ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ 3 страница

Старий Івоніка був також нині потрохи підпитий, але в нього бувало се все наслідком великої радості або великого смутку.

Скоро лише гульба розпочалася, пересунувся він незамітно до Докії, своєї найближчої і найщирішої сусідки, кивнув до неї приязно головою і сказав півголосом:

—Докійко... кумко... всі нині веселі, але ніхто не знає, що там у мо­їм серці діється!..

—А в моїм, бадіко! В моїм ніби ліпше?.. Ей, Боже добрий... Боже! — і, зітхнувши тяжко й глибоко, відсунулася і зробила йому місце коло себе.

— Так що ви хочете, Докіє? Ви ж віддаєте свою доньку!
Вона потакнула головою й усміхнулася гірко.

—Віддаю її! Віддаю її, голубку ту мою милу! — відповіла, спуска­ючи голос і вимовляючи кожде слово звільна й з натиском. Притім повернула головою за гуляючою донькою і гляділа на неї таким вира­зом, неначеб вона тиха й мертва лежала перед нею на лаві.

—А що я маю казати? Ви знаєте, що я нічого іншого в світі не бажав собі, як вашу Парасинку для свого Михайла! Вона буде така, як ви! Доб­ра й чесна ґаздиня! Усяку роботу знає і лад тримає у хаті. А хата в неї, як та біла стіна. Наші поля граничать з собою, становлять одну рівнину, їх сила однака. А що на них уродиться, однако гарне й добре буває. Наш товар найкращий у селі, а наша честь, Докійко, наша честь — вона най-голосніша у селі! О, Докійко, — кликнув болісно і вдарив зі щирою роз­пукою кулаком об стіл, що стояв поблизу нього. — Я вас шаную, я вас шаную і кланяюся вам, бо ви перша ґаздиня в селі й усі се знають... Але чому ви не хотіли подержати Парасинку ще зо три роки коло себе?

Замість відповіді вказала вона хмарним поглядом на Василя, а по якійсь хвилі додала майже поважно:

—Я слабовита. Смерть мене не обійде, як мій час прийде...

—О, смерть! — сказав він і похилив смутно голову на груди. — Смерть одна робить, що сама хоче, і має велику силу проти нас. Та все ж ви не мали чого так спішитися!

— Ви журитеся, що не дістанете невістки, бадіко?.. — спитала До­
кія. — Не журіться! Нема, відай, у селі такої, що не хотіла би вашого
Михайла! Та буде його жінкою, яку йому Бог назначить. Поки що
тіштеся ним, що працьовитий та чесний, По всіх селах навкруги немає
йому пари — такий добрий. Вже як він колись не стане першим у селі
або й двірником, то, відай, доброму й не ступати по землі. Най уже на
тім скінчиться, що вони не могли побратися. Най уже так буде! І ви
хотіли — і я хотіла! А от прийшов такий час, що все інакше склалося,
якби чужою рукою! Так, відай, Бог хотів, бадіко!

На ті слова Івоніка замовк. Він зложив руки, мов до молитви, і при­близне їх до уст.

— Михайлику! — сказав він. — Михайлику! сину ти мій!

Потім стиснув їх_х мов у німій мольбі, й замовк. Великі сльози закрутилися в його очах, і голова легенько в нього задрижала. Був сильно зворушений.

Докія, побачивши се, сама розжалобилася. Вона любила свою Парасинку, але вже так, як він любив ось того свого хлопця... мабуть, ніхто на світі не любив більше своїх дітей...

— А відтак у вас є й молодший Сава! — докинула по хвилині мов­
чання.

У старого змінився нараз вираз лиця.

—Сава... — сказав він протяжно й журливо. ~ Сава вже не Михайло! І він мій син! Адіть, Докійко, тут приріс мені до серця змалку, як груд­ка! Я люблю його, бо що — і він мій син! Але він — то вже інша галузь. Росте й горнеться кудись... та не до доброго й не до нас. Він роботи бо­їться, йому танець у голові. Зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалиґа на кружок вивернеться. Йому однаково, чи товар поєний, чи ні, — коби йому спрага не допікала. Йому однаково, яка погода надворі, чи се землі і збіжжю по добру, чи се бджолу не вбиває, — коби він у своїх збитках мав гаразд, коби йому меду доволі, аби потайком із горівкою змішати та Бог знає з ким випити!

—Він ще молодий, бадіко!

—МолодийІ Певно, що ще молодий, має лише дев'ятнадцять років, Але коли Михайло мав сімнадцять, то був уже моєю правою рукоюі так як тепер. Я в його літах служив по чужих людях, був бідний заріб*¹ ник і клонився низько перед людьми й Богом. Ну, а маю надію, що яі він зросте в літах, зросте й розумом, бо розумний він уже й тепера Ой, іще й який розумний!.. Який молодий, а він перехитрить вам ХОЧ би й якого заводіяку. Лише його лінь гризе мене; він не любить землі Дарма, що ходить по ній, що толочить її, дарма, що живе з неї, що но­сить вона його. Він і не буде шанувати її, як вона перейде в його рукйі Але вона не перейде в його руки, як він не зміниться, — се я йому вже раз говорив і ще буду говорити.

— Ідіть, бадіко, йдіть! Ви хочете, аби всі були такі, як ви або ваїЙ
Михайло! 'Д

—А чому ж би ні? Як я можу добрий бути, то чому не може бути й моя дитина така добра? А зрештою... пощо чоловік живе? Не на те, аби робив, Докійко, день і ніч тяжко робив?.. Як я колись замкну очі, то хочу, аби моя земля перейшла в робучі руки. Я її не вкрав і не придбав оманою. Я й моя Марійка — ми обоє доробилися її, оцими нашими руками дороблялися її... Вона підпливла нашою кров'ю і нашим потом. Кожда грудка, кождий ступінь може посвідчити, як наші крижі угиналися тяжко, дороблюючися її, як часто голодом і холодом ми годувалися, аби зароблене не йшло на кусник хліба, але на неї, на грудочки її! Та про се знає ціле село. Почавши від самого пана, що знає мене ще хлопцем, аж до кождого ґазди й робітника в селі!

—Я знаю, бадіко! Тоді, як мала будуватися колія в нашім краю, як мала переходити й через наше сусіднє село й через он той ліс великий та через он ті трясовиці, які люди геть-геть здалеку минали... Тоді то було, бадіко! Я знаюі Ви і ваша жінка наймалися носити каміння, пі­сок і шутер. Я знаю.

—Аякже, аякже! — притакнув він із розіскреними очима. — Оце все ми носили, а і більше ще! Землю, і дрова, й вугілля... і Бог знає що ще... Всі ті страшні трясовиці, що блистіли лісом і полями тут і там — треба було позасипувати, повичерпувати. А хто се робив? — Людські руки. А між ними були й мої й моєї Марійки руки. Марійка погребла там своє здоров'я. Ви не знаєте, Докійко, — тягнув дальше, — тоді жа­лували ми собі кусника м'яса. Ніколи вона курки не зарізала, ніколи яйця одного не зварила, краплі молока не напилася. Все обертали ми в гріш, аж врешті доробилися сього, що маємо. Бог один знає, як то було, — все розповідати не можна. Але ми мали діти, і їм треба було колись щось лишити. Хто ж мав се інший зробити? На нас кажуть люди, що ми скупі, але скажіть ви самі, Докійко, — ви така добра ґаздиня і самі одні маєте в себе усе в руках, — скажіть, чи можна так легко ви­пускати з рук те, чого так тяжко дороблялося?

Вона притакнула головою і сказала:

—Але тепер можете собі вже ліпше пожити... Тепер маєте, слава Богу, відки!

—Ліпше? Ніби починати тепер те все з'їдати? Ні, Докійко! Сього ми не можемо! Богу дякувати, ми не потрібуємо того, мужик багато не потрібує! Маємо тепер булками годувати себе, коли ми в найтяжчім часі мали сил досить від чорного хліба, мамалиґи й фасолі? Маю собі каву варити? На те доста нині панів!

— Вам би більше відпочивати. Вам і вашій жінці...
Він розсміявся.

— Ви так говорите нині» кумо, — сказав, — неначеб ви коли складали
Руки на спочинок! Чи, може, ви спічнете, як ваша дитина вийде з хати?

Вона заперечила головою.

— Отже, видите! — закинув він із побідною веселістю. — Доки ме-
^ні Бог сил дасть і доки буду жити, буду робити. Бог сам покличе нас

уже, аби ми відпочили. Наша доля — працювати, тому що й відпочц
нок наш потім без кінця. Так уже сам Бог дав, Докійко! у

— Так уже сам Бог дав... — повторила вона майже з жалем, — Таї^
уже сам... Бог... дав!

По добрій хвилині мовчання, під час якої Івоніка напився з пляч
ки, що в нього, мов колач, звисала на руці, — була з глини вироблеї
в формі колача, — почав наново:;

—Я навіть і думати не можу про відпочинок! Навесні йде Михайд до бранки, а там... чи довго лишуть вони мені його ще дома?.. За па| місяців та й настане осінь, і вже покличуть його. Тоді спаде його част праці на мене. Не можу навіть думати про те, як я лишуся без ньоод

—А не можете його вибрати з війська? — спитала Докія зниженні

ГОЛОСОМ.;₍

—Я все зроблю, що зможу. і

—А пан? — спитала Докія ще тихше, кивнувши головою в сторої покоїв. — Він же вас і вашого хлопця так любить. Він помагав вам не ра якщо треба було. Все вас так хвалить і каже: «Понад Івоніку нема в се] нікого, такий добрий та ретельний!» — як же не може вам тут помогти

—Я вже говорив із ним про те! — відповів Івоніка голосним шеі» том. — Але він каже, що не можна мого хлопця увільнити. Каже, що мене є ще молодший син, що ми ще обоє здорові, і через те Михайд не увільнять. «Навіть і не починай нічого, — казав він, — і не трац крейцарів, бо однако хлопця тобі заберуть!» Отак сказав мені та ще* додав: «Ті три роки покажуть хлопцеві світ і подадуть науку, що Щ му, певно, в житті придасться, — сказав він, — нічого йому не пошкх дить, не бійся!» Знаєте, він говорив, як говориться. Він, може, ма^ правду, і цісареві треба дати, що йому, як кажуть, належиться! А^ Докійко! є тисячі й тисячі жовнірів на світі, чому ж ще й мій має й| туди? Чого маю ще й я тратити свою дитину?.. Адіть на нього, іуля«

Поглянув за гуляючим хлопцем своїм, і голос урвався йому в горі

—Гуляє. Стільки й добра його! — відповіла Докія, а потім повії рила журливо: — Чому має ще й він іти?

—Я дав би кров свою, коби лише міг затримати його! — тягнув д лі Івоніка. — Погадайте собі лише, Докійко... три роки! Три рої лишитися мені без правої руки. Три роки обробляти мені землю б нього, без нього збирати, без нього сіяти! Бджілки наші без нього Д глядати, а худоба... ви думаєте, що худоба не пізнає сього такоз) Гадайте ви собі оце! Я не зможу чистити її щодня і чесати так, як ві а молодий голос знають вони ліпше від мого! Коли погадаю на * все, — а я все лише ту одну гадку маю, — то серце ціпеніє мені в гр; дях із жалю, і я не виджу світу перед собою!

—Робіть що, бадіко! — обізвалася Докія рішуче й оглянулася обі режно довкола себе.

—Я хочу так... — відповів він. — Маю триста ринських. Бог один зна як я складав їх докупи! Крейцар до крейцара... від року до року... то

хліб, то за мед... то дещо спродав із худоби... та й зложив. За них я, може, викуплю сина! — додав тайком, звернувшись близенько до Докії. — Я їх гірко заробляв, може, принесуть мені щастя. Радо віддам їх, кому буде треба. І більше дав би ще. Я спродав би й мою пару червоних биків.

—Ті червоні пишні бики?! — кликнула Докія здива, неначе пере­лякана. — Того вже не робіть. Шкода велика!

—Чому? — сказав він. — Я би се радо зробив, коби лиш знав, що Михайло лишиться мені дома. Як будемо жити й будемо здорові, постараємо собі другі. Коби я їх лиш при собі мав, ті молоді руки, а решта — то все байка. Але руки, Докійко, руки — то все наше багатство, то наше добро, то наша скарбона!

—Ну, робіть що, бадіко! Вишукайте собі кого, хто би все робив, а ви лагодьте гроші.

—Я піду до одного знайомого жида в Ч...

—До жида, бадіко? А чи буде то добре? — докинула Докія.

—Чому ні! Най собі люди кажуть, що хотять, а жид може все. Він усюди піде, він із кождим поговорить, він уміє з панами говорити, ро­зуміє право, а ми?.. Хоч би ми що й сказали, на нас не дивиться ніхто. Ми нічого не можемо. Ми кланяємося перед панами, ми цілуємо їм з обох боків руки, але як ми що скажемо, воно все-таки «мужицьке». Не послухає нас ніхто. Як на нас пан крикне, — тягнув він дальше, — ми вже... боїмось... вже ступаємо назад. Я се знаю сам по собі, що не можна інакше. А на жида як крикнеш, то він тобі в лице засміється. І панові засміється в лице, приступить ближче й таке наговорить, що пан наостанку руку йому подасть.

—Вони розумні, вони все знають! — відказала Докія поважно. — Не дурно Ісуса Христа на хрест висадили!

—Ой, вони можуть усе! Я знаю, що можуть!

— Усе можуть, бадіко! Дивіть лиш, як усюди набиваються!
Як лиш на землю набиваються! Оноді іду я до сусіднього села, а там
уже у дворі тім, у панськім, великім, жид розсівся. Давно по подвір'ї
цвіти та Бог знає що за деревина росла, тепер жидівське шмаття по-
розкладене, на зеленій мураві сушиться. Бог би вас побив! (погадала
я собі). Ще вас і тут не було... Так, вони всюди вміють улізти, вони
все можуть...

— Тому я хочу піти до жида, до Буня Чернівецького, знаєте його,
і нехай він робить, нехай що робить. Тому маю ще надію, що Михай­
ло лишиться мені. Хоч пан і казав, що все на ніщо не здасться, а все ще
таки попробую з Буньом. Хоч на душі полегшає.

Він замовк на хвилину, спустивши голову на груди, незамітну ма­лу голову, неначеб надумувався над чимсь; але нараз підняв її, підняв пляшку з горівкою бистро вгору, блиснув очима і кликнув:

— Але відтак, кумо, відтак справлю Михайлові таке весілля, якого
Ще наше село не виділо! Хліба та булок куплю в Чернівцях. Увесь мій
мед піде в горівку, самим медом буду частувати. Заріжу корову, циганів

■і і

візьму з Глиниці. Гратимуть у мене цілий тиждень. Десять років будуть; люди згадувати, яке весілля справив Івоніка своєму Михайлові!

— Ух! — гукнув нараз із несамовитою веселістю, зірвався із моло-<;
дечою жвавістю з лави, гримнув пляшкою до землі так, що аж на
дрібні кусні розскочилася, а гуляючі на хвилю мов укопані в гульбі
зупинились. Відтак пірвав Докію за руку й потягнув у танець. |

Розпочали його повільними рухами і кроками. То вправо, то вліво, то вправо, то вліво. Опісля ставали їх кроки чимраз дрібніші й скоріші,^ чимраз палкіші й дикіші, а відтак неначе шал опанував їх... неначе вихору закрутився на місці... Молоді розгулялись... Заохочені гульбою старших^ і їх весільними розбурханими окликами, розгулялись іще з більшим запалом, як досі. Хустки й ленти мигали в повітрі. Довге волосся мета-» лося по плечах, і непогамована сила якоїсь розкованої радості розшалі-лася. З грудей виривалися раз по раз дрижачі яскраві ухкання... Нопі топтали землю, а голоси цимбала і скрипок виринали монотонним зойком своїм лякливо то тут, то там... І сміялися, і плакали напереміну.;,

Анна знов стояла на своєму місці. Дивилась, як перше, за гуляючи-; ми й за одною головою. її поважне смагляве лице неначе о одну; відтінь поблідло, а в очах горів невгасаючий жаль...

Нараз прокинулася.

Він полишив свою дівчину і звернувся до неї, — ішов... Гаряча кров обілляла її, і перед нею неначе світ захитався...

—Ходи, Анно, погуляємо! — промовив несміливо й подав їй руку. Вона підняла руки, щоб подати їх йому, та в тій хвилі вмовкла музи­ка. Голосним зойком урвалася одна струна, і все зупинилося на місці.

—Зв'яжи, мой... і грай! — крикнув Петро, що до нестями розгуляв­ся та ніяк не хотів переставати.

—Ні, вже доста! — кликнув хтось інший.

—Кому доста, той най рушає надвір! — відгукнув він. Але інші не були тої думки... І струна не давалася так скоро зв'язати, а Докія, що, небавом по гульбі знов усіла, піднялася зі свого місця. Висока й по­важна, мов цариця, станула між усіма і запросила їх додому. Вже доста тут гуляли. Були прецінь не в себе й не на танці. Вже пора до-; дому. Вже аж у хаті потемніло, так нагуляли. Потомилися, час далі йти, конечне...

Не зіткнувшися, розлучилися дві руки. Старий Івоніка прийшов і взяв сина під руку. Анна лишилася сама на місці.

Кілька хвиль пізніше стало в хаті тихо. Світло горіло, як перше, а в кутах ховалася темнота.

Анна клячала перед своєю постіллю, де на стіні висів почорнілий де­рев'яний хрест зі спасителем, і молилася. У неї судорожно зціпилися руки над головою, а лице зарилося тісно у постіль. Нечутно молилася...

Великими, глухими очима зазирала ніч крізь вікна, а її тьма, чимраз' чорніша, добиралася поволі, незамітно до дівчини... (...)

к.

Була весна. Івоніка з Михайлом пішли до міста, а Сава — наглянути в по­лі бурдеї, де була худоба. Хлопець із неприязню подумав про старшого бра­та — вказує йому, повчає. Ну й що, що любить чорнооку Рахіру? Хай його батько й посварився з батьком Рахіри Григорієм за фальшиве свідчення того, але він, Сава, у тому не винен. І нічого, що Рахіра йому родичкою доводить­ся — він гріхів не боїться. Сава любив стріляти, тішився, коли попадав у зві­рину чи пташину, не думаючи, потрібні вони йому чи ні. Думав, як добре, що Михайла візьмуть до війська, тоді йому нетреба буде критися, йдучи до Рахіри.

Марійка жила у згоді зі своїм чоловіком, поважала його. Була доброю господинею, але заощаджувала на всьому, тому в селі її звали скупою. Це її злило. Як не витрачає часу за балаканиною, не роздаровує добро, їсть просту їжу — то вже й скупа? Зате скільки в неї добра в скринях, придбаного для своїх дорогих дітей! Журилася, що Михайлові треба йти в армію. Побігла до ворожки, і та їй нагадала великий жаль, що бідним роздаватиме своє добро й од людей ховатиметься, а те, що наймиліше, піде од неї далеко, те, що далеке, стане близько до серця.

Сава був високий на зріст. Його обличчя можна б назвати гарним, якби не холодний блукаючий погляд великих сірих очей. Хлопець прийшов додому, так і не напоївши худоби, бо зголоднів. Мати почала його лаяти, що не дбає про худобу й господарство, що ходить до безпутної дівчини, сказала, щоб ішов туди, звідки прийшов. Сава набрав яєць, вкрав курку й пішов до Рахіри.

II

Прийшли з міста Михайло й батько, сказали, що хлопцеві все ж доведеть­ся йти до війська, бо жид, з яким Івоніка домовився про відкуп і якому дав гроші, десь зник.

Наступного дня батько з Михайлом орали волами землю. Івоніка дивився на сина й не міг надивитися. Заговорили про Саву. Михайло сказав, що тре­ба з ним суворіше, розповів, як той гостро йому відмовляв, ще й якимось зіл­лям ворожив.

Зійшлися на тому, що Сава молодий, дурний, його підмовляє Рахіра, ось коли Михайло піде до війська, він буде допомагати батькам і порозумнішає. Син порадив батькові продати частину худоби, щоб легше було хазяйнувати, але Івоніка надумав, що саме з цими волами його старший син розпочне ра­зом з молодою дружиною своє господарство.

III

Був травень. Михайло був у бурдеї, пас волів, дивлячись на них, як на рід­ню, особливо, коли дізнався, що вони призначені йому. 1 думав про панську робітницю Анну, яку таємно любив. Вона наймичка, до міста не поїде, та це їй і не дозволить лиха мати, яка тільки й знала, що забирати в неї зароблені гроші, брат теж вимагав грошей і бив, як не мала їх.

~ 263

Уперше Михайло побачив Анну на панському подвір'ї, як разом лузали кукурудзу. Анна була гарна, скромна, знала багато різних робіт, не дозволяла' хлопцям сороміцьких жартів при собі. Усі її дуже поважали.

Другого разу Михайло бачив дівчину, як ішов до крамниці по сіль. Анн* допомагала матері чистити горох, а. та почала скаржитися хлопцеві на? невдячних дітей. Михайлові було дуже жаль Анночки, яку так несправедливої лаяла погана мати.

Після того Михайло став бачити Анну частіше, коли мав справу на панському дворі. Була вона інша, ніж сільські дівчата, — ніжніша й тонкі звичаїв, охайніша. Товаришувала тільки з дочкою Доки Парасинкої Сільські хлопці мало нею цікавилися, бо була бідною, не мала ані землі ані грошей.

Анна й сама не знала, як її душею заволодів Михайло. Був він добрий неї і не так, як інші. Багатий, а говорив, як з рівною собі.

Михайло, зустрівши Анну, яка поверталася з грибами з лісу, освідчився' у коханні. Сказав, що хоче мати її за жінку. Анна зізналася, що кохає Ми; ла, тож вони вирішили якийсь час не говорити про це нікому. Саме в цей мент Анні привиділось, що із сусіднього ліска на них летить щось темне] вогняними очима. З переляку вона заплакала. Але Михайло її заспокоїв т< лими словами.

ІУ^ХІІ

Сава прокрадався до Рахіри. Він приніс їй з дому крадькома взяті бо| й сир. Вони почали розмовляти, лаяти батьків Сави й брата, які все пов¹ хлопця. У Рахіри Сава почував себе вільно, робив, що хотів — пив, пі тютюн. Рахіра мала над ним якусь силу, казала слухати її, тоді буде він, Са| багатим ґаздою, а вона — його ґаздинею.

Настав жовтень. Федорчуки із сумом та плачем проводжали Ми) Хлопець теж із жалем прощався з худібкою, з полем, зі стежиною, де стрі* з Анною. Зброї він не любив з дитинства і вважав її чимось скритим та безпечним.

Михайло звик до спокою і ритму, спорідненого з природою, а місто з гамором та поспіхом знесилювало його душу.

Минали тижні, а Михайло ніяк не міг звикнути до життя в казармі, у навіть закралася думка про дезертирство. Батько приходив тепер мі щотижня, приносив домашні гостинці, розраджував, умовляв. Дикі по| армійської служби були нестерпні для Михайла, особливо після того, які рал примусив жовнірів вилизувати сміття з підлоги в казармі. Щодня якась новина: «Там один умер, тут побив кінь якогось на смерть... тамя*

стратився...» Якось на солдатах узимку випробовували намети. Ті виявилися непридатними, і багато новобранців ледь не загинули вночі через мороз.

Мати гнівалася на Саву й казала, що він не отримає землі, якщо буде зна­тися з Рахірою. Сава виказував, ідо батьки люблять Михайла більше і дбають лише про того, а він зробить так, як сам захоче.

XIII

Анна працювала тепер у попових паннів. День у день ходила туди на роботу, а від осені мала у них настало лишитися. Так порадив їй Михайло, з яким бачилася на Великодні свята.

— Мама та брат не будуть над тобою стільки збиткуватися, — казав
їй, — а як я прийду додому на день-два, зможемо бачитися. Коли б я,
як вояк, заходив до тебе до хати, то сварили би, та й таки не треба, аби
хто про се знав. Коли верну з війська, покажемо людям, що знаєм!

На те вона усміхнулася.

—Вже най би так, як ти кажеш.

—А мама та й брат що казали, як ти пішла від них? — спитав. Обоє знаходилися в поповім городі. Вона чистила стежки, а він, переско­чивши невисокий тин, лежав у цілій своїй довготі на землі, щоб його здалека ніхто з хати не заздрів.

—Та що! — відповіла. — Мама казала, що я її знати не хочу, а брат — що я стріляю за якимсь голодником, та як коли мене з ним переловить, то поб'є, що попам'ятаю його. «Ти, — каже, — даєш йому всі крейцари на тютюн, чи чорт знає на що, а мене та й тих, що тебе вигодували, знати не хочеш». Не вірить, — додала, — що панотець мало платить. Каже: «Я колись прийду та розвідаюся, ти мудрагельнице панська!»

Михайло зморщив чоло і збив кулак.

—Гай, гай, — погрозив похмуро, — коби він лише коли мені в руки не попався. Я добрий, доки добрий, але нехай ніхто мене не зачіпає, бо в мене кулак тяжкий.

—А я вже волю за менше служити, та й у панотця, та й тут у селі, ніж десь у жида або в німця, та й не снити, коли ти прийдеш.

—Чекай» чекай! Дасть Бог, усе мине! Тоді будемо інакше в трубу грати! — потішав, притім вийняв цілого лева з кишені та й простягнув із ним до неї руку. — На, сховай собі! Сховай собі або купи, що хочеш! Се я собі при війську ушпарував для тебе. Хотів тобі хустку купити, але неставало. То вже купи ти собі сама, коли захочеш.

Вона не хотіла прийняти.

— Або я вже не годна собі заробити на хустку? — боронилася. —
Сховай! Тобі там скорше хибне, як мені тут! Деколи й їсти немає що!

Він стояв уже коло неї на рівних ногах, а в його очах блистіли ^сльози...

— Анно... Анно!.. — говорив щирим, неголосним голосом. — Або я вже
⁸ тебе нічого не вартую, що дарунка не хочеш приймати? — Сказавши

се, здавив їй так руку, що майже вголос з болю зойкнула; відтак, п реглянувшися з ним, узяла дрібний дарунок. Він кинувся вдоволений, як перше, на землю.

—Кажи що! — просив із внутрішнього, щасливого, майже батькі ського вдоволення, з роз'ясненими очима.

—Та що казати, Михайлику? — відповіла вона. — Мені не раз т тяжко на душі, що й сказати не можу! Так, якби мені щось душ підгризало! Щодня... тоді раз... а тоді раз... не раз аж плачу! Не р прямо так, якби мені хто казав: «Так має все бути!»

Він сплюнув крізь зуби.

—Ти така, як я. Я знаю, що мушу свої роки відбути при жовні] а все-таки думаю не раз, так як мама, не раз-таки день у день, чи можна би якось звідти вирватися? Хоч знаю, що не можна!

—Не можна, Михайле! — сказала вона поважно. — Була би 6^і Врешті, ти вже і звик там!

Він махнув рукою.

—Ет, звик! — сказав. — Мені вже тепер не так тяжко, як давно, то змарнований час, що я його там переживаю; а чого найбільше бо ся, се, не дай Боже, смерті. Якби я знав, що маю там згинути, то в< би таки зараз тут стратитися. Так тяжко там умирати! $

—Без тата й мами на чужині! — додала вона стиха, смутно, нена до себе, і сперлася на хвилину об паркан, мов відпочиваючи.

— Я вже знаю, як у війську гинуть і ховають... #
Вона зітхнула глибоко. ^

—Ей Боже добрий!.. День перед тим, заки я сюди приїхав, — т нув він далі, — саме поховали одного хлопця. Відай, застудився^ варті, відлежав свій час, не міг їсти, білів та й білів, кашляв, а ода разу як обернувся до стіни, то вже його аж камрати відвернули. В останній раз обернувся сам. Йому зробили парад, музика грала. за його домовиною не йшов ані тато, ані мама. Не плакала ні сестра, дівчина жодна, Ішли лише його камрати у парах, все в парах, і! обер-лейтнант, лейтнант, а на чорнім великім возі везли його. ЙО труна була начорно помальована, на труні стояло чако та усе хол¹ лося. Труна була така чорна, така чорна, кажу тобі, що я, відколи ву, не видів такої чорної. Гірше вугля. Я все мусив дивитися на ту ну. «Вайльо, яка вже чорна! — гадав я все собі. — Та й із нас по може один піти так, як ти! — гадав я. — Та й я можу!»

—Іди, йди! Не говори такого! — зганила його дівчина з пе] ком. — Ще в лиху годину скажеш!

—«Гей, то буде твоя мамка радуватися, — гадав я собі, — як чує, що Іфтімко вже на тамтім світі! Гей, то буде заводити та й п вою об стіну бити!» — тягнув Михайло дальше, не звертаючи уві на дівочий закид.

—А вона не знала, що він був слабий? — спитала дівчина зі щир співчуттям, утопивши свої тихі поважні очі вигребущо в його зір. д-

— Та де знала! Він не писаві «Що вона мені ніби поможе?» — казав. Врешті він хотів тепер іти на урльоп, та й усе мав надію, що до того ча­су підійметься. «Підведуся та й піду», — говорив заєдно, сарака.

—Сарака!

—Пішов. Пішов та й не поверне вже відти! А розказував мені, як був останній раз дома на урльопі, і як від'їжджав, то його мама (тата не мав уже) і кілька знайомих людей відпроваджували його до колії. Мама, каже, так плакала за ним, що душа розривалася, та все клика­ла: «Синку, я вже тебе не бачитиму більше!» А як він уже сів до заліз­ниці й вона рушила з місця, то мати кинулася за ним, і лише люди стримали її, аби під колеса не пішла... Геть без пам'яті була, такий жаль!

—Мамині очі добачили його смерть за плечима! — обізвалася дівчи­на страшно поважним тоном і немов до себе. — Та й таки добре знала, що не увидить його більше!

—А він, сарака, гадав, що мами не застане вже живої! Така, як скіпка, все ходила!

Обоє замовкли.

— Я лиш того боюся! — обізвався він по хвилі глибокого поважно­
го мовчання. — А більше нічого! Жодної роботи, жодних маневрів, ли­
ше того! Чоловік гадає, що він собі паном, а він...

Знов урвав.

— Часом гадаю, що ніколи не скінчиться той час, що я маю його ще
там перебути, — почав знов. — Такий мені довгий здається та нудний!

— Та й мені! — повторила вона за ним голосом, переповненим слізьми.
В тій хвилі переглянулися обоє, мов на чийсь приказ, і споважні­
ли. Вона схилилася живо над своєю роботою, а він почав її потішати.

— Сього року на маневрах прийду на шість неділь додому, а на дру­
гий рік як прийду, то хіба знов аж за два місяці піду туди назад. А то­
ді піду лише на три місяці та й потім уже — гай, гай! — аж свиснув на
потвердження своїх слів.

— Якби ти мав там умерти, Михайле, — обізвалася вона нараз
(спиняючись в роботі), з поглядом, що розкривав цілу глибину її по­
важного з природи єства, — то я не знаю, що би тоді було! Не дай
Боже, Михайле! Михайле, не дай Боже!

Він усміхнувся.

— Якби я се знав, то скорше приволікся би на ногах та на руках до­
дому. Але того не буде. Я не такий грішний, аби мене вже Бог святий
кликав перед суд.

Знов замовкли.

— Може, я піду сього року із твоєю мамою на прощу до святого Іва­
на, — обізвалася по короткій хвилині Анна побожно. — Твоя мама хо­
че йти, а я пішла би з нею. А якби я не могла сього року, то бодай на
другий рік піду. А все піду! Так мені здається, якби лише там уступи­
ла, та й зараз би мені легше стало на душі. Аж там би я за наше щастя

помолилася. Кажуть люди, що кому вдасться святого поцілувати, той міцніє на тілі й на душі.

—Так кажуть, — повторив задумчиво Михайло. — Я буду намовля­ти маму, аби йшли. Нехай помоляться там за мене, аби я щасливо перебув маневри. Кажуть, сього року будуть тяжкі маневри. Гей, страшно буде. Але не кажи сього нікому, Анно. Старі зараз би пожу-, рилися. Доста, як мені гірко, нащо ще й їм гризтися.?

Поиск по сайту: