Класичні теорії в соціології права: М.Вебер, Е.Дюркгейм, К.Маркс, Т.Парсонс

Виходячи з сучасних уявлень про предмет, проблематику та пізнавальні структури соціології права в різноманітті теорій, як минулого століття, так і більш сучасних, чітко вирізняються певні “відправні моменти”, теоретичні конструкції, що стали вирішальними для інституолізації соціології права та її розвитку. Такі теорії звичайно називають “класичними”, відносячи до них найчастіше вчення М.Вебера, Е.Дюркгейма, К.Маркса, Т.Парсонса. Неважко помітити, що “класичні теорії в соціології права” спирались на певні загальносоціологічні і навіть соціально-філософські парадигми, що стали віхами розвитку гуманітарного знання в цілому. Тому спеціальною темою нашого огляду буде аналіз змісту цих теорій та визначення шляхів їх впливу на розвиток соціології права, особливо в контексті пошуків базової концептуальної моделі побудови цієї наукової дисципліни.

З ім’ям видатного французького соціолога Е.Дюркгейма пов’язана класична парадигма в соціології права, що залишається одним з теоретичних фундаментів сучасної соціології права.

За свідченням Р.Томашича, ідеї Е.Дюркгейма мали значно більший вплив на сучасну соціологію права, ніж теоретична спадщина М.Вебера. Це стосується, зокрема, дослідження ролі соціальних конфліктів в суспільних відносинах, вчення про покарання, про зв’язок права и форм соціальних відносин, концепції аномії і т.п.[81]. Але значення вчення Е.Дюркгейма полягає не тільки в формулюванні основних положень власне соціології права, але й в тому, що він зробив для формування соціології як науки. “Соціологія Дюркгейма і соціологія як наука взагалі, - зазначав П.Лакомб, - майже синоміми”[82].

В кінці ХІХ ст. в соціологічній науці стала очевидною безперспективність класичної позитивістської парадигми та необхідність виявлення альтернативних шляхів побудови соціологічної теорії, що була б здатна відтворити специфіку суспільства, його відмінність від об’єктів дослідження в прирдничих науках. Тому Соціологічна теорія Е.Дюркгейма базується на певній моделі “соціологічного методу”, що дає уявлення не тільки про специфіку пізнавальних засобів, але й про предмет соціологічної науки[83].

Визначаючи основи “соціологічного методу”, Дюркгейм відстоював необхідність його поширення на інші соціальні науки, які поступово, по мірі того, як основою синтезу їх висновків стає соціологічний метод, перетворюються на різновид соціологічної науки[84]. Такий підхід був типовим в соціології кінця ХІХ- початку ХХ ст., отримавши назву “соціологічного імперіалізму”. Він свідчив про поширеніст уявлень про соціологію як “науку наук”, тобто універсальну теоретичну дисципліну, що вивчаючи суспільство як тотальність, має бути базисом всіх соціальних та гуманітарних наук. Але з цим пов’язана й відсутність спроб визначити статус соціології права, можливість існування якої Дюркгейм ніколи не обговорював, виходячи з оцінки соціології як “тотальної соціології науки”, що в кінцевому підсумку поглинає теоретичну проблематику правових наук, тому базові положення його загального вчення про “соціологічний метод”, теорії суспільства і т.п.

Визначаючи специфіку соціального і, відповідно, сутність предмету соціології, він спирається на теорію “колективних уявлень”, що стає для нього базовою для побудови як гносеології, так і онтології соціології[85].

Соціологія має досліджувати “соціальні факти”, які є “продуктом колективних уявлень” і суттєво відрізняються від біологічних чи індивідуально-психологічних явищ, так як вони мають ознаку “примусовості колективних уявлень” по відношенню до індивідуальної свідомості.

Важливе значення мав висновок Дюркгейма про необхідність дослідження соціальних груп, що є “основним субстратом суспільного життя, а також функціональної взаємодії індивіда та груп, в якій реалізуються каузальні зв’язки соціальної реальності”[86]. “Основним соціальним фактом” Е.Дюркгейм визнає “солідарність”, яка набуває різної природи в його еволюційній моделі. В примітивних суспільствах існує “механічна солідарність” як солідарність “спільності соціальних ознак”, розвинутих суспільствах – солідарність органічна, що базується на суспільному поділі праці. Саме так соціальності (“солідарності”) визначає зміст інших соціальних фактів[87].

В праці “суспільний поділ праці” (1893) Е.Дюркгейм розглядає відповідність між формами соціальності та типами права. “Зовнішнім, видимим проявом соціальної солідарності (тобто форми соціальності) є право, що дозволяє виявляти варіативність соціальної солідарності в її відображенні в праві”[88]. Відповідно, витоки варіативності права слід шукати в його зв’язках з формами солідарності. Перш за все, Е.Дюркгейм вирізняє права, що відноситься до “механічної солідарності”, або солідарності через тотожність, відсутність різноманіття, та право, що відноситься до “органічної солідарності”, або солідарності через розмаїття. Перший тип представляє “каральне право”, другий – сімейне, процесуальне, договірне, конституційне право. Фактично так виявляються два різних типи юридичної регуляції, що базуються на різних формах соціальності (солідарності) і мають якісно відмінні типи санкцій (хоча при цьому зберігається їх спільна риса – “організованість”, що в цілому відрізняє право від моралі, як “правил з розмитими, дифузними санкціями). Право, що відповідає “механічній солідарності” має репресивний характер санкцій (тобто вони пов’язані з позбавленням волі, власності, є обтяжливими для особи и пр.), а право “органічної солідарності” має реститутивні санкції (тобто вони забезпечують відновлення прав, майна, повернення відносин до їх “нормального виду”)[89].

Розвиток суспільства відбувається як перехід від механічної солідарності до органічної, що супроводжується співіснуваннями репресивного та реститутивного права. Їх боротьба обумовлює суттєві риси конкретно-історичного розвитку правових систем. Зокрема, Дюркгейм досліджує трансформацію функцій держави, яка з ростом органічної солідарності “все менше править” і “все більше адмініструє”, реститутивне право витісняє право каральне. Цей процес має важливий соціальний вимір: члени суспільства перестають бути “об’єктом втручання” держави, перетворюючись на рівних партнерів, наділених широкими правами відносно контролю держави в здійсненні її обов’язків щодо громадян[90].

Наступна класична парадигма соціології права пов’язана з ім’ям М.Вебера, для якого соціологічний аналіз права був не просто модливістю затосування розробленої ним загальної теорії, а важливим елементом її конструювання.

Т.Парсонс зазначав, що “серцевиною соціологічного вчення Вебера є його соціологія права”[91]. В той же час А.Hunt стверджував, що соціологія права Вебера є найбільш значним вкладом в становлення соціологічного руху в правопізнанні”[92].

Найважливішими елементами веберівської соціології права є наступні: а) Концепція панування через використання державного апарату, раціональні правила або закони є важливою формою регітимного панування; б) вчення про взаємодію політичних структур та права; в) вчення про взаємодію права та економічної системи; г) концепція соціальної ролі пофесіональних юристів.

Саме принцип “розуміння” є для М.Вебера вирішальним критерієм для визначення сфери, релевантної для соціології, і відокремлення тих сфер, що принципово недоступні соціологічному аналізу. “Для соціології об’єктом пізнання є саме смисловий зв’язок поведінки”. Тому “дія існує як поведінка, орієнтована на певний понятійний смисл, і є дією однієї чи багатьох окремих особ”[93]. Цим визначається предметна область соціологічного аналізу правового життя. “Оскільки “право” стає об’єктом дослідження соціології, остання має справу не з логічно вивіреним “об’єктивним” змістом правових принципів, а з діями (поведінкою) індивідів, серед детермінант та результатів яких значне місце посідають уявлення людей про “смисл” та “значення” певних юридичних принципів”[94]. Проголошуючи необхідність вивчення права таким, яким воно стає “значним” для окремих людей, що реально орієнтовані на нього в своїй діяльності, Вебер протиставляє свій підхід тим вченням про право, що за основу беруть саме його “позитивний зміст”. Але важливо пам’ятати, що принцип “розуміння” обумовлює шляхи пізнання права, а не характеристики його як реальності. Реальність гнучка, вона може вивчатись іншими пізнавальними засобами, тобто Вебер не поділяв “кансоціологізму” деяких своїх сучасників і вивнавав юриспруденцію як науку про право, що дає принципово інше значення правової дійсності.

Виділяючи “соціальну дію” як елементарний соціальний факт, вихідну клітину соціального буття, Вебер проводить суттєво важливу диферерепутацію типів соціальної дії. Він вказує на існування чотирьох таких типів; а) цілераціонального; б) цінністно-раціонального; в) афективного; г) традиційного[95]. Ці типи розтошовуються в залежності від зростання міри раціональності, що відображає роль раціоналізації як найбільш узагальненої ознаки суспільного прогресу в цілому (точніше кажучи – західного типу розвитку). Вищим проявом раціоналізації він називає “формальну раціональність”, яка є найсуттєвішою відміною сучасного суспільства від традиційного (“архаїчного”).

Веберівська концепція панування фактично витікає з його тлумачення “орієнтації на іншого” як суттєвої ознаки соціальної дії. “Панування, - пише він, - це шанс зустріти підкорення певному наказу”[96].Тобто, панування – взаємне чекання: того, хто наказує, що його наказ буде виконано, і того, хто має підкорюватись, що наказ буде мати бажаний характер. В залежності від “мотивів” (суб’єктивного смислу) підкорення панування може мати різний характер: “а) обумовлюватись інтересами, тобто цілераціональними висновками щодо діяльності; б) обумовлюватись звичкою “нравами”; в) мати афективну основу, тобто спиратись лише на особисті схильності підданих”[97].

Ця загальна методолоічна, тобто абстрактна, модель типології панування дає змогу визначити зв’язок типів панування і права.

Вебер визначав існування кількох типів права, яке може бути раціональним або ірраціональним, а за направленістю – формальним або субстанційним. Раціональним право стає за умов, коли його дія керована загальними правилами, а не суб’єктивними реакціями на окремі випадки або ірраціональними формальними засобами на зразок “пророцтв” і т.ін. Інший різновид складає субстанційно раціональне право, яке утворюється загальними правилами, що обумовлені ідеологічними системами, які відмінні від власне правових, наприклад, системами моралі, релігійних цінностей, політичної ідеології. Формально раціональне право визначається загальними правилами таким чином, що і в матеріальному і в процесуальному відношеннях до уваги беруться лише загальні чітко встановлені обставини справи Найвищим різновидом формально раціонального права є логіко-формальне право.

Одним з вузлових моментів вчення М.Вебера була теза про “раціональну природу правових інститутів сучасного Західного суспільства. Він стверджував, що в розвитку права та відповідних політико-правових процедур слід виділяти кілька стадій, від “хоразматичного правовиявлення при посередництві “правових профілів” до найбільш розвиненої стадії, де відбувається “систематична розробка права та професійне здійснення судочинства особами, що для цього проходять спеціальну підготовку і володіють методами формально-логічного мислення”[98].

В основі панування на цій стадії лежить цілераціональна дія, тобто її мотивація інтересами робить панування “легальним”. Загальною рисою розвитку суспільства (держави) на такій стадії є те, що підкоряються не особистостям, а встановленим “законом”. Такий тип підкорення є універсальним, поширюючись не лише на керованих, але й на керуючих, які мають діяти по жорстко визначених формальним та раціональним правилам. Саме принцип “формально-правової визначеності обумовлює сутність легального панування”, як однієї з основ сучасного суспільства як системи формальної раціональності.

Класичним або “найбільш чистим типом” легального панування Вебер визнає бюрократію, яка ніколи не існує як соціальна тотальність, а завжди комбінується з іншими політико-правовими феноменами: монархією, представницькою демократією і т.п. Але саме бюрократія адекватна тим формально-раціональним формам економічного життя, що визначають західний тип суспільства, починаючи з кінця ХІХ століття. “Бюрократія – це панування за допомогою знання, в цьому полягає його специфічний раціональний характер”[99]. За своїм змістом бюрократія – це діяльність “машини управління”, що складається з чиновників; які: “1) особисто вільні і підкоряються лише діловому службовому обов’язку; 2) мають стійку службову ієрархію; 3) мають чітко визначену службову компетенцію; 4) працюють на конкретних засадах, тобто принципово на основі вільного вибору у відповідності із спеціальною кваліфікацією; 5) отримуютьсистематичну грошову винагороду; 6) розглядають свою службу як єдину чи головну професію; 7) прогнозують свою кар’єру – “підвищення”, або відповідно до старшинства по службі, або відповідно до здібностей, незалежно від позиції (оцінки) керівництва; 8) працюють в повному “відокремленні від засобів управління” і без присвоєння службових місць; 9) підкоряються єдиним дисциплінарним нормам та є підконтрольними”[100].

Але діяльність “машини управління” залежить не тільки від раціональних правил – “права”, але й від політичних цінностей, які визначають загальну напраленість функціонування їх розвитку бюрократії. Привнесення політичних цінностей в процедури управління (панування) здійснюється політичними лідерами (лідером)[101]. Тобто він визнавав можливість (а в певному відношенні важливість) доповнення легального панування – традиційним або навіть хоразматичним. Його політичний ідеал утворювала така держава, ще органічно поєднувались “бюрократія” як раціональний механізм здійснення влади, політичний лідер, що має “хоразму” та здатний виразити близькі та зрозумілі народу політичні цінності, і інститути представницької влади (парламент) “критично-контрольні” по відношенню до бюрократії.

“Ренесанс” марксизму в 70-ті роки спричинив дискусії відносно значення марксистської парадигми в розвитку соціології права.

Окремі висновки та оцінки правових явищ займали досить незначне місце в роботах Маркса та Енгельса, що давало змогу окремим західним авторам взагалі заперечувати наявність марксистської парадигми. Так, П.Хьорст вважав, що “марксистська соціологія права не можлива[102].

Сучасні західні марксисти також відзначають відсутність у Маркса завершеної концепції права і навіть більше того - “відсутність будь-якої політико-правової теорії”, яка могла б бути використана для дослідження прямих проблем розвитку держави і права”[103].

На принципово інших оцінках базувались дослідження теоретичної спадщини Маркса та Енгельса, що проводили в радянський час, особливо активно в 60-80-ті роки. Домінуючим було намагання знайти у “класиків” пряму відповідь на сучасні теоретичні запити, що в цілому відповідало ідеологічним та методологічним орієнтаціям офіційної суспільної науки на догматизацію та схематизацію марксизму.

В зв’язку з цим корисно пам’ятати ті теоретичні дискусії відносно застосування марксистської теорії до тлумачення правових питань, що розгорнулись в перші роки Радянської влади і були ініційовані практичними потребами політико-правового розвитку нової держави. Так, Д.Могеровський вказував що класики не створили завершеної, цілісної соціологічної концепції права, але має бути використаний той “метод”, який вони застосували до аналізу суспільного життя (“діалектичний, соціально-класовий, прагматично-політичний, історико-матеріалістичний”)[104].

На це вказує і інший автор тих часів: “Питання права цікавили основоположників марксизму лише як практичні питання і взагалі права і законність віддають старовиною в епоху диктатури пролетаріату”[105].

Тому, очевидно, варто прислухатись до оцінки сучасного дослідника, який ніколи не заявляв про свою належність до “марксистів”.

Ж.Карбон’є вважає, що “марксизм створив соціологію права, яку рішуче протипоставив буржуазній соціології права. Можливість розглядати марксистську соціологію права як реальний феномен він пов’язує з трьома фундаментальними положеннями: а) методологія історичного матеріалізму; б) вчення про класову боротьбу; в) вчення про відмирання держави”[106].

Сутність “історико-методологічного” розуміння права полягає в його інтерпретації як надбудови по відношенню до економічної структури суспільства, яка є “базисом” і визначає основну лінію причинно-насліднових зв’язків правової надбудови. Перетворення економічної структури у внутрішній момент політико-правових інститутів є становлення сутності права. Тому “кінцевою причиною всіх суспільних змін … є зміна способу виробництва та обміну”[107]. В марксових політекономічних дослідженнях право найчастіше фігурує як спосіб вираження та реалізації відносин виробництва та обміну товарів. В марксистській моделі “базиса – надбудови” ідея детермінізму, як основа їх взаємодії, доповнюється ідеєю “зовнішньої самостійності” надбудови, що пояснює можливість впливу на право інших соціальних факторів і зворотного впливу права на базис[108].

Наступним базовим положенням є теза про класовий характер права та роль класової боротьби у правовому розвитку. Розділ суспільства на класи породжує ситуацію, коли “економічно пануючий клас” на службу своєму “інтересу” ставить всі елементи надбудови і, перш за все, - право та державу. Тобто, правом стає система норм, нав’язаних суспільству панівним класом через примус держави, яка є ніщо інше як апарат насильства одного класа над іншим. Право є ніщо інше як возведена в закон “воля класу, … зміст якої визначається матеріальними умовами” буття цього класу. Але, робить висновок К.Маркс, “класова боротьба неминуче веде до диктатури пролетаріату”[109]. Саме вчення про диктатуру пролетаріату стає, за словами В.І.Леніна, серцевиною політико-правової теорії марксизму[110]. Це мала бути публічна влада пролетаріату, що спирається на насильство і не обмежується ні правом, ні законом, але в своєму розвитку втілює магістральну лінію політико-правового розвитку – заміну держави “управлінням народу самим народом”[111]. “Суспільство, - писав Енгельс, - … яке організує виробництво на основі вільної та рівної асоціаціїї виробників, відправить державну машину на її справжнє місце в музей, поряд з прялкою та бронзовою сокирою”[112]. Тим самим “відмирає” право, як соціальний інститут.

Таким є загальний контур марксистської концепції права, яка її творцями не була використана для створення власне соціології права, оскільки мета їх наукових пошуків була не академічною, а практично-політичною – “обгрунтування всесвітньо-історичної ролі пролетаріату”. Але ця концептуальна схема використовувалась вже Марксом та Енгельсом для аналізу окремих проблем, що в світлі сучасних уявлень знаходяться в предметній сфері соціології права. Наприклад, це дослідження проблем правосвідомості, особливостей “юридичного світогляду”, ролі права як чинника економічних процесів і т.п. Згодом марксистська соціологічна концепція розвивалась та доповнювалась, ставши одним з теоретичних джерел сучасної соціології права.

З середини ХХ століття, за виразом К.Девіса, “синонімом соціологічної теорії” стало поняття “структурний функціоналізм”[113]. Відповідно, саме структурно-функціональний підхід став панівною теоретичною парадигмою в соціології права, створивши її категорійне ядро та стиль пізнання та інтепретації правової реальності[114]. Створення цієї парадигми пов’язується з ім’ям Т.Парсонса та його послідовників (перш за все Р.Мертона). Уявлення Т.Парсонса про значення теорії спираються на тлумачення соціології реальності як найбільш складного та заплутаного об’єкту, пізнання якого неможливе без введення абстрактних категорій, що в своїй логіці відтворюють суттєві зв’язки реальності і дозволяють “організувати” наші уявлення про неї. Його аналіз системних зв’язків соціального буття став своєрідним підсумком розвитку соціологічної теорії до середини ХХ століття, досить чітко визначив шляхи її подальшого розвитку. Авторитет структурного функціоналізму багато в чому пояснюється тим, що його базові положення відповідали тим уявленням про суспільство, що склались вже на стадії визначення предметної специфіки соціологічного знання. В межах цієї парадигми суспільство розглядається як об’єктивна реальність, що складається з взаємопов’язаних та взаємозалежних частин, розвиток та функціонування яких може бути розкрито тільки “з середини”, тобто стійлі зв’язки між соціальними фактами утворюють соціальні структури, що детермінують “соціальні дії”. Проблеми методології дослідження правової реальності для Т.Парсонса та його послідовників органічно входили до загальної методології аналізу, але були виключно важливими в силу значимості нормативних структур для суспільства.

Нормативна структура є важливою характеристикою суспільства. Аналізуючи цю структуру, Т.Парсонс виділяє в ній чотири субординованих елемента: цінності, норми, колективи (спільноти), ролі. Цінності – це уявлення про бажане суспільство, які є загальновизнаними. Соцієтальні норми (а право в позитивному розумінні є їх найважливішою частиною) виникають як застосування фундаментальних цінностей до особливих умов функціонально диференційованих спільнот чи підсистем суспільства. Спільноти (колективи) утворюють зразки поведінки в специфічних ситуаціях (наприклад, серед бюрократії, військових і т.п.), а ролі є нормативними чеканнями відповідної поведінки окремих індивідів як членів суспільства[115].

Хоча нормативні структури утворюють статику суспільства, Т. Парсонс саме з ними пов’язує соціальні процеси. Через зміст норм вони є підконтрольними цінностями, норми контролюють колективи, а останні детермінують соціальні ролі. Саме контрольні функції вносять в нормативну структуру упорядоченість та внутрішню організацію, завдяки яким ця структура визначає масштаби та форми соціальних змін в суспільстві.

Поиск по сайту: