ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ 1 страница

Повість (Скорочено)

Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчу-ків. Двадцятою і останньою була Анничка.

Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи сум чорних смереко­вих лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, ще мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала на­віть, що то не од неї дитина. Не «сокотилася» баба при злогах, не об" курила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня.

Туго росла дитина, а все ж підростала, і нестямились навіть, як до­велося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить. Гачі на йому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявило рота і верещить.

Тоді мати виймала люльку з зубів і, замахнувшись на нього, люте гукала:

— Ігі на тебе! Ти, обміннику. Щез би у озеро та в тріски!..

І він щезав.

Котивсь зеленими царинками, маленький і білий, наче банькг кульбаби, безстрашно забирався у темний ліс, де гаджуги кивали на; ним галузками, як ведмідь лабами.

Звідси дивився на гори, близькі й далекі верхи, що голубіли на не­бі, на смерекові чорні ліси з їх синім диханням, на ясну зелень цари-нок, що, мов дзеркала, блищали в рамах дерев. Під ним, в долині, ки­пів холодний Черемош. По далеких горбах дрімали на сонці самотні оселі. Було так тихо і сумно, чорні смереки безперестанку спускали сум свій в Черемош, а він ніс його долом й оповідав.

— Іва!.. Мо-ой! — гукали на Івана од хати, але він того не слухав, зби­рав малини, пукав з листочків, робив свистілку або пищав у травинку, намагаючись вдати голоси птахів та всі ті згуки, що чув у лісі. Ледве по­мітний в лісовім зелі, збирав квітки і косичив ними свою кресаню (бриль), а утомившись, лягав десь під сіном, що сохло на остривах, і спі­вали йому до сну та й будили його своїм дзвоном гірські потоки.

Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може, во­но до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арід-ник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чу-гайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник. Міг би розказати і про русалок, що гарної днини виходять з води на берег, щоб співати пісень, вигадувать байки і молитви, про потопельників, які по заході сонця сушать бліде тіло своє на каменях в річці. Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм шкоду.

Не раз, прокинувшись уночі, серед ворожої тиші, він тремтів, спов­нений жахом.

Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.

Тепер він вже мав обов'язки — його посилали пасти корови. Гнав в ліс своїх жовтаню та голубаню, і коли вони потопали в хвилях лісових трав та молодих смеречок і вже звідти обзивались до нього, як з-під води, тужливим дзвоном своїх дзвінків, він сідав десь на узбіччі гори, виймав денцівку (сопілку) і вигравав немудрі пісні, яких навчився од старших. Однак та музика не вдовольняла його. З досадою кидав ден­цівку і слухав інших мелодій, що жили в ньому, неясні і невловимі.

Знизу підіймавсь до Івана і затоплював гори глухий гомін ріки, а в нього капав од часу до часу прозорий дзвін колокільця. З-за галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок. Гори щохвилини міняли свій настрій: коли сміялась царинка, хмурився ліс. І як трудно було вдиви­тись в те рухливе обличчя гір, так трудно було дитині спіймати хи­мерну мелодію пісні, що вилась, тріпала крильцями коло самого вуха і не давалась.

Одного разу він покинув свої корови і подряпавсь на самий грунь (верх). Ледве помітною стежкою підіймавсь вище і вище, поміж густі зарослі блідої папороті, колючої ожини й малини. Легко перескакував з камінця на камінчик, перелазив через повалені дерева, продирався крізь гіллячки кущів. За ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори, і вже вставав на крайнебі блакитний привид Чорногори. Довгі плакучі трави крили тепер боки гори, дзвінки корів обзивались, як далеке зітхання, все частіше попадалось велике каміння, що далі, на самім вершку, творило хаос поламаних скель, списаних лишаями, здушених у гадючих обіймах корінням смерек. Під ногами в Івана кождий камінь вкривали рудаві мхи, грубі, м'які, шовкові. Теплі і ніж­ні, вони ховали у собі позолочену сонцем воду літніх дощів, м'яко вги­нались і обіймали ногу, як пухова подушка. Кучерява зелень гогозів і афин запустила своє коріння у глибінь моху, а зверху сипнула росою червоних та синіх ягід.

Тут Іван сів одпочити.

Ніжно дзвеніла над ним хвоя смерек, змішавшись з шумом ріки, сонце налляло злотом глибоку долину, зазеленило трави, десь курився синій димок од ватри, з-за Ігриця оксамитовим гулом котився грім.

Іван сидів і слухав, забувши зовсім, що має доглядати корови.

І ось раптом в сій дзвінкій тиші почув він тиху музику, яка так довге і невловимо вилась круг його вуха, що навіть справляла муку! Застиг­лий і нерухомий, витягнув шию і з радісним напруженням ловив див­ну мелодію пісні. Так люди не грали, він принаймні ніколи не чув. Але хто грав? Навкруги була пустка, самотній ліс і не видно було живої душі. Іван озирнувся назад, на скелі, — і скаменів. На камені, верхи, сидів «той», щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплю­щивши очі, дув у флояру. «Нема моїх кіз». Нема моїх кіз...» — розли­валась жалем флояра. Та ось ріжки піднялись вгору, щоки надулис* і розплющились очі. «Є мої кози... Є мої кози...» — заскакали радісне згуки, і Іван з жахом побачив, як, виткнувшись з-за галузок, затрясли головами бородаті цапи.

Він хтів тікати — й не міг. Сидів прикутий на місці і німо кричав од холодного жаху, а коли врешті видобув голос, щезник звинувся і пропав раптом у скелі, а цапи обернулись в коріння дерев, повалених вітром..

Іван гнав тепер вниз, без тями, наосліп, рвав зрадливі обійми ожин, ламав сухі гіллячки, котився по слизьких мхах і з жахом чув, що за ним щось женеться. Нарешті впав. Скільки лежав, не пам'ятає.

Прийшовши до себе і вздрівши знайомі місця, він заспокоївся трохи. Здивований, наслухав якийсь час. Пісня, здавалось, бриніла вже і ньому. Він вийняв денцівку. Зразу йому не йшло, мелодія не даваг лась. Починав грати спочатку, напружував пам'ять, ловив якісь згукн і коли врешті знайшов, що віддавна шукав, що не давало йому спокоїй і лісом поплила чудна, не відома ще пісня, радість вступила у йо«серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, піднялі

\

ноги в Івана, і він, пожбурнувши денцівку в траву та взявшись у боки, закружився в танці. Перебирав ногами, ставав легко на пальці, бив бо­сими п'ятами в землю, щібав голубці, крутився і присідав. «Є мої кози.,. Є мої кози...» — щось співало у ньому. На сонячній плямі полянки, що закралась в похмуре царство смерек, скакав біленький хлопчик, немов метелик пурхав зі стебла на стеблину, а обидві корови — жовтаня і го-лубаня, просунувши голови межи галузки, привітно дивились на нього, жуючи жуйку, та зрідка дзвонили йому до танцю.

Так знайшов він у лісі те, чого шукав.

Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За його пам'яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта, оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччік Василь, файний веселий леґінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями. Се була стара ворожнеча між їхнім родом і родом Гутенюків. Хоч всі в родині кипіли злістю й зав­зяттям на той диявольський рід, але ніхто не міг докладно розказати Іванові, звідки пішла ворожнеча. Він теж горів бажанням помститись і хапавсь за татову бартку, важку ще для нього, готовий кинутись в бій.

То байка, що Іван був дев'ятнадцятий в батька, а Анничка двадцята. їхня родина була невелика: старині двоє та п'ятеро дітей. Решта п'ят­надцять спочило на цвинтарі біля церковці.

Всі вони були богомільні, любили ходити до церкви, і особливо на Храм. Там можна побачитись було з далеким родом, що осівся по око­лишніх селах, та й траплялась нагода оддячить Гутенюкам за смерть Василеву та за ту кров, що не раз чібрила з Палійчуків.

Витягалось найкраще лудіння (одежа), нові крашениці, писані кептарі, череси і табівки, багато набивані цвяхом, дротяні запаски, черлені хустки шовкові і навіть пишна та білосніжна гугля, яку мати обережно несла на ціпку через плече. Іван теж дістав нову кресаню і довгу дзьобню, що била його по ногах.

Сідлались коні, і суточками зеленим верхом ішов пишний похід та закосичував плай гейби червоним маком.

По горах, долами й верхами, тяглися святочно прибрані люди. Зе­лена отава царинок розцвіталася раптом, вздовж Черемошу плив різ­нобарвний потік, а десь високо, на чорному запиналі смерекових лісів, жаром горів під ранішнім сонцем червоний дашок гуцульського пара­соля.

Незабаром Іван побачив стрічу ворожих родів. Вони вже вертали з Храму, тато був трохи налитий. Раптом на вузенькій дорозі, між скелею і Черемошем, зробився тиск. Вози, кінні і піші, чоловіки й жінки — спинились і збились в купу. В лютому ґвалті, що звіявсь одразу, як вихор, невідомо од чого, заблищали залізні бартки та заскакали перед самим обличчям. Як кремінь і криця» стялись роди — Гутенюки з Па-яійчуками, і перше ніж Іван встиг розібрати, про що їм йдеться, тато Розмахнув бартку і вдарив плазом комусь по чолі, з якого бризнула

кров, залляла лице, сорочку та пишний кептар. Йойкнула челядь, ки­нулась одтягати, а вже людина з лицем червоним, як його гачі, тяла барткою ворога в голову, і похитнувся Іванів тато, як підтята смерека* Іван кинувся в бійку. Не пам'ятав, що робить. Щось підняло його. Але дорослі потолочили йому ноги, і він не міг протиснутись туди, де би-? лись. Все ще гарячий, роз'юшений злістю, він наскочив з розгону н» маленьке дівча, що тряслось з жаху біля самого воза. Ага! Се, певно, Гутенюкова дівка! І, не думавши довго, ударив її в лице. Вона скриви* лась, притулила руками до грудей сорочку і почала тікати. Іван зло­вив її коло ріки, шарпнув за пазуху і роздер. Звідти впали на землю нові кісники, а дівчинка з криком кинулась їх захищати. Але він видер і кинув у воду. Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідло­ба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:

— Нічьо... В мене є другі... май ліпші.
Вона наче його потішала.

Здивований лагідним тоном, хлопець мовчав.

—Мені неня купила нову запаску... і постоли... і мережані капчурі... і..* Він все ще не знав, що сказати.

—Я си обую файно та й буду дівка... Тоді йому заздрісно стало.

—А я вже вмію грати в денцівку.

—Наш Федір зробив си таку файну флояру... та й як зайграє... Іван надувся.

—Я вже щезника бачив.

Вона неймовірно подивилась на нього.

—А нащо ж ти б'єш си?

—А ти нащо коло воза стояла?

Вона подумала трохи, не знаючи, що одповісти, і почала шукать щось за пазухою.

Витягла врешті довгий цукерок.

— Ади!

Половину вкусила, а другу поважним, повним довір'я рухом подалі йому.

-На! .$

Він завагався, але узяв, і

Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки й серди|

тий шум річки, а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пас4

вже дроб'єта (вівці), що якась Марцинова — сліпа на одно око — по*

крала у них муку... і таке інше, обом цікаве, близьке і зрозуміле, а погля|

її чорних матових очей м'яко поринав у Іванове серце... І

І втретє затрембітала трембіта про смерть в самотній хаті на високії

кичері: другого дня по бійці помер старий Палійчук. і

Тяжкі часи настали в родині Івана по смерті ґазди. ЗагніздилоеІ

безладдя, спливали гаразди, продавались царинки одна по одній, і маржЩ

на десь танула так, як по горах весною сніги. і

■і ■і

Але в Івановій пам'яті татова смерть не так довго жила, як знайо­мість з дівчам, що, скривджене ним безневинно, повним довір'я рухом подало йому половину цукерка. В його давній і безпричинний смуток влилась нова течійка. Вона несвідомо тягла його в гори, носила по су­сідніх кичерах, лісах і долинах, де б він міг стріти Марічку. І він стрівся нарешті з нею: пасла ягнята.

Марічка його прийняла, як би давно сподівалась: він буде з нею пасти овечки. А й справді! Нехай жовтаня та голубаня для себе б'ють в колокільці та вирікують в лісі, а він йме пасти її ягнята.

І як вони пасли!

Білі ярки, забившись у холодок під смереку, дивились дурними очима, як качались по мхах двоє дітей, дзвонячи в тиші молодим смі­хом. Втомившись, вони забирались на біле каміння і лячно зазирали звідти у прірву, з якої стрімко підіймався у небо чорний привид гори і дихав синню, що не хтіла тануть на сонці. В щілині поміж горами ле­тів в долину потік і тряс по каміннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо і лячно у віковічній тиші, яку беріг ліс, що діти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило і побільшало до найбільших розмірів усякий згук, що мусив жить в лісі, і їм часом здавалось, що вони чують чийсь хід потайний, глухе гупання барди, хекання втомлених грудей.

—Чуєш, Іва? — шепотіла Марічка.

—Чому 6 не мав чути? А чую.

Вони обоє знали, що то бродить по лісі невидима сокира, гупа об дерева і хека з втомлених грудей.

Ляк проганяв їх звідти в долину, де потік плив спокійніше. Вони робили собі курбало у потоці, глибоке місце, і, роздягшись, бовтались в нім, як двоє лісних звірят, що не знають, що таке сором. Сонце спочи­вало на їх яснім волоссі і било в очі, а льодова вода потоку щипала тіло.

Марічка перша змерзала і пускалася бігти.

—Стій, — гукав на неї Іван, — звідки ти?

—З Я-вор-рова₍ — цокотіла зубами синя Марічка.

—А чия ти?

—Ковальова.

—Бувай здорова, Ковальова! — щипав її Іван і пускавсь доганяти, аж поки потомлені, але загріті, не падали на траву.

В тихім плесі потічка, над яким горів царівник сонячним світом та синів лабуштан низкою черевичків, жалібно кумкали жаби. Іван нахилявся понад потоком і питав жабу:

— Кума-кума, шо-с варила?

—Бурак — борщ. Бурак — борщ. Бурак — борщ... — кректала Ма­річка...

— Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! — верещали обоє,
заплющивши очі, аж жаби здивовано мовкли.

І так вони пасли, що не раз розгубили овечки. Коли вони старшими стали, забави були вже інші.

Тепер Іван був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й від­датись. Не пасли більше вкупі ягнята і стрічались лиш в свято або в неділю. Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флояру. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чуд­на пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки. Холодно було і мороз йшов поза шкуру, коли вилітали перші свистячі згуки. Наче зими лежали по мертвих горах. Та ось з-за гори встає вже Бог-сонце і вкладає свою го­лову в землю. Зрушились зими, збудились води, і задзвеніла земля од співу потоків. Розсипалось сонце пилом квіток, легким ходом ідуть по царинках нявки, а під ногами у них зеленіє перша трава. Зеленим ду­хом дихнули смереки, зеленим сміхом засміялися трави, на всьому світі тільки дві барви: в зеленій — земля, в блакитній — небо... А до­лом Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокійну й шумливу...

Трембіта!.. Туру-рай-ра... Туру-рай-ра„.

Заграло серце у вівчарів, заблеяли вівці, учувши пашу... Шумить шваром полонина холодна, а з диких ломів, з гайна, встає на задні ла-би ведмідь, пробує голос і вже бачить заспаним оком свою поживу.

Б'ють плови весняні, ричать громом гірські верхи — і дух злого хо­лодом віє од Чорногори... а тут раптом з'являється сонце — праве Бо­же лице — і вже дзвонить у коси, що кладуть сіно в поліг. З гори на го­ру, з поточка в поточок пурха коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима тріпають крильця...

Ой прибігла з полонинки Білая овечка — Люблю тебе, файна любко, Та й твої словечка...

Тихо дзвонить хвоя смерек, тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі, плачуть дзвінки корів, і гори безперестанку спускають сум свій в потоки.

З лускотом й зойком летить десь в долину зрубане дерево в лісі, але гори одвітно зітхають, — і знову плаче трембіта. Тепер вже на смертьі Спочив хтось навіки по тяжкій праці. Закувала зозуленька та й коло Менчила... от тепер вже співаночка комусь си скінчила...

Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба, -^ співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'являлись — не могла в розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатя»! як смереки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не сталось ні світі: чи пропала овечка, полюбив леґінь, зрадила дівка, заслаблії

корова, зашуміла смерека — все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті.

Марічка і сама вміла складати пісні. Сидячи на землі, поруч з Іва­ном, вона обіймала свої коліна і потиху гойдалася в такт. її круглі лит­ки, опалені сонцем і од колін голі до червоних онучів, чорніли під по­лою сорочки, а повні губи мило ламались, коли вона починала:

Зозулька ми закувала сива та маленька. На все село іскладена пісенька новенька...

Маріччина пісня оповідала всім добре знайому подію, ще свіжу: як зчарувала Андрія Параска, як він вмирав од того та навчав не любити-чужі молодиці. Або про горе матері, якої син загинув у лісі, придуше­ний деревом. Пісні бу^и сумні, прості і ревні, аж краяли серце. Вона їх звичайно кінчала:

Ой кувала ми зозулька та й коло потічка. А хто ісклав співаночку? Йванкова Марічка.

Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу або ба­ран валує вівці, — все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця. Правда, кози та вівці стають од того кітні, але людям помагає ворожка. Марічка не боялась нічого. За поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким пошеп­тала ворожка, їй ніщо тепер не зашкодить. На згадку про се Марічка лукаво осміхалась до себе і обіймала Івана за шию.

—Любчику Іванку! Ци будемо в парі усе?

—Єк Бог даст, моє солодашко.

—Ой, ні! Велику пізьму має у серці стариня наша. Не набутися нам. Тоді його очі темніли і груз топірець в землю.

—Я не требую їхнею згодою. Най що хотє роб'є, а ти будеш моєю.

—Ой мой-мой! Шо ти говориш...

—Шо чуєш, душко.

І наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так, що аж постоли розсідались.

Однак не все так складалось, як думав Іван. Ґаздівство його руйну­валось, вже не було коло чого усім робити і треба було йти в найми.

Жура гризла Івана.

— Мушу йти в полонину, Марічко, — сумував він заздалегідь.

— Шо ж, йди, Іванку, — покірно обзивалась Марічка. — Така нам доля
судилась...

І вона співанками косичила їх розлучення. їй було жалко, що на­довго перервуться їхні стрічі в тихому лісі. Обіймала за шию Івана та, тулячи до його лиця біляву голівку, стиха співала йому над вухом:

Ізгадай мні, мій миленький, Два рази на днину.

А я тебе ізгадаю Сім раз на годину.

(...) Іван слухав тоненький дівочий голос і думав, що вона дав вже засіяла гори співанками своїми, що їх співають ліси й сінож; груні й полонини, дзвонять потоки і виспівує сонце... Але прийде ] ра, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одб] чим весілля...

* * *

Теплим весняним ранком Іван ішов в полонину.

Ліси ще дихали холодками, гірські води шуміли на скоках, а ш радісно підіймався уґору поміж воринням. Хоч йому тяжко було по] дати Марічку, а проте сонце і та шумлива зелена воля, що підпир; верхами небо, вливали в нього бадьорість. Він легко стрибав з кам< на камінь, наче гірський потік, і вітав стрічних, аби тільки почути с голос:

—Слава Ісусу!

—Навіки слава.

По далеких горбах самотіли тихі гуцульські оседки, вишневі смерекового диму, яким прокурились, гострі дашки оборогів з заш ним сіном, а в долині кучерявий Черемош сердито поблискував сивии

Та СВІТИВ ПОПІД СКеЛІ НеДОбрИМ ЗелеНИМ ВОГНеМ. ПереХОДЯЧИ ПОТІ!"

потоком, минаючи хмурі ліси, де озивалась часом дзвінком корова; білиця сипала вниз під смереку об'їдки шишок, Іван піднімався вище. Сонце починало пекти, і кам'яниста доріжка мулила ноги. Те] вже хати попадалися рідше. Черемош простягся в долині як сріі нитка, і шум його сюди не доходив. Ліси уступали місце гірським сі жатям, м'яким і повним. Іван брів серед них, як по озерах квіток, гинаючись часом, щоб закосичить кресаню жмутком червоної гр або блідим вінком невістульки. Вниз западалися боки гори у глиб чорні ізвори, звідки родились холодні потоки, куди не ступала лі ська нога, де плекався тільки бурий ведмідь, страшний ворог марз ни — «вуйко». Вода попадалася рідше. Зате як припадав він до неї, ли знаходив потік, той холодний кришталь, що омивав десь же корні смерек і аж сюди приносир гомін лісів! Коло такого пото якась добра душа лишала горнятко або коновочку гуслянки. (...)

Треба було спішити.

За горбком, у долинці, де вітер не так дошкуляв, він знайшов ст закопчену димом. Діра у стінці для диму чорніла холодним отвор Загороди на вівці стояли порожні, і вівчарі порались там, щоб буле ночувати при вівцях. Ватаг занятий був добуванням живого вогн*

Заклавши в одвірки скалку, двоє людей перетягали ремінь, від ч скалка крутилась й скрипіла.

- Слава Ісусу! - привітався Іван.
Але йому нічого не одповіли

Так само фуркала скалка, і да^ _{людей> ні й гі гам самим}

рухом перетягали ремінь. Скалка починала куритись, і скоро маленький вогник вискочив з неї та запалав з обох кінців. Ватаг побожно підняв вогонь і встромив в ватру, зложену коло дверей

- Навіки слава! - обернувся вщдо Івана. - Тепер маєм живий вогонь,
а доки ме він горіти, ш звір, ні сила нечиста не озьмеся маржини та й
нас, ирщених... ^г

ІзавівІванадостаї_Ідеодпорож_Ніхбербениць,путинтаголихлавиць йшов запах пустки.

- Завтра приженуть нам худі_бку_{)К0ЛИ б допоміг пан Біг}
віддати, - обізвавсь ватаг і розповів, що Іван має робити.

ґазда⁰⁰¹" ^{СП0КШИЄ}'^{НаВІТЬ ВЄЛІ}"^{НЄ В М0ВІ та в} Р^ полонинського

ст"аї^МИК°^!" ~ ^{ГУКНУВ ВІ}" ^{У ДВЄРІ} ~ ^А Р°^зклаД^{и б}°Рше ватру

Тонкий кучерявий Микола, з _{ловним жіночим обличчям> вніс в} стаю вогонь.

- Ти ж хто, браччіку, будеш - вівчар? - зацікавивсь Іван.

- Ні, я спузар, - одкрив зуби Микола, - маю пильнувати ватри,
аби не згасла через все літо, бо була б біда!.. - Він навіть з жахом
озирнувся навколо. - Та и піти _До потоку води, та й у ліс дров...

Тим часом ватра розгоралась на полонині. Повним поваги рухом, як давній жрець, підкидав ватаг до неї сухі смереки та свіжу хвою, і синій дам легко здіймався над нею, а далі, кинутий вітром, зачепляв-ся за гори, перетинав чорну смугу лісів та стелився по далеких блакит­них верхах.

_ Полонина починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав п боронити од всього лихого. І, наче знаючи се, вогонь вивсь гордо своїм гадючим тілом та дихав усе новими клубами диму...

Чотири сильних вівчарщпоклавшивтраву свої кожухи, дивились
задумливо в гори, готові в одну хвилину скочить на ноги, показать зуби
та наїжити шерсть. ■'

День уже гас. Гори міняли своє блакитне убрання на рожеві з золо-том ризи.

Микола кликав вечерять.

Тоді зійшлись до стаї всі вівчарі і сіли біля живого вогню, щоб в мирносп з їсти свою першу полонинську кулешу ()

За своє літування у полонині зазнав Іван немало пригод. (...)

Так Лтував Іван у полонині, аж поки вона не спустіла. Стекла мар-жинка назад в долини, розібрана хазяями, одгрембітали своє трембі­ти, лежать стоптані трави, а вітер осінній заводить над ними, як над мерцем. Лишились тільки ватаг зі спузарем. Вони мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь полонинський, що сам народився, неначе

Бог, сам має й заснути. А коли і їх вже не стало, на засмучену полони* приволіклась мара та й нипа по стаї й по загородах, чи не лишило* чого для неї.

Надаремне Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки жі вою. (...)

Повернувшись із полонини, хлопець Дізнається про смерть Марічки {кої дівчина переходила Черемош, раптова повінь накрила її й забрала із собок Іван не вірить у смерть Марічки, уважає, що це вигадки Гутенюків, і йде шукати — в одному селі люди знайшли тіло дівчини, проте в ньому, посиніло? й розбитому річним камінням, Іван не впізнає Марічки — через шість ро* блукань Іван повертається в село, через рік одружується з Палатою.

(...) Чи він кохав Палатну? Така думка ніколи не займала його гол ви. Він ґазда, вона ґаздиня, і хоч дітей у них не було, зате була худі ка— чого ж ще більше? На добрім хазяйстві Палаша набралась ти стала повна й червона, курила люльку, як Іванова мати, носила пиш шовкові хустки, а на воластій шиї блищало у неї стільки намиста, н челядь з заздрощів аж розсідалась. Вони їздили разом до міста або і Храм. Палагна сама сідлала свого коня і закладала червоний постіл стремено так гордо, неначе всі гори належали тільки до неї. На храм; були люди та далекі роди, пінилось пиво, лилась горілка, злітали усякі новини з далеких гір. Іван обіймав молодиці, Палатну цілува^ чужі чоловіки — ото диво яке! — і вдоволені, що набулись так файл вони вертались знову до щоденних турбот.

(...) Пізно обляглись перед Юрієм люди, хоч рано мали вставати

Палагна збудилась, як тільки почало дніти. «Чи ще не рано?» подумала вголос, але зараз згадала, що нині свято і треба йти на цариш Одкинула теплий ліжник і встала на ноги. Іван ще спав, піч позіха в кутку чорним отвором пащі, а під нею сумно бринів цвіркун. Палап розщібнула сорочку, скинула з себе, постояла гола посеред хати і, б язко озираючись на Івана, пішла до дверей. Скрипнули двері, і рані] ній холод обвіяв їй тіло. Гори ще спали. Спали ще смерекові ліси,: ченці строгі, посірілі за ніч царинки і сиві шпилі, що розпливались тумані. Холодна мрич підіймалась з долини та простягала білі мохш лаби до чорних смерек, а під блідим ще небом оповідав свій сон Чер мош.

Палагна ступала по мокрих травах і злегка тремтіла в ранішн холодку. Вона була певна, що ніхто її не побачить, а якби й побачив, що? Звісно, шкода було б, якби пропало її ворожіння. Іншої думки неї не було. На Благовіщення ще вона закопала у муравлисько сі; булку й намисто і нині треба було все те звідти дістати. Помалу звик до зимна. її туге тіло, що не знало ще материнства, свобідно і гордо плив в молодих травах царинки, таке рожеве і свіже, як позолочена хмара, г реповнена теплим весняним дощем. Нарешті спинилась під буком. А перше ніж розкопать муравлисько, вона підняла угору руки і потягла

смачно всім тілом, хруснувши кісточками. І враз почула, що тратить силу. Щось їй недобре. Опустила безвладно руки, глянула перед себе і раптом впірнула в чорну вогнисту безодню, що не пускала її від себе.

Юра-мольфар стояв по той бік вориння і дивився на неї.

Вона хотіла крикнуть на нього — і не могла. Хотіла закрити груди руками — й не мала сили їх зняти. Намагалась втекти — і вросла в землю. Стояла безсила, сливе зомліла, і уперто дивилась у дві чорні жаринки, що випивали з неї всю силу.

Врешті у ній ворухнулася злість. Пропало ціле ворожіння! Палатна зробила над собою зусилля, щоб підняти ту злість, і сердито обізва­лась до нього:

— Чого вилупив баньки? Не видів?

Не спускаючи з неї очей, якими скував її всю, Юра блимнув зубами:

— Такої, як ви, Палатно, бігме, не видів.
Й закинув ногу через вориння.

Вона бачила добре, як плили до неї ті дві жаринки, що спопелили їй волю, а все ж стояла, нездатна поворухнутись, чи то в солодкім, чи то в жахливім чеканні.

Поиск по сайту: