Графічна модель ринку капіталу. Проблема трансформації заощаджень в інвестиції

Якщо накласти криву попиту на криву пропозиції на позичко­вий капітал, то одержимо графічну модель ринку капіталу (див. рис. 4.12).

Точка перетину кривих пропозиції (заощаджень — 33) і попи­ту (інвестицій — II) А є точкою їх рівноваги, яка визначає рівноважний рівень реальної процентної ставки — 4 %. При цій ставці заощадження та інвестиції зрівняються на рівні 200,0 од. За будь-якої іншої ставки між ними виникне відчутна розбалансованість. Так, за ставки 6 % заощадження зростуть до 400,0 од. (точка Аі на кривій 33), а інвестиції зменшаться до 100,0 од. (точка А₂ на кривій II), розрив становитиме 300,0 од. (Аі - Аг).

Реальна

ставка,

% А

Рис. 4.12. Графічна модель ринку капіталу з урахуванням державного попиту на позичковий капітал

Проте балансування ринку капіталу не закінчується зрівнова­женням заощаджень домогосподарств та інвестицій фірм. Як зазначалось нижче, до інвестиційного попиту фірм тут додається попит державних структур, спричинений фінансуванням бюджет­ного дефіциту. На ринку формується загальний попит на позич­ковий капітал, крива якого (П₃) зміщується вправо і вверх та пе­рс і не криву заощаджень (33) у точці Аі. Попередня процентна ставка (4 %) перестає відповідати новій точці рівноваги і реальна ставка неминуче підвищиться до 6 %, на рівні якої збалансуються пропозиція (заощадження) та загальний попит на позичковий ка­пі і ал. Ринок знову буде зрівноважений на умовах більш вигідних чия заощадників, ніж для інвесторів-позичальників: заощадження іростуть до 400,0 од., а інвестиції зменшаться до 100,0 од. Обидві ці шіни будуть спричинені одним чинником — збільшенням ре-іі 111,мої процентної ставки з 4 % до 6 %.

Скорочення інвестицій під впливом зростання процентної ста­нки, спричиненого фінансуванням бюджетного дефіциту за раху­нок державних позик на ринку капіталу, дістало в літературі назву «ефект витіснення інвестицій». Таке витіснення свідчить про відчутну загрозу для економічного розвитку країни політики хронічного бюджетного дефіциту, яку проводять уряди багатьох країн, у тому числі України, у період ринкової трансформації своїх економік.

У проблемі збалансування ринку капіталу важливе значення має не тільки нагромадження достатнього обсягу збережень у се­кторі домогосподарств, а й повна трансформація цих збережень в інвестиції. Ринок капіталу покликаний створити ефективний ме­ханізм такої трансформації.

Проте чи в змозі цей ринок справитися з таким завданням? Однозначної відповіді на поставлене питання не дала ні західна, ні вітчизняна економічна наука. Представники різних економіч­них шкіл дають різні відповіді: неокласики, монетаристи відпові­дають «так», а кейнсіанці — «ні».

Якщо визнати правоту монетаристів, треба погодитися з тим, що ринкова система має внутрішній механізм саморегулювання, здатний відвернути економічні кризи. Якщо ж визнати правоту кейнсіанців, то слід погодитися з тим, що ринкова економіка не здатна до саморегулювання і внутрішньо нестала, потребує по­стійного регулятивного втручання з боку держави.

Монетаристи виходять з того, що ринок капіталу має меха­нізм, який одночасно впливає на підприємців (фірми) та на сі­мейні господарства (фізичних осіб), стимулюючи перших і дру­гих інвестувати та заощаджувати рівновеликі маси грошових коштів. Таким механізмом є коливання процентної ставки як пла­ти за використання позичкового капіталу. Розглянемо цей меха­нізм на графічній моделі ринку капіталу (рис. 4.13).

Розглянемо на графіку ситуацію, спричинену зростанням ста­вки процента з 6 до 8 %. Воно призведе до зміщення точки А в позицію А₂ по кривій заощаджень (33), що відповідає зростанню суми заощаджень з 300,0 до 400,0 одиниць, і в позицію А₃ по кривій П₃Пз, що відповідає скороченню попиту з 300,0 до 200,0 одиниць. Унаслідок цього виникне надлишок пропозиції грошей у розмірі 200,0 одиниць, який призведе до зростання втрат сімейних господарств та банків від бездохідного утримання зайвих заощаджень. Тому всі суб'єкти ринку (фірми, сімейні гос­подарства та банки) будуть заінтересовані в зниженні ставки процента до попереднього рівноважного рівня — позиція А, якій відповідає ставка 6 %. Отже, ринок самостійно відновлює попе­редню рівновагу попиту і пропозиції, знизивши пропозицію (3) і збільшивши загальний попит (П₃) до 300,0 одиниць.

Рис. 4.13. Графічна модель ринку капіталу

Якщо з якихось причин обсяг заощаджень зросте незалежно від зміни процентної ставки з 300,0 до 350,0 одиниць, крива заоща­джень зміститься в позицію ЗіЗ_ь а місце її перетину з кривою попи­ту зміститься вправо і вниз (Аі). Виникне надлишок пропозиції грошей у розмірі 50,0 одиниць, який при збереженні попередньої ставки (6 %) призведе до порушення рівноваги економічної систе­ми: на ринку капіталу посилиться тиск у напрямку зниження проце­нтної ставки, на товарних ринках зменшиться попит і з'явиться над­лишок товарів, посилиться тиск у бік зниження цін.

Проте процес розбалансування системи буде продовжуватися недовго. Дефіцит попиту на грошові кошти примусить продавців (сімейні господарства та банки) знизити процентні ставки до ново-і о рівня — 5 %, що відповідає новому місцю перетину кривих по­питу і пропозиції — Аі. За такого рівня процентної ставки попит фосте до рівня пропозиції, тобто до 350,0 одиниць. Додаткові по-іичкові ресурси (50,0 одиниць) будуть спрямовані на ринок про-чуктів, де теж зросте попит і відновляться на попередньому рівні іоварні ціни. Отже, у випадку непроцентного порушення рівнова-і и механізм ринку капіталу теж здатний самостійно її відновити.

Представники кейнсіанської школи заперечують можливість автоматичного вирівнювання заощаджень та інвестицій на тій підставі, що не тільки процентна ставка впливає на їх рух, а й са­ма ставка процента змінюється під впливом не лише попиту на інвестиції та пропозиції заощаджень.

Ключовий аргумент кейнсіанців полягає в тому, що рішення про заощадження і про інвестиції приймають різні економічні суб'єкти, які керуються різними цілями і міркуваннями.

Рішення про зміну заощаджень приймають мільйони сімейних господарств, кожне з яких керується своїми власними інтересами, які можуть бути зовсім не пов'язаними з рухом процентної ставки. З іншого боку, рішення про інвестування приймають мільйони підприємців (фірм), кожний з яких керується насамперед можливі­стю одержати прибуток. Ставка процента інтересує інвестора ли­ше у Зв'язку з визначенням затрат на реалізацію інвестиційного проекту. Зміна заощаджень населення їх може зовсім не цікавити.

Більше того, кейнсіанці вважають, що заощадження населен­ня — не єдине джерело інвестиційних ресурсів. Ними можуть бу­ти гроші «поточної каси» населення, позички кредитних установ, нагромадження самих фірм і навіть ресурси уряду. Використання цих джерел розширює обсяги інвестицій за межі заощаджень сі­мейних господарств.

Незважаючи на логічність цих доказів кейнсіанців, у цілому їх позиція має істотні вади.

По-перше, не правомірна вимога кейнсіанців, щоб на грошо­вому ринку на боці попиту і на боці пропозиції були одні й ті са­мі суб'єкти і щоб вони керувалися однаковими міркуваннями у своїх економічних рішеннях. Подібного збігу немає на жодному іншому ринку, у тому числі й на товарних. Проте економічна на­ука визнає, що «невидима рука» ринкового механізму вирівнює попит і пропозицію на цих ринках. Чому ринок капіталу повинен бути винятком?

По-друге, не можна погодитися з твердженням кейнсіанців, що між суб'єктами заощаджень та суб'єктами інвестицій немає зв'язку, що це принципово різні економічні групи. У ринковій системі переважає приватна власність, отже, власниками фірм як суб'єктів інвестицій є, зрештою, фізичні особи — суб'єкти сі­мейних господарств, що формують заощадження.

По-третє, ретельнішого аналізу потребує посилання кейнсіан­ців на те, що інвестиції фінансуються не тільки із заощаджень, а й з інших джерел. Передусім слід уточнити, який зміст вкладається в поняття інвестицій та заощаджень у контексті даного аналізу.

Під інвестиціями мають на увазі чисті інвестиції, тобто без ча­стини, профінансованої за рахунок власних коштів фірм.

Під заощадженнями розуміють ту частину поточних доходів, яка не використана на сплату податків та на поточні потреби сі­мейних господарств. Заощадження в такому розумінні могли бу­ти і в секторі «фірми», проте ми їх умовно переключили в сектор «сімейні господарства», які є власниками фірм. Подібні збере­ження могли бути і в секторі «уряд», якби доходи бюджету пере­вищували його витрати. Але це означало б, що через податки у сімейних господарств допущені надмірні вилучення доходів, що зменшило потік заощаджень. Тому логічно суму заощаджень сі­мейних господарств при зіставленні її з інвестиціями збільшити на суму бюджетних заощаджень, якщо вони мають місце. Проте наявність таких заощаджень — скоріше виняток з правила, і від них можна абстрагуватися при аналізі зв'язку заощаджень та ін­вестицій у реальній дійсності.

Викликає сумнів і посилання кейнсіанців на поточну касу як можливе джерело розбалансування інвестицій та заощаджень. Адже поточна каса теж формується як перевищення поточних доходів над витратами і повинна враховуватися у сумі заоща­джень у прийнятому їх трактуванні.

Отже, інвестиції в чистому вигляді і сукупні заощадження (за винятком вилучених через державні позики) — явища порівнянні.

Кейнсіанці посилаються також на втручання банків у потік «заощадження — інвестиції», яке нібито порушує їх рівновагу, бо заощадження можуть спрямовувати на погашення раніше оде­ржаних банківських позичок чи банки можуть фінансувати інвес-і иції за рахунок емісії. Проте й у цьому твердженні є слабкі місця.

Саме по собі втручання банків у попк «заощадження — інвес-і иції» на грошовому ринку не вносить у нього суттєвих змін, бо банки тут — лише посередники: скільки заощаджень мобілізува-ііи в депозити, стільки й видали інвестиційних ресурсів.

Не змінює цього положення використання частини заоща-і/кень для погашення позичок, адже процеси видачі і погашення позичок здійснюються одночасно і безперервно. Тому погашення ікмички лише вивільняє у банків кошти для нових інвестицій. Ч псові розбіжності тут можуть бути короткостроковими та не-шачними, і від них можна абстрагуватися.

Більш складним є втручання банків у потік «заощадження — інвестиції» через емісійну діяльність.

І Іадмірне використання банками емісійного джерела кредиту-існіїїя та інвестування неминуче призведе до подальшого зростання

пропозиції позичкового капіталу, і крива ЗіЗі (див. рис. 4.13) зміс­титься ще далі вправо в положення З2З2. Таке зміщення провокува­тиме зниження процентної ставки до 4 %, яке буде вигідне фірмам-інвесторам і невигідне домогосподарствам-заощадникам. Останні почнуть зменшувати свої заощадження, спрямовуючи рух кривої З2З2 у зворотному напрямку — в точку А_ь Та й фірмам-інвесторам згодом стане невигідно рухатися до зниження процентної ставки. Пред'явивши на товарні ринки дешеві емісійні ресурси, вони мо­жуть не знайти там відповідної пропозиції, що призведе до зростан­ня цін на інвестиційні товари. Загроза інфляції змусить їх рухатися теж у бік попередньої процентної ставки — у точку Аі.

Отже, можливості емісійного втручання банків у потік «за­ощадження — інвестиції» надто обмежені їх інфляційними на­слідками і тому не можуть слугувати вагомим аргументом для заперечення здатності грошового ринку до саморегулювання.

Визначення взаємозв'язку потоків інвестицій та заощаджень має не тільки теоретичне, а й практичне значення і повинно вра­ховуватися при розробленні та реалізації всіх напрямів економіч­ної політики держави.

По-перше, банківська система у своїй грошово-кредитній по­літиці має виходити з того, що економічні межі її кредитно-інвестиційної діяльності визначаються національними заоща­дженнями. Порушення цієї межі загрожує порушенням економі­чної рівноваги та інфляцією.

По-друге, у своїй економічній і соціальній політиці держава повинна виходити з того, що таке важливе завдання, як нарощу­вання інвестицій, має вирішуватися в нерозривній єдності з на­рощуванням заощаджень. Щоб інвестиційний процес в економіці країни розвивався успішно, так само активно й успішно повинні формуватися заощадження. Політика сприяння заощадженням стає одним із пріоритетних напрямів економічної політики в ці­лому і політики доходів зокрема, якщо держава хоче забезпечити високе економічне зростання.

По-третє, взаємозв'язок «інвестиції — заощадження» повинен враховуватися у фіскальній політиці держави. При розподілі націо­нального доходу вилучення податків передує формуванню заоща­джень, тому зміни в оподаткуванні викликають зрушення в заоща­дженнях, а отже — впливають на інвестиції. Досить відчутний стримувальний вплив на інвестиції має місце на стадії фінансування бюджетного дефіциту завдяки ефекту витіснення інвестицій. Тому скорочення бюджетного дефіциту повинно розглядатися у фіскаль­ній полі і иці як важлива передумова нарощування інвестицій.

Поиск по сайту: