ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ 5 страница

Такий був сей бичок...

Позавтра було святого Михайла, патрона Михайлового. Треба бу­де піти до церкви. Але то аж позавтра, а завтра по обіді він не буде вже дома. Забув сказати Марійці, щоби Михайло купив свічку та й відніс до церкви. Се також через он ту шкоду. На такі речі він ніколи не за­буває. Зрештою, він сам уже купить свічку... Чого б він у місті аж до позавтра бавився? Має лише рату заплатити в банку, де визичив трохи грошей, аби купити загінчик той під лісом, що припирав до його поля, — поступить до пана й верне назад. Ні, він уже завтра буде ко­нечне дома. Сам уже піде з хлопцем до церкви.

В його серці так і знялася в тій хвилі несказанна любов до сина. «Михайло!» — кликнуло ціле його єство радісно й відчуло лише одно: любов. Але його уста осталися німі. Він був сам-один посеред мовчаз­них піль, і лише глибоке небо здіймалося понад ним...

Він купить йому яблук і принесе добрий, білий хлібець, коби вже лише тут був, коби був уже тут. А то до міста ще половина дороги, далеко ще. Його ноги ніби постарілися, все ніби одно місце топтали...

Пиняво йшлося йому сьогодні.

XIX

Другий день був знов мрячний. Здавалося, що мряки змовлялися, аби зніматися кождого поранку з запустілого поля величезними сі­рими масами, аби волоктися по нім безперестанку, аби втискатися в кождий закуток на землі, а відтак подіватися десь і якимсь тайним чином приводити чудові, ясні ночі...

Марійка стояла в полудневій порі коло столу і завивала саме в якусь хустку горнець із борщем і кулешею, що недавно зварила хлопцям. Михайло або Сава мали прийти й узяти їду в бурдей. Івоні-ка мав аж по обіді вернути, а вона сама не мала часу відносити їм харч.

Саме перед хвилею глянула вікном, чи не йде котрий із них; їй зда-і ^валося, Михайло. Одначе не побачила нікого. Надворі було мрячно, |, крізь малі віконця мало що було видко. Вона спішила сьогодні. її ожидала різна праця. Окрім того, мала ще в село йти.

Була лише в сорочці, обперезана барвним поясом, без рушника на і ^г°лові, і з своїм сивим розпатланим волоссям виглядала дико. Не мала і ^нині навіть часу пригладити волосся та закинути яку хустку на голову.

Одначе її тонке, ніЖне обличчя з ясними лагідними очима усмиряла враження її занедбаного вигляду.

Від п'ятої години зрання була на ногах. Одна робота за другою від* німала в неї кожду вільну хвилину, й ніяк їй було про себе думати^ Зрештою, до них рідко хто заходив, і вона не в'язалася ніколи одіжжю^

Надворі забрехала собака. За пару хвиль відтворилися двері й на порозі станув старий Онуфрій Лопата.

—Дай, Боже, добрий день, Маріє!

—Дай, Боже, й вам, бадіко! Ступайте ближче! Він не йшов далі. Станувши на порозі, сперся обома руками на од

вірці і глядів мовчки хвилю на неї. Відтак спитав:

— Маріє, де ваш Михайло?

— В бурдею! Я от жду на нього або на Саву, аби прийшли та взял»
собі їду. Маю йти з вовною до панотця і не маю коли нести їм їсод
Зараз мусить котрийсь із них надійти.

Погляд старого облетів цілу хату, відтак спинився на Марії. На йох го лиці був дивний вираз.

— В бурдею, кажете?
-Ая!
Він сплюнув.

— Ая, в бурдею! — відповів. — Він лежить застрілений в «сусідніми
лісі, ідіть туди та й заберіть собі його!

Вона повернула свою розбурхану голову за ним і витріщилася на нього затуманено.

Що він плів, що він плів? Що? Не звучало воно так, як те, коли Івоніка вернув із бранки і кликнув до неї: «Маріє, ми нашого сина втратили!»

Се було щось подібне, але вона його цілком не зрозуміла. Стала лише біла, як смерть, її очі відтворилися широко й упилися недвижно в його обличчя.

Він повторив свої слова: н

— Ваш Михайло лежить застрілений в «сусіднім*
лісі, ідіть та й візьміть собі його! <і

Тепер зрозуміла його.

Не звертаючи з нього очей, ба витріщившися на нього з найбіль-* шою увагою, повела нараз обі руки цілком звільна до голови, зарил пальці в волосся й почала кричати.

Кричала так страшно, мов звір, і, кричачи, вилетіла надвір...

Так, як стояла, помчала на місце горя.

Він не міг її догнати. Летіла, мов на крилах. Через стернину до бурт дея, а відтак попри бурдей і далі. Через шанці скакала, мов серна, а де не могла перескочити, видряпувалася руками й ногами, не спиняючиї ся ніде на хвилинку.

По дорозі сповіщав він кождому, хто питав про страшний вид жінки:

—Михайло Федорчук лежить застрілений у лісі.

—В котрім лісі? — питано.

—Таже у «сусіднім»! Он тамі

Усе, що зачуло про се, кидало роботу лоском і гнало до нещасного місця.

— Боже, Боже, Боже!..

Ліс лежав замкнений у собі, вдоволений. Сиві маси мряк висіли в чу­дацьких формах над ним, місцями ясніші й темніші, і силувалися роз­вести неприязний сумрак його глибини. Здавалося, холодний віддих так і здіймався з тої глибини і, здіймаючись, відпирав ніжну імлу горою.

Ворожий шелест прокинувся землею, коли Маріїна нога ступила в ліс, потопаючи в грубій верстві опалого листя. Тут обняв її ледоватий холод.

Глибоко в лісі, там, де пні виростали дико-розкішно, де гілля роз­ширялося широко, вона повалилася на землю...

Оце була правда, що старий казав. Он тут лежав Михайло...

Громада людей зібралася за одну хвилину. Питання і відповіді мі­шалися блискавкою, а один стояв посередині сполоханого гурту й оповідав.

Він, житар із сусіднього села й почасти побережник оцього лісу, ішов рано лісом. Тяжка роса, похожа на мороз, тяжіла ще на гілляках.

Він ішов і молився.

Все молиться, як іде ранком полем і лісом. Така вже в нього при-вичка. Ішов, каже, і, молячися, розглядався лісом. Коли ж так іде, на­ступає нараз ногою на щось тверде, спиняється, дивиться, а се бардиця і капелюх. «Що се має значити? — думає він собі. — Чи хто дрова краде? Та чому вже без капелюха? І тепер, о тій порі?..» Се по­чало його дивувати. Він пішов поволеньки, потихеньки й обережно далі, бо опале листя лежало так грубо на землі, що нога тонула в нім, і воно, мов живе, шелестіло, а він хотів захопити злодія, або хто вже там був, іззаду. Коли ж нараз дивиться, а на землі лежить чоловік. Він приступає ближче, а той і не рушається.

«Ти собі тепер досипляєш, як уже налагодив дровець?» — пога­дав він собі й оглянувся за дровами, але стятих дров не бачив. Тоді приступив ближче до чоловіка й дивиться, а він обернений лицем до землі, прикритий сердаком, а сорочка його аж до шиї закривав­лена...

— Отут тяжка рука працювала! — докінчив він своє оповідання. —
Я побіг борзо до Онуфрія Лопати, він тут найближчий сусід, най
подивиться на вмерлого, а може, пізнає, звідки він. Лопата прийшов,
з ним інші; ми обернули, оглянули, а далі видите всі самі, що є. Тяжку
провину взяв той на себе, хто се вчинив, бо се молодий хлопець, а як
чую, дуже порядний. Нехай Господь Бог прийме його душу в своє
Царство й несповіданого!

Глибокий перестрах малювався по всіх лицях, усе зойкало, зітхало, дехто ломив мовчки руки, а ковдий вгадував і допитувався про вбивцю.

— Він сам зрадить себе, як його не відшукають! — толкував чоло­
вік дальше. — Ліс його не викаже, бо він зроду-віку мовчазливий. Але
як він раз вийде з лісу, тоді стане вже під Боже око та під людську бач­
ність, і все вийде наверх.

Тимчасом як люди товпилися, неначе рій, на місці горя, грізно й з обуренням гомонячи та радячися, оглядаючи вмерлого й нещасну матір то з жахом, то з цікавістю, впадаючи все наново в дике обурення і жаль, вилася нещасна мати коло вбитого сина, мов підстрілений звір,

Кричала переразливим голосом, стогнала, зойкала й обмацувала його раз по раз зо всіх сторін.

— Михайле! Михайле! Михайличку! Вставай! 1 — Піднімала його голову й опускала невважно назад. Хапала за руки й опускала, Обмацувала ноги і вертала назад до голови й притім гляділа раз у раз помочі.

— Хто се зробив? Хто? Хто? І за що? За що, за що? Таже він умерлий!! Застрілений!! Він уже цілком застиг! Зимний, як лід! Лице біле, як сніг, сорочка цілком у крові змочена... він умерлий..; рятуйте! рятуйте!..

—За що? За що? За що? — розривав її груди страшний пройма­ючий крик, в голосі шаліла душа, що розбивалася з болю, а руки доторкалися, трясучися в тяжкій зимній лихорадці, дорогого тіла не­устанно. Хапала, відтягала до себе, опускала безладно і знов хапала.

—Люди, він умер!

Новий потрясаючий окрик прошиб похмуру тишину лісу і, мов блискуча сталь, пірнув у душу всіх присутніх та привів із собою го­лосний плач.

Де в кого піднімав тяжкий стогін затверділу грудь, і грубі руки об­тирали сльози, що неначе з вогню добувалися наверх і зсувалися не: замітно по лиці.

Умер...

її погляди зломилися, як в умерлого, і вона стратила голос.

— Вставай! — благала шепотом, з напруженням усіх сил, схиля­
ючись глибоко над умерлим. — Вставай, Михайле!..

Відтак не вспіли її задубілі уста більше нічого вимовити. Ледовг студінь простягнулася на цілому її обличчі, і вона повалилася бе: пам'яті на його тіло,..

Се було того самого дня по обіді. Івоніка вертав додому. Завернуї на найкоротшу дорогу, що вела до села, аби лише якнайскорше доб» тися додому.

Він ішов пильно, а довкола його уст уклалася лінія втоми. Він ані разу не спічнув, виринувши з міста. А там, у місті, не зуміло його ні­що довше задержати, як скоро упорався раз із своїми справунками.

Переночував у пана, і хоч як пан і пані вмовляли, аби по справун­ках лишився з годину-дві на спочинок, він ніяк не дався намовити. Повернувши з банку, попрощався і пустився в дорогу назад. Його тяг­нуло додому.

Був повний неспокою, хоч не міг тому віднайти причини, і глуха якась тривога прокидалася в нім, чим більше заходив у запустілі поля, що мали небавом зіллятися із стерниною його села. В малій дзьобенці, що висіла йому через плечі, ніс Михайлові красні яблука й білий хлібець, а окремо завиті білі свічки до церкви. Завтра ж свято­го Михайла, і треба буде піти до церкви...

Його ноги шпоталися по грубій груді стернини, так якби щохвилі забігала невидима куля між ними і вмисне звільняла його хід. На серці ж умостився глухий тягар... Він почув себе старим. Уже аби що казати, а він таки вже не молодий. А от, тяжко йдеться йому. Не так, як ішлося давніше. Землі не чув під собою. Але воно так буває. З кождою годиною чоловік старіє. І, не вважаючи, зітхав раз по раз тяжко.

Але вже побачив себе на полях свого села. Вже минув більшу часть дороги, вже от-от панський двір, вже от-от його хата... Може, ще з кількадесят кроків, і він опиниться коло своєї хати... Але нині тяжка мряка. Все сповила: і хати, і дерева... так лиш мріють з неї... Він станув на хвилину майже несвідомо й задумався.

Чи вступати йому вперед он тут до хати? Марійка, може, вижидає його. Може, схоче довідатися, чи залагодив усе точно, вона боязлива...

Його хата дивилася на нього.

Стояла мертвецьки тихо між обнаженою садовиною, що здіймала­ся довкола й позад неї, та дивилася. Легка імла звисала ліниво над краєвидом і вокруг неї, збільшала понурий вид пустої хати.

Двері сінні стояли широко відтворені, з них била темінь, а віконця чорнілися з білих стін, мов чотири чорні таблички.

Він відвернувся.

Ні. Йому не хотілося тепер туди ступати. Волів піти просто до бур-дея, до Михайла. Приніс йому яблук і буханець хліба, і його тягнуло вперед до нього.

Він поступив рішуче вперед і мав за часок панський дім і свою хату за плечима.

Перед ним розстелилися знов поля.

Але він не бачив багато. Десь недалеко стояла ще хата Докії. її мав іще минути, а відтак завернути доріжкою в чисте поле, де причаював­ся його бурдей до землі.

Осіння мряка позакутувала все в свій сивий віддих, десь-не-десь порозкидувані хатки тонули в ній зі своїми білими стінами, і він

глядів лише в саму пусту мряку. Здавалося, немов вона вмисне збира­лася грубими масами, все вперед нього, тиснулася вогкими дотиками до його грудей і лиця, аби заслонювати собою всякий вид на пусте поле...

У нього були очі гострі, мов у вірла, і він хотів її пронизати. Там, де поля схилялися на однім місці незамітно в плаский котел, там лежав йо­го бурдей. За ним чорніла деревина, а там далі, направо, «сусідній» ліс, що виглядав завсіди, неначеб ожидав чого. Оцих точок шукав тепер.

Його очі від давніх літ звикли до них; вони становили свойого ро­ду опору для ока, що линуло в рівнину. Але він Г нічого з того всього не добачав тепер. По недовгім часі похмурого напруження побачив, як щось відділилося з ніжно-сивої тканини імли.

Воно було ще далеко від нього, але він розрізняв уже щось, ба зда­валося навіть, міг дещо розпізнавати.

Здавалося, щось двигалося в напрямі до панського дому, а з тим і до його хати... Напереді люди, поодинокі чоловіки й жінки, їх голови, в білі рушники позавивані, відрізнялися? ясно в мряці, вони ступали поважним кроком, а за ними, трохи позаду, віз, упряжений волами, також поволі рухався з місця.

Однак що се? Його воли? Бурі?

Вони йшли так поволі й хитали головами, неначе кивали вже зда­лека до нього, а віз ледве-ледве волікся за ними. Довкола воза знов чо­ловіки й жінки. Очевидно, везли щось...

Вдарило його щось іззаду в плечі так сильно, що він, пошпотавши-ся, мало що не впав. Відітхнув тяжко, і його очі впилися в той вид.

Прискорив несвідомо ходу.

Неповоротні брили землі виростали йому злобно під ногами і все наново приневолювали його до шпотання. Його хід став дикий і нерівний. Вкінці опинився близько воза.

Нікого не здоровив. Не бачив нікого. Його також ніхто не здоро­вив. Ніхто не промовив ні слова, все було мов поражене. Бурі стану­ли самі з себе, і все зробило йому мовчки, несміливо коло воза місце.

Наступила глибока тишина. Здавалося, немов кождий звук у сивій імлі давився...

Він глянув...

На возі лежав простягнений білий-біліський його син...

Тяжка, кривава мовчанка...

Добру хвилю витріщався на нього, відтак підняв руку, погладив молоде обличчя, з якого зникла остання крапля крові, а відтак, обер­нувшися нараз до людей, кликнув:

— Він неживий!

Якийсь голос спав молотом на нього:

— Неживий!

Його руки скорчилися досередини, він оглянувся з цілковито блудним поглядом, і його голова почала сильно трястися.

Одна жінка з розбурханим волоссям окружала зойками неустанно

віз, неначе шукала за чимось. її погляд, надслухуючий, був звернений до себе, і вона вистогнувала приглушеним, ледве чутним голосом ім'я помершого.

Се була Марійка.

І знов страшна хвилина мовчання.

Нараз підняв старий бистро голову, і його погляд перебіг вигребу-що по всіх присутніх.

«Хто був убивця його сина?»

— Де Сава? — спитав.

Всі оглянулися. Сави не було.

Опустив голову на груди й не сказав більше ні слова. Його лице пожовкло, уста задубіли, а серце неначе стихло.

Хтось із гурту зітхнув тяжко, а один голос сказав побожно, з при­тиском:

— І Богові треба чогось доброго!
Кілька голосів повторило ті слова.

Потім настала мовчанка, й усе рушило наперед із місця. Поволі, обережним кроком тягнули бурі свій тягар...

Отець і мати тримали руки на голові помершого, за ними воліклася крок у крок тяжка тишина... (...)

XX

Багато людей зібралося в хаті. Всі плакали за добрим хлопцем. Та ось ледве ввійшла Анна й кинулася до Михайла. Батьки сполошилися, вони не вірили, що їхній син і є батьком майбутньої дитини Анни. Це був сором. Вони почали проганяти жінку, а та кинулася до Сави з криком, що той убивця. Марійка кричала на неї, гнала геть з хати, а на Михайлові виступила свіжа кров. Одна свічка впала, покотилася й загасла біля ніг Сави.

Батько вийшов на двір і став гаряче молитися. Він зрозумів, що «за землю підняв Сава руку на свого брата, лиш за землю! Що іншого тут не могло бути, а чужий не сповнив свого страшного злочину. Як одинак надіявся ко­лись дістати всю землю». Але як сказати на власного сина, що — вбивця?

XXI

Другого дня над'їхала комісія. Два судові урядники і один лікар. Оглянули мертвого і сконстатували скритоубивство.

Вистріл — толкували — був уцілений цілком зблизька. Більш-менш так: зрубував схилений кілля, а убійця стрілив до нього ззаду, цілком зблизька. Куля застрягла глибоко в легенях, одначе наколи б був мав зараз поміч, міг би бути врятований, а так загиб через утра­ту крові. Очевидно, волікся якийсь кусень від нещасного місця, кли­кав, може, й помочі, але що ніхто не з'являвся, повалився й загинув.

Івоніка сидів під час слідства, як камінь, коло мертвого. Ні о сльоза не заблисла в його очах. Всі присутні говорили про незнайом го убивцю, проклинали найтяжчими словами, ба здавалося, бу, б його на кусні роздерли, особливо жінки, лише він один не мав нього слова. Він і не наставав на те, щоб його віднайти. Здавалося, рі шився нараз повірити все якійсь незнаній, невидимій власті, нехай вона все вела, розсліджувала і засуджувала. Він хотів свої руки ум від тої гіркої справи...

— Твердий чоловік! — сказав старий Петро до судді, вказуючи н
замітно на нього. — Не заплакав ще ані одною сльозою, відколи сш
нещастя на нього. Я б був на місці вмер. Але він серцем уб'є с;
Бо те, що він у собі носить, най нас Господь перед тим боронить!

Суддя скинув на нього свій погляд і сказав лише:

— Най Господь боронить!

Комісія удалася на місце злочину до лісу. Кілька людей пішло нею, між іншим, старий Петро і Сава.

Говорено про се, з котрого боку відбувся напад на нещасного й котрої сторони міг убійник надійти. Ліс не був так старий, як густи

Зревізовано місце й обговорювано всякі можливі випадки,

Се був цілком незвичайний випадок. Хлопець не мав ніяких во; гів, ціле село було готове на те присягнути. А про самоубивство могло бути бесіди, бо вистріл наступив іззаду.

Убивство се було загадкою, рідкою й дуже інтересною загадкою.

— Чи не чути було окликів за рятунком? Не чути було жодних
Не було нікого вночі в лісі або в полі?

Нікого не було...

(...) Старий лікар, що опинився на хвилю в тяжкій задумі, під голову, і його погляд упав на Саву, що стояв саме проти нього. мов прокинувся. Що се було? Хлопець стояв білий, як крейда, і т ся так сильно на цілім тілі, що його коліна збивалися докупи. Лі: подумав про холеру. В тім часі являлися доволі часто холеричні в падки. Ще надавно, йдучи сюди, виглядав він погідно і спокійно, а раз така зміна... Перелякано приступив до хлопця.

— Що тобі, хлопче? Болить тебе що?
Хлопець держав обома руками за живіт і, трясучися, мов у прол<

ниці, вибовтнув:

— Болить.
Лікар почав оглядати його занепокоєно. Всіх погляди звернул*

ся на нього, а Івоніка закаменів на місці. Побілів, і його очі заб щали.

Нараз зігнувся лікар до ніг хлопця, позістаючи в тій позиції кіл секунд. На білих вовняних шароварах хлопцевих відкрив він кіл крапельок крові. Як лід зимна думка майнула йому блискавкою че голову. Він випростувався знов.

— Із чого се в тебе? — спитав, вказуючи на криваві плями.

— 3... з... зайця... — відповів сей невиразно, трясучися, як переділе, на цілім тілі.

—З зайця? — сказав лікар, обмінявшись блискавкою поглядом із суддею.

—Але пляма ще свіжа! Коли ти застрілив зайця? Тишина.

—Се ще здавна...

Суддя оглянув криваві плями.

Люди замовкли, і майже чутно було, як товкся здержуваний силь­ний віддих в'язнем у залізних грудях. Все звернулося очима до нещасного батька. Він сидів із задеревілим поглядом, побілілим ли­цем на однім пні й неначе ожидав кулі з першого-ліпшого набою для своєї груді. Його набік похилена голова дрижала, а уста викривилися.

—Пляма не давня. Майже цілком свіжа.

—Вона... від качки», я різав її... і держав межи колінами... — зачулось знов гикання...

Тут же розбіглися запити й відповіді.

Мав він рушницю?

Він ні, але його тато. Можна йти в бурдей і оглянути її. Він її вже від кількох неділь не мав у руках.

Де він був тоді, як його брат пішов до лісу?

Очі хлопця почали неприязно виблискувати, а відтак колихатися над землею з одного місця в друге.

Він не був дома. Він нічого не знає.

Де був уночі?

Не був дома. Був... у одної дівчини.

Хто та дівчина?

В тій хвилі прокинувся старий, неначе хотів відповісти за хлопця, сказати одно рішуче, важне-преважне слово, одначе вже в слідуючій хвилі сперся, немов поборений якоюсь невидимою міццю, назад о де­рево і спустив тяжко голову на грудь.

—Рахіра. Донька старого Григорія, що мешкає он там... геть... під тим великим лісом. Його перва сестра... її тато — його вуйко...

—Старий — то шибеник і злодій! — гукнув нараз твердо старий Петро... Незамітно шепнув лікареві в ухо, щоби дім його переревіду-вати, а відтак віддалився сам від гурту. Не міг довше глядіти на старо­го чоловіка.

А де був батько тієї ночі?

...Старий піднявся й поклонився низько... з покори чи з просьби? Його звичайно добродушні очі гляділи тепер блудно; сказав беззвуч­ним голосом:

— Я не був тоді дома; був у місті. Я нічого не знаю. Я здибав сина
вже неживого, як його додому везли. Але мене гнало додому, і в гру­
дях стояв сум у мене каменем. Однакож я нічого не знаю,

Ніхто не знав нічого? Не бачив ніхто вночі хлопця? Погляд старо­го промайнув тривожно по обличчю присутніх.

«Чи скаже що хто-небудь? Як він був деінде тоді, не міг бути з бра-1;

ТОМ у ЛІСІ».;і

Але його уста не були в силі вимовити яке слово. Нехай усе само з й
себе наступить. Як Бог захоче... .ц

— Лиш як тепер що хто скаже, буде мусити у суді заприсягнути... — -
остерігав поважно суддя. і

Виступив один чоловік. -\

Він мешкав далеко від села. Доволі далеко і від Онуфрія Лопати — _;і
не мав ніякого сусіда, і мешкав також он тут межи сими лісами. Най-^
ближче було йому до сього лісу. Він шив сільським людям сердаки &:і
вовняні шаровари на зиму. Сава знає його добре; він у нього також за*і,
мовив роботу. Тієї нещасної ночі з'явився в нього коло півночі Сава і І
просив, аби йому дали води напитися. Він виглядав з лиця дуже блі- *
до. Був дуже вмучений... ^!

Всіх погляди звернули нараз острими ножами на обличчя Сави. ■;$

Що він скаже?

Нічого. Він просив лише напитися води й питав, коли його шаро- Щ вари будуть готові — та зараз відійшов.

— І блідо виглядав?

— Дуже блідо. Віддихав тяжко, так, якби перебігав цілу дорогу.
Тишина задуми.

—Чи сперечалися, може, обидва брати перед нещастям? — Се пи­тання відносилось до батька.

—Ні. Михайло був добрий, і ніколи не розпочинав спору.

—Але ще передше... ще давніше...

—Давніше часом. Небіжчик научав його й докоряв йому за любов до Рахіри, бо вона ж йому сестра. Але те все відбувалося в добрім. Він. мав усе добрі гадки з братом. Він хотів з нього зробити чесного і доб­рого ґазду. Він не був його ворогом. За що ж мав би йому брат таке ви­робити?

Не сказав: убивати.

Всі дальші питання, ставлені молодому, оставалися без відповіді¹ Він закутався в мовчання... успокоївся і хіба що десь-колись буркнув: «Не знаю». З інших присутніх не зголошувався більше ніхто до зізнань.

Комісія звернулася відтак до бурдея.

За Савою ступав жандар. Він був у підозрінні.

В бурдею зробили ревізію. Перешукувано за рушницею й іншими речами, що могли би роз'яснити убивство, відколи на брата стало пі­дозріння.

Тут поступлено майже по-варварськи.

Знайдено рушницю; вона була навіть набита, одначе кабзля в ній* була цілком заржавіла. Очевидно, не вживано рушниці вже віддавна»»

Всі вулії, що небіжчик поуставляв тут сам на зиму, позатулюй вавши їх тепло, повиволікувано тепер надвір і перетрушено безпо-1 щадно.

Сава сам робив те все енергійною рукою і з рішучим видом. Надія­лося на яку закривавлену одіж... на яке-небудь оружжя... може, й на яке письмо, — він же не жив тепер тут постійно й міг коли-небудь і яке письмо одержати, — але нічого подібного не найдено. Лиш якесь зілля. Межи речами небіжчика й коло його постелі найшлося воно за­сохле. Лежало порозкидуване кружевом коло постелі.

Івоніка змішався, як його спитали про значення зілля. Він же по­бачив його вперше в бурдею. Не міг нічого пояснити панам. Але в не-замітній хвилині спинився його погляд докірливо на обличчі молодо­го сина, і його уста викривила гірка усмішка.

Йому пригадалося замилування Сави до всяких чарівничих зіль і те, як він обкидував ними не раз давніше брата.

На питання, чи Сава не знає чого про зілля, відповів сей коротко й мрачно, що не знає нічого.

Перешукали кождий кутик і майже догори ногами перевернули все. По упливі одної години остався бурдей у найсумнішім виді. Цілковито опущений, на запустілих, чужих полях. Одна Сойка ли­шилася тут і лежала тихо. Простягнувшися в цілій своїй довжині й уклавши голову на вперед витягнені лапи, лежала тихо, неповоруш-но. Вона плакала. Інстинктивно відчувала в мертвецькій тишині, що налягла нараз на бурдей, щось лихого. Піднімаючи від часу до часу морду вгору — вітрила щось нюхом у повітрі і вила. Смутні, гризучі, дико розлучні звуки затривоженої її душі неслися довкола неї дале­ко в широку тишину і, не зачуті ніким, тут же завмирали. В селі пе­решукали ще хату Григорія й переслухали його з родиною. Вони ж були в зв'язі з молодим хлопцем, і ворогували проти родителів убитого.

Але вони нічого не знали. Стояли при тім одноголосно, що нічого не знали, і Саву ніколи ні до чого не намовляли. Знали лише, що Сава тої ночі ночував у них і що рано пішов від них.

Рахіра сама брехала в найогидніший спосіб. Казала, що він уже звечора прийшов до неї і не рушався аж до рана з поду. Рано пішов просто від них до ворожки — і прийшов відти зі словами, що його брата замордовано.

І ворожку переслухувано. Вона оповідала:

— Він прийшов рано-ранесенько... майже в потемки до неї й поклав перед неї жменю землі. ^ Скажіть мені з карт, до кого оця земля нале­жатиме?» — сказав він до неї. А вона йому вичитала з карт: 4 На поло­вині тобі, а на половині другому, але коло твого серця накипіла кров аж начорно». На таке сплюнув він уперед себе, ба майже на неї сплю­нув, і, не вислухавши її до кінця, забрався.

Дома розпитували ще матір, але з неї не можна було майже нічого видобути. З перелякано-блудними очима слідила за рухами присут­ніх і держалася ненастанно в поблизькості молодого сина. Ледве що він на крок віддалився — вона вже майже кричала: «Саво, де ти?»

Як довідалася, що Саву підозрівають за убивство брата, заголоси­ла не своїм голосом. Відтак кинулася до нарікань.

Хто се казав, хто? Сава мав би се зробити? Се ж була найчорніша брехня, що повзла по землі. Хто здурів на таку вигадку? Аби рідний брат забив брата? Він же в неї о д н а - о д н і с ь к а дитина, і най би лиш посмів хто на нього руку покласти (тут оглянулася вона страшними, майже звірячими очима). Най би посмів хто забрати його від неї. Ще й його від неї видирати? Не доста, що одного погнала проклята якась рука в землю, що одним буде земля сититися, ще й другого хотять видирати від неї та пхати криміналам у пащу? «Саво!.. Де ти? — крик­нула майже по-королівськи, — Іди, стань тут коло мами, та не відсту­пай від неї!» Жандарям грозила просто п'ястуком, а суддям метала погляди, що палали ненавистю.

Але вона знала (нарікала), від кого се все походило. Се від тої чорної розпусниці, що кидалася вчора тут на вмерлого, мов яструб, — се від неї походила ся лож. Але вона ще одержить від неї свою партику, то її не мине. її одніську дитину в кримінал пхати?

Тут вона розсміялася так страшно* що людям мороз пішов по тілі.

—Анна нічого не казала суддям, бо вона лежить хора, — вступився Петро твердо за дівчиною. Він же не міг ніколи стерпіти, як обиджу-вали невинно безталанну ту дівчину.

—То най і не підійметься ніколи з постелі, коли нею там кинуло, — почулася божевільна відповідь.

Як суддя спитав у неї по раз другий, чи Сава вечоро і вночі був до­ма, — брехала, що не опускав хати ні одним ступнем, Впрочім, вона «нічого не знала». Нічого... хоч най її й зараз на місці уб'ють. Заголо­сила не своїми голосами.

Сава заховався за нею, мов мала дитина, зачувши, що має бути замкнений на час розсліду убійства. Побілів, мов полотно, і скрикнув жалісно:

— Михайле, Михайле! Чому не лежу я замість тебе на лаві?
Наостанку заховався в малих темних сінцях хати й визирав звідти

через мале низеньке віконце надвір.

Надворі під хатою секціонували тіло його брата.

Поиск по сайту: