наймах, потім вівчар з Грицьком у діда Уласа.

V. Тайна — невтайна: Чіпка-вівчар, смерть баби Оришки, розкриття таєм­
ниці про батька.

VI. Дознався: знайомство з Галею.

VII. Хазяїн: зростання Грицька як доброго господаря.

ЧАСТИНА ДРУГА

VIII. Січовик: історія села Піски.(перехід козаків у хлібороби; історій
родини Мирона Ґудзя).

IX. Піски в неволі: приїзд генерала Польського до Пісок; реєстрація
селян; шинкарювання Лейби; смерть Мирона Ґудзя в 99-річному віці.

X. Пани Польські: приїзд у Піски пані генеральші, вечірки, одруження й
дочок; «кошаче царство» генеральші, доведення до смерті генеральші кра­
сивою й веселою дівкою Уляною; приїзд старшого панича — поручика Василя
Семеновича, пізніше — молодшого панича Степана; розростання роду панів
Польських.

XI. Махамед

Після смерті Мирона й Марини лиха доля, зачепивши крайком слізьми змоченого крила життя Іванове та Мотрине, майнула на інші хати з більшими недостачами, злиднями — на кріпацькі хати порізнених

людей... Козачі кубла обгорнуло тихе хліборобське щастя. Настали роки кохання в полі та в худобі, складання всякого прибутку, тяжкої госпо­дарської праці дома й на полі, — та втіха дітками, кого благословив Господь...

Іван, ще дитиною напрямований по хліборобській дорозі, так її й держався. Орав поле, сіяв, косив, жав, молотив, складав зерно — те на посів, те на поживу, те на продаж, або в горлаті ями — на голодні го­ди. Мотря, жінка хорошого господарського роду, теж допомагала Іва­нові у його праці. (...)

Піднялись трохи хлопці, — треба їх до діла призвичаїти. От і поча­лось завжденне, на перший раз для дітвори любе, призвичаювання. (...)

Хлопці до всього того кидались з гарячим запалом, а найщиріше брався Максим. Він цілу ніч не буде спати, аби йому найраніш уста­ти, братів побудити у поле. Зате ж йому найскоріше й надолужало. Двічі, тричі зробив що — уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та ні заставити, ні застрахати! Таку невпокійну натуру вико­хав старий дід, на лихо Іванові, і загартував її своїми страшними пе­реказами про невмируще завзяття та своїми сердитими закидами про те, як тепер на світі сталося... Січові оповістки про запорозьку вдачу, про запорозьку волю западали в гаряче серце онукове... Як у гніздеч­ку, так у Максимовій сердечку, виплодилась воля, про яку дід перека­зував; поривала хлопця до сваволі, до невпокою, — кидала од одного до другого, пекла ненавистю до всього, що гнітило або перечило, не давало робити, як нам хочеться, як нам задумається... Живі картини з позадавнього-давна виступали в хлоп'ячій голові: Максимові хотілось самому битись, рубатись, розгардіяшити... З ким же його?.. Де його?! Пішла хсдором думка за думкою... (...)

Душа його прохала волі; молоді сили — простору. Сумно було Максимові серед широкого, пустого степу, серед поораної ріллі; тісно у тихій батьківській хаті; тяжко між мовчазною скотиною, котру йо­му, як старшому, першому довелось пасти... І хлопець видумував шкодливі ігри: то на баранах їздив, то телят лякав, то прив'язував їм до хвоста дрючки й заливався заливним реготом, як телята дрочили-ся. Часто й густо батько його маніжив за це; оже нічим не зміг перело­мити шкодливого, веселого норову Максимового. Оце, було, виб'є йо­го батько, а через годину вже Максим на улиці з хлопцями навкулач­ки б'ється або братів за чуби таскає, або запряже їх у ґринджолята, як зимою, сяде сам за пана й батогом поганяє... поки не вшкварне так, що реви на усю улицю...

Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, — він усіх побивав, над усім верховодив... А насміятися над ким, украсти, одняти що — йому дай! Генеральша ніколи не їла овощей з свого молодого садка: він усе пообносить, усе викраде, не дивлячись ні на собак, ні на сторо­жів. (...)

Як же дійшов до літ та убрався у силу, — біда з ним, та й годі! Ви­сокого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун... Хороший з лиця — повновидий, рум'янець на всю щоку, з чорними веселими очима, з чорним лискучим усом, — він був перший красень на селі... Вся мо-лодіж любила Максима за його вдачу, за веселий, безбоязний норов, — усі йому корилися... (...) Кому насміятись над ким? У Максима язик, як гостра бритва... Хто заніс Луценкові ворота й почепив на самім версі столітнього дуба? Хто в Тхорихи-вдови вимазав дьогтем ворота? Не хто, як Максим... Чиїх рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?.. Не втекла Максимових рук! (...)

Не одна й не дві матірки плакало на Махамеда, як його прозвали старі баби. Не один парубок або й чоловік, покуштувавши на кулачках Махамедового «безміна», похиріє-похиріє та через півроку і на той світ переступить... А горілку пити, гуляти — Махамед усім п'янюгам привід дає! Позаливають очі та шкоду, капості людям роблять...

Стали люди жалітися батькові, що Махамед синів їх розпоює, стали радити, щоб здержував сина. Та що батько вдіє з таким велетнем? Ні батькова грізьба, ні материна умова — нічого не подіють з таким гуль­вісою, шибеником...

— Дай одружу! — дума Іван і радиться з Мотрею. Знайшли й молоду,
умовили якось Максима, пішов з старостами. Так що ж? На заручинах
Максим так нализався, що трохи-трохи не побив свого нареченого
тестя. (...)

Вернулися люди з гарбузом; розказали батькові-матері.

—Побила мене лиха година та нещаслива з такою дитиною! — кри­чить батько.

—Ти нас, сину, на старість у славу ввів... нашого недовгого віку не жалуєш, — плаче мати.

А Максим — як ногу вломив: з хати та на улицю, а там — у шинок до жида. Так розледачів, розібрався, розпився, що сказано: ні до чого! Знай у шинку кисне... (...) На капості чоловік здався, та й годі!

(...) Мучився отак з ним батько, мучився, та заплакавши, й каже Мотрі: «Ні, вже нічого з харцизою не вдію! Ні тихе слово, ні просьби, ні лайка — ніщо не помагає... Немає сили мені з ним битись... Хай же йде в москалі! Нехай його у службі попомуштрують, — може, витруть ту юш­ку, що набрався дома!.. Хай його другі вчать: я з ним нічого не враю!..»

Мотря у сльози. Жалко матері своєї дитини. Уже який там він не лихий, який не недобрий, а все ж таки своя кров... Мотря плакала гірки­ми, а прохати Івана не посміла: вона догадалася, що то останнє слово батькового горя. Тут уже ніяке прохання не поможе!

А Максим як почув, то ні скривився, ні поморщився. Так-таки зразу згодився та й пішов до прийому, виспівуючи та вигукуючи. (...)

Не стало Максима — затихла буча та лайка у Івановій хаті, не чуть ніякої й шкоди в Пісках. Не стало ватажка — товариство немов розко­тилось по світу. (...)

Іван востаннє згадував Максима в той день, як Мотря з проводів вернулася. З того часу сам ніколи й не згадає і сердиться, було, як хто другий нагадує.

— У мене немає третього сина — і не було ніколи! — казав він. Та вже після того за цілий день або вечір ні до кого й словом не обзивався. Думки, видно, не одженеш від себе!

Одна Мотря щонеділі, щосвята ходила до церкви та подавала як не шага, то копійку на часточку за здоров'я Максима. Оддавши свою вбогу лепту, падала Мотря перед Пречистою на коліна й молила її ти-хим-гарячим словом, щоб вона берегла її дитину од лихої години, щоб направила його на добрий розум.

Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забули. Життя пішло собі тихою ходою, приносячи то одраду, то тугу, та все стираючи спомин про Максима.

А він — хоч би обізвався коли, хоч би звістку прислав... Де він? Як він? Ніхто нічого не знав, не чув...

А тут пішли в Івановій хаті клопоти за клопотами. Там Василя од­ружили й одрізнили; тут Мотря переставилась... Іван, побачивши, що й йому, мабуть, незабаром за Мотрею, одружив Ониська; поділив синів, зоставивши свою хату та дві десятини поля — москалеві, коли одклик-неться... Швидко після того Іван і сам поліг. Онисько оселився у бать­ківській хаті — доглядати москалевої худоби.

І стала та худоба кісткою в горлі як в одного брата, так і в другого. Піднялася з-за неї спірка та ворожнеча між братами. (...)

Давай судитися. Тягались вони, тягались, вимотували з їх гроше­нята, вимотували. Дійшло до того, що як Василь збіднів, так і Онисько знищів, а тільки й того, що дізналися: Максим живий і вже старшим якимсь над москалями. Тоді брати перестали ворогувати, помирилися. Василь заспокоївся своєю худобою, а Онисько жив безпечно в моска­левій хаті й володів його землею.

XII. У москалях

Погнали некрут з рідного краю аж у Московщину. Гнали їх цілою юрбою. І який же невеселий здався їм той довгий перегін! Щоб хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то різні пригоди з життя пригадували, то про давні бої переказували, сподіваючись незабаром собі стрітись у чистому полі з ворожою силою... Максимові спали на думку дідові приповісті; він поділявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала...

«Ой, та й знатимуть же мене вражі вороги!» — думав він сам собі, качаючись уночі на долівці коло своїх товаришів, котрі, виморившись,

мертвим сном спали. І виплітали його думки в темній темряві страш- |
ну картину січі... Гук, крик, бій; дим застилає все поле, аж очі ріже; і
огонь, як з пекла, то з того, то з другого боку; бряжчать шаблі; гурка- і
ють гармати; палять гаківниці; брязкають списи; тупотять коні... Та- З
тарва мчиться, як скажена... «Ага? Вражі татарюги!» — кричить він ус­
лід їм і пускається навздогін своїм баским бистроногим вороньком...
Шабля заблищала — голова татарська покотилася; кінь настоптав ко­
питом — голова луснула, як стиглий кавун... У Максима аж дух у гру­
дях сперло... «Господи! Коли б швидше!..»,
На ранок уставши, знову їх гнали. (...) |
Поминувши свої степи з невеличкими хуторами, що, як квітнички, і
весело кидались в вічі, свої великі села, з кривими улицями, з білими ]
хаточками, з вишневими садочками, свої городи, схожі на села, увійшли |
вони в лісний край. (...) і

— Оце й Московщина починається, — сказав хтось. (...) і
Пройшли ще верстов з десять або й більше; вийшли на узлісся,.. З-під

тесової стріхи якоїсь чорної будівлі показався димок... Очі напрями- | лись на його.

—Що то? Кузні? — пита Максим. І

—Село, — одказав йому старший москаль, що вів їх. 1

—То це кузні у царині? |

—Не, то — избьі.

—Що то за ізби?

—Хати, по-твоєму, хахол! Максим зареготався. (...)

Увійшли в село, або краще — в одну довжелезну вулицю, котра й |
була ціле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгородже-
на з одного й з другого боку; а на улицю виглядали без вікон хати — -
чорні, як комори, закурені димом... Де-де забовваніли й люди — у ли­
чаках, у довгополих балахонах, з бородами. (...);

От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував... Таргани, пру-: саки, стоноги снували скрізь по стінах, та було їх і в страві, і в квасі.

У хаті — не виметено, смітник по коліна, несло од його чимсь емер- І дючим. (...) Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами... Дим з печі валив прямо на хату, — бо хата без димаря, — давив у горлі, різав очі... Максим не поліз на «палаті»; страшно йому було прилягти і в тій багнюці, що на долівці. Він за цілу ніч не приля- ] гав: з хати ходив надвір, знадвору — в хату; смоктав люльку (бо хазя­їн прохав, щоб не курив у хаті). (...)

Тільки що стало на світ благословитися, затуркотів барабан. Під-; нялась шатанина. Кожен схоплювався з постелі; нашвидку умивався/ натягав одежину й виходив на широке дворище, зараз же за казармою.-! На «плацу» розставили їх невеличкими купками, приставили до кожної по старшому, та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати,, коли і що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили; учили, щоб

бити, били, щоб учити. Так день у день, день у день... «І нащо це воно, кому вона здалася оця муштра?.. Для чого?»» — думали вони, верта­ючись з учення. Здавалось воно їм гірше каторжної роботи. (...)

Минають місяці, рік... Одно та й одної «А бий тебе сила Божа! — думає Максим. — Хоч би вже повели куди-інде... або ворог де вирис­кався!.. А то — муштра та й муштра! (...)

От і давай Максим свою нудьгу розгонити: став горілку, як воду, дудлити... Москалі підхвалювали його за те, що «чисто» п'є; іноді й у шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею... (...)

Максим став душею москалів. Моторний, сміливий, він скрізь давав усьому привід; оступався за товаришів, коли ті де на гулянках заводили спірку; говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як де попадалось товариство... Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачі в одежі, він не жалував нічого свого. Лучалося що-небудь роздобути — все те йшло на гурт, на товариські пропої...

Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, во­ни завжди гуртом його виручали. (...)

Привик Максим до такого життя. «Ні, — думав він, — московщина далеко краща, ніж рідна сторона!» (...)

Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це — життя у казармі вонючій та вонюча їжа. (...)

—За все, за все у вас добре, — хвалиться раз Максим кацапам-товаришам, — одно скверно: їсти нічого!

—Підожди! — одказують. — Діждемо неділі — будемо прохатись на прокормлєніє. Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе бу­ло гаразд!

—Куди на прокормлєніє? — пита Максим.

—Да по миру прайтись. Авось отьіщется добрьій челаек... даст свои заплати солдатские дьірьі заплатати! (...)

—Только смотрите: попадетесь — засеку! Сльшіь?..

—Слушаем, ваше б-родие! (...)

Уже до півночі добиралося, як вони входили у село та прямо до шинку. Там ще світилося. Чутно було: п'яними голосами тоненько бо­родачі виводили «Лучинушку».

Заробітчани увійшли в шинок, поскидали з плечей клунки, посіда­ли уряд на лаві.

—Да што, братцм, на ево сматреть? — крикнув Євпраксєєв до п'яниць. — Тащи, кали так, целое ведро! — та й кинувся за перегород­ку до бочки.

—Толька тронь — убью! — закричав, зціпивши зуби, шинкар і вхо­пив здоровенний обрубок у руки, замахнувся... П'яниці підскочили, вихопили з рук обрубок. (...)

Оддубасили добре, пустили. Шинкар плакав, лаявся...

— А что, теперь дашь по касушке? — питає знову москаль.

— Бери... пусть те удавит! — крізь сльози промовив шинкар і пішов
собі у другу хату.

П'яниці сміялися. Москалі випили по косушці, заїли хлібом.

— Ну, теперь нам не время... Нада на работу паспешать... Пращайте,
честная кампания! Пращай и ти, дядя!.. Не сердись да вперед умнее
будь! — промовили москалі до шинкаря, поклонилися чесній компанії
і вийшли з хати.

За ними деякі з п'яниць. Одного москалі завербували з собою — і потягли на ніч до його, розпитуючи: хто тут на селі багатир і як хто поводиться з людьми.

На ранок чутно: то того, то другого обікрадено. Шинкар, чуха­ючись, і свою пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за москалями... та їх уже й слід замело! На другому селі уже спродували те, що добули у цьому.

Прошвендяли заробітчани цілий тиждень. Вернулися у город, не­сучи з собою чималу силу грошей. Що слід, оддали ротному, а на ос­танні загуляли.

Такі походи хоча спершу й будили якийсь сум і острах у душі Мак­симовій неправдою, крадіжкою, грабунком, а не чесним заробітком; отже, при такому товаристві, при гульні та вихвалкгрс одного перед другим своєю силою, своєю вдатністю — стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про неї. Усе ж таки для його непосидячої натури це була робота, з котрої одному виходила користь, другому — шкода». Не те, що нудна щоденна муштра, котра, як думав Максим, нікого ні знобить, ні гріє. 1 він цілком оддався тій роботі. Ні один случай не об­ходився без його. Тут він виказував свою силу і свій розум. Іноді й геть-то круто прийшлося, якби не він.

Зате його рівні любили, як товариша, котрий нікому не попустить свого брата в образу; старші любили, як добру дійну корову; а началь­ство любило, як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у ординарці і на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офіцером.

XIII. Максим — старшим: отримання Максимом звання фельдфебеля, одруження з Явдохою; отримання «чистої» і повернення в Піски.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

XIV. Нема землі

(...) Увосени, тільки що позвозив додому Чіпка хліб з поля і лагодив­ся молотити, сам собі міркуючи, як тепереньки бачитись з Галею» — на^ тік до його вскочило лихо... Стоїть він на току з ціпом, — аж прихо­дить десятник з волості. (...)

Коли так — тижнів, може, через два після того, як кликали Чіпку у волость, — знову прибігає десятник, загадує знову йти у волость та

вже не самому Чіпці, а з Мотрею. Чіпка не послухав: матері сказав сидіти дома, а сам мерщій почимчикував.

Не вспів він ступити на поріг у волості, не вспів сказати «добри­день», як писар до його з бумагою:

— Ось з суду бумага за вашу землю!.. Велено одібрати у вас і оддати
Луценковому небожеві...

• Чіпка — сам не свій. Дивиться то на писаря, то на бумагу: чи бума­га бреше, чи писар?

—Як же це? — питає в писаря. — Адже тоді громада присудила нам землю...

—Присудить — присудила, — каже писар, — та, бач, парубче, є й над громадою старші. Громада присудила, а суд — одсудив!

—То це так і оддать землю??!

—Авжеж!

—Та ні, не буде цього! (...)

Він сам себе, землі під собою не чує... Міряє він хату — то вздовж, то впоперек, б'є об поли руками, ніби сам собі приговорює:

— Та ні, не буде сього!.. Брешуть вони... Я вас знаю... знаю, бісових
сутяг!.. Підсипав писареві блудяга... і є земля! Та ні!.. Мене сим не під­
ведеш... Я сам своє знаю... допитаюсь свого... Хоч от — по сю (черкнув
по горлянці рукою), а землі не дам!..

Порівнявшись з матір'ю, став, узявся в боки, глянув на неї...

—Виймайте гроші, які є! — гукнув зопалу.

—Які гроші? — здивувалася Мотря.

—Які є, всі виймайте... у город піду — позиватись.

—Де ж у нас гроші? Хіба ті п'ять рублів, що за овечат вторгувала... Там у скрині, в сувої заховані... Візьми, коли треба. (...)

* • *

Сонце вже стояло на вечірньому прузі, як підходив Чіпка до Геть­манського. (...)

Лежить Чіпка у хаті на долівці, не спить, качається. Душно йому, варко; по жилах бігає гаряча кров; гаряче полум'я пашить з рота; а в голові — одна думка ганяється за другою... То йому привиджується вдача: земля знову його; він такий радий, і мати рада: не попустив свого!.. І Галя йому любенько ввижається... Що не кажи, а Галя дівчина гарна! От, якби така жінка... Радіє Чіпка від однієї згадки... Аж ось повіяло холодним вітром з другого боку... Нема землі!., проходився дурно... марно втратився... Мати плаче, — це їй, старій, знову прийдеться на чужім полі тинятись... А самому як?.. Пропало все!» То знову він хазяїн... іде поруч з Галею... Вона йому любо глянула в вічі, усміхнулася... А лихий ворог позавидував йому — одняв землю, закрив своєю нечистою рукою її милий образ... Що ж тепер йому зосталося?.. (...)

І встає перед ним людська неправда... Бачить він: вона, як павути­на, заснувала цілий світ, — ніхто не виплутається з її тонких тенет... (...) -«Господи, Боже! Де ж твоя правда?.. — шепче Чіпка. — Де її шука­ти?..» Аж ось, здається йому, павутина і його основує, — от-от — і він в тенетах! Він рвонувся, кинувся.» Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся він з боку на бік... Сон — як відьми вкрали!.. (...)

XV. З легкої руки

Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв просьбу, поклонивсь Порохові, пішов у суд. (...)

Секретар Чижик (...) увійшов у двір, обпираючись на довгий ціпок, як обпираються старці. Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом і підступив до людей. (...) Дійшов і до Чіпки:

—Ти чого?

—З прошенієм.

—Об чім?

Чіпка подав до рук прошеніє. Секретар шморгнув носом; витяг лі­вою рукою з-за пазухи з червоними розводами чорну хустку, обтерся і став потихеньку читати прошеніє...

—Нічого не буде! — віддаючи назад прошеніє, одказав він, навіть не глядя на Чіпку.

—Як? — здивувався той.

—Так... документів нема!

—Та нам же громада цю землю одсудила...

—То що, що громада?..

—А в його хіба є? — запитав Чіпка про свого супротивника. Секретар глянув, як п'ятака дав, і знов шморгнув носом.

—Підожди, — сказав він Чіпці, ідучи в хату.

Жде Чіпка годину, жде дві, жде вже й три... (...) Коли це — вихо­дить сторож:

— Іди до секретаря! — сказав і повів Чіпку аж через три хати, де си­
діло багато судовиків. (...)

Секретар неймовірно глянув на Чіпку.

—Знаєш що?.. — почав він і запнувся. — Як п'ятдесят рублів, то й діло можна поправити...

— Х-хе!.. — хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись.

— Чого ти хекаєш?
Чіпка мовчав.

— А де ж та правда, коли так?! — уголос подумав він. Секретар змі­
ряв його з голови до ніг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось»
казав: «Ой, який же ти молодий та зелений!»

Чіпка глянув на секретаря: очима вони стрілись. Мишачий погляд не видержав палкого та гострого і в одну мить перебіг на діло. Знову мовчанка.

— Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, й себе...

—Рука б мені одсохла от по сю!.. — скрикнув Чіпка, показуючи на лікоть правої руки, та й повернув з хати, не доказавши.

—Ов-ваї! — гукнув секретар услід йому. — Гарячий який... Гляди лиш, щоб не опіксяі — докінчив він, йдучи за Чіпкою. (...)

Випили ще, ще... Очі в Чіпки налилися кров'ю, у чоловічках засві­тили огні... Коло серця — немає ні міри, ні ваги тому, що там діється!.. Горілка змішалася з страшною злістю — і запалила серце... Аж зне­мігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руку голову — заснув... (...)

Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся... У голові — дурман, у грудях — згага... (...)

Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене сер­це... Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у город. Одна неправда та втрата — втрата всього наймилішого, найлюбішого — пекла його серце... Він ішов, ледве здій­маючи ноги...

Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі... Його обдало холодом, потім обсипало жаром... Порівнявшись з хутором, він спинився... «Не чуть... нема... все пропало!.. Ще вчора бачив... ще вчора... Мабуть, і вона зна... Карай же вас смерть нагла, прокляті...» Він придав ходи в ноги.

Поминув свою землю, навіть не глянув на неї... Далі та далі... Уже сонце зовсім сіло... Уже смеркло, як дійшов він до Пісок... З неба бли­щали ясні зорі; по селу то там, то там світилося у невеличкі віконця світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі, — здавалось, горіла хата зсередини... Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться... «Мабуть, мати спить, — подумав він. — Нехай же спить!..» І повернув до шинку.

* * *

Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи, — п'яний-п'яний, п'яніший землі...

Як глянула Мотря на його, то й перелякалася...

— Що це, сину?! На яких це радощах?..
Чіпка сів на лаві, схилив голову...

—Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те...

—Свитка?., шапка?.. Нема?.. Нащо вони?.. Навіщо все, коли... у-у... у... — завив на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвітив повними сліз очима.

Материне серце мов хто в жмені здавив... Давай вона його умовляти:

— Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з Сь\-
та зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без

Поиск по сайту: