МОВНА ОСОБИСТІСТЬ ЛІКАРЯ

Мовна особистість – термінолексема, яка покликана звести воєдино проблеми різних аспектів вивчення мовного процесу в цілому у загальному руслі прагматичного потоку питань у тій мірі й у тих сферах, у яких особистість виявляє компетенцію, людини-мовця.

Унікальність окремо взятої мовної особистості, самовираження людини в мові - це не що інше, як неповторні комбінації соціально-психологічних характеристик її мовної поведінки.

Мовна поведінка особистості, що концентровано проявляється у факті мовлення, визначається багатьма факторами: соціальними, психологічними, біологічними, які вчені поділяють на інтрасуб'єктивні та екстрасуб'єктивні. Інтрасуб'єктивними є характеристики, що притаманні внутрішньому світу особистості на певному етапі її життєдіяльності (стать, вік тощо). Зовнішніми детермінантами мовної поведінки виступають норми та конвенції поведінки певного соціального колективу, ситуація та сфера спілкування. Однією з таких сфер є професійна діяльність, оскільки кожна особистість прагне насамперед до самовияву у малих соціальних групах, в тому числі - у професійних.

Цілеспрямоване використання мови вимагає від комунікантів володіння системою мови та уміння використовувати її у процесі комунікації. Водночас адекватна інтерпретація комунікативної мети суб'єкта можлива лише в структурі моделі діяльності та спілкування. Це певним чином пояснює факт взаємозалежності фахової діяльності і фахового мовлення, що є соціально визначеними поняттями.

Здійснюючи свій комунікативний акт у соціально-професійній сфері, мовець поступово виробляє певну стратегію побудови комунікативної дії на основі гіпотези про ситуацію та адресата. При цьому формується той стереотип мовної поведінки, що характеризує представників певного професійного соціуму.

Характеризуючи структуру усного дискурсу мовної особистості К.Сєдов відзначає вагомість впливу на її еволюцію саме професійного спілкування. Аналізуючи мовну особистість вчителя, Л.Струганець робить висновок, що у формуванні мовної особистості превалює роль професійної діяльності, оскільки саме в її структурі виникає потреба у мовному спілкуванні.

У сучасній лінгвістиці існують різні підходи до визначення поняття "фахова мова" чи "фахові мови". Одні вчені називають національні підмови науки функціональними різновидами національних літературних мов (В. Даниленко, І.Волкова, Л.Скворцов та ін.). Інші вважають функціональний підхід недостатнім для виділення фахових мов і розглядають їх як підмови даної національної мови, що обслуговують потреби спеціальної комунікації.

Обґрунтовуючи різницю між загальнонаціональною та фаховою мовами, вчені звертають увагу на те, що у фаховій мові своєрідно реалізується номінативність, звужуються прагматичні аспекти значення, спостерігається асиметрія функцій та зміна сполучуваності.

Основні складники цього поняття:

1) між фаховою мовою та загальновживаною існує зв'язок, при якому лексичні одиниці можуть переходити з однієї в іншу;

2)обслуговуючи певну галузь знань і діяльності, фахова мова характеризується певною специфікою у лексиці, синтаксисі, словотворенні порівняно з літературною і розмовною мовами;

3) мовні знаки проявляють свої властивості у фахових мовах дещо по-іншому, ніж у загальнонаціональній мові;

4)фахові мови впорядковані не тільки горизонтально, а й вертикально, відповідно до комунікативних вимог (науково-теоретичний, фахово-практичний та позафаховий шари);

5) одним із суттєвих показників фахової мови є термін;

6) процес формування фахової мови як відкритої динамічної системи ніколи не може вважатися остаточно завершеним, оскільки прогрес науки постійно дає поштовх до її зміни та розвитку.

Без урахування вищеозначених характеристик поняття "фахова мова" не можна докорінно зрозуміти взаємозв'язок між соціальними і лінгвістичними характеристиками мовної особистості у сфері фахової комунікації. Це зокрема важливо, коли йдеться про значимість мовного чинника у тих сферах людської діяльності, де він набуває особливого значення: професії лінгвістичного профілю, вчителя і, безумовно, професія лікаря.

Вагомість мовного чинника у професійній діяльності лікаря визначається принаймні двома факторами. По-перше, володіння мовою формує той морально-психологічний контекст, в якому реалізуються фахові знання лікаря. По-друге, фахова мова медика певною мірою є показником суттєвих процесів, що відбуваються у національній мові, оскільки значна частина слів з лексикону представників цієї професії проникає у загальновживаний лексикон усіх носіїв мови: кожен з нас хоч раз у житті спілкувався з лікарем як пацієнт, родич або близька людина хворого, нас цікавлять теле- і радіопередачі на медичну тематику, новинки медичної літератури тощо. Тому аналіз мовної особистості українського лікаря у контексті проблеми "фахова мова" може сприяти розумінню тих змін, якими позначено сучасний розвиток державної мови в українському суспільстві.

Згідно з історичними реаліями в східному і західному регіонах України ставлення до української мови як фахової є різним. У західному регіоні як правило немає практичних лікарів, що не володіють українською мовою. На сході України "більше медиків користуються українською мовою в спілкуванні з батьками, з рідними, ніж: в обставинах професійної діяльності. Серед низки причин немалу роль відіграє такий "психокомплекс" сучасного українця як "страх перед мовою" (Стефанія Андрусів, 1995), що вкладається у поняття узвичаєного мовно-побутового стереотипу "..

За даними результатів опитування, наведених вченим, лікарем за фахом Любомиром Пирогом у 1996 році, реальним і доцільним впровадження української мови для ужитку лікарями вважає лише 10-36 % медиків східного регіону України. Відсоток тих практичних лікарів і науковців східного регіону, які не володіють українською мовою, не бажають її вивчати або удосконалитися в її знанні, за даними Л.Пирога складає відповідно 57%, та 55% [8,54].

Як показало проведене нами анкетування, у розмові між собою лікарі набагато рідше спілкуються українською, ніж під час огляду та опитування хворого, коли дії і вчинки лікаря стають природнішими і проблема, викликана хворобою людини, з якою лікар залишається наодинці, стає набагато важливішою за різні "страхи" та "психокомплекси". При цьому більшість опитаних рідною мовою вважають українську, хоча теж частіше послуговуються нею в побуті, ніж в офіційно-діловій сфері. Причиною цього очевидно є певний стереотип мислення, що залишився ще з радянських часів, коли російська мова була єдиною мовою офіційно-ділового спілкування. Перехід на українську мову у професійно-діловій сфері вимагає вже свідомого підходу до засвоєння мовного матеріалу, оскільки семантична структура багатозначних слів у різних мовах може бути різною: окремі значення багатозначної лексеми однієї мови можуть перекладатися різними словами іншої мови. А, як правило, у процесі роботи фахівець підсвідомо засвоює певний шар лексики, навіть не замислюючись, що це професійна лексика. У цьому плані окремої уваги заслуговують такі особливості мовних реалій, як понятійний зв'язок між російськими дієприкметниками та відповідними частинами української мови (іменниками, прикметниками, дієприкметниками), особливості ступенів порівняння українських прикметників, закінчення іменників чоловічого роду у родовому відмінку однини {болю, нежиттю) тощо.

Очевидно, білінгвізм (у тому вигляді, у якому він існує у сучасному українському суспільстві) є однією із причин граматичних та мовленнєвих помилок лікарів, зумовлених калькуванням з російської мови (шум в ушах замість шум у вухах, приступоподібна біль замість нападоподібний біль тощо). Часто можна почути висловлювання на кшталт не вистачає повітря замість бракує повітря, супровідні відчуття замість супутні, проникливість клітинної оболонки замість проникність, непереносимість ліків (рос. непереносимость) замість несприйняття. Однак зустрічаємо також помилки, котрі засвідчують елементарне незнання лікарями базової медичної лексики, що має національні корені: тошнота замість нудота, задишка замість ядуха, головокружіння замість запаморочення тощо. Це доводить те, що досконале володіння фаховою мовою неможливе без розуміння етнопсихологічних особливостей мовлення українського народу, тих характерних рис, що вирізняють нашу мову серед інших мов світу. У такому разі можна буде уникнути неправильного слововживання, зокрема в тих випадках, коли поза увагою залишається лексика, що належить до загальновживаної мови, але функціонує у науковому тексті, маючи свої особливості, розширюючи свою семантичну структуру. Це відбувається тоді, коли слова набувають значень, не властивих загальновживаній мові. Ми поділяємо думку науковців щодо типовості подібних явищ для функціонування медичної лексики, прикладом чого може бути семантика російського дієслова "поступать" у контексті словосполучення "поступил в больницу", який варто перекладати як "був привезений", (а не "поступив"). Характерним для фахової мови медика є також явище так званої "міжмовної омонімії"", яка може існувати як на рівні цілих лексем, так і на рівні різних лексико-семантичних варіантів багатозначного слова [9, 218].

Професійне спілкування медиків поширюється на різні комунікативні сфери (лікар-лікар, лікар-хворий, лікар-аудиторія фахівців, лікар-аудиторія нефахівців). Воно передбачає володіння навичками стилістичної диференціації усного мовлення в рамках професійної сфери спілкування, правильне використання граматичних конструкцій вираження причинно-наслідкових відношень, активної і пасивної дій, взаємозалежності та зв'язку явищ, орієнтацію в різних видах мовного зв'язку, що зустрічаються як у науковому, так і в розмовному стилях. Адже згідно з характером професійного спілкування у фаховій мові медика породжуються різні типи висловлювань, а соціально-професійна настанова та ситуація визначають їх стилістичну форму та граматичну структуру.

Значну роль у цьому процесі відіграє вибір лікарем тих лексичних та граматичних засобів української мови, які б сприяли реалізації його фахових здібностей.

Поиск по сайту: