ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ 4 страница

—Мама, таки хоче найбільше через тебе йти, — сказала Анна, а від-: так додала: — А може, й через Саву, аби покинув Рахіру...

Тут Михайло підвів журливо брови вгору. ^

—Ой, той Сава, той Сава, — сказав він протяжно, — він мені не по-і добається! З одного боку, ніби припадає вже до землі, береться до ро6о< ти й до всього, як каже мені тато, а з другого, обходиться з нами, як зі своїми ворогами. Се вже гріх ним так править. Гріх, кажу тобі. Вчора^ ввечір трактую і його своїм тютюном, кажу йому по-доброму, як ялося^ «Брате, — кажу, — Саво, як стоїть річ із Рахірою? Відчепився вже ти від тої гадюки?» Я се сказав йому, як каже брат до брата, камрат до$ камрата, а він подивився на мене, та так уже, знаєш, погано. Його очі; позеленіли й засвітилися, як отсі твої срібні цітки на шиї. Відтак збиві кулак, скривив рот, як собака, коли хоче несподівано на чоловіку напасти, й зойкнув: «Мой, мой, мой! Не чіпайте ви мене, люди добрії*^ та й увалив собі кулаком по коліні... По тих словах мав я вже доста. Я видів, що вона цідить його кров далі. То опириця якась. І що се гріх, що він за нею пропадає, йому й до голови не приходить. Я йому не^ казав більше нічого, бо не хочу з ним по-лихому розходитися. А шИ друге, знаю, що як він піде до війська, то сам покине її. Там прийде він^ уже сам до розуму. Добре, що взявся бодай до роботи. Я боявся, щЩ він розволочиться зовсім, як я піду з дому. Вона мусила йому матри^ гунів дати або виробила щось інше, що він узявся так дуже за некй Та й ще гадаю я собі, що коли поверну з маневрів, то побалакаю з нета сам. Буду видіти, що вона мені скаже. Хлопець змарнувався з неїш цілком. Здуріє ще. І

—Вона й на мене недобра! — обізвалася Анна. — Від часу, як вид$І ла, що я пару разів говорила з твоєю мамою. Раз, як я переходили попри їх хати, щоб зайти до Домніки, крикнула за мною: «Ли-зун-каІІІ А як я оглянулася й хотіла їй щось відповісти, сховалася борзо зі паркан, і я заздріла лише її чорне розпатлане волосся. |

— Лиши біду, нехай щезає від тебе! — радив спокійно хлопецщ
сплюнувши далеко від себе. — Нема з ким говорити! 1

— Нема! — відповіла вона слухняно. Л|
Говорили ще довго, радилися, аби не казати тепер ще нічого ні татйі

ві, ні мамі про те, що хотять побратися за рік-півтора, як він поверне. Я

— Вже мовчім і далі, як мовчали досі! — радив він. — Мама розпо
вість про все Домніці, Домніка селу, а се псує щастя. Недобре пр
щось наперед говорити. Я сам знаю, що недобре! і

268 і

При розлуці наказував:

— Тримайся вже одного місця, отут, аби я мав уже одну стежку до
тебе. Як прийду коли, аби я не шукав тебе щораз деінде. Знаєш, у ме­
не небагато часу!

А вона сказала поважно, що «добре».

Окремо сказав ще їй голос без її свідомості: «Чому ні? Він на те, аби хотів, а вона на те, аби хотіла того, що він хоче!»

Чомусь мало так бути, Бог знає! Вже здавна... здавна... здавна вже... Сама природа зблизила їх до себе. Сильна, таємнича у своїх ділах, за­кинула сіть на обоїх, устроївши собі з них своїх пишних автоматів, що йшли насліпо за її незглибимими приказами,тулячися інстинктивно до себе, доповнюючи одне одного, мов земля з ростиною, в мріях про якесь щастя, не бачачи її руху й усміху надальше... (.,.)

XIV

Минув рік. Усе було так само — Федорчуки працювали біля землі, на свя­та очікували сина й переживали та плакали за ним. Якось на маневрах у спе­ку біля криниці Михайло випадково штовхнув лейтенанта, і той так побив па­рубка, що не можна було й пізнати.

Анна пішла на прощу й дуже щиро молилася. Люди хвалили — яка побожна, а потім виявилося, що має гріх — от-от стане матір'ю. Усі дивувалися, мати й брат лютували, але не дізналися, хто батько майбутньої дитини. Тоді вигнали з дому. Оскільки не було в неї товаришок, то прийняла її прихильна до неї Доюя й пообіцяла не кидати в тяжкій годині.

Анна пасла худобу, шила й чекала Михайла, який вирішив, що скаже батькам про одруження на день свого патрона — святого Михайла.

(...) З чигаючим поглядом у чорних блискучих очах надходила мо­лода дівчина, мов кітка, безшелесно до сидячої над шитвом похиленої Анни. Анна відчувала чимраз більше близькість надходячої, одначе удавала, немовби не бачила її. її гнівало се, що буде приневолена гово­рити з он тою, як її називав Михайло, молодою «відьмою», відповідати на всякі її допити; вона ж була славна з своєї хитрості і витривалості у вигрібуванні всяких новин. Опинилася врешті коло неї.

—Боже помагай, Анно! — промовила підхлібним голосом.

—Дякувать! — відповіла Анна. — Куди дорога?

—До Єлисаветки Онуфрійової. Маю принести собі взірець до ґер­дану, що хочу висиляти на храм. А що ти робиш?

Анна почулася в душі враженою тиканням несимпатичної дівчини. Вони були вправді в однаковім віці, але що Рахіра взагалі не тішилася доброю славою і звикла була чути про неї лише легковажні слова, так те­пер подразнила її інтимність, що мусила відповісти їй доволі сердито:

— Роблю те, що видиш!

—Шиєш весільну сорочку? — сказала з легким глумом, також уже подразнена, ніби притакуючи своїм словам, Рахіра.

—Може, й весільну! — відповіла Анна коротко.

Рахіра помовчала хвилину. Відтак кинулася до іншої тактики. Під­няла одну ногу вперед себе і поглянула на неї журливо.

—Перескакуючи он той шанець, я так роздерла собі ногу на терні, що ледве можу далі йти. Мушу трохи сісти! — сказала в зовсім іншій модуляції голосу.

—Сідайї — пробуркотіла Анна, окинувши її збоку похмурим погля­дом. Відчула. Тепер лише сама цікавість прикувала її біля неї.

Рахіра усіла й дивилася якийсь час мовчки, як Анна то впихала, то витягала голку в полотно.

—Для кого оця сорочка? Се мужеська?

—Так.

— Се тонке полотно! З такого шиються весільні сорочки!
Анна не обзивалася.

— Я тобі всього добра з душі рада, Анно, — тягнула вона живо да­
лі, — ти маєш велику гризоту! Коли твоє весілля?

Анна почервоніла.

— Коли мій милий захоче! — відповіла змішана.

—А жінки в селі гомонять, що він уже тебе покинув і має другу! Аннин голос задрижав.

—Так! Хто ж се каже?

— Одна жінка казала мені! Так казала: «Якби Анна була розумна та
не затаювала всього, то він був би її мусив узяти, а так вона мовчить;
якби боялася свойого права, тим часом він собі другу найшов, а з неї
лише дзвони пустив. Хто її візьме з дитиною? Хто схоче чужу дитину
годувати? За яке право, за який довг?» От так казала та жінка.

Анна задрижала з жалю й обиди.

—Та вже вона побачить, хто такий мене візьме! — відповіла, гли­боко зворушена. — Нехай не журиться мною! Я вже собі дам раду; нехай другі себе пильнують!

—Се і я їй сказала, — тягла Рахіра гладко далі, — але вона ще долоч: жила: «Анна, — каже, — робить сором і хлопцям, бо в наше село при*? ходять люди із сусідніх сіл у свати, та що собі подумають? Скажуть,* що у нас такі хлопці, що збавляють дівчат, а відтак на сміх їх пускач ють. Не приймуть у своє село. Все сватав кождий дівчину, як таке лучалося. Кождий ішов до панотця, покаявся, панотець насварили і звінчали, а тут? Сором, та й сором!»

Рахіра вп'ялила свої блискучі очі вигребуще в лице противниці Ц
помовчавши хвилину, додала: ^

— А відтак ще сказала: «Я б була від Анни всього надіялася, алга
вже такого стиду мамі і братові наробити, де брат хоче в поряднопя
ґазди засватати дочку, то, ану, де і хто таке чув? Тепер нехай іде дві
жидів на службу!»?

270 ' І

Тут Анна підняла голову. Була цілком біла. її очі стемніли аж вчорне, і несказанна погорда і ненависть пробилися в них.

— ТиІ — просила вона. — Чого ти прийшла сюди й під'їдаєш мене
твоїми мельдунками? Іди собі геть, звідки прийшла, і не лізь мені в
очі! Я тобі не оповідаю, що люди про тебе розказують!

Рахіра зірвалася миттю на рівні ноги. Витріщивши свої круглі очі широко на Анну, мовчала хвилинку... Та лише недовгу хвилинку. В слідуючім уже моменті урвалася нитка її терпеливості і чисто гра­дом посипалося їй з уст:

—Ти... ти... ти знаєш, що люди про мене розказують? Ти, що в тебе шкіра на плечах самими синцями вкрита, ти, що завтра будеш милос­тині від людей просити? Ти знаєш, що люди про мене розказують? Агій на твою голову, що таке знаєш? Ану, кажи зараз, най почую! — кликнула без віддиху з непоборканими рухами. — Лише не бреши, як Івонічина Сойка коло бурдея, а кажи правду!

—Хочеш знати що? — відповіла вже й собі роз'ярена Анна. — Зараз тобі скажу. Ти, кажуть, така злодійка, як твій тато, і не страшно тобі перед жодним гріхом, як йому. Ти дала Саві матригунів та й розволо­чила його за собою, як теля на мотузку, що він не слухає ні тата, ні ма­ми, ні нікого. Так. Ти гадаєш, що про се ніхто не знає? Га? Ти гадаєш, що він тебе засватає і ти будеш розводитися на Івонікових ґрунтах? Зараз-таки! — розсміялася вона на ціле горло, потрясаючи головою в якійсь розбурханій бутності. — На се почекаєш ти ще трохиі Таких ґаздинь, як ти, Івоніка на своїх ґрунтах не потрібує! Злодійських не­вісток та чарівниць він не потрібує, на те можеш спуститися. І нічого тобі не поможе, ані твоя матригуна, ані твої різні ворожбитства, а ме­не не маєш шпигати, бо тобі до вінчання також не вільно вінка брати, се всі знають, а Сава тебе не засватає! Впрочім...

Вона хотіла ще щось доказати, та Рахіра опинилася вже близько неї, відсапуючи широко випнятими грудьми. Вона взялася попід боки і кричала:

—То він тебе засватає, га?

—Мене ні, але й тебе ні. Івоніка і Марія ніколи на те не дозволять! Я знаю! — кликнула Анна дрижачим голосом із цілковито збліднілим лицем.

Се було найгірше, чим можна було вразити Рахіру, і перед чим жа­халася, мов перед їдовитим шпиганням голки. її очі заіскрилися недобре, одначе й вона розреготалася, як перед хвилею Анна, на ціле горло.

— Мене Сава не засватає, кажеш, — спитала вона, — і ти се знаєш?
Він тобі казав? Можеш забожитися? А хто пішле до тебе сватів, ти,
покойова на ласці, коли ти так усе добре знаєш? Котрий з багацьких
синів? Чи, може, собі вибереш, котрого схочеш? їх у тебе стільки, що
перстенів у багачки на пальцях. А може, ти вже вибрала та забула, як
його на ім'я охрестили, та й через те лишишся з сивою косою? Може,

се старий Петро, що сидить у своєї сестри на ласці, як ти тепер, а мо^ же, се Сава тебе візьме, як не мене? Га? Або, може, візьмеш його бра-Михайла? Він буде, може, колись двірником, хвалився раз пе Савою, то й ти будеш попри нього пані двірничка. Старий Івоніка Марія відчинять двері заздалегідь перед тобою, айв куми можеш запросити... — і, не докінчивши речення, розреготалася наново на діл горло.

На останні слова Анна схопилася на рівні ноги, мов на пружин Висока й обурена, станула перед молодою циганкою, погрозивши дико п'ястуком.

— Ая; ая, аби-сь знала! Я виберу собі Михайла, аби-сь знала!
процідила білими устами й погаслим голосом. — А заки він ста
двірником і відділитьтобі твою партику, я тобі її дам від себе.

Розмахнулась рукою, а ся спинилася на смаглявім лиці молод
дівчини, і голосний відляск пішов воздухом. '*

Рахіра кинулась, мов справдішня тигриця, з обома руками н Анну. Одначе Анна, до крайності роздразнена і зворушена, трутила майже з мужеською силою в груди і так несподівано, що дівчина по, лася о кілька кроків назад.

— А як Михайло буде двірником, — кликнула беззвучним гол
сом, — а я його ґаздиня, то він вижене таких ворожок і відьмів із селі
як ти! Так! Тепер уже знаєш, що хотіла знати, і радуйся, як хоче
Тепер уже можеш собі йти! Вже дістала свою партику, по яку прийшл;

Сказавши се, зібрала живо своє шитво і звернулася за товаром, щ пасучися, віддалився трохи від давнього місця.

Рахіра не пішла за нею.

Вона боялася тої роз'юшеної постаті й тих сильних п'ястуків, як силу щойно спізнала.

Осталася на місці, минаючися з гніву й обурення, затискаючи р
по раз п'ястуки, погрожуючи ними та викликуючи голосно брутальні
грубі і обидливі слова. ^[ і

— Чекай, чекай! — кінчила кожде нове речення зневаги якимсі|
співучим голосом. — Попам'ятаєш ти ще оце! Попам'ятаєш ти ще, хтСІ
така Рахіра та й кого ти поличником почастувала] Тепер я тебе знаю]
чекай, тепер видітимемо, хто піде з села, та й ще до того з торбам«|
Хто свою партику дістане! Че-кай! Че-кай!

Так вигрожувала довго різними словами, віддаляючися повільні нескорим кроком із нещасного місця назад.

Але Анна не слухала її вже більше. Погнала товар у цілком п_ тивну сторону на пашу й уже ані разу не оглянулася більше. їй стал цілком байдуже, що поза нею діялося. Мала лише те виразне почутт що якась тяжка пайка отруї, що гніздилася десь у неї на дні в душі в здавна, спала тепер. В чім вона полягала, вона сього не знала. Чу лише, що їй тепер добре...

Рахіра не поступала більше в лісок до доньки Онуфрія Лопати по взірець до ґердана. Затягнувши хустку, що зсунулася їй при бурливих рухах із голови майже аж на плечі й очі, вернула поквапним кроком додому. (...)

ХУ-ХУІ

Рахіра розповіла Саві про сварку з Анною. Глибоко обурений образою, заподіяною дівчині, він пообіцяв помститися Анні. Розмова Сави з Рахірою про одруження і про землю.

Михайло пробув у відпустці цілий місяць. Порядкував, вичищав у всіх закутках по господарству. Відчував себе щасливим і вдоволеним. Планував на св. Михайла повідомити батькам про шлюб з Анною. Зустріч Сави й Анни на дорозі. Поглянувши в його страшні очі, Анна зомліла від переляку.

XVII

Щось чотири дні перед святим Михайлом скоїлося в Івоніки нещастя.

Два музиканти минали доріжку, що вела в «сусідній» ліс попри бурдей, і грали.

Скрипка заводила щось своїм тоненьким голосом жалісливо, а цимбал поважно вторував. Здавалося, жалібне звучне пасмо так і во-ліклося за ними вслід, хвилюючи м'якою гармонією осіннім полем, полишаючи за собою тут і там у воздусі звучне смутне зітхання, мов жальний зойк бджіл...

Чуйна Сойка прокинулася коло бурдея з свого супокою й попала в несамовиту лють. Заходячи ревним брехотом, пінилася, силуючися урватися з ланця і роздерти незвичайних гостей на кусні. Не вспоко-їлася й тоді, як два музиканти зникли з очей, і лише звучне зітхання розірваною хвилею лишилося у воздусі коло бурдея.

— І чого їм сюди минати! — лаяв Івоніка сам до себе, збираючися до відходу в сільську хату по якісь мішки, хмурячись і собі за чужими людь­ми. — Роздзвенькалися саме тут, як на яке весілля! Чекайте ще, в мене ще нема весілля! Прийде час, я вже сам вас покличу! Тоді грайте, аби стру­ни потріскали, а тепер на чорта мені вашої музики! Цить! — гримнув лю­тим голосом, притупуючи ногою на роздразнену собаку, що, роз'ївшись прямо, не зуміла віднайти попередньої своєї собачої рівноваги.

Зворушена, прокинулася від грімкого голосу пана, і, перелякана, змов­чала на хвильку. Подивившись здивовано мудрими очима на хлібодавця і здавлюючи в собі новий наплив брехоту, що силоміць вибухав із її груді, полізла нарешті покірно до буди.

Івоніка пішов, а вона знов почала своє. Вилізши обережно, боязко з буди й задивившися дико очима в сторону музикантів, загавкала знов їд­ко, аж майже завила кілька разів до воздуху. Відтак, постоявши якийсь

час, розмірковуючи й оглянувшися уважно на всі сторони, лягла, мов варту, перед будою і стерегла гостро своїми вірними очима обійстя.

Сонце стояло вже високо, і був уже пізній поранок... і

Двері від стайні відімкнулися якимсь чином і стояли відтворенИ
Нікого не було коло бурдея, хто б їх примкнув. Михайло копав ша-і
нець на улюбленім загоні під «сусіднім» лісом. Сава молотив зі ст^Д
рим Петром на тоці овес, а Івоніка, що пішов по мішки, не вернувся
ще до сеї пори назад. Мале теля, що було замкнене в стайні, вийшла
із неї й пленталося та підскакувало весело бутними скоками по малімі
плотом замкненім обійстю. М

Сойка, роздразнена чомусь веселою рухливістю незначного звірятйі
кинулася на нього з пристрасним гавканням і, урвавшися сим разо|І
з ланцем, напала розбішена на нього. 1

Сполохане до нестями дитиняче звіря погнало у раптовім пере!
страху насліпо вперед себе до плота, і в дикім зусиллі, аби перескочиш
пліт, зачепилося об один кіл і розпороло собі живіт. Так і лежали
тепер он тут, тяжко дишучи і стогнучи, примкнувши напів прегарні
дитинні свої очі, доки одно по однім не спинялося коло нього і неї
силувалося сим або тим принести покаліченому пільгу. <Л

Марійка, що надійшла з Івонікою, несучи з собою снідання для сщ
нів, розпадалася коло нього, мов над дитиною, а Івоніка бідкався гіркй
на всі сторони. Він же розривався, дрижав над своєю худобою, а оці
таке красне та таке дороге, се гинуло перед його очима! Хто б був наділі
явся такого нещастя зранку, хто б був сподівався такої шкоди! Хто Щ
був гадав на таку утрату, сподівався того всього! А все через ту бішенуі|
прокляту собаку, що сьогодні, мов наймлена, казилася... Він пірваМ|
люто за батіг і свиснув ним із цілої сили по хребті переляканої Сойки!
Вона забігла, заскавулівши голосно, до буди, а він звернувся нановя
до теляти. Коло нього клячала Марійка із синами і майже плакала^
Гладила раз по раз його гарну головку, приговорюючи до нього ніжнв
та любо, мов до хорої дитини. Оба хлопці силувалися перев'язати раня
та виповняти точно прикази батька, щоби принести хоч на хвильйі
пільгу нещасній звірині, але їм се не вдавалося. Все було зрештою нщ
дармо. Рана була смертельна, ніяк було звіря рятувати і, щоби не згинуї
ло в муках під руками, порішено його дорізати. |

Сава піднявся перший і став коло нього мовчки. Михайло з мамоМІ
трудилися ще коло нього. Марійка підкладала свої руки під дрібну
головку, щоб вона не товклася так сильно до землі, а Михайло ста*І
рався усмиряти судорожні рухи ніг. І

— Подивися, Саво, як воно на тебе дивиться! — кликнула МарійкІ
сердечно, гладячи наново головку, що на хвилю вспокоїлася. її

Сава стояв усе ще мовчки, з похмуро стягненими бровами й боЧ лісним виразом коло уст. Се було його телятко, він любив те звірці

і

доглядав його, а тепер воно змарнувалося за одну хвилину. Його мали дорізувати. Йому було жаль.

—Та що мені з того? — відповів гірко.

—Воно на нікого не дивиться, лише на тебе, так, якби тобі хотіло щось сказати! Видиш, Саво, видиш? — кликнула Марійка зі зроста­ючим зворушенням. — Ходи, погласкай його!

Сава зблизився і хотів схилитися. Та звіря підняло в тій хвилі голову й ударило нею так тяжко до землі, що всі коло нього аж сіпну­лися. Потім звернуло на Саву свої великі очі з виразом дикого, відра­жаючого перестраху.

—Воно щось думає, його очі щось говорять! — обізвався Михайло.

—Саво! — кликнула мати. — Подивися на нього! Сава відвернувся одним рухом.

—Дайте мені спокій! — відказав, очевидячки прикро вражений. — Доріжте його борше, аби не мучилося!

— Біжи по Онуфрія!.— кликнув Івоніка.
Побіг...

Півгодини пізніше воно вже не жило.

Оця нагла несподівана пригода зворушила до глибини душі старих і молодих. Говорено майже лише про се цілий день. Оце звірятко, то була препишна штука, се була расова штука, була від Савиної корови, і мала з часом до себе дістати пару. А тепер... І який гарний та сильний віл мав із нього бути колись!

Аж тяжко згадувати. І ще сьогодні зрання лизало так щиро Михай­лові руки, як він подав йому буряків з грисіком, лізло йому до рук та пхало йому свою головку під паху, таке було пещене. А розумне було, а на їду таке добре. Таке мале, а бралося ніби вже сінце їсти, вже ніби щось микало з-за драбини. Але та проклята Сойка... та проклята Сойка... її варто-таки зараз на місці вбитиі Скільки вже шкоди вона накоїла! Скільки дробу пороздирала, курей, качок, раз і індичку; а скільки галасу, метушні заводила, і все через одно ніщо, пусїо та дурно, неначеб бачила якісь страховища або інші привиди. Проклята собака, коби замовкла вже раз назавсіди!

Михайло потягнув її кілька разів батогом так, що вона з півгодини скавуліла і крутилася в своїй буді за місцем...

Шкода була завелика, аби проти неї остатися спокійним. А причи­ною була вона. Пліт, що замикав мале обійстя коло бурдея, був уже також, мов обскубана гуска, старий та нездалий. Особливо ж те місце, де звірина збавилася. Кілля виставало з нього, мов бабині зуби.

Він, Михайло, мав ще навесні — як приходив на Великдень додо­му—на думці полагодити той пліт, лише не мав тоді доволі часу. Кілька вільних днів, а потім свято, та й не було коли й розмахнутися. Але тепер він вже його так не лишить. Полатає його, полагодить, і все буде добре. Так не могло дальше лишитися. Нині така шкода, завтра інша, а позавтра могло знов що інше скоїтися. А потім настане зима, западуть сніги,

і цілий пліт повалиться на землю. Як він його підіпре, полатає, то посто-: їть ще якийсь час. А як верне зовсім додому, тоді інакше приложить до нього руки. Лише аби кілля трохи звідки роздобути. Все інше байка.

— А «сусідній» ліс до чого? — спитав його Сава з глумливим усміхом,
вказуючи головою на безлистий ліс, що стояв недвижно, мов вкопа«
ний. — Від чого ліс? Кільканадцять кавалків кілля та, як треба, трохи'
й пруття, що розросталося на вогкій часті лісу, і справа скінчена;
Через те ліс ще не збавиться, а його пан, чи хто він там є, не збідніє*
А в нім було все, що було потрібно до загороди. Тепер були ночі таї
ясні та гарні, що можна кожну гілку розрізнити, і від бурдея не на пів**
світу віддалений. Збіжжя не було коло лісу ніякого, щоб, нехай би хто^
сказав, мож його потолочити, земля була вокруги неначе обголена,
і сліди тратилися на ній, як на льоду, люди заходили сюди лише рідко^
що могло бути тут розумніше, як піти та набрати всього, що потрібне^
Лише правда, не треба би боятися.

На ті слова Михайло усміхнувся, та й Сава усміхнувся і собі.

— Як ти не підеш, то я піду! — сказав він. — Мені все одно! Кождий
має шкоду! Дерево росте, а худобина, як загине, то вже не встане!

Сава правду мовив. Трохи кілля з «сусіднього» лісу, а трохи прут* тя, і він лишить татові плотище в порядку. Тепер і Сава охочий до ро«боти, а там, як він піде знов до касарні, оце ледве чи зробиться перед його цілковитим поворотом.

«Ей, та касарня, та касарня! — подумав знов. — Коби він уже ра» у своїм житті побачився на волі, вона неначе життя загатила йоі своїми мурами».

Надвечір вийшов перед бурдей і розглядався цікаво. Звізди пов№ ступали. Небо було ними засіяне. Було ясне й чисте, яким буває лише, в осінні ночі. Глибина його була безмежна. Наліво трохи лез «сусідній» ліс. Неначе велика, знесла пляма, чорнівся на гладі поверхні землі і, здавалося, стиха приманював до себе.

Чи не було тихо? Снувалася сюди яка людська душа? Чи потрібн було хто знає скільки деревини? Хотів хто дуби валити? Ет, кілька надцять, ні, навіть не кільканадцять, а може, лише з десять кавал] і було би досить.

Але він через тата надумувався. Тато не любив, як хто сягав рукою; по чуже добро. Все казав: «Те, що ти візьмеш із чужого, мусиш подвій но віддати, і навіть не будеш знати, коли віддаси!» Він стидався тат гірше, як мала дитина.

—Ніяк іти в ліс, тато дізнається! — сказав до Сави, що вийіш зараз за ним, забираючися, як звичайно, вечором до Рахіри.

—Тата завтра не буде дома! Він іде до міста, щоб віднести яку< рату до банку!

—Хто казав?

— Так мама казала! А ти маєш татові сповідатися, що йдеш у ліс? —
спитав Сава докірливо. — Ану, як тато побачить пліт полатаний, чи
скаже слово? Врешті, як хочеш, мені що до того? Я не повішуся на
плоті, хоч ти його роби або не роби! — Здвигнув байдужно плечима й
пішов пильним кроком до села.

— Ти все своє! — забурмотів Михайло похмуро під носом. —
Я знаю, що тобі все одно!

Відтак промайнув його погляд побіжно по лісі. Він лежав уже закутаний у теміні і ждав. Уже неначе виговорив своє: «Піти взяти і зробити, що треба! Що в лісі робиться, те не грішне!»

Ну, йому не треба багато деревини...

Його серце було ще переповнене жалем за дрібною худобиною, що змарнувалася, і він відчув потребу праці, неначеб вона мала відшкоду­вати страту, що лучилася в господарстві, та загоїти рану. Потім він уже спокійно вернеться назад до касарні. А завтра йдуть тато до міста... Може би, й він пішов з татом? Уже сповна два місяці минуло, як поки­нув мури. На кілька годин міг би йти. Приніс би що Анні. Від часу як го­ворив із нею на самоті в полі та потішав її, не говорив із нею більше.

Тут проблисло йому мов світлом у душі: «Він буде говорити з татом по дорозі про себе і про Анну, буде говорити, аякже! І так уже за два дні святого Михайла! А на самоті удвох представив би татові все крас­но, попросив би та й здобув би тата на свою сторону. Відтак мав би лише з мамою упоратися». Урадувався сею думкою, мов здобутком... «Але чи добре прискорювати речі, що мали свій означений день на по-рішення? — відгомоніло йому десь неясно в глибині душі. — Чекати так довго на Михайла, а тепер два дні перед Михайлом заговорити?.. Чи вийде се на добре?.. Святий Михайло був його патроном...»

Щирість і побожність так і заповнили нараз його молоду душу, так і скріпили його надію на добрий успіх у будучому. Неначе в м'яких хвилях блиску задрижало в його серці щастям. Його родичі були добрі. Хоч би що й казали й робили, хоч би воно і як там було, — він відчув в оцій одніській хвилі, що вони вволять його волю...

Його молоде обличчя осталося поважне й тихе. Лише його душа всміхнулася. Препишним багатством блиску й щастя всміхнулася вона, і він почув себе вповні щасливим...

«Анно!» — заграло щось в його душі радісно.

Та Анни тут не було.

Його рвало до Анни, щоб її притиснути до грудей та передати те сильне почуття щастя, що ним заволоділо в тій хвилі. Нехай би вона знала. Йому небо отворилося...

XVIII

Настала тиха, місячним світлом пронизана ніч і привела з собою такий самий мирний, теплий осінній поранок.

Івоніка завинув у платину потрібні папери, витягнув гроші зі скри­ні й пустився в дорогу. Коли доходив кінця села, мимоволі станув. Оглянувся. Чи не забув він чого? Майже мав таке почуття. Він помацав ще раз за ременем гроші, помацав завинені папери. Ні, те все було тут, при нім, не бракувало нічого. Щось його здержувало, неначе забув що. Відтак промайнув поглядом по полі. Воно було таке пусте й голе, від­коли звезено збіжжя, та коло того не спинялися його думки. Йому було тужно на душі, так як не раз бувало, коли Михайло був у службі.

Зітхання вирвалося з його грудей. Внедовзі знов так настане. За дві неділі кінчиться його урльоп.

Ішов поволі, з неохотою і не замічав того. Думав про місто. До нього було ще так далеко, а скільки разів топтав він уже дорогу до нього і назад, а сьогодні знов. Але він-мусив. Усі грошові справи, особливо ж з банком, залагоджував він собі сам і не був би на нікого здався. Хлопці були ще за­молоді і не розумілися ще на таких речах, а Марійка вже цілком не вдала би з панами говорити. Звісно, жінка. Доки він жив, робив усе сам, що припадало робити голові. Тому й було в нього все в найкращому ладі. Як умре, лишить діти на своїм місці й усе буде йти, як на шнурку...

Кілька чорних ворон, що снувалися малою розстріленою громад­кою полем, сполошилося його зближенням і злетіло о якийсь кусень дальше. Перед його душею станув чомусь Сава.

«Якби се так який заєць, Сава мусив би мати його! — подумав. — Уже він на стрільця вродився! Сьогодні зрання зібрався і пішов до сусіднього села. Там був той чоловік, у котрого дав собі шити нові вовняні білі шаровари на зиму, а Михайло ходив по обійстю і все щось розмірковував. Раз відказував на мряку, що звисала туманами над землею».

«А тобі що до мряки?» — питався він, усміхаючись.

«Та ніщо! Я лише боюся, аби дощів не стягнула. Я маю надворі ро­боту».

«Не бійся! — потішав він його. — За годину зіп'є її сонце, що аж любо буде! Тепер ночі ясні, а небо таке чисте та блискуче, мов дзерка­ло; такі мряки не приводять дощу...»

Відтак перейшли його думки самі з себе на теля, що погибло. Така шкода, а передучора було ще таке веселе та бутне. В своїй малій загород­ці скакало так високо, що він боявся, що вискочить колись та підбіжить до своєї мами, та виссе все молоко. А їло ще так лакомо, двадцять чотири години по тім от що! Як ті двері відтворилися? І ніхто не видів того, ніхто не чув, неначе невидимою рукою відтворилися. І ні одної людської душі не було коло стайні. Але се вже так. Як має бути яке не­щастя, то і сто очей і рук не відверне його. Поміж тисяч людей'вста­виться воно, ніким не спостережене, ніким не зачуте, й таки буде. Як запобігати йому? Коби чоловік знав...

Се було Савине телятко, але Михайло чи не більше жалував за ним. За новими шароварами забув Сава вже шкоду, а Михайлові воно

все «є дає супокою. Про що й не говорить, а наостанку все про нього заговорить. В його душі воно все жило й не давало йому супокою... Деяка худобина, особливо ж рогова, буває іноді така, що не можна її забути. Візьметься за чоловіком і держиться його й волочиться за _ним, як та тінь.

Поиск по сайту: