ЗеМЛІ КІЛЬКИ ЛІТ, Та ХЛІб ЇЛИ... Й Тепер НЄ СИДІТИМеМО без ЙОГО... ТИ Ті

ді малий був, — сама пучками та ручками заробляла, — та не помері з голоду... А тепер — не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допомі жу... Що ж робити? На все його святая воля!

— Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого — ані-ні!.. Що тепер я' Людський попихач, наймит?.. Пропало... все пропало! І добро, і дуй пропала... бо немає правди на світі... немає між людьми... Тепер м< щастя — ось-ось було, та... уплило!.. — Чіпка розвів руками — і зад мався... — А все люди, все люди... Вони в мене й батька одняли, люд їди; вони мене ще змалечку ненавиділи — з іграшок прогонили, йіш повз хату, одхрещувались... Я малим був, а все бачив... За чортеня щ] тали... Я чорт... е-е... Я чорт... над чортами чорт!.. А баба учила меі людей прощати, а дід — любити... Дурні! дурні! не стоять вони слої доброго... їх мучити... му... морр...

Та — пуцьі на землю... Так і захарчав...

Мотря встала, витягла з-під себе ряднину, укрила нею Чіпку, п рехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та с< уже не йшов їй на думку... Сплили перед нею давні лихі роки; приг дала вона свою криваву працю; перескочила її гадка на свого чолої ка-москаля... Де він? Що а ним сталося?.. Може, розпився, розвол чився, та так де-небудь під шинком Богу й душу віддав... Глянула і сина, що, як той сніп, лежав на долівці — харчав, і стиха прошептал «Господи! сохрани його й заступи!»

Прокинувся Чіпка — вже геть підбилося сонце. Голова крутитьс коло серця пече, мов гадина смокче кров з його... Походив він, пох див по хаті, не глянув навіть матері в вічі, вийшов, ніби до худоби, й потяг — не в загороду, а прямісінько до Гальки... На третій день знову на ослоні в шинку. На четвертий — там його сонце праведі стрітило, там і ніч темна привітала...

XVI. Товариство: знайомство й дружба Чіпки з Матнею, Лушнею й П
цюком; пияцтво; Мотря в приймах у сусідки; «пропивання» нажитого Чіпке
(крім снопів пшениці).

XVII. Сповідь і покута: сповідь Чіпки в Грицька Чупруненка й Хрис
дарування снопів Грицькові; докори Матні, Лушні й Пацюка.

XVIII. Перший ступінь: розробка Матнею, Лушнею й Пацюком пла
пограбування хліба в пана; угода з Гершком щодо продажу вкраденого.

XIX- Слизька дорога: убивство Чіпкою сторожа; Чіпка зі своїм товар ством у чорній; хвилювання Христі за Чіпку; Чіпка і його товариші на волі.

XX. На волі

(...) Ще тільки об'явили волю, — піщани зашуміли, як окріп у горшку.

—Шабаш, братця! воля! воля! — загукали кріпаки, кидаючи робо­ту та йдучи у шинок — волю женити,

—Ні, то ще брехня! — дратували їх козаки, — ще два роки поробіть на пана, та тоді уже й воля.

Піднялась спірка, змагання. Лаяли кріпаки козаків, лаяли панів, лаяли попів: не було того на світі, кого б вони не лаяли, як свого лю­того ворога... за ті два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там і робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а більше собі загарбати; як би пана одурити.

Пани дивилися на ту роботу, — та охали, та зітхали, та нишком-тиш­ком самі між собою щось балакали... А кріпаки собі тихенько один у од­ного питали: «Чи то ж то нам заплатять за ті два роки, що робимо, чи ні?»

Ще чуть стало сіріти, зібралися коло волості та взяли старшину з собою і пішли до пана у Красногорку. Прийшли; стали в дворі коло ґанку — повнісінький двір, нігде голки просунути. (...)

Василь Семенович ще спав і з ліжка почув щось за гомін, за топіт. Він подзвонив лакея; розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигнув вельможного пана, — так він прожогом скочив з ліжка. (...)

Він догадався, що це недаром ціла піщанська громада присунула, — та думав своєю сміливістю зразу її осадити.

—Що вам треба, піщани? — сказав він, хоч грізно, але здержуючись. Піщани поздіймали шапки; кланяються.

—До вас, пане...

—Чого?

—За грішми, пане...

—За якими грішми? — скрикнув пан і глянув гостро на громаду.

—Що два роки служили, пане...

—Дураки! Ви ж повинні були ці два роки служити... Мовчать передні, кланяються.

—Як повинні? — обізвався хтось зсередини. — За плату ж, то й служили...

—За яку плату?.. Закон велів!

—Закон? — знову викрикує зсередини, — то ви самі настановили такий закон!..

—Хто там озивається? — питає пан. — Ану, виходь сюди, та поба­лакаємо...

—А чорта! давай гроші!

—Хто озивається, сякі-такі сини? — кричить уже на все горло пан. — Хто сміє бунтувати? — та й підскакує до передніх.

— Ми не бунтуємо, пане, — кажуть, кланяючись, передні, — ми
тільки прийшли просити плати...

— Якої плати? За що плати? Я вам дам!.. — уже навсправжки лаявся)
пан...

— Не цвікай!.. годі... не боїмося!.. — знову зсередини. (...)
Громада не розходилась цілий день: вигукувала та викрикувала аж \

до самого вечора... Так і простояли на ногах. Тільки ніч погнала піщан;
додому... ї

Коли це на ранок — летить у Піски сам справник, летить стряпчий; з летить становий. Сказано — ціле «временне отділеніє». Приїхав і по- ] середник. А незабаром, слідом за ними, вступила москалів сила...!

Громада збилася в купу, як овечки під дощ та лиху годину. Ніхто — | ні пари з уст. Тільки чутно важке зітхання та якийсь тихий гул... Мос- ] калі зайшли з боків — і кругом, як кільцем, обложили громаду. (...) ^! |

Громада стала напирати на москалів; москалі на громаду. Підняв-^ ся крик, ґвалт; зчепилася бійка з москалями... Люди, зачувши таку ко-;] лотнечу, біжать, як на пожежу дивитись.

Чоловіки — аж до самих москалів; жінки на тини поспиналися — ^ з огородів... Дід Улас, старий, не видержав натовпу — упав... Москалі \ підняли...

Чіпка побачив. Закипіло його серце, заболіла душа... Біга помісі козаками, мотається на всі боки;

— Братця! — кричить. — Не даймо глумитися над нами! Не даймо
знущатися над дідом!.. Ходім, братця!.. Тимофію! Петре! Якиме! Зби-і
райте громаду докупи! Не даймо, братця!...

А ті, як побачили, що непереливки, та — тільки видно — через село... Чіпка їх лає, батькує, молить, просить; кидається то в той бік, то в другий; то підскочить до москалів, то вертає до своїх. Побачив ГрицьюЦ

— Грицьку! братику! Ти бачиш? кров безневинно ллється... Діда
Уласа ледве живого підняли на вітер... Не даймо!..

Грицько не одказав на це ні слова, — та мерщій від Чіпки, та в чужий \ огород, та й присів за лісою. Кинувся Чіпка до кріпаків... Тут його) й схопили.

—Я — вільний! — кричить Чіпка. — Я — козак!

—А коли вільний та козак, то не бунтуй людей! — зіпонув справ­ник. — Ложіть його! ]

Довго борсався Чіпка... Ще довше його били... Ні крикнув, ні за-стогнав! Устав — наче з хреста знятий. Очі червоні, налилися кров'ю,; горіли, як у звіра; на виду — блідий-блідий, мов після тяжкої хвороби... Повів він страшними очима по всій громаді, глянув хижо на панство, на москалів — і підтюпцем побіг додому...

Обняло його зло нелюдське. Серце в його вило; душа палала... «Прокляті! каторжні! ні суда на вас, ні права немає!..» — кричав він,; качаючись по полу. Тіло боліло, як попечене... Він стискував зуби. «А вони?.. вони?! Слова доброго... смітнини послідньої не стоять!.. Прокляті душі!., на вас трохи такої муки, трохи каторги... Катувати вас, пекти, тупим ножем шматувати!..» Від болю він кусав собі нігті, пучки... (...)

А це — як скоче та так без шапки прямо у шинок. Полилася горіл­ка, як вода. (...)

Грицько, настоявшись у чужому городі та надивившись вдосталь на бійку кріпаків, трохи змерз та поплівся додому.

—Важно парять бісових маштаківі — було його перше слово до Христі.

—Господи! там, мабуть, на той світ позабивали сердешних, бо кри­ки такі доносились сюди, немов з могили, — відказала Христя.

—Так їм і треба, злодіям!

—Скажи мені: за що ти на їх узлився так? Хіба вони й не люди?..

—Життя через них, проклятих, немає! — аж скрикнув Грицько. — Нічого у хазяйстві не вдержиш за ними... Так і держи все під запором, а то — як раз та два рознесуть!.. (...)

Христі вже обридла лайка та кривда Грицькова. Вона не витерпіла.

—Який-бо ти, Грицьку, їй-богу! А якби тебе узяти в неволю?.. (...)

—Яка їм неволя? яка неволя?.. Он, пити, бунтувати... то їм нево­ля?! За те ж їх і попарили сьогодні... От попарили!.. А Чіпка, чула? як прийнялись за них москалі, біжить до мене, блідий такий, труситься... «Братіку, Грицьку! Ходімо, оборонімо... Ходімо — не даймо!..» Цур тобі та пек! — думаю, — та від його... Ускочив в Остапійчин огород, за­хилився за тин та й дивлюся... А він ганя по вигону та скликає на обо­рону. Як же піймали його, як задали... буде пам'ятати довіку!.. Пішов, мов чмелений...

Христя тільки зітхнула і нічого не сказала.

XXI. Сон у руку: сон Чіпки про вбивство сторожа; докори сумління
Чіпки.

XXII. Наука не йде до бука: повернення Мотрі додому; щоденна
праця Чіпки по господарству; дружба Чіпки з Грицьком; чутки в Пісках про
крадіжки.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

XXIII. Невзначай свої: нічні збіговиська злодіїв (і Чіпки з його товари­ством) у Максима Ґудзя.

XXIV. Розбишацька дочка: розмова Чіпки з Галею, з якої він дізнається про те, що Максим Ґудзь віддає Галю за москаля Сидора.

* ХХУ. Козак — не без щастя, дівка — не без долі: Чіпка вмовляє Си­дора за гроші відмовитися від Галі, виставляє всій роті могорич і домовля­ється з Грицьком про сватання Галі.

XXVI. На своїм добрі: сватання Галі, оглядини в Чіпки; вінчання й бучне весілля; переїзд Галі до Чіпки; радісне життя молодих; дружба Чіпчиної й Грицькової родин; зведення Чіпкою нового будинку; новий промисел Чіпки (перепродування полотна).

XXVII. Новий вік: нове пореформене життя; історія життя Шавкуна, який прибрав до рук цілий повіт (після смерті пана Василя Семеновича Поль­ського); Чіпка в повазі у піщан як господар; вибори Чіпки в земство.

XXVIII. Старе — та поновлене

Випав удушливий день саме серед гарячої пори жнив. Сонце стоя­ло над головою, як сковорода, розкалене та наче огнем пекло. Пшени­ця осипалася: люди не вспівали вхопити.

Під такий час кожна хвилина дорога селянинові. А тут — кидай свою роботу, їдь у гласні!

Пани поз'їздилися. У Гетьманському, коло нового будинку пана Польського, стояли у три ряди карети, брички, натачанки. Поприїз­дили не тільки гласні. Багато наїхало з повіту й так собі цікавих панів подивитися на нове диво та послухати, що то за земство.

Прибули й прості гласні, хоч і не всі. То все були козачі писарі та голови. (...)

— А ви, капустяні голови! — (...) повернувся становий до козачих
гласних. — Це вже ви нам одну капость зробили?! Чого ви сюди
поприлазили? Що ви тямите?.. Ну, що ти, Свербинрсе, тямиш?.. —
визвірився Дмитренко на червонопикого, товстого козачого голову,
од котрого так і несло горілкою. — Кис би собі у Хайки в шинку... Ні,
у гласні преться!.. Або ти, Ступо? Жінчиної тіні боїться, до ладу не
вміє слова вимовить, а теж — і собі між люди... у гласні!!

Ступа й Свербиніс мовчали. Потупивши у землю очі, вони й не глянули на станового. Він кинув їх та до кріпаків:

— А ви, недобитки?.. Ще й вас тут не ставало?! Давно з вас шкуру
злупили?.. А тепер — думаєте, що й ви пани?!

Стара виразка, розкорписана нечистими руками, защеміла у Чіп-чинім серці. З-під насуплених брів засвітив гострий погляд, — то оки-дав він ним станового, то позирав на людей, що стояли мовчки, як до землі прибиті. (...)

Кажучи останнє слово, Дмитренко погрозив пальцем, повернувся, грюкнув дверима перед самим носом у гласних та й скрився у кори­дор. (...)

—Це напасть, та й годі! — каже якийсь писар. — Швидко нашому братові за ними нігде буде місця знайти...

—А нашому братові, — увернув грізно Чіпка, — треба стерегти свого брата, а не тільки про себе думати...

Він мав ще щось сказати, та тут їх позвали у горниці. (...)

Коли вже вибирали панів на різні посади в земстві, предводитель всім

гласним разом радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних —

селян. (...)

— Ось хіба Варениченко... — якось несміливо, крізь зуби, процідив
старшина з Пісок. (...)

—Вьі желаете? — спитав його предводитель.

—Та коли людська ласка та панська воля, — одказав Чіпка, підво­дячись, — то й про мене...

Голос його тремтів; лице горіло; очі світили радістю. Пустили на голоси: вибрали Чіпку. (...)

Вибори скінчились. Селяни пороз'їздились по домівках. Пани за­бенкетували у городі.

Вернувся Чіпка додому. Галя побачила у вікно, вискочила з хати.

—А що?

—Усе гаразд! — скрикнув радо Чіпка. — Тепер я, Галю, не тільки гласний, а ще й член в управі...

—Невже? — разом зрадівши і злякавшись, скрикнула Галя.

—Далебі... вибрали! — хвалиться він.

—Кого вибрали? Куди? — почувши останнє слово, питає Мотря, висунувшись у вікно.

—Мене вибрали, мамо, в управу І

Мотря глянула прямо Чіпці в вічі, по виду в неї пробігла нерадіс­на смужка.

—І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись? — каже вона журли­во. — Ще, не дай Боже, підведуть як... Самі ж поховаються, а тобі — буде...

—Не бійтесь, мамо: не подамся! — заспокоює її Чіпка.

—Ще встрянеш куди... — своє таки Мотря.

—Нічого ви, мамо, як я бачу, не знаєте, — одказує без гніву Чіпка. — На те їх воля... А може, я, мамо, людям у пригоді стану... добро яке зроблю...

—І вже, сину! Ти — один, а їх скільки...

—Один, та добрий, — оступилася за чоловіка Галя, і, всміхаючись, пішли обоє в хату.

Радів Чіпка, потай од матері, удвох з жінкою, що заробив людську шану, повагу. Те, що місяць назад тільки заклюнулось у серці, тепер уже снувало перед його очима, заволоділо його думками. Лагодився Чіпка громаді служити — збирався добро робити: грів у серці сам со­бі нишком, потай уже й жінки, голубку-надію — давнє забути і слід його загладити... А вийшло так, що — де знайшов шану, там загубив спокій і... долю!

Вибір його в управу, зроблений під гарячий час, без поради, без розмислу, нікому не був милий. Козацька старшина на Чіпку скоса дивилася. Писарям та головам заздро було, як-таки москальчук, ще недавній голодранець, волоцюга, ледащо, посівши за жінкою багатство, вискочив у люди, між пани, куди вони перлися з самого малку, що їм снилося й ввижалося — та не сталося! Пани — оханулися, як уже вибрали. Стали вони один одному жалітися, який тепер вік настав, що свій брат дворянин братається з «хамом* та ще підводить до того й других. (...)

Він почував своїм серцем, що це вертається за ним давнє, простягає до його руки, хоче його схопити, обняти... (...)

Горе, кажуть, об горе чіпляється.

Вернувся Чіпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці. Стріва його мати, хвалиться: нема Галі дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав.

—Чим? — пита Чіпка.

—Господь його знає. Поїхав, кажуть, кудись на ярмарок любісінький, милісінький, а привезли — ледве дише.

—Гм... А що у вас чувати доброго?

—Що ж тепер доброго почуєш? Нема тепер нічого доброго... Он; розказують, на Красногорку напали розбишаки... Чоловіка з двадцять наїхало, — та сторожі одбили... Кажуть, така бійка була, Господи!

Чіпку подрав мороз поза шкурою... «Так... так! — думає він. — Оце

ж воно йому й ікнулося!..» (...)

На другий день поїхав Чіпка до тестя. (...) \

У світлиці на ліжку лежав Максим, перегнувшись удвоє. (...) Його мучений вид уразив Чіпчине серце — аж забігала мишка... >

Явдоха підступила до недужого.

—Максиме! — обізвалась вона.

—О-ох! — одказав Максим, важко зітхнувши.

—Чіпка приїхав.

—Тату! Здорові були, — привітавсь Чіпка, підступивши до ліжка.

—Ох-о-ох!..

—Чого се ви?..

Максим несамовито скрикнув — і схопився обома руками за спину. Скривлений у рота вид показував страшні болі. Він похлинувся, закашлявся... Забулькотіло в грудях; Максим виправивсь, тріпнувсь, розкрив широко очі, провів ними хижо по всіх... То був останній погляд — погляд наглої смерті... Явдоха мерщій накинула на вид чорний платок.

Як підняли платок, — Максима уже не було... Мука застигла у його на лиці, виглядала широко розкритим, скривленим ротом, витріщеними очима...

Галя глянула — і скрикнула... «Умер!.. умерІ.> — кричала вона не своїм голосом, вибігаючи у кімнату і кидаючись на ліжко лицем у по­душки. (...)

Приїхав перед вечором додому, сам на себе не схожий. Галя стріла його на порозі та аж перелякалася.

— Чіпко! Що з тобою? Ти нездужаєш?

—Ні, здоров... їсти хочу. Дали йому їсти. (...)

—Ти мене зовсім забув... — одказала вона, схлипуючи.

—Як забув?

—За тим проклятим земством — ні поговориш ніколи, нічого...

— Та таки правда, що воно у мене отут сидить! — показав на серце,

—Чом же ти його не кинеш, сину? — обізвалась журливо Мотря. — Чи воно тобі не огидло?.. На тебе вже дивитись страшно... Який був, а який став!!

Чіпка матері нічого не одказав. Надворі стемніло. Спускалася ніч на землю, утихомирювала людські клопоти, руки й думки. Полягали спати. Чіпка лежав мовчки, хоч і не спав. Думки цілим роєм окрили його голову. Перелітали вони з самого малку — аж до сьогодні; на­зирнули кожну пригоду життя його, гарячили кров, мутили розум. «Скрізь неправда... скрізь!» — шептав він. — Куди не глянь, де не кинь — усюди кривда та й кривда!.. Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатися від неї, утекти від неї; плутаєшся у темря­ві, падаєш, знову встаєді, знову простуєш, знову падаєш... Не вхопиш тропи, куди йти; не знаходиш місця, де б прихилитися... Сказано: ве­ликий світ, та нема де дітися!.. Коли б можна, — увесь би цей світ ви-полонив, а виростив новий... Тоді б, може, й правда настала!..»

Чуючи, як важко Чіпка зітхає, а не озивається, Галя знову почала плакати. Замість утіхи, Чіпка похвалився їй своїм горем та трохи сам не заплакав. Галя його заспокоювала, голубила, пригортала міцно до серця. Чіпка одмовляв їй нехотя.

Наплакавшись, Галя заснула, як мала дитина: тихо, спокійно.

Чіпка прокачався цілу ту ніч і очей не змикав: усе думав, мучився...

Поиск по сайту: