ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ 9 страница

Муся зупинилась. Очі горіли їй, лице дрижало великим, безумним щастям побіди, побіди життя.

— Єсть! — гордо, дико вирвалось у неї, дивлячись назад. — Єсть! —
повторяла вона, задихаючись. Свитка високо здіймалась їй на грудях,
серпосхожі пасма темного волосся розвівались, губи гордо розкрились
і пашіли жаром щастя. — Єсть! — раптом високо підняла вона руки і,
обвивши ними мою шию, жагуче-скажено притулилась до мене.

«Єсть!!» — крикнула вся моя душа, вся істота моя назустріч їй.

Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який зміта все сміття «не треба», «не можна», це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі.

Раптом вона одірвалась, подивилась на мене затуманеними очима. Злилася знов з моїми жадібними устами і знову одірвалась.

— Сядем... — безсило опустилась вона на землю.

Сіли. Важко дихаючи, ми безсило-щасливо посміхались одне до одного і поглядали на стіну лісу. Там було тихо.

Довго сиділи так. Чогось не говорилось.

Дихання ставало рівніше. І непомітно, помалу ставало чогось жаль, чомусь хотілось ридати. Муся нерухомо, задумливо дивилась кудись вперед.

— Знаєте що? — раптом тихо промовила, якось нервово-рішуче
стріпнувшись уся.

Я чекаюче глянув на неї. Вона напруженим, любовним, довгим поглядом обвела мене і глухо промовила:

— А тепер ми попрощаємося. Чуєте? Я піду в один бік, а ви — в дру­
гий. І ніколи ви не повинні шукати мене. Чуєте! Як вас зовуть?

Я сказав і здивовано дивився на неї.

— Ніколи!.. Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше... наше
кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмира­
ти. Розумієте мене, хороший? Єсть якісь метелики. Вони вмирають
серед кохання. Ви розумієте мене?

Я розумів, але мовчав. А вона, ніби дивлячись собі в душу, одри-висто-напружено говорила:

— Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже.
Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить,
зовсім не буде. Так мені здається, так я зараз чую отут... — Вона пока­
зала на серце.

І, криво посміхаючись, дивилась на мене великими благаючими очима підстреленої лані.

Я розумів її, розумів її моєю невідомою тугою, цією великою жур­бою, що народилась чогось в грудях, розумів її всією налиплою на мою душу буденщиною.

Розум дивувався, протестував в глибині душі, але я мовчав.

Сонце пекло, шепотілись кущі.

Потім вона підвелась, стала на коліна, обхопила мою нахилену го­лову і припала довгим жагучим поцілунком.

— Так буде краще. Прощайте... — якось терпко прошепотіла вона,
підводячись. — Я буду носити вас в душі.

Я схопив край її сукні, поцілував і випустив.

Вона тихо пішла, а я сидів, і в мені з мукою щеміло осиротіле щас­тя. Наді мною синіло небо, і сонце палило мою похилену непокриту голову, а в душу вростав і вбирався в журні, прекрасні, чисті квіти ми­нулого образ панни.

Хто вона, де вона, й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі.

11 клас ЛІТЕРАТУРА XX ст.

ПАВЛО ТИЧИНА (1891-1967)

Народився в с. Пісках, що на Чернігівщині, у родині дяка, помер у м. Києві.

Поет, дійсний член Академії наук України (з 1929 р.), міністр освіти України (1943-1948).

Найвідоміші твори: збірки поезій «Соняшні кларнети», «Замість сонетів І октав», «Плуг», «Вітер з України», поеми «Похорон друга», «Сковорода».

О, панно Інно, панно Інно! Я — сам. Вікно. Сніги... Сестру я Вашу так любив — Дитинно, злотоцінно. Любив? — Давно. Цвіли луги... О, панно Інно, панно Інно, Любові усміх квітне раз —

ще й тлінно. Сніги, сніги, сніги...

Я Ваші очі пам'ятаю,

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Я Вам чужий — я знаю.

А хтось кричить: «Ти рідну стрів!»

І раптом — небо... шепіт гаю...

О ні, то очі Ваші. — Я ридаю.

Сестра чи Ви? — Любив...

* * *

Арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами Закосичена.

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ (1895-1964)