МОЛЮСЬ І ВІРЮ. ВІТЕР ГРАЄ... 7 страница

Рина на ходу розповідає тьоті Моті про сімейну катастрофу.

Тьотя

— Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться?

Усі стривожилися.

Тьотя

— (...) Не бачили, не читали? «Харків» — написано. Тільки що під'їха­
ли до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків».
Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків»! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам
іспортілі город?

Мазайло

— А-а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає.

Тьотя до Мокія:

— Та-ак?.. Навіщо?

Мокій

— Ах, тьотю! За нього тільки взялись, щоб виправити, а ви ще
питаєтесь — навіщо? (...)

Тьотя до Мокія:

— Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не «Харьков»,

а «Харків»?

Мокій

-Так!

Тьотя

— І ти справді за... (бридливо) за Квача?

Б а р о н о в а-К о з и н о знову пальцями до вух, знов здригнула. Мокій, побачивши все це:

— Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів!
Б а р о н о в а-К о з и н о мало не знепритомніла. Мокій вбіг у свою комірку.

Тоді всі, крім Улі, до тьоті:

—Ну, що тепер з ним робити? Що?

—Ах, Боже мій, що?

Мати

— Може, проклясти?..

^г Мазайло

-Убити, кажу? _рина

— Оженити?

А тьотя ходила Наполеоном і думала. Мати сіла і заплакала:

— І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я вся­
кого малоросійського слова уникали...

Рина

— Ти ж казала, що він у дядька Тараса вдався.

Мати

— Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він...

Задзвонив дзвоник. Вийшла Рина. Вернулась бліда, перелякана:

— Дядько Тарас приїхав...

Мати й Мазайло з жахом:

— Що? (...) /

9 Дядько Тарас на дверях:

— А де у вас тут витерти ноги?

Всім як заціпило.

Дядько Тарас

— Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї... Тільки й сла­
ви, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєшся по-нашому, всяке
на тебе очі дере... Всяке тобі штокає, какає, — приступу немає. Здрас­
туйте, чи що! (...)

Третя дія

Третього дня Рина зустріла Улю на порозі й повідомила, що настав вирі­шальний день: тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію про зміну прізвища, а Мокій запросив комсомольців. Що з цього вийде, вона не знає. Розповідає, що брат з дядьком посварився через якийсь там стиль і вони від самого ранку «гризуться». У цей момент чути голос Мокія: «Вузьколобий на­ціоналізм! Шовінізм усе це». Дядько Тарас у відповідь: «Не шовінізм, а наше рідне, українське!» Потім Рина розпитує Улю про справу закохування Мокія й жахається, що її подруга потрапила під вплив брата й українізована.

Далі точиться дискусія між тьотьою Мотьою й дядьком Тарасом на україн­ську тематику. До них приєднуються комсомольці, Мокій, Уля, Мазайло й Ма-зайлиха. Головою президії у цій полеміці обирають тьотю Мотю.

Тьотя Мотя демонструє свою обмеженість і великодержавницький шовінізм:

— Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари,
вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями?
Будь ласка...

Мазайло, випивши води:

— Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої
української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а укра­
їнської — і це наша малоросійська трагедія.

Тьотя

— Хто вони такі? Якої нації люди, питаю?

Мазайло

— Частина — наші малороси, себто руські...

Тьотя -Ну?

Мазайло

— А частина, з'явіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми
воювалися 1914 року, подумайте тільки!

Тьотя

— Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте... Так он вони
хто, ваші українці І Тепера я розумію, що таке українська мова. Розу­
мію! Австріяцька видумка, так?

Дядько Тарас

— Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом... Та тому
вже триста тридцять два роки, як написано першого слов'яно-русь-
кого словника... (Розгорнув свою записну книжку). Ось я нарочито за­
писав собі, бо я все таке собі записую... (Надів окуляри). Ось... Порося­
та на базарі по руб. тридцять, а чоботи в церобкооїгі — двадцять сім карб...
Ні, ось воно: найперший слов'яно-український словник 1596 року
Лаврентія Зизанія-Тустановського: глаголю — мовлю, житница —
клуня, заутренник — снідання, зижду — будую, злак — паша, месть —
писаний словник був?.. Був — питаюсь? (...)

Мазайло

— Мені слово!

Мокій

— Мені, я ще не скінчив... Галичина — наша, українська земля, і га­
личани — наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них...

Тьотя

— Слово даю Мині.

Мокій до батька:

— А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була
теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва... Ти —
валуєвський асистент, папо! (...)

Дискусія-суперечка й далі триває в такому ж ключі.

Тьотя Мотя

— Голосую! Хто за мою пропозицію, себто щоб змінити прізвище,
прошу підняти руки. Один (на себе), два, три чотири...

Р и н а до У л і, що не підняла руки:

— Улько-оІ

Уля

— У мене рука болить... Веред...

—Який веред? Де?

—Отут, на правій руці... Отут, під пахвою.

—Ліву підніми!

—Лівою не можу.

Тьотя і Рина засичали на неї:

— Що! Без руки можна сказати. Скажи так: я за! Скажіть, Улю: я за.

Милая, скажіть...,.

Уля

— Я за... була, що треба сказати... Крім того, не можу і, крім того,
мені треба негайно вийти... (Ірвучко, не спиняючись, вибігла).

Тьотя Мотя

— Будь ласка! Без неї обійдемось. Хто за нашу резолюцію голосує,
підніміть руку! Один, два, три, чотири...

Дядько Тарас

— А дайте мені тепер слово, бо я, мабуть, буду п'ять... (...)

Тьотя Мотя побачила, що лихо, — вийде чотири на п'ять: Тьотя Мотя дає слово дядькові Тарасу,

Дядько Тарас

— Тільки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тім
світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище...

Задумався, тяжко замислився. Мазайло схилився на люстро. Мислі, як хмари, як туман, окрили посивілу голову. (...)

Дядько Тарас попросив зберегти хоча б корінь «маз».

Тьотя Мотя

— Прекрасно! Ми на цей корінь придумаємо безподобне прізвище.
Хтоголосує за цю резолюцію? Один, два, три, чотири, п'ять, шість...
Хто проти? Один, два, три...

Рина, Баронова-Козино заплескали. Оповіщаю конкурс.

Загомоніли,заходили: Мазайлиха, Рина, Баронова, дядько Тарас.

Тьотя вписувала нові прізвища, що їх вигукували.

Мазайлиха

— Мазов. тт ~

Дядько Тарас

— Ну й прізвище — Мазов-Лазов-Лоза-Залоза... А по-моєму, кращого
не буде, як Зайломаз. Зайломаз!

Рина

— Зайломаз? Ха-ха-ха... Та що різнить Зайломаза з Мазайлом?
Що? Однаково! Краще Мазеленський.

Мазайлиха

— Де Мазе.

Тьотя Мотя

— Де Мазе — це на французький штаб, а ми люди, Слава Богу,
руські.

Баронова-Козино

— Рамзес! Класичне прізвище!

Тьотя

— Рамзес? Може, Рамзесов?.. Давайте краще Рамзєсов! Милі мої
люди! Рамзєсов, га?

Дядько Тарас

— А де корінь «маз»? Геть Рамзесова! Кореня нема!

Мазайлиха і Баронова-Козино

— Фон Мазел! Рамазай-Арзамасов!

Дядько Тарас

— Краще Мазайловський! (Нишком: «Гетьман Вшовський»).

Тьотя на дядька Тараса:

— Польське прізвище, і хто ж пропонує?

Дядько Тарас

— Ну, тоді Мазайлович. (Нишком: «Гетьман Самойлович»).

Тьотя Мотя

— Щоб було похоже на «Мойсей Мазайлович», що вже торгує у нас
в Курську й нашу московську вимову псує, — нізащо!

Дядько Тарас

— Мазайленко! Мазайленко. (Нишком: «Гетьман Дорошенко»).

Тьотя Мотя

— Годі вже! Годі!.. Дайте другим сказати.

Рина

— Мазанський... Боже мій! Мазєнін! Похоже на Єсєнін. Мазенін!
Мазєнін!..

Тьотя

— Прекрасно! Геніально! Мазєнін... Вам до вподоби, Мино, Мазєнін?

М а з а й л о зворушено, аж задихнувся:

— Дєті мої!

Баронова поправила:

— Деці мої...

Мазайло

— Деці мої! Я б ваші прізвища всі забрав би на себе і носив. Проте
можна тільки одне носити, і мені здається — Мазєнін найкраще.

Тьотя і вся її партія крикнули — ураї Завіса

Четверта дія і

Четвертого дня прибігла до Рини Уля. Рина просить її вплинути на Мокія.

Рина

— Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове
прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе... Ти ро­
зумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути
до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирії

Уля

— Я не зможу, Ринусю! Він же українець...

Рина

— Улько! Ти мусиш!..

Уля

— Не можу! Я... я сама вже українка...

У Рини трохи не вискочили очі.

Як не вскочать тьотя Мотя й Мазайлиха. Очі рогом:

— Що? Що-о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви!

Рина

— Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж каза
ла, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила.

Уля '

— Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім то
го, у мене очі українські, ноги українські, все, все.

Тьотя Мотя й Мазайлиха

—Ноги?

—Но-ги?

Рина

— До чого ж тут ноги, ідійотко?
420

Уля

— А до того, що в антропології про це пишеться, що українці зде­
більшого довгоногі, і що нема гірш, як коротконогі жінки, — в антро­
пології сказано, от...

(Взявшись рукою за талію, гордо витягла ногу. Рина і тьотя бликну-ли на свої).

Рина

— Це він тобі памороки ногами та антропологіями забив... Та він
же божевільний, ти розумієш!.. Він просто захворів на всякі оці укра­
їнські фантазії, а ти й вуха розвісила, ідійотко!

Тьотя

— Бачите, бачите, він не покохав вас, Улю, як женщину, ну, як лю­
дину, нарешті. Він у вас шукає тільки щось українське, він тільки
українського хоче...

Мазайлиха

— Ви йому потрібна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тіль­
ки на те, щоб робити на вас україні-за-а-цію...

Тьотя Мотя

— Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі украї-
нізірованной. (Одійгила).

Рина

— Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти
Мазєнін, або я у тітки в Одесі... Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чу­
єш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або — або... Все! (...)

3-15

Уля так і не змогла поставити Мокію умову й попрощалася з ним. Мина Мазайло вскакує в кімнату й повідомляє всім новину: уже є публікація про зміну його прізвища. Усі в захваті читають газету. Тьотя пропонує помістити газету в рамку під скло й відсвяткувати подію. Мокій просить подати йому парадний сюртук, а дядько Тарас у відчаї обзиває себе дурнем. Мазайли по черзі підходять до дзеркала і з захопленням промовляють своє нове прізви­ще. Мазайлів з квітами прийшла привітати Баронова-Козино.

Раптом увійшли: Тертика,з м'ячем і з газетою ч Комсомолець України», Губа і в перспективі за ними Уля. Мокій до них:

— Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба ж не бачите...

Тертика м'ячем бац у підлогу:

— А скажіть, що за шум сочинився?

Губа'

— З якого приводу? Чого?

Тьотя Мотя показала на газету в рямцях:

— Будь ласка, будь ласка, молодії мої люди, прочитайте!

Губа підійшов до газети:

— А що тут таке?

Мазайло \

— Серце ще зранку... Та краще прочитайте самі! Голосно прочи­
тайте!.. Будь ласка, одчиніть там вікна, двері, щоб усім було чути!
Всім, всім, всім, всім! ^

Губа, придивляючись, почав читати:

— Українізація.

Тьотя Мотя д

— Не те читаєте, мій милий, і не там!... '■?

Мазайло

— Не те і не там!.. Дивіться знизу.

Тертика з м'ячем:

— Читай, Баню, згори, коли на те пішло!

Губа швидко:

— «Адміністрація маріупольського заводу не пустила на завод
комісії в справі українізації...»

Тьотя й Мазайло

— Та не про те, милий ви хлопче! Не там! Дивіться в об'явах!

Губа

— «За останній час набагато збільшився попит на українську
книжку поміж робітництвом на харківських заводах... За система­
тичний зловмисний опір українізації...»

Тьотя

— Ах, Боже мій! Та що ви там вичитуєте про якусь там україніза­
цію... Ви знизу прочитайте! Оповістки!

Мазайло

— Он там читайте! Бачите? Я навіть звідси бачу: Харківський
окрзагс на підставі арт. 142-144 Кодексу...

Губа

— Стривайте! Стривайте! Та невже?.. (Перечитав якісь рядки в га­
зеті),

Мазайло

— А ви думали! Серце ж, кажу...

Губа

— «За постановою комісії в справах українізації, що перевірила
апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмис­
ний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна...»

Ойкнули. Тьотя Мотя розгубилася. До Мазайла:

— Що ж це таке?» Як це?..

Р и н а до батька:.

— Невже цьому правда, папо?.. Та чого ти мовчиш?

Тьотя і Рина з одного і другого боку:

— Мино Маркевичу!

— Папо!

Дядько Тарас, підійшовши, вдивився в Мазайла:

— Він уже ні гу, ні му!.. Ні ге, ні ме — занімів!

Мазайлиха

— Голкою, Мино! Язика поколи голкою!..

Тертика до Мокія:

— А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії... Ближче до
комсомолу! Держися комсомолу! Верни руля на комсомолі Ну?

Уля

— Це я... Побачила — наші комсомольці йдуть... Так. Я покликала
на поміч... Я вже до тітки ніколи не поїду.

Тертика

-Ну!

Мокій до У лі:

— Ну, Улю!.. (До комсомольців). Присяги не кажемо тепер...

Губа

— Знаю. Це з вірша Яновського:

Десять літ будуєм владу Рад. Маяком стоїть УСРР. Нація не піде вже назад!

Тертика

— Навпаки, скоро скажемо всім Мазеніним: гол!

Ударив м'яча. Губа підбив. Мокій і собі. Уля собі.

Завіса

БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ (1909-1937)

РІЗДВО

Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі. Прийшли лемки у крисанях П принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії крутиться довкола стріх. У долоні у Марії місяць — золотий горіх.

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО (1894-1956)

Народився в м. Сосниці, що на Чернігівщині, у родині хлібороба, помер у м. Москві (Російська Федерація).

Письменник, кінорежисер, один з основоположників національного кіне­матографа: Засновник жанру «кіноповість» в українській літературі.

Найвідоміші твори: кіноповісті «Україна в огні», «Земля», автобіографічна кіноповість «Зачарована Десна», новела «Воля до життя», «Щоденник».

УКРАЇНА В ОГНІ

Кіноповість (Скорочено)

У садочку біля чистої хатини, серед квітів, бджіл, дітвори та до­машнього птаства, за столом у тихий літній день сиділа, мов на кар­тині, родина колгоспника Лавріна Запорожця і тихо співала «Ой пі­ду я до роду гуляти». Це була пісня материна. Пісня була весела і журна одночасово, як і життя людське. Мати Тетяна Запорожчиха любила її співати раз чи два на рік, коли по великих трудах і повсяк­денних турботах десь було, а якоїсь гарної нагоди доводилося пригуб­лювати чарчину. Діти дивилися на свою добру матір і величали її.

Шумить, гуде Тополівка.

До Лавріна Запорожця приїхали гості.(...)

Один—Роман Запорожець. (...)

Другий —Іван, воїн. (...)

Третій—славний чорноморець Савка Запорожець. (...)

Четвертий — Григорій, майстер урожаю.(...)

У п'ятого сина діточки зелені.

Співає, легко посміхаючись, п'ятий Запорожець, Трохим, обнімаючи трьох маленьких дітей — двох хлопчиків і одну дівчинку, — та у жінки двоє.

І дочка Олеся — всьому роду втіха.

Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень. Всі співали. Багато думок промайнуло у матері. Усе життя ніби проплило перед очима. І материнське горе, і радощі, і турботи, і невпинна праця на велику родину з дрібними діточками, на громаду, на державу. Та повиростали непомітно сини, порозліталися на всі сторони, добра слава пішла по світу про синів, що показали себе і в зброї, і в науці, і в звичайних трудах над землею. І ось з'їхались на­решті вони до рідної хати, щоб ушанувати її материнську старість — п'ятдесят, та ще й п'ять років! (...)

—Спасибі вам, діточки, що побачила вас укупі хоч раз за стільки літ. Все ніколи та ніколи, широкий світ настав. Пошли ж вам, Боже, щасли­ву долю та сили в руки, щоб виповнити свій довг перед миром. (...)

—...Синочки мої, сини! Діточки мої! А Боже мій, Боже мій! Ой, прощавайте, прощавайте, діти мої...

Ще якісь жалібні слова промовляла Тетяна, біжачи за синами, та вже не було її чути. Уже потонули слова її в морі людського плачу й скорбот, у розлуках, у реві моторів. Множество людей виходило з се­ла на війну. (...)

Одірвався Трохим Запорожець од жінки. Плаче жінка гіркими сльозами, плачуть діти в ногах: «Ой тату, тату!» Побіг Трохим за бра­тами. Повіз старий Запорожець п'ять синів на війну. (...)

З дня на день мали увійти фашисти. Олеся стояла «біля холодної криниці край села» і проводжала сумним поглядом військові частини, що відступали. Ворожі літаки бомбардують міст.

Олеся дивилась на шлях. Вона не була звичайною дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні од­ній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на сті­нах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт-Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну... (...)

До Олесі підійшов один з останніх бійців, танкіст Василь Кравчи­на, аж з-під Кам'янця-Подільського, і пожадливо припав до відра. Був він добрий кремезний юнак. Одежа вся в пилу і поті. На рукаві й спині пропалена сорочка на пожарах. Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах.

—Спасибі, дівчино. Прощай, — промовив він, одрйваючись од відра.

—Щаслива путь... постій... Слухай, — сказала Олеся тихо, дивля­чись на танкіста глибокими скорбними очима. — Я тебе щось попрошу. (...) переночуй зі мною. Вже наступає ніч... коли ще можна, чуєш?» — Вона поставила відро і підійшла до нього:

—Я дівчина. Я знаю, прийдуть німці завтра чи післязавтра, заму­чать мене, поругаються наді мною. А я так цього боюсь, прошу тебе, нехай ти... переночуй зі мною... — При останніх словах голос Олесі затремтів і неначе погас.

—Я не можу ночувати з тобою, — сказав Кравчина чесно і одверто. — Я в танку горів позавчора під бомбами. Я не герой.

—Ти наш.

—Я одступаю. Тікаю. Броня тонка. Я покидаю тебе. Пойми мій сором. Я не герой.

—Ти нещасний. І я нещасна. Пойми ж і ти мене. Глянь, що робиться. Я хочу згадувать тебе усе життя, а не отих мерців, що вже пливуть Десною. Останься, правда!

Олеся дивилася на нього з такою довірою, з такою болючою мольбою, що він умовк і не зводив з неї очей. Він дивився на неї, чужу, невідому, випадкову, аби ніколи вже потім ні на одну годину ніде не забути її, аби понести її, оцю дівчину, в своєму серці через усі бої, через усі вогні.

—Ну, як же? Ну, добре...

—Ото моя хата.

—А де твої батьки? — раптом збагнув він.

—Батько братів повіз, а мати поранена в лікарні.

Якусь хвилину вони стояли одне перед одним у хатньому присмерку мовчки і не знали, куди рухатись. Вони були незаймані обоє. (...) Вони вірили і не вірили, що вони вже чоловік і жінка.

—Знаєш, Василику, — шептала Олеся, нахиляючись над його лицем, — коли б ми жили, коли б сталося так, що ми житимем двоє, ми ніколи за все наше життя не скажем одне одному поганого слова. Правда?

—Правда.

—Ми навіть не подумаємо злого. Правда?

—Правда. (...) я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою... Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від го­ря і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плес­тимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрас­на ти. Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене і всіх, що кинули тебе і на Дніпрі не вмерли, простив я тебе наперед, така вже наша до­ля» і ти мене прости, — сказав схвильовано Василь, дивуючись своїм надзвичайним словам.

—Прощаю, — сказала Олеся, — тільки найди мене.

—Найду, — сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними великими руками. — Коли ж так станеться, що не найду, — може, уб'ють мене, чи вибухну я десь, мо', на фугасах і розлечуся шматтям по полю, так що і кісток моїх не знайдуть для могили, я все одно вернусь до тебе! Я пам'ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю, — стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства. Треба бути героєм і ненавидіти ворога... Олесю, — сказав Василь» подумавши трохи, — який же непотрібний, млявий прийшов я вчора до твоєї хати.

—Я тебе простила. (...)

Гітлерівці входили в село, в'їжджали на мотоциклах, автомобілях, на гарматах, на танках, веселі і вдоволені. Засмалені сонцем, заку­рені, мокрі од поту обличчя вилискували радістю і здоров'ям. Грали на губних гармошках (...) щось німецьке. Чимало солдатів ішло зовсім без зброї, обнявшись парами, трійками, і весело насвисту­вали. (...)

Солдат висадив двері носаком і ввійшов до хати:

— Здраствуй, матка! Молока, пожалуйста!
Ріжуть свиню.

Другу.

Третю. (...)

Висаджують сінешні двері. (...)

З усіх радіостанцій Берліна, Братіслави, Праги, Парижа, Буда­пешта, Рима, Токіо, по всьому світу транслювалася промова Еріха Коха, щоб знало все солдатство, всі німці, німецькі друзі, васали й ра­би, які перспективи одкрилися перед солдатом на Вкраїні. Сорок п'ять гектарів на душу! От що значить іти вперед, коли тебе веде Гіт-лері (...)

— Цю землю можна їсти! На! їж! Я хочу дивитися на тебе, сину
мій, як на символ свого буття отут! — Ернст фон Крауз, старий
полковник німецької розвідки, протяг своєму сину лейтенанту
Людвігу Краузу жменю землі. Людвіг стиснув землю в жмені і лизнув
її язиком. Це був расовий гітлерівський пес останньої формації,
жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і ґвал?
тувань.

Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка-батька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідли­вістю в розправах з ворогами імперії. Часом старий Крауз жахався свого виродка, проте німецька батьківська сентиментальність і дав­ня жадібність мрійника завоювань заспокоювали його і радували. (...)

Ернст фон Крауз навчав свого сина, як треба поводитися з поневоленим народом.

— (...) Людвігу, ти мусиш знати, у цього народу є нічим і ніколи не
прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вмінні
прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих
У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчаклІ
історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негатий*
ними лозунгами одкидання Бога, власності, сім'ї, дружби! У них від
слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин?
Тому серед них так багато зрадників... (...)

Дехто з хлопців вирішив, що війну можна пересидіти в клуні.

і

У колгоспника Купріяна Хуторного в клуні зібрались сусіди, здебільшого товариші Купріянових синів Миколая й Павла, що не знайшли в собі сили пройти мимо рідних хат і, кинувши велике това­риство, приплелись додому на горе батькам і собі. Клуня перетвори­лась у своєрідний клуб загублених душ. Тут пилася горілка, гралося в карти, проклиналася доля і все на світі. І ніщо вже нікому не пома­гало. Сум і темний розпач у присмерку клуні повис над людьми, мов туман. (...)

Раптом одчинились ворота, і в клуню вбігла перелякана дочка Купріяна Христя.

—Тату, Павло в поліції! Уже з рушницею!

—Павло?

—Он іде до хати!

Купріян Хуторний немов скам'янів. Збентежилась трохи й решта.

— Гляньте, Павло і Гаркавий Івані

Павло з Іваном ввійшли в клуню з німецькими рушницями в руках.

—Здрастуй, поліціянт! Моє поштеніє! — усміхнувсь Купріян, не­мов випивши чарку гіркої отрути.

—Я не поліціянт. Я охорона порядку, — промовив Павло нові чужі слова.

—Порядку? Якого порядку? Кого охороняти і від кого? Ти, сукин ти син нехай. Блазень! — Купріян кинувся до сина з кулаками. (...)

—Перший поліцай фашизму Павло Хуторний! О, страмота! (...)

—Кидай зброю!— спалахнув Купріян і несподівано схопив за гвинтівку. Раптом прогримів постріл, і смертельно поранений Купрі­ян упав з тяжким стоном додолу.

—Гальт! Руки вгору! Виходь! — гукнув німецький єфрейтор, з'явившись на порозі якраз в момент пострілу.

—Тікай, Миколо, — гукнув Купріян. Христя кинулась до свого нещасного батька.

—Доню моя... Моя дорога... Моя дорога квіточко. Оце наша гірка слава. Наш талан...

Микола вискочив з клуні, збивши з ніг єфрейтора ударом кулака, і кинувсь тікати городами. За ним побігло й троє дезертирів, що сиділи окремою компанією під клунею на колодах. Вони чули постріл і крики і побігли за Миколаєм, не знаючи гаразд, що й трапи­лось. (...)

Потім зупинилися. Микола запевняв, що треба десь шукати партизанів, що ніхто не зможе пересидіти війну в клуні, але хлопці все одно стояли в не­рішучості: хто ж його знає, чи його йти, чи не йти.

У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не оді-йшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила

доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідпові­дальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликали їх до велетенського бою, до надзвичайного. (...)

І вішателі з Людвігом Краузом, сміючись і жартуючи, вже готували шибениці й для всієї компанії, що була в клуні при вбивстві Купріяна Хуторного. Людвіг був щасливий. Він діяв.

Уже вели побитих дезертирів і оточенців в синяках. Вже лупцювали їх конвоїри по чім попало на ходу.

—Ну, собако! Пропадеш же й ти! Ай! Пропадеш, батьковбивець!

—Іди, йди, — пробубонів Павло. Він був уже в числі конвоїрів.

—Ух ти, убийбатько! Іуда!

—Я не вбивав. Не мучте мене. Вони самі на кулю напоролись!

—Га! А ми самі на шибеницю йдемо?! Через тебе, сучий сину!

—Я не знаю. Я не суддя вам. Я сторожа, мені приказано. Що я буду робить?!

—Русі Замовкни, свиня І — гаркнув німецький єфрейтор і ще раз оперезав бідолаху по спині.

* * *

(...) Оставшись один, Запорожець зняв з покуття портрет Сталіна.

— Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та
сталося — не малою, великою кров'ю на [своїй] території, — тихо про­
мовив він до портрета. — Що буде з народом нашим? Виживе він чи
загине, що й сліду не стане ніякого? Розженуть його по каторгах та
по лісах, байраках та гнилих болотах, як вовків сіромах, та натруять
одне на одного, так що й живі завидуватимуть мертвим. Горе нам...
Народ безсмертний, ви казали, товаришу мій. Ой, важке наше без­
смертя І Важка доля народна... чую смерть.

Почувся стук у двері.

— Прощайте, йдуть, — Лаврін повернув портрета до стіни й поставив
долі. (...)

Німці позганяли селян на збори, щоб громада сама обрала старосту, але вони сказали, що немає такого, хто був би старостою. Фашисти загнали лю­дей у ставок, і вони стояли по горло у воді. Жінки плакали. Згодом у топільчан виникла думка вибрати старостою Лавріна Запорожця. Вони почали його

вмовляти.

—Лаврін, у тебе сини в армії. Що тобі? Прийми тягар. Прийми, Лаврін Михайлович.

—Кому, як не тобі, Лавріне, — гомоніли люди, заклякаючи в воді. Вже декому не вистачило сил, і дужчі підтримували недужих. (...)

Саме тоді, коли Лаврін змушений був погодитися на ганебну посаду, невідомо звідки з'явився куркуль Григорій Заброда.

Поиск по сайту: