Сучасний стан соціології права

У 60-ті рр. почали вирізнятися контури нової теоретико-пізнавальної ситуації в соціології права. Структурний функціоналізм, що був визначальним способом теоретизування в цій сфері протягом всього післявоєнного часу, все частіше ставав об’єктом критики за неадекватність в розкритті еволюційних моментів правової дійсності. Наростало розчарування в можливостях емпіричного підходу, що набув поширення претендуючи на лідерство в соціології права. Формувались нові тенденції в політико-правовому розвитку світу, що торкались як Заходу так і Сходу, і вимагали нових теоретико-пізнавальних засобів. Тобто можна вести мову про те, що в 70-90-х рр. Розвиток соціології права визначався двома групами чинників. По-перше, урізноманітнення політико-правового життя, поява нових правових та “інфраправових” інститутів, зміцнення інститутів громадянського суспільства і загострення проблеми їх взаємодії з державою та інші обставини свідчили про появу нового соціального середовища дії права. По-друге, криза “соціологічного мислення”, тобто неадекватність домінуючої парадигми новим потребам пізнання та практики ініціювала моралізацію теоретичних засад соціальних наук, розквіт мікросоціологічного підходу в його різних проявах, переосмислення класичних парадигм в соціальних науках.

На початку 60-х рр., за свідченням В. Евана, існувало кілька течій в соціології права, що поступово інституалізувались як дослідницькі парадигми: рольовий аналіз, організаційний аналіз, нормативний аналіз, інституційний аналіз та методологічний аналіз[116].

Рольовий аналіз в значній мірі спирався на традиції досліджень професійних спільнот, маючи чітко виражений емпіричний характер. Предметом дослідження був “юридичний персонал”, тобто професійні групи, що виконували ключові функції в правовій системі. Якщо в методичному відношенні такі дослідження, як правило, відповідали стандартам соціологічних досліджень професій, то в теоретико-методологічному відношенні існували різні концептуальні засади (наприклад, для Т.Парсонса юридична професія існувала як елемент механізму соціального контролю, Р.Дарендорф досліджував шляхи формування юридичного класу через призму конфлікту і т. ін.)[117].

Організаційний аналіз виходив з того, що будь-яка правова система для реалізації своїх функцій має певні організаційні структури (судова система, законодавчі органи, адміністративна система і т.п.). Існує певна відповідність між природою цих організаційних структур, системою позитивного права та поведінкою всіх суб’єктів правовідносин. Не важко помітити, що в основі такого підходу лежить проблематика та методологія соціології організацій[118].

Нормативний аналіз при зовнішній подобі з “доктринальним” аналізом в юриспруденції мав дещо інший об’єкт та предмет дослідження, спирався на використання іншої методології. В центрі таких досліджень була взаємодія правових норм з цінністною структурою суспільства, а також з соціальною дифференціацією суспільства. При цьому виділялись два рівня аналізу: по-перше, на рівні культури суспільства в цілому, по-друге, на рівні соціальної організації суспільства. Саме в рамках нормативного аналізу досліджувалась проблема впливу соціальних змін на правовий прогрес, тобто соціальний механізм правотворчості (нормотворчості).

Інституційний аналіз розкриває роль права як одного з регуляторів соціальної взаємодії. Його появі передувала певна традиція інституціональної методології в соціальних науках (наприклад, М.Оріу та інші), але безпосереднім теоретичним чинником появи такого напрямку досліджень стало оформлення парадигми структурно-функціонального аналізу. Т.Парсонс зазначав, що для того, щоб право виконувало таку функцію мають бути вирішені чотири завдання: легатимація правил, їх інтерпретація, застосування санкцій, визначення юрисдикції. При цьому виникає потреба взаємодіє права і інших соціальних інститутів. Так виникає проблемне поле інституційного аналізу в соціології права[119].

Методологічний аналіз мав на меті дослідження шляхів та процедур використання спеціальних соціологічних методів та технік при дослідженні правових явищ.

Важливим “зрізом” такого аналізу було визначення парадигмальної спрямованості соціально-правових досліджень, тобто – типів праворозуміння, що є їх теоретико-світоглядною основою.

За свідченням Н.Бойда, існують три основні підходи в інтерпретації витоків права та його змісту (три типи праворозуміння). По-перше, вивід права з соціального консенсусу – тобто право утворюють загально визнані соціальні цінності. При цьому центральною проблемою стає не проблема формування права, а проблема правопорушень. Саме на це орієнтовані теорія аномії Мертона, концепція дифференційованої асоціації Сатерленда, теорія соціальних зв’язків Хірші, що в другій половині ХХ ст. набули широкого поширення в соціології права. По-друге, право розглядається як продукт конфлікту різнонаправлених інтересів соціальних груп. Такий підхід має важливу методологічні характеристику – первинним визнаються ідеологічні конфлікти, тобто ті протиріччя, що виникають в процесі конкуренції правотворення. По-третє, аналіз правових явищ на основі марксистського підходу, без якого типологія праворозуміння в сучасній соціології права була б не повною, незавершеною[120].

Соціологія права, побудована на концептуальних засадах марксизму, існувала не лише в рамках радянської школи соціології права. 60-70 рр. ХХ століття відзначені “пожвавленням інтелектуального марксизму”, що знаходив прояв і в Західній соціології право. Хоча немає підстав для виділення “єдиної, завершеної марксистської соціології права” і мова може йти лише про констатацію наявності теоретичних пошуків західних дослідників (для юристів так і соціологів) на основі використання окремих базових положень марксистського різновиду соціологічного підходу. Більше того, стверджувалось, що марксизм повинен розглядатися не як “завершений ряд категорій та понять”, а як відкрита система, що має включати різні підходи, творчо розвиваючи концептуальні положення класиків марксизму (не тільки Маркса, Енгельса, Леніна, але й інших, наприклад, Гранклі).

Але марксистське праворозуміння було “соціологічним” лише за формою, оскільки навіть в найсучасніших його варіантах, воно залишалось обмеженим ідеологічними стереотипами та спиралось на абсолютизацію ідей детермінізму “класово-вольового чинника” в суспільних процесах.

Структуризація в соціології права в цей період відбувалася не лише відносно теоретичних та ціннісних орієнтацій. Але й в регіональному відношенні, під впливом специфічних потреб, що ініціювали теоретичні та емпіричні дослідження соціологів права в різних регіонах світу.

В 60-70 рр., за свідченням А.Подгурецького, сформувались кілька шкіл соціології права: скандинавська, італійська, американська, радянська, польська[121]. Скандинавська школа, маючи таких фундаторів як А.Хегерстрьом, В.Лундстод, К.Оліверкрон, Т.Гейгер, А.Росс, мала досить велький рівень як теоретичних так і емпіричних досліджень. Основні проблеми – соціальний зміст правосуддя, особливості реалізації правових норм в різних соціальних умовах, проблеми соціально-психологічного сприйняття закону, та інші. Італьянська школа (Р.Тревез, А.Пачені, Ж.Мартіноті, Е.Могіондо) характеризувалась орієнтацією досліджень на практичні потреби розвитку правової системи, перш за все – судочинства. Американська школа (Д.Сколник, Е.Шур, Д.Ріскан та ін.), займаючи лидируючі позиції, відзначалась, по-перше, значним розмахом таких досліджень, і, по-друге, їх впливом на діяльність правових інститутів. За свідченням Р.Коттерела, саме американська школа була найбільш розвинутою як за проблематикою, так і за рівнем теоретичних узагальнень[122].

Польська школа багато в чому має унікальний характер. Її інституалізація припадає на післявоєнний період, коли в суспільних науках панувала “єдина наукова методологія” – марксизм і підтримання такого стану політична влада вважала важливою умовою суспільної стабільності. Саме в ці роки польські дослідники (А. Подгурецький, Я. Горецькі, М. Боруцька-Арктова, З. Зембінський та інші) проводили емпіричні дослідження, що відзначались інновативною проблематикою та методичною глибиною. Узагальнюючи емпіричні матеріали, польські дослідники дійшли до важливих висновків щодо теоретико-методологічних характеристик соціології права. Вони визначали право як “багатовимірне соціальне явище, а завдання соціології права – його пізнання як цілісності, використовуючи для цього різні теоретичні та методологічні підходи”[123]. На наш погляд, саме ці ідеї ініціювали появу в радянській правовій науці так званого “багатосистемного бачення права”, що дозволяло дещо розширити предметну область правових досліджень та подолати спрощені та ідейно-політично заангажовані визначення права[124].

Радянську школу соціології права А. Подгурецький називає “молодою та динамічною”, “наділеною давніми традиціями та міцним методологічним підгрунттям”[125]. Хоча така оцінка містилась в виденні, орієнтованому на західного читача, міра її точності та ефективності може бути предметом обговорення. З початку 60-х років в СРСР реанімується соціологія, починається поширення її методів (головним чином, прикладних, емпіричних) на різні сфери практики та теорії. Правова наука також була втягнута в ці процеси “соціологізації”, що причинило появу нових напрямків наукових розробок юристів, що в кінцевому підсумку мало привести до формування соціології права як наукової дисципліни (субдисципліни). Але цей процес залишився незавершеним – інституалізація соціології права обмежилась використанням соціологічних методів емпіричного дослідження для потреб правової науки та практики. Слід зазначити, що такі дослідження були різноплановими, торкались різних сфер правового життя і досить часто супроводжувались суттєвими науковими результатами. Разом з тим, марксистські теоретичні підвалини радянської соціології права несли на собі “ознаки спрощення та перебільшень, що властиві офіційним доктринам, що пропонуються як катехізис людям різного рівня”, оскільки “будь-яка теорія, що стає офіційною доктриною держави, має спрощуватись – для простачків і ускладнюватись – для снобів”[126]. Існування соціології права як наукової дисципліни унеможливлювалось визнанням історичного матеріалізму або ж побудованої на його засадах теорії права соціологією права, тобто соціологія права могла існувати лише як напрямок емпіричних (прикладних) досліджень правових процесів з застосуванням соціологічного інструментарію.

Але “витіснення” соціології права (і соціологічного підходу взагалі) пояснюється не лише політичними та ідеологічними чинниками, але й особливостями системи правових наук в цілому, на які вказували в різний час А.Петражицький та А.Подгурецький. Згідно з пануючим підходом ядро юридичної науки становлять так звані доктринські науки (наприклад, наука цивільного права, фінансового права і т.п.). Саме вони складають основу підготовки юристів і, відповідно, основу їх професійних знань та вмінь. Оскільки найпершим завданням юриста є вміння адекватно читати та інтерпретувати юридичні тексти, то доктринальні науки будувались на основі методів аполітико-лінгвістичного дослідження. Знаходячись під значним тиском професійних потреб юристів в розумінні та інтерпретації текстів, докринальні науки уникали теоретичних узагальнень. Відповідно, теорію права, що такі узагальнення мала робити, цікавило не скільки місце права в соціальній реальності, скільки феномен права як об’єкта дослідження докринальних наук, а це, перш за все, сукупність норм.

Феномен “подвійної інституалізації соціології права” на стикові соціології та правознавства в другій половині ХХ ст. залишався важливим чинником розвитку цього напрямку досліджень. В 60-ті роки відбулось інституційне оформлення “соціально-правових досліджень”, як специфічного напрямку вивчення правових явищ. Як зазначає Д. Харріс, його поява була обумовлена об’єктивною потребою доповнити та збагнути методичний інструментарій традиційної юриспруденції за рахунок запозичення класичних методів соціальних наук (опитування, спостереження, експеримент і т.п.) для дослідження соціальних умов існування права в його традиційному розумінні – як сукупності норм і орієнтації на конкретні потреби функціонування правової системи. Тобто методологія правопізнання була в основі нормативістською, а методи – соціологічні. Такий підхід дозволяв отримувати цінну інформацію для проведення правових реформ[127]. Але таку “прагматичну” орієнтацію деякі дослідники вважають проявом теоретико-методологічної слабості “соціально-правових досліджень”, які сприймають існуючі правові норми як належне, маючи на меті поліпшення умов їх реалізації[128]. Характерно, що соціологія права в СРСР практично не вийшла за межі методології “соціально-правових досліджень”, зосереджуючись на емпіричних дослідженнях, теоретичні узагальнення запозичуючи з історичного матеріалізму[129]. Так, Р.Кембел та Т.Вайлс відзначали наявність двох базових підходів в дослідженні проблеми взаємодії суспільства і права: прагматично орієнтованих “соціально-правових досліджень” та “більш теоретичної соціології права”[130]. На це до певної міри вказував і Ж.Карбон’є, аналізуючи можливість використання двох термінів “юридична соціологія” і “соціологія права”[131]. А.Тревез стверждував, що фактично існують дві соціології права, з якісно відмінними конпепціями соціально-правових досліджень: “Юристи розглядають такі дослідження як орієнтовані на суто практичні потреби юридичної діяльності і в такому випадку слід всети мову про “соціологію в праві”; соціологи ж розглядають соціологію права як одну з специфічних соціологічних теорій, орієнтованих на опис та пояснення правових явищ, не маючи на меті безпосередніх практичних потреб”[132].

Х.Бредмейер зазначав, що важливо відзначити два типи досліджень на стикові соціології та правознавства: один він визначав поняттям “соціологія права”, інший - “соціологія в праві (правознавстві)”[133]. В першому випадку право є об’єктом соціологічного дослідження позитивні з будь-яким іншим об’єктом (наприклад, “мала група”, “місто”, “професія” і т.п.). Що саме досліджується в праві (іншими словами, що є “право”) залежить від обраної парадигми.

Іншу мету має другий тип. Тут соціологічне знання має належити пізнання правових явищ, яке має чи теоретичну чи прикладну спрямованість. Але, очевидно, корисною може бути тільки така соціологія, що систематизована та теоретично визначена. Тобто виявляється, що без вирішення першого завдання (створення “соціології права”) неможливо використати соціологію “в праві”.

Така дихотомія підтверджувалась численними чинниками, що лежали як в сфері методології обох наук, так і в сфері професійної діяльності юристів. Серед них, на наш погляд, найбільш суттєвими можна вважати наступні:

а) традиції правового формалізму в теоретичному правопізнанні, орієнтація на логіко-аналітичні методи пізнання, обмеження об’єму досліджень змістом правових норм системи позитивного права;

б) залежність правових наук від потреб юридичної практики, що обумовлює пріоритетність таких напрямків досліджень як розробка правової термінології, техніки тлумачення юридичних текстів, логічних процедур доказування і т.п.;

в) слабка обізнаність професійних соціологів з проблематикою правових наук;

г) збереження “соціологічного імперіалізму”, тобто певна абсолютизація загальнонаукового характеру соціологічного підходу, його протиставлення традиційній методології пізнання права;

д) недостатня поширеність інституційних форм взаємодії соціології і правових наук в сфері правових досліджень, правової освіти, юридичної практики.

Очевидно, ситуація почала змінюватись під впливом поширення постмодернізму. Але в цілому в середині ХХ ст. можливості методологічного синтезу в правопізнанні залишились досить обмеженими. Н.Боббіо зазначав, що “спір між нормативістами та представниками соціологічної школи буде продовжуватись до безкінечності, оскільки вони мислять різними категоріями. Наприклад, якщо соціологи, як і всі ненормативісти, під “джерелом права” розуміють “джерело формування”, “систему факторів” і т.п., то для нормативіста – це виключно “джерело кваліфікації” норм поведінки як юридичних норм”[134].

Методологічна криза 70-80-х років, що підірвала безмежну віру в можливості соціологічного мислення мала суттєвий вплив на соціологію права. Перш за все, це проявилось в спробах створити універсальні соціологічні теорії, що долали б і надмірний емпіризм соціально-правових досліджень і абстрактний схематизм і стабільність “методологічного лідера” 50-60-х років – структурного функціоналізму. Такі теорії спирались на вже існуючі теоретико-методологічні традиції і в значній мірі були їх розвитком. Розглянемо деякі з них, що мали найбільший вплив на розвиток соціології права.

Н. Луман, констатуючи безсумнівний прогрес в непосиленні емпіричного знання про різні суспільні прогреси, виразив стурбованість в відсутності єдиної соціологічної теорії, що здатна відтворити складність реального світу. Він пропонує нову парадигму соціологічного знання, яка “замість поняття “соціальна дія” спирається на поняття “система” ”[135].

Аналізуючи суспільство як систему, Н.Лумен дає інше в порівнянні з структурним функціоналізмом визначення природи системності суспільства та її елементів. Суспільство – це самовідтворювана (аутопоетична)[136] система, що здатна відрізняти себе від зовнішнього середовища і постійно відтворювати цю межу. Важливо, що її елементами є не люди чи їх поведінка (дії), а комунікації, які є не просто інформаційним обміном, а смисловим, самореферативним процесом, де головне – відмінність інформації, змісту. Розуміння. Звідси – важливий онтологічний висновок. Предметом аналізу є “не спеціальна об’єктивна область систем, а притаманна світу відмінність системи та зовнішнього середовища”[137]. Тому суспільство він аналізує не ототожнюючи його з тими об’єктами, що є традиційними в науковому аналізі – політика, економіка, право і т.п., а виключно як можливість взаємодії численних соціальних систем[138].

Право Лумен вважає однією з таких самодостатніх (аутопоетичних) систем. Його самодостатність полягає в тому, що ця система функціонально специфічна і її основні функції не можуть бути передані іншим системам.

Досить довго Лумен уникав застосування своєї загально-соціологічній теорії до правової проблематики, обмежуючись розглядом окремих тем. Лише в другій половині 80-х років його теорія отримала закінчений вигляд, що засвідчила публікація праці “Соціологічна теорія права”. Поява цієї теорії стала одним з найпомітніших явищ в сучасній історії не лише соціології права, але й соціальних наук в цілому.

Хоча теорія носила абстрактний характер, що стало приводом до її визначених (по аналогії з “чистім вченням” Кельзена) як “чистої соціології права”, вона мала значний вплив не тільки на розвиток соціології права, але й на спеціально-юридичні праці[139].

Базовим поняттям при створенні теоретичної моделі права Лумен вважає “чекання”. Оточення суб’єктів соціальних дій є не лише складним, але й “контингентним”, тобто існує кілька варіантів його розвитку. Що відображається як вибір найбільш бажаного, реального, вигідного. Це стосується не лише природних об’єктів, але й поведінки інших суб’єктів. Саме на цій підставі виникає явище, яке Т. Парсонс назвав “подвійною випадковістю” – в процес взаємодії включені “чекання”, які також “чекаються”, оскільки інші учасники свою поведінку також формують на базі “чекань”.

Наступним кроком стає визначення відмінності “когнітивних та норматвних чекань”, яке Лумен характеризує як відмінність між “навчанням” та “не-навчанням”. В ситуації непередбаченості (тобто, в ситуації вибору) суб’єкт може або змінити “чекання” (“навчитись”), або продовжувати їм слідувати (“не-навчитись”). “Нормативність означає “прив’язку до чекань, незважаючи на непередбаченість”, а норми - це “фактично встановлені поведінські чекання”, хоча не всі норми стають правовими[140].

Далі відбувається генералізація (узагальнення) нормативних чекань, що проходить в трьох площинах: а) у часі – чекання обмежуються певними термінами; б) за змістом – вони співвідносяться з певними суб’єктами, видами поведінки і т.п.; в) соціально – відбувається їх “інституалізація”, тобто в будь-яку взаємодію завжди включена “третя сторона”, “чекання” якої жорстко визначені і саме вони стають основою такої взаємодії.

Звідси Лумен визначає право як узагальненні поведінські чекання, які характеризуються визначенністю у часі, певністю змісту і мають інституалізований характер[141].

На базі цього визначення він розглядає широкий спектр теоретичних питань сучасної юриспруденції, розвиток правових інститутів, основи правового регулювання, правова культура, юридична практика та професійна культура юристів і т.п.

На принципово інших засадах була побудована теорія американського дослідника Д.Блека, який фактично запропонував одну з найсучасніших неопозитивістських парадигм в соціології права, яка на протязі останніх двадцяти років ставала все більш впливовою не тільки в США, але й в Європі.

Сам Д.Блек вважав, що основні засади його підходу були визначені вже в “маніфесті” “Межі правової соціології” (1972 рі.), в якому були визначені шляхи реконструкції соціології права з метою перетворення її в “чисту науку”, тобто вільну від оціночних процедур, ідеологічних контекстів і орієнтовану лише на дослідження фактів. Саме така соціологія права може вплинути на правову практику, змінити методологічні орієнтації юристів. “Право вступить в епоху соціології”[142]. Побудована на таких засадах теорія, згідно з амбіційною заявою Д.Блека являє собою не нову версію соціології права, а нову (соціологічну) концепцію права. Що має замінити традиційну концепцію права як сукупності норм та принципів їх організації” (р. 19). Основні принципові відмінності двох концепцій Д.Блек зводить до наступного.

А) Якщо традиційна модель права при оцінці будь-якої юридичної ситуації акцентує увагу на співвідношенні норм, їх порівнянні з встановленою поведінкою особи, то соціологічна концепція за основу бере соціальну структуру правової ситуації, тобто який соціальний статус мають її учасники, характер їх відносин і т.п.

Б) В традиційній моделі право виводиться як логічний процес, в соціологічній – це виключно фактична поведінка людей та груп.

В) Соціологічна модель розглядає право не як константу, що в незмінному вигляді діє в різних соціальних ситуаціях, а як перемінну величину, залежно від суттєвих соціальних ознак ситуації (середовища в цілому).

Г) Соціологічна модель має “чистий характер”, тобто наукову спрямованість, вона вільна від практичної (професійної, політичної, ідеологічної) заангажованості, а тому – об’єктивна. Саме таке знання здатне впливати на правову політику.

Однією з важливих передумов своєї теорії Д.Блек визначає дотримання методологічно значимої відмінності між цінностями та емпіричними фактами, що й визначає його належність до позитивізму в його сучасних формах. Ця відмінність дозволяє Блеку показати різницю в підході до права в рамках правознавства та соціології права. Якщо правові науки зосередженні на проблемах цінностей. то соціологія права має справу з емпіричними фактами. Тому предметна область соціології права охоплює сферу взаємодії права з іншими сферами суспільного життя – системною стратифікацією, культурою, соціальною морфологією і т.п.[143].

Загальна теорія права, що пропонується Блеком має два базових положення. По-перше, він визначає право як кількісну перемінну в системі соціальної взаємодії. Тобто, якщо “в одному контексті його може бути менше, то в іншому – більше”[144]. По-друге, право як система соціального контролю існує втілюючись в один з чотирьох можливих типів здійснення такої функціїї – каральний, терапевтичний, компенсаторський, примирюючий[145].

Поширеність права (“кількісна” ознака права) залежить від розвитку інших форм соціального контролю. Там, де існують розвинуті системи неформального контролю, необхідність в праві зведена до мінімуму. Але модернізація та ослаблення контролю в малих соціальних групах (перш за все, в сім’ї) приводить до зміцнення права. Для аргументації цієї тези Блек залучає різноманітний історико-етнографічний матеріал.

Теоретичні пошуки Д.Блека досить часто сприймаються критично. Так, Алан Хант зазначає, що якщо відкинути “орієнтири” Блека, то залишаються досить тривіальні твердження, чия претензія на універсалізм нічим не обгрунтована. “Його теорія ніщо інше як систематизований здоровий глузд, а ніяка систематизація здорового глузду не створює теорії”[146].

Спроби створення узагальнюючої теорії мають місце і на методологічних засадах західної марксистської традиції в соціології права. З початку 80-х років західні дослідники (в значній мірі це представники “критичних правових досліджень”) намагаються обгрунтувати так звану “конститутивну теорію права”[147]. Її поява свідчить про відмову радикально посроєних теоретиків-неомарксистів, а також тих, хто не настільки однозначно зв’язав себе з марксистською теоретичною традицією, від детермінізму, як вихідного гносеологічного принципу конструювання теорії права. За свідченням Д. Кейрі, “право не слід розглядати як об’єкт впливу певних зовнішній сил, що формують його зміст з цінностей, ідей, права і т.п., що привносять зовні; право – це частина складної соціальної тотальності, в якій воно і формується і формує, і наповнюється і наповнює, і організується і організує”[148]. В своїх ранніх варіантах “конститутивна теорія права” ставила проблему відносності (релятивізму) природи та змісту права, відмовляючись від будь-яких проявів прямолінійного економічного детермінізму. Показовими в цьому відношенні були праці Е.Томпсона. Досліджуючи правове життя Англії XVIII ст., він робить висновок, що наскільки б глибоко право не корінилось в економічних відносинах, вони (економічні відносини та інститути) ніколи не зможуть бути “операбельними” без права. В свою чергу, право, знаходячись під впливом суспільства в цілому, унеможливлює просту екстраполюцію економічних відносин в контексті правових норм. “Суспільні виробничі відносини не можеть розглядатись як логічно відокремлені та незалежні від правової надбудови… Скоріше, мова має йти про те, що економічна активність встановлюється (constituted) правовими відносинами”[149]. Такий підхід різко протистоїть тим поглядам в західній марксистській теоретичній традиції. що найбільш чітко були висказані Д.Коеном в його аналізі так званої “проблеми права в історичному матеріалізмі” і зводились до утвердження “необхідності жорстокого відділення права і економіки, та аналізу їх взаємодії як одномірного каузального зв’язку”[150].

Вихідні положення “конститутивістської теорії” на перший погляд нагадують висновки радянських дослідників 70-80-х років про “відносну автономність права” і можливість пояснення його зв’язків з економічним базисом по марксовій формулі “внутрішня залежність та зовнішня самостійність”[151]. Але, об’єктивно оцінюючи цю літературу, слід відзначити наявність надмірних спрощень та ідеалізацій, що були обумовлені суто ідеологічними чинниками та догмативними стандартами теоретизувань в цій сфері. Тому в західній марксистській (явно чи неявно) літературі цей підхід був реалізований більш повно, особливо це стосується 90-х років.

РОЗДІЛ ІІІ. ПРАВО ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ.

Поиск по сайту: