|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ 9 страницаМуся зупинилась. Очі горіли їй, лице дрижало великим, безумним щастям побіди, побіди життя. — Єсть! — гордо, дико вирвалось у неї, дивлячись назад. — Єсть! — «Єсть!!» — крикнула вся моя душа, вся істота моя назустріч їй. Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який зміта все сміття «не треба», «не можна», це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі. Раптом вона одірвалась, подивилась на мене затуманеними очима. Злилася знов з моїми жадібними устами і знову одірвалась. — Сядем... — безсило опустилась вона на землю. Сіли. Важко дихаючи, ми безсило-щасливо посміхались одне до одного і поглядали на стіну лісу. Там було тихо. Довго сиділи так. Чогось не говорилось. Дихання ставало рівніше. І непомітно, помалу ставало чогось жаль, чомусь хотілось ридати. Муся нерухомо, задумливо дивилась кудись вперед. — Знаєте що? — раптом тихо промовила, якось нервово-рішуче Я чекаюче глянув на неї. Вона напруженим, любовним, довгим поглядом обвела мене і глухо промовила: — А тепер ми попрощаємося. Чуєте? Я піду в один бік, а ви — в дру Я сказав і здивовано дивився на неї. — Ніколи!.. Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше... наше Я розумів, але мовчав. А вона, ніби дивлячись собі в душу, одри-висто-напружено говорила:
— Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. І, криво посміхаючись, дивилась на мене великими благаючими очима підстреленої лані. Я розумів її, розумів її моєю невідомою тугою, цією великою журбою, що народилась чогось в грудях, розумів її всією налиплою на мою душу буденщиною. Розум дивувався, протестував в глибині душі, але я мовчав. Сонце пекло, шепотілись кущі. Потім вона підвелась, стала на коліна, обхопила мою нахилену голову і припала довгим жагучим поцілунком. — Так буде краще. Прощайте... — якось терпко прошепотіла вона, Я схопив край її сукні, поцілував і випустив. Вона тихо пішла, а я сидів, і в мені з мукою щеміло осиротіле щастя. Наді мною синіло небо, і сонце палило мою похилену непокриту голову, а в душу вростав і вбирався в журні, прекрасні, чисті квіти минулого образ панни. Хто вона, де вона, й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі. 11 клас ЛІТЕРАТУРА XX ст. ПАВЛО ТИЧИНА (1891-1967) Народився в с. Пісках, що на Чернігівщині, у родині дяка, помер у м. Києві. Поет, дійсний член Академії наук України (з 1929 р.), міністр освіти України (1943-1948). Найвідоміші твори: збірки поезій «Соняшні кларнети», «Замість сонетів І октав», «Плуг», «Вітер з України», поеми «Похорон друга», «Сковорода». О, панно Інно, панно Інно! Я — сам. Вікно. Сніги... Сестру я Вашу так любив — Дитинно, злотоцінно. Любив? — Давно. Цвіли луги... О, панно Інно, панно Інно, Любові усміх квітне раз — ще й тлінно. Сніги, сніги, сніги... Я Ваші очі пам'ятаю, Як музику, як спів. Зимовий вечір. Тиша. Ми. Я Вам чужий — я знаю. А хтось кричить: «Ти рідну стрів!» І раптом — небо... шепіт гаю... О ні, то очі Ваші. — Я ридаю. Сестра чи Ви? — Любив... * * * Арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними: Йде весна Запашна,
Квітами-перлами Закосичена. МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ (1895-1964)
наче море кораблями, переповнилась блакить Ніжнотонними: Буде бій! Вогневий! Сміх буде, плач буде Перламутровий... Стану я, гляну я — скрізь поточки, як дзвіночки, жайворон, як золотий, З переливами: Йде весна Запашна, Квітами-перлами Закосичена. Любая, милая — чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай Там за нивами: Ой одкрий Колос вій! Сміх буде, плач буде Перламутровий... * * * Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі? «Кохана спить, кохана спить, піди збуди, цілуй їй очі. Кохана спить...» Ви ж чули ж бо: так липа шелестить. Ви знаєте, як сплять старі гаї? — Вони все бачать крізь тумани. Ось місяць, зорі, солові... «Я твій», — десь чують дідугани. А солов'ї!.. Та ви вже знаєте, як сплять гаї! Народився в м. Києві в родині вченого, помер у м. Києві після тяжкої хвороби, похований на Байковому цвинтарі. Поет, перекладач, літературознавець. Найвідоміші твори: збірки поезій «На білих островах», «Під осінніми зорями», «Крізь бурю і сніг», «Троянди й виноград», «Голосивська осінь». Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.005 сек.) |