Соціологічні аспекти вивчення ефективності правосуддя

Належну увагу судова соціологія приділяє вивченню системи і структури умов ефективності правосуддя. Це:

1. Розробка загальної концепції ефективності правосуддя: цілі правосуддя та соціальні потреби, які задовольняються завдяки їх досягненню; зміст поняття ефективності правосуддя; співвідношення оптимальності та ефективності правосуддя; правосуддя як система, умови (гарантії) ефективності правосуддя, їх зв’язок і взаємодія, інформаційна забезпеченість судової системи; методи дослідження ефективності правосуддя тощо.

2. Розробка системи критеріїв і показників ефективності правосуддя в цілому і за окремими судовими стадіями процесу; визначення "вагомих" (ціннісних) співвідношень між різними критеріями і показниками ефективності; виокремленняя критеріїв організації та критеріїв якості судової праці; співвідношення критеріїв ефективності правосуддя та ефективності інших видів судової діяльності (наприклад, правова пропаганда); ефективності правосуддя та процесуальної діяльності інших (крім суду) учасників судочинства; розробка критеріїв для порівняльної оцінки якості роботи судів по регіонах і періодах.

3. Вивчення на теоретичному рівні складної системи чинників (гарантій), які впливають на ефективність правосуддя; ранжування цих чинників за ступенем значущості, виявлення ієрархічних і координаційних зв’язків між ними; розгляд усіх чинників як складної системи "управління" правосуддям, де кожна структурна ланка і кожний елемент її виконує певну функцію; вивчення цих функцій на підставі знання "сили впливу" чинників тепер і в майбутньому; створення структурно-функціональної, "працюючої на управління" моделі чинників (умов, гарантій) ефективності правосуддя.

4. Обчислення ступеня ефективності правосуддя за допомогою логіко-математичного апарату на основі інформації, яка регулярно надходить, про стан судової діяльності (статистика, дані соціологічних та інших досліджень); удосконалення методів обробки й аналізу інформації з використанням сучасної обчислювальної техніки.

5. Виявлення дисфункцій, "слабких місць" у системі гарантій правосуддя, розробка науково обг`рунтованих заходів підвищення ефективності правосуддя.

Це, якщо можна так висловитися, програма-максимум усього наукового напряму. Зараз ми перебуваємо лише на його початку.

Можна визначити три рівні вивчення ефективності правосуддя.

На першому рівні аналізуються чинники, які пов'язані зі станом і застосуванням судом галузей, інститутів і окремих норм права, вивчаються правом характеристики ефективності процесуальної діяльності (правовий аспект). На цьому рівні вивчаються: повнота встановлення предмета доказування, взаємовідносини суду з учасниками процесу, вплив останніх на внутрішнє переконання суду, помилки при проведенні окремих процесуальних дій та їх вплив на вирішення справи, а також інші питання застосування судом норм права.

Другий рівень вивчення ефективності правосуддя характеризується соціологічним, психологічним, етичним підходами до вивчення особи суддів, а також вивчення об'єктивних умов, за яких проходить службова діяльність і взагалі все життя судді. Ця друга ланка в системі гарантій правосуддя теоретично виявилася малодослідженою, хоча саме вона значною мірою визначає ефективність діяльності по застосуванню права.

Третій рівень вивчення ефективності правосуддя полягає у виявленні залежностей між якістю судової діяльності та дією соціально-економічних, політичних, ідеологічних, наукових гарантій, загальних для усіх видів державної діяльності. Цей глибинний рівень значною мірою визначає характер соціальних чинників, які аналізуються на першому та другому рівнях.

Слід зазначити, що була показана у спрощеній формі абстрактна схема (модель) умов ефективності правосуддя. В реальній дійсності – це динамічна система дуже високого ступеня складності, що постійно діє, прогресує, взаємодіє з іншими соціальними утвореннями

Розглянемо другу ланку в системі гарантій правосуддя. Вона не укладається в традиційну схему правових наук, які вивчають правосуддя, тому що предметом вивчення в даному випадку є не право, а особа судді та умови його діяльності, які впливають на ефективність застосування права.

Вставка

Виховна роль правосуддя полягає в тому, що судова система своєю діяльністю значною мірою формує повагу до права і обумовлює можливість подолання таких форм деформації індивідуальної правосвідомості, як правовий інфантилізм, правовий нігілізм, переродження правосвідомості. Саме судова система, що функціонує на принципах законності і справедливості, здатна в першу чергу внести в суспільство громадську злагоду, активне співробітництво суспільних груп населення, забезпечити гарантії прав і свобод особистості, моральних начал в суспільному і індивідуальному житті. Ця роль суду не завжди підкреслюється, але без соціально ефективної судової системи оптимальні правові відносини і відповідна їм правова свідомість ні існувати, ні розвиватися не можуть.

Соціальні підходи до судової діяльності не стоять на місті і весь час розвиваються однією з сучасних світових тенденцій такого підходу до розвитку судових систем є розширення поняття гуманізації правосуддя. Подібне розширення стосується всіх аспектів судової діяльності. Перш, за все, нові акценти вносяться в розуміння самого правосуддя. Вон6о все більше розглядається як засіб змінити існуючий соціальний і правовий стан речей. Сам злочин все більше трактується не тільки як порушення закону, а в першу чергу як насильство над людьми. Критерієм правосуддя оголошується досягнутий його результат дуже важливим є фокусування при розгляді справ на сутності закону і на об'єднуючій ролі правосуддя. Що стосується потерпілого і відповідачі, то в центрі уваги ставляться потреби потерпілого і перетворення в норму відшкодування його втрат. Обов`язковою вважається участь відповідача у відшкодуванні втрат потерпілого, заохочується його каяття і прощення в разі повного відшкодування втрат.

Не всі ці підходи можна вважати як безумовні, але вони є значущими з точки зору соціології правосуддя, оскільки виявляють тенденції його розвитку в умовах гуманізації суспільних відносин в цілому.

По мірі розвитку правової соціальної держави все більше дає себе знати необхідність урахування в діяльності судової системи життєвих потреб як соціума, соціальних груп, прошарків і інших спільнот, так і окремо взятих особистостей. В зв`язку з цим заслуговую на увагу така форма розширення можливостей. Правосуддя, як посередництво. В таких державах, як США, Австралія, Аргентина й інших, воно є частиною судочинства і деякі категорії справа не розглядаються судами без проходження цієї процедури. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод також передбачає прийняття справ до судового розгляду лише в разі безрезультатності посередницьких спроб вирішити конфлікт. Свого часу така форма подолання конфлікту була розповсюджена і в Україні.

Питання про те, в якій мірі суддя здійснює політику, яка проводиться через систему юридичних органів, і в якому ступені відбиваються в цьому його особисті погляди, може висунути на перший план чинники, що стосуються особи судді. Мова йде не тільки про те, наскільки суддя адаптується до вимог судової політики в той час як на його діяльність впливає цілий ряд позаправових, неформальних чинників, наприклад, розуміння ним своєї ролі. Справа в тому, що кожне суспільство і кожна правова система створюють свій власний тип судді, який, якщо його взяти абстрактно, може бути ідентичним. Однак в кожному суспільстві та правовій системі існує різне розуміння ролі судді, яке значно впливає на формування цього абстрактного типу.

В теоретичних дослідженнях розроблені та практично використовуються критерії, якими повинен визначатися ступінь складності розумової праці. До цих критеріїв відносять:

1) необхідну професійну кваліфікацію;

2) ступінь самостійності та ініціативи;

3) уміння керувати працею колективу;

4) інтенсивність праці;

5) рівень відповідальності;

6) складність функцій, що виконуються.

Зазначені критерії можуть розглядатись і стосовно праці судді, яка повинна бути оцінена за усіма цими показниками, як надзвичайно складна, оскільки вона потребує знання кваліфікованого, різнобічно освіченого юриста, здійснення незалежності при прийнятті рішень, уміння керувати не тільки колективом постійних робітників суду, але й колективами учасників процесу, часто численних і специфічних з кожної справи, відповідальності за долю людей, високого ступінь інтенсивності праці.

Виявлення та усунення чинників, які негативно впливають на забезпечення належного рівня якісних параметрів особи та діяльності судді, - необхідний шлях підвищення ефективності правосуддя.

Можна визначити такі чинники.

Насамперед - комплектування кадрів суддів, рівень їх освіти та якість професійної підготовки. Важливо також суб'єктивне відношення суддів до якості отриманої ними професійної підготовки.

Зараз відсутня теоретична розробка професіограми судді як необхідної психологічної характеристики особи, що лежить в основі визначення професійної придатності. Тому звичайно, що і практика прийому до юридичних вузів ніяк не пов'язана з виявленням придатності для посідання в майбутньому посад суддів.

При розробці професіограми судді можуть бути прийняти до уваги характеристики, які використані, наприклад, для деяких видів інтелектуальної праці, а саме:

1) суспільне значення праці відповідної професії, її зміст;

2) галузь використання цього виду праці;

3) склад осіб відповідної професії;

4) особливості професії:

* політична спрямованість, професійно - етичні вимоги;

* загальна і професійна підготовка;

5) психологічні особливості діяльності:

* схильність до діяльності;

* загальні та спеціальні здібності;

* індивідуально - психологічні особливості

(темперамент, характер, вольові якості, комунікативні

якості);

6) умови праці, підвищення кваліфікації.

Наступний чинник - система підвищення кваліфікації працівників юстиції.

Це забезпечує можливість для систематичного підвищення кваліфікації працівників судів, які можуть не тільки привести в систему свої знання, осмислити та правильно оцінити власний досвід, але й безпосередньо ознайомитися з діяльністю центральних органів юстиції та судів.

Необхідно звернутися ще до однієї проблеми в галузі підготовки кадрів для судів. Потребують вирішення питання професійного навчання не тільки суддів, але й інших працівників судів (секретарі суду, секретарі судових засідань, судові виконавці, діловоди). Судді доводиться гаяти багато часу на навчання цих працівників, перевірку їх праці, а іноді й виконувати деякі їх функції, що збільшує і без того велику обтяженість суддів основною працею та суперечить основним принципам розподілу праці.

Стаж трудової праці є одним із важливих показників, які характеризують контингент судових працівників.

Чи є залежність між стажем праці суддів та якістю цієї праці?

Як свідчать дані соціологічних досліджень, у наявності погіршення якості праці суддів на другому році їх діяльності порівняно з першим роком, то можна пояснити так: початківцям доручають розгляд нескладних справ, їх менш обтяжують по службі та частіше контролюють; на другому же році праці судді вже достатньо обтяжені розгляданням справ (в тому числі складних), їх менш " опікають", однак достатнього досвіду вони ще не набули. Це свідчить, що необхідно допомагати суддям не тільки на першому, але й на другому році їх діяльності.

В цілому же якість відправлення правосуддя по мірі збільшення стажу праці суддів поліпшується не так інтенсивно, як можна було б припустити. Очевидно, діють чинники, які ослаблюють зв'язок, що розглядається. Одним із таких чинників є недостатній матеріальний і моральний стимул.

Дослідження особи судді було б неповним без вивчення його правосвідомості та морально - етичної характеристики. Правосвідомість суддів виграє важливу роль у тлумаченні та застосуванні ними норм права, у визначенні міри покарання, у виборі найбільш доцільної поведінки в процесі, коли закон не твердо детермінує її, у визначенні допустимості та відповідності доказів, у взаємостосунках судді з іншими учасниками судового розгляду.

Ефективність правосуддя залежить від умов, в яких проходить судова діяльність. Вивчення та свідома зміна цих умов сприяє підвищенню якості судочинства.

Серед соціальних умов, які впливають на якість судочинства, повинні насамперед вивчатися проблеми соціального планування та наукової організації праці в суді. Одна з таких проблем - визначення службового навантаження та необхідної кількості судових працівників. Актуальність цього диктується об'єктивно існуючими межами інтенсивності та обсягу праці, які гарантують збереження працездатності суддів і високу якість правосуддя. Для обгрунтування цього положення важливо простежити існуючий взаємозв'язок між обсягом службового навантаження і якістю судової праці.

Результати досліджень свідчать, що скасування та переміна вироків знаходяться залежно від зростання службового навантаження.

Ряд соціологічних матеріалів і статистичних даних свідчать про необхідність удосконалення обгрунтовування як існуючої чисельності судових кадрів, так і динаміки їх зростання. Зараз визначення кадрів суддів недостатньо розміряється відповідно змінам кількості справ, що розглядаються, з демографічними чинниками, зі специфічними територіальними й правовими умовами в окремих регіонах країни.

Прагнення до економії часу при надмірному навантаженні судді часом призводять до процесуальних порушень (наприклад, не дотримуються необхідні процесуальні терміни, формально проводяться віддання до суду, немотивовано викладені висновки суду у вироку).

Потрібна розробка принципових положень, які дозволили б обгрунтовано визначити правильність нормування судових кадрів і необхідні зміни чисельності суддів.

Статистичні дані доказують, що кількість справ, що надходять до судів, не завжди похідна від щільності населення, територіальної протяжності та сфери діяльності судів. В основі планування розвитку та розподілу контингенту суддів, видно, повинні лежати середні затрати часу на розгляд справ за окремими категоріями та видами злочинів, які експериментально установлені. Однотипність справ кожної категорії обумовлює єдину методику їх розслідування та проведення з кожної категорії взагалі одного й того ж комплексу слідчих і судових дій. Тому такі середні витрати часу для усієї маси справ можуть служити реальним мірилом їх трудомісткості.

Торкаючись організації праці суддів, необхідно виділити ще одне питання, а саме - питання про функціональний розподіл праці суддів. Дані соціологічних досліджень свідчать, що якість праці суддів при спеціалізації вище. Спеціалізація економить час суддів й є більш раціональним методом праці. Звичайно, спеціалізація не може бути здійснена в судах з невеликою кількістю суддів, але в цих судах розглядається не велика, а менша частина усіх справ, що проходять через судову систему.

Серед чинників, які безпосередньо впливають на якість правосуддя, необхідно назвати організаційно - технічну базу судів. Технічне оснащення судів не завжди дозволяє їм максимально використовувати можливості, які віддаються законом для досягнення істини, охорони прав громадян і посилення виховного впливу судочинства. Невідповідність судових приміщень вимогам відправлення правосуддя нерідко заважає проведенню в повній мірі гласного й відкритого судового розгляду, який розрахований на виховний ефект при здійсненні судом своїх функцій.

Запитання для самоконтролю

1. Визначте основні напрями судової соціології.

2. У чому полягає соціологічне тлумачення закону?

3. Соціологічна експертиза – що це таке?

4. Визначте рівні вивчення ефективності правосуддя.

5. У чому полягає соціальна природа правосуддя?

Рекомендована література

1. Бобрищев–Пушкин А. М. Эмпирические законы деятельности русского суда присяжных. – М., 1896.

2. Гулевич О. А. Господа присяжные заседатели (Размышления психолога)// Общественные науки и современность. – 1996. - № 5.

3. Петрухин И. Л. Правосудие: время реформ. – М., 1991.

4. Поляков С. Б. К вопросу о независимости суда// Государство и право. – 2000 - № 10.

5. Фоков А. П. Судебная власть в системе разделения властей (Научно-правовые, философские и исторические аспекты)// Государство и право. - 2000 - № 10.

6. Черечукіна Л. Тернистий шлях виправдувального вироку// Право України. – 2000. - № 12.

РОЗДІЛ 9. СОЦIОЛОГIЯ КРИМIНАЛЬНОГО ПРАВА

9. 1. Предмет соціології кримінального права

У системi правознавства соцiологiя кримiнального права є напрямком (аспектом, стороною) науки кримiнального права, який розглядає кримiнально-правовi iнститути та норми в їх суспiльно-економiчнiй обумовленостi, в процесi їх функцiонування у суспiльствi та у зв'язку з їх суспiльною ефективнiстю.

В цiлiснiй системi суспiльствознавства вона поряд з тим повинна грати роль спецiальної соцiологiчної теорiї.

Як частина соцiологiчної теорiї соцiологiя кримiнального права розглядає кримiнально-правовi явища крiзь призму законiв соцiологiї i в системi її категорiй.

Соцiологiю кримiнального права, яка виступає у ролi спецiальної соцiологiчної теорiї, складає система знань, що вiдбивають кримiнально-правовi явища як моменти iснування суспiльства.

По-перше, у межах соцiологiї кримiнального права дослiджується соцiальна обумовленiсть кримiнально-правових iнститутiв та їх вiдповiднiсть потребам суспiльства. Суспiльнi вiдносини у цьому разi розглядаються з точки зору можливого замаху на них окремих членiв суспiльства. Система суспiльних вiдносин та їх рiзновиди дослiджуються тут в аспектi, який дозволяє встановити, чому тi або iншi соцiальнi умови пiдштовхують окремих людей посягати на пануючий суспiльний лад та чому така поведiнка взагалi можлива. Вивчення суспiльних вiдносин пiд цим кутом зору повинне виявити особливостi соцiальних умов життєдiяльностi, котрi зумовлюють саме цi, а не iншi, способи посягнення iндивiдiв на суспiльний лад.

Результати такого дослiдження допомогають визначити, чи всi можливi рiзновиди таких посягнень передбаченi чинним кримiнальним законом, якою мiрою вони вiдповiдають змiсту тих складiв злочинiв, якi увiйшли до складу кримiнального кодексу. Крiм того, розгляд складiв злочинiв у зв'язку з актуальними потребами держави в рiзних ступенях охорони рiзних видiв суспiльних вiдносин надає об'єктивний соцiальний критерiй для науково обгрунтованої оцiнки ступеню суспiльної небезпеки злочинiв залежно вiд того, на який саме вид суспiльних вiдносин вони посягають та яку соцiально значущу шкоду можуть заподiяти.

По-друге, у предмет соцiологiї кримiнального права входить процес функцiонування кримiнально-правових норм у суспiльствi, або, iнакше кажучи, соцiальний механiзм їх дiї. Це передбачає дослiдження виконання кримiнально-правових вимог людьми, якi реально включенi у суспiльне життя й тому мають об'єктивнi соцiальнi характеристики, як-то: суспiльний стан та пов'язанi з ним мiсце i роль соцiальних прошаркiв, груп та особистостi у системах виробництва, полiтики, культури, побуту, споживання i т.iн. В залежностi вiд мiсця, що його посiдають у соцiальнiй структурi, люди та соцiальнi групи мають рiзнi сполучення цих ознак, тому виявляють неоднакове вiдношення до кримiнально-правових заборон. Вивчення спецiфiки суспiльних властивостей, їх iнтенсивности та сполучень у рiзних соцiальних груп дозволяє визначити ступiнь їх кримiногенностi та надати належним державним та громадським органам iнформацiю для розроблення диференцийованих заходiв з урахуванням соцiального складу населення.

Суспiльно значущi якостi соцiальних груп iнтегруються в особистостi у систему конкретних соцiальних властивостей, притаманих данiй людинi. При цьому соцiальнi властивостi вступають у складну взаємодiю з психофiзiологiчними якостями, проявляючись у складнiй структурi особистостi, формуваннi мотивацiї її iндивiдуальної поведiнки, у тому складi й злочинної. Отже, характеристика соцiального механiзма дiї кримiнально-правової норми включає також i структуру особистостi.

Проте на поведiнку особистостi впливають не тiльки загальносоцiальнi умови, а й вiдносини, якi складаються в її найближчому оточеннi (в родинi, у фiрмi, серед спiвробiтникiв, в рiзноманiтних неформальних групах, у тому складi й злочинних). Тому характеристика соцiального механiзма дiї кримiнально-правової норми як предмета соцiологiї кримiнального права повинна мiстити й систему факторiв, що визначають спецiфiчнi особливостi функцiонування цих "невеликих груп".

Суспiльнi вiдносини тут розглядаються перш за все з точки зору соцiальних властивостей їх суб'єктiв дiї (соцiальних груп, особистостей). I оскiльки злочин також вид дiяльностi суспiльно значущої, хоч й негативно розцiнюваної державою, остiльки дослiдження суспiльних властивостей суб'єктiв дiї надає змогу визначити соцiальнi фактори, якi тим чи iншим чином впливають на виконання кримiнально-правових норм. Одержанi в результатi цього дослiдження вiдомостi потрiбнi для розроблення профiлактичних заходiв загальносоцiальної полiтики держави.

По-третє, предмет соцiологiї кримiнального права складають соцiальнi наслiдки дiї норм кримiнального права, їх ефективнiсть. Ця ефективнiсть розглядається тут не тiльки як наявний результат впливу на свiдомiсть населення кримiнально-правових заборон. Вона вивчається як ефект керування соцiальними процесами, iнакше кажучи такого керування, яке не обмежується виданням та функцiонуванням норм кримiнального права, а й включає у свiй склад визначення соцiальних цiлей в галузi боротьби зi злочиннiстю, а також планування цiєї боротьби та вибiр вiдповiдних соцiально-економiчних, полiтичних i юридичних засобiв для реалiзацiї цих цiлей, та, нарештi, оцiнку результатiв проведених заходiв.

Ефективнiсть дiї кримiнально-правових норм як результат керування соцiальними процесами виявляється перш за все у сферi превентивної дiяльностi держави (попередження злочинiв). У сферi ж правозастосовної дiяльностi вона виступає в першу чергу як ефективнiсть кримiнального покарання.

Данi, одержанi у ходi вивчення того, в якiй мiрi функцiонування кримiнально-правових норм сприяє досягненню визначених соцiальних цiлей, дозволяють судити про достатнiсть чи недостатнiсть юридичних засобiв, обраних для боротьби зi злочиннiстю. Вони являють собою своєрiдний засiб зворотного зв'язку мiж ефективностю закона та правотворчою дiяльностю держави.

9. 2. Суспільна небезпека злочинів та соціальна обумовленість кримінально-правових заборон.

Формулюючи склади злочинiв, кримiнальне право вiдтворює у специфiчнiй формi певнi моделi поведiнки, якi безпосередньо вiдображують соцiальний змiст злочинностi. Соцiальнi елементи злочинного поведiнкового акта - як в планi того, що конкретно скоєне, так i в планi того, чому саме скоєне.

Соцiальне й само поєднання цих елементiв, яке й утворює вид злочину як особливу поведiнкову структуру.

Суспiльна небезпека вчинку має протирiчний характер. Оскiльки небезпечнi для суспiльства шкода або загроза шкоди тiльки певним (а не будь-яким) об'єктам, остiльки суспiльна небезпека вчинку знаходиться зовнi його самого. Оскiльки ж шкода або загроза шкоди певним об'єктам створюється тiльки певним (а не будь-яким) вчинком, остiльки суспiльна небезпека вчинку знаходиться у ньому самому. У зв'язку з таким станом речей у вчинку можна видiлити його фактичний склад та його соцiальну сторону. Фактичний склад - це дiя або вiдсутнiсть дiї; соцiальна сторона - це посягнення на iснуючий правопорядок. Завдання вдару при нападi та завдання такого ж вдару при вiдбиттi нападу може потягти i в тому i в iншому випадку спричинення тяжкого тiлесного ушкодження, але внаслiдок рiзницi соцiальної характеристики ми маємо при одному й тому ж фактичному складi у першому випадку - злочин, тобто суспiльно небезпечну дiю, а в другому випадку – необхiдну оборону, тобто суспiльно корисну дiю.

Суспiльна властивiсть злочинного вчинку - його загроза iснуючому правопорядку - об'єктивно iснує та може бути познаною шляхом з'ясування шкiдливого, негативного значення для розвитку та змiцнення суспiльних вiдносин i охорони прав та iнтересiв громадян.

В суспiльних явищах завжди необхiдно розрiзняти їх фактичнi риси та їх суспiльну характеристику, їх соцiальний змiст. Суспiльна небезпека вчинку, як i будь-яка суспiльна характеристика, є така властивiсть, що утворюється чи не утворюється тiльки внаслiдок включеностi цього вчинку у зв'язки та вiдносини конкретно-iсторичного суспiльства.

У будь-якому суспiльствi iснують власнi визнанi межи iндивiдуальних можливостей. Цi межи обов'язково структурованi, тобто кожна мета має свої засоби досягнення, а кожен засiб має свої мети, для досягнення яких вiн може бути використаним. Злочин являє собою порушення цiєї структури, тому що у злочиннiй поведiнцi мета та засоби, мотиви та дiї знаходяться з точки зору суспiльства у ненормальному спiввiдношеннi. Пiд впливом рiзноманiтних обставин окремi iндивiди сприймають особистi межi можливостей не так, як суспiльство, тобто суб'єктивно розширюють чи звужують границi мотивiв та дiй, мети та засобiв її досягнення, та вiдповiдно змiнюють спiввiдношення мiж ними, вiдхилюючись вiд визнаного стандарту.

Якщо особистiсть не розглядає владу як вiдповiдальнiсть, то таким чином влада набуває в її глазах властивостi iнструмента, яким вона може розпоряджуватися по своєму бажанню, що протирiчить соцiальному призначенню влади i є передумовою посадового злочину. Розширення поняття влади або iнша змiна у сприйманнi елементiв соцiальної реальностi створює основу для змiни структури iндивiдуальних меж можливостей та виходу за встановленi суспiльством їх границi.

Вид злочину являє собою особливу поведiнкову структуру. Особливiсть цiєї структури мiститься в соцiальному дiссонансi мотивiв та дiй, дiй та мотивiв. Соцiальний дiссонанс дiй та мотивiв здатен спричиняти шкоду соцiальним цiнностям шляхом психiчного або фiзичного впливу на людей, фiзичного впливу на речi або розриву суспiльного зв'язку через змiну суб'єктом свого соцiального статуса, невиконанням покладеного на нього обов'язку, виданням неправомiрного акта.

Шкода може полягати у тому, що можливiсть здiйснення суспiльних вiдносин в їх конкретному одиничному буттi ускладнюється. Такими є, наприклад, посадова халатнiсть або наклеп. Шкода може полягати в тимчасовiй або частковiй лiквiдацiї суспiльних вiдносин в їх конкретному одиничному буттi. Такими є, наприклад, протиправне вилучення чужого майна або ухилення вiд сплати податкiв. Шкода, нарештi, може полягати у повному руйнуваннi суспiльних вiдносин одиничному конкретному буттi, так, наприклад, корупцiя.

Мiж соцiально дiссонованою поведiнкою, що являє собою суспiльну небезпеку, та кримiнальною забороною, що оголошує таку поведiнку злочином, стоять державнi мiркування, якi вiдбивають плюси та мiнуси кримiналiзацiї. За наявностi суспiльної небезпеки, що породжує потребу у кримiнально-правовому впливi, встановлення, змiна або скасування кримiнально-правової заборони пов'язанi з його допустимостю у полiтичному, моральному та юридичному планi, а також з правовими, органiзацiйними, економiчними можливостями його реалiзацiї та соцiальними наслiдками.

У суспільстві складаються два типи соціальних норм:

- норми-цілі, які закріплюють та стимулюють зразки поведінки, що сприяють відтворенню суспільних відносин;

- норми-межі, що намагаються за допомогою різних санкцій виключити із суспільного життя поведінські акти, які перешкоджають нормальному функціонуванню соціального організму.

З усіх юридичних норм-меж важливішими є норми кримінального права, що містять перелік найбільш небезпечних для суспільства діянь-злочинів.

Норма як нормативне правило поведінки є реакцією суспільства на порушення заборон, що склалися. В цьому смислі поняття крадіжки передує поняттю власності, поняття замаху на особистість поняттю недоторканості особистості або в загальній формі – поняття «злочин» поняттю «норма».

Якщо мати предметом вивчення тільки саме право поза його опосередкування економічними, соціальними чинниками, то неможливо зрозуміти, чому злочин, посягаючи на одиничну річ, на цю людину посягає з точки зору кримінального закону на суспільство, на державу, або, як іноді стверджують, на сам закон. Залишається також незрозумілим, чому покаранне є функцією всього суспільства, а помста – це безпосередня реакція потерпілого на скоєну йому шкоду – розцінюється як самоправство і в цій якості сама перетворилася у злочин.

Суспільство – це соціальний організм, історично визначений засіб зв’язку людей у колективну цілісність. Взаємодія індивідів має суспільний характер. Реалізуючи свої особисті інтереси, індивід водночас створює передумови реалізації інтересів інших індивідів, тобто суспільство. І оскільки обов’язковими умовами існування виробництва та обліку є люди, середовище їх життя, їх формальна рівність, недоторканість власновсті, недоторканість політичних основ суспільства, держави, остільки замахи на все це привертають увагу законодавця перш за все.

Соціологія кримінального права поділяє їх на три великих класи: злочини, які посягають на загальні передумови життєдіяльності людини /охорона життя, здоров’я, недоторканість особистості, її свободи, середовища життя і т.ін./; злочини, які посягають на економічну основу колективного буття людей, і перш за все злочини проти власності; злочини, які посягають на політичну основу суспільства, принципи державного управління і правопорядок.

Це дозволяє зрозуміти соціальну обумовленість основ кримінальної відповідальності, що закріплені в законі як необхідні передумови об’яви особи злочинцем та призначення йому покарання.

Той, хто діє, повинен погоджувати результати своїх дій з потребами соціального цілого. Тільки вчинок, що відповідає цій вимозі є правомірним.

Але у такому разі, по-перше, індивід повинен мати можливість передбачати наслідки своєї діяльності. Він стає суб’єктом права та відповідальності тільки за умови, що він спроможній змінити наявну дійсність відповідно своїм знанням та волі. Ця юридична умова правосуб’єктності відбивається у категорії «заподіяння».

По-друге, індивід повинен усвідомлювати, що його вчинки мають суспільне значення. Той, хто невзмозі передбачити соціальну значущисть своїх дій, не може заключити законну угоду або виявитися суб’єктом кримінальної відповідальності. Зі свого боку суспільство повинно забезпечити індивіду передумови для того, щоб він діяв правомірно без крайньої надзвичайної шкоди для себе. Право виражає ці умови в категоріях “осудність”, “необхідна оборона”, “непереборна сила”, “крайня необхідність”.

По-третє, деякими типичними рисами еквівалентного відношення володіє й сам кримінальний процес, тобто офіційний юридичний порядок визначення підсудного винним та призначення йому упровадженого законом покарання.

По-четверте, сама відповідальність, що реалізується у кримінальному процесі передбачає, що покарання розглядається суспільством та законодавцем як кара, засіб відплати за скоєне. Відплата ж пов’язана з ідеєю пропорційності відплати важності скоєного злочину, тобто, знов таки, з принципу еквівалентності відносин між людьми.

Таким чином, можна констатувати, що:

- трансформація соціального в правове здійснюється шляхом абстракції – визначення в суспільному відношенні найбільш суттєвого для нормального функціонування конкретного суспільства і закріплення у нормі права;

- це абстрагування є не тільки розумовим процесом, що має третичну умову. Це – реальна діяльність суспільства, його законодавчих органів по відбору того, що забезпечує умови життєдіяльності соціального організму;

- об’єктивним критерієм для визначення того, що повинно бути закріплено у праві, й того, від чого закон повинен відвернутися є умови існування та відтворення економічних відносин, що створює безпосередню основу права;

- загальні умови існування функціонування та розвитку супільного відношення, що є безпосередньою основою юридичного, відбиваючись у праві, трансформується у форму юридичних принципів. Останнє конкретизується, та кінець кінцем утілюються у забороняючі правові норми /дозволяючі та приписуючі тощо/, які доводяться до відома населення у виді закону;

- у праві набуває відбиття не тільки економічний, але й політичний, ідеологічний, культурний та моральний стан суспільства. Суттєву роль відіграє також вже існуюча правова система.

-

Поиск по сайту: