ОЙ У ПОЛІ КРИНИЧЕНЬКА

Маяло житечко, маяло¹,

Як у полі стояло,

А тепер не буде маяти,

А буде в стодолі² лежати.

До межі, женчики³, до межі,

Бо мої пиріжечки у діжі.

До краю, женчики, до краю,

То я вам пиріжечка покраю.

Котився віночок по полю,

Просився у женчиків додому:

— Возьміте мене, женчики, з собою

Та занесіть мене до господаря в стодолу,

Бо я вже в чистім полі набувся,

Буйного вітречку начувся,

Од ясного сонечка нагрівся,

А дрібного дощику напився;

Нехай же я у стодолі одпочину,

Поки вивезуть знову на ниву.

Суспільно-побутові пісні ОЙ НА ГОРІ ТА ЖЕНЩ ЖНУТЬ

Ой у полі криниченька, З неї вода протікає. (2) Гей, там чумак сірі воли пасе Та з криниці напуває.

Воли ревуть, води не п'ють, Бо в Крим доріженьку чують. (2) Ой Бог знає, та Бог і відає, Де чумаченьки ночують.

Ой ночують чумаченьки В чистім степу при долині, (2) Розпустили сірі воли пасти При зеленій муравині¹.

Умер, умер чумаченько Та в неділеньку вранці, (2) Поховали того чумаченька У зеленому байраці².

Ой прилетіла сива зозуленька, Та все «ку-ку» та «ку-ку». (2)

—Ой подай, чумаче, та подай, голубе, Та хоч правую руку!

—Ой рад би я, моя мила, Хоч обидві подати: (2) Насипано та сирої землі, Що не можу підняти.

Ой на горі та женці жнуть,

А попід горою,

Попід зеленою,

Козаки йдуть.

А попереду Дорошенко

Веде своє Військо,

Веде Запорозьке

Хорошенько!

Посередині пан хорунжий,

Під ним кониченько,

Під ним вороненький

Сильне-дужий!

А позаду Сагайдачний,

Що проміняв жінку

На тютюн та люльку,

Необачний!

«Гей, вернися, Сагайдачний,

Візьми свою жінку,

Оддай мою люльку,

Необачний!» —

«Мені з жінкою не возиться;

А тютюн та люлька

Козаку в дорозі

Знадобиться!

Гей, хто в лісі, озовися!

Та викрешем огню,

Та потягнем люльки,

Не журися!»

Не так тая Україна, Як та стара мати, Заплакала Морозиха, Та стоячи біля хати.

Ой з-за гори та з-за кручі Буйне військо виступає, Попереду Морозенко Сивим конем виграває.

То не грім в степу грохоче, То не хмара світ закрила, — То татар велика сила Козаченьків обступила.

Не вернувся Морозенко, Голова завзята, — Замучили молодого Татари прокляті!

Вони його не стріляли І на часті не рубали, Тільки з його, молодого, Живцем серце відірвали.

Поставили Морозенка На Савур-могилу³: «Дивись тепер, Морозенку, Та на свою Україну!»

¹ Маяти — коливатися від вітру.

² Стодола — будівля для зберігання снопів, сіна тощо.

³ Женчик — жнець.

¹ Муравина, мурава, моріг — густа молода трава.

² Байрак — ліс у долині; яр, порослий чагарником, лісом,

³ Савур-могила — назва, яка багато разів трапляється в історичних піснях,
легендах, переказах ХУІІ-ХУШ ст. Відома Савур-мопіла на Луганщині.

Вся ти єси, Україно, Славою покрита, Тяжким горем та сльозами Та кров'ю полита!

Чи не той то хміль,

Що коло тичин в'ється?

Ой той то Хмельницький,

Що з ляхами б'ється.

Чи не той то хміль,

Що по пиві грає?..

Ой той то Хмельницький,

Що ляхів рубає.

Чи не той то хміль,

Що у пиві кисне?

Ой той то Хмельницький,

Що ляшеньків тисне.

Гей, поїхав Хмельницький

К Золотому Броду¹, —.

Гей, не один лях лежить

Головою в воду.

«Не пий, Хмельницький, дуже

Золотої Води¹, —

їде ляхів сорок тисяч

Хорошої вроди». —

«А я ляхів не боюся

І гадки не маю —

За собою великую

Потуґу я знаю,

І поки над білим світом Світить сонце буде, — Твої думи, твої пісні Не забудуть люди.

Іще й орду татарськую

За собою веду, —

А все того, вражі ляхи,

На вашу біду».

Ой втікали вражі ляхи —

Погубили шуби...

Гей, не один лях лежить,

Вищіривши зуби!

Становили собі ляхи

Дубовії хати, —

Ой прийдеться вже ляшенькам

В Польщу утікати.

Утікали вражі ляхи;

Де якії повки, —

їли ляхів собаки

І сірії вовки.

Гей, там поле,

А на полі цвіти —

Не по однім ляшку

Заплакали діти.

Гей, там річка,

Через річку глиця —

Не по однім ляшку

Зосталась вдовиця...

І до сходу сонця тополею стала...

Прийшов син до хати: — Здрастуй, рідна мати!

Де ж моя дружина, що не йде стрічати?

—Не питайся, сину, про свою дружину, Бери топір в руки — рубай тополину. — Як ударив вперше — вона й похилилась, Як ударив вдруге — вона й попросилась:

—Не рубай, коханий, бо я — твоя мила, На моєму листі спить твоя дитина. — Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси? Не спішіть, дівчата, розпускати коси.

БОНДАРІВНА

У містечку Богуславку Каньовського пана, Там гуляла Бондарівна, як пишная пава.

Ой в містечку Богуславку сидить дівок купка, Межи ними Бондарівна, як сива голубка.

Прийшов до них пан Каньовський та й шапочку ізняв, Обійняв він Бондарівну та й поцілував.

«Ой не годен пан Каньовський мене цілувати, Тільки годен пан Каньовський мене роззувати!»

Ой шепнули люди добрі Бондарівні тихо: «Тікай, тікай, Бондарівно, буде тобі лихо!»

Ой тікала Бондарівна з високого мосту, Сама вона хорошая, хорошого зросту.

Ой тікала Бондарівна помежи горами, А за нею два жовніри з голими шаблями.

А на тій [на] Бондарівні червонії стрічки, — Куди вели Бондарівну, скрізь криваві річки.

А на тії Бондарівні червона спідниця — Де стояла Бондарівна, — кривава криниця.

Ой повели Бондарівну, помежи крамниці, — Прицілився пан Каньовський з срібної рушниці:

«Ой чи хочеш, Бондарівно, ізо мною жити, А чи волиш, Бондарівно, в сирій землі гнити?»

«Ой волю я, пан Каньовський, в сирій землі гнити, Ніж з тобою поневолі на цім світі жити!»

Ой як тільки Бондарівна та цеє сказала,

Ой вистрелив пан Каньовський — Бондарівна впала...

«Ой ідіте до Бондаря, дайте батьку знати: Нехай іде свою дочку на смерть наряжати!»

Ой посунув пан Каньовський по столу таляри: «Оце ж тобі, старий Бондар, за личко рум'яне!

Ой на ж тобі, старий Бондар, таляриків бочку, — Оце тобі, старий Бондар, за хорошу дочку!»

Ой ударився старий Бондар в стіну головою: «Дочко ж моя, Бондарівно, пропав я з тобою!»

Ой поклали Бондарівну на тисову лавку, Поки сказав пан Каньовський викопати ямку.

Лежить, лежить Бондарівна день та ще й годину, Поки сказав пан Каньовський зробить домовину.

Ой ударили в усі дзвони, музики заграли, А вже ж дівку Бондарівну навіки сховали!

Думи МАРУСЯ БОГУ СЛАВКА

Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?» Що тоді бідні невільники

зачували, Дівку-бранку,

Марусю, попівну Богуславку, По річах познавали, Словами промовляли: «Гей, дівко-бранко, Марусю, попівно Богуславко! Почім ми можем знати, Що в нашій землі християнській

за день тепера? Що тридцять літ у неволі

пробуваєм, Божого світу, сонця праведного

у вічі собі не видаєм, То ми не можемо знати, Що в нашій землі християнській

за день тепера», Тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Теє зачуває,

До козаків словами промовляє: «Ой, козаки, Ви, біднії невільники! Що сьогодні у нашій землі християнській великодная субота, А завтра святий празник, роковий день Великдень». То тоді ті козаки теє зачували, Білим лицем до сирої землі

припадали, Дівку-бранку,

Марусю, попівну Богуславку, Кляли-проклинали: «Та бодай ти, дівко-бранко, Марусю, попівно Богуславко, Щастя й долі собі не мала, Як ти нам святий празник, роковий день Великдень сказала!» То тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Теє зачувала, Словами промовляла: «Ой, козаки, Ви, біднії невільники! Та не лайте мене,

не проклинайте, Бо як буде наш пан турецький до мечеті від'їжджати, То буде мені, дівці-бранці, Марусі, попівні Богуславці, На руки ключі віддавати; То буду я до темниці приходжати, Темницю відмикати, Вас всіх, бідних невільників,

на волю випускати». То на святий празник, роковий

день Великдень,

Став пан турецький до мечеті від'їжджати, Став дівці-бранці, Марусі, попівні Богуславці, На руки ключі віддавати. Тоді дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка, Добре дбає, — До темниці приходжає, Темницю відмикає, Всіх козаків, Бідних невільників, На волю випускає І словами промовляє: «Ой, козаки, Ви, біднії невільники! Кажу я вам, добре дбайте, В городи християнські утікайте, Тільки, прошу я вас, одного города

Богуслава не минайте, Моєму батьку й матері знати

давайте: Та нехай мій батько добре дбає, Ґрунтів, великих маєтків нехай

не збуває, Великих скарбів не збирає, Та нехай мене, дівки-бранки, Марусі, попівни Богуславки, З неволі не викупає, Бо вже я потурчилась,

побусурменилась Для розкоші турецької, Для лакомства нещасного!» Ой визволи, Боже, нас всіх,

бідних

невільників, З тяжкої неволі, З віри бусурменської, На ясні зорі, На тихі води, У край веселий, У мир хрещений! Вислухай, Боже, у просьбах щирих, У нещасних молитвах Нас, бідних невільників!

Пісні Марусі Чурай ВІЮТЬ ВІТРИ, ВІЮТЬ БУЙНІ

Віють вітри, віють буйні, Єсть же люди, що і моїй

Аж дерева гнуться; Завидують долі;

Ой, як болить моє серце, Чи ж щаслива ж та билинка,

А сльози не ллються. Що росте у полі?

Трачу літа в лютім горі Що у полі, на пісочку,

І кінця не бачу, Без роси, на сонці...

Тільки мені легше стане, Тяжко жити без милого

Як трошки поплачу! На чужій сторонці!

Не поможуть сльози щастю, Без милого долі нема,

Серцю легше буде, Стане світ тюрмою,

Хто щаслив був хоч з часочок, Без милого щастя нема,

Повік не забуде. Нема і спокою.

Де ти, милий, чорнобривий, Де ти? Озовися! Як без тебе я горюю, Прийди подивися!

Полетіла б я до тебе, Та крилець не маю, Щоб побачив, як без тебе З горя висихаю.

До кого ж я пригорнуся, І хто приголубить, Коли тепер нема того, Який мене любить?..

Стоїть місяць над горою, Та сонця немає, Мати сина в доріженьку Слізно проводжає.

— Прощай, милий мій синочку,
Та не забувайся,

Через чотири неділеньки Додому вертайся!

— Ой рад би я, матусенько,
Скоріше вернуться,

Та щось кінь мій вороненький В воротях спіткнувся.

Ой Бог знає, коли вернусь, У яку годину.

Прийми ж мою Марусеньку, Як рідну дитину.

Прийми ж її, матусенько, Бо все в Божій волі, Бо хто знає, чи жив вернусь, Чи ляжу у полі!

— Яка ж би то, мій синочку,
Година настала,

Щоб чужая дитиночка За рідную стала?

Засвіт встали козаченьки В похід з полуночі, Заплакала Марусенька Свої ясні очі...

Поиск по сайту: