Концепція нової людини у філ. Фромма

Е.Фромма вражає схильність людини, та й суспільства в цілому, до агресії. Незважаючи на багатовіковий досвід цивілізації і культури, на соціальний прогрес, людина так і не змогла відмовитися від своїх згубних пристрастей - бажання ґвалтувати й вбивати. Людська історія вперто підтверджує цей сумний факт. "П'ятдесят років тому, - зазначає вчений у книзі "Заради любові до життя", - ми не могли повірити, що калігули існували тільки в римській історії. Двадцятий вік уже дав нам новий урожай калігул - у Європі, Америці, Африці - скрізь. Вони не тільки відчули смак необмеженої влади і неподільність, але й пристрасно почали вирішувати свої екзистенційні проблеми, не бажаючи визнавати будь-які обмеження своїх бажань. Така поведінка властива як Сталіну, так і Гітлеру. Відхиливши межі людського існування, вони стали на шлях своєрідного божевілля" [9, 90].

Саме цими обставинами можна пояснити звернення Фромма до дослідження цієї проблеми. Більшість його творів так чи інакше з нею пов'язана.

Е.Фромм намагається зрозуміти: де ж корені людської агресивності? Чи є вона вродженою схильністю людини, чи спричиняється зовнішніми соціальними причинами? Що насправді являють собою люди? Це - вівці чи вовки, перевдягнені в овечу шкуру? Що спонукає одних розв'язувати війни, а інших - сліпо їм коритися?

"Історія людства, - підкреслює Е.Фромм у праці "Душа людини", - написана кров'ю. Це історія насильства, що ніколи не припиняється, оскільки люди майже завжди підпорядковують подібних до себе засобом сили. Хіба Талаат-паша сам убив мільйони вірменів? Хіба Гітлер сам убив мільйони євреїв? Хіба Сталін сам убив мільйони своїх політичних противників? Ні. Ці люди були не одинокі, вони мали в своєму розпорядженні тисячі інших людей, які умертвляли і катували, роблячи це не просто з бажанням, а й навіть із задоволенням" [6, 241].

В іншому місці тієї ж праці автор розмірковує: "Невже ми насправді повинні вважати, що ми самі і більшість звичайних людей тільки вовки в овечій шкурі, що наша "справжня природа" нібито виявиться лише після того, як ми відкинемо стримувальні фактори, що заважали нам досі уподібнитися деяким звірам" [6, 242].

Е.Фромм намагається зрозуміти, якими ж мотивами керуються політичні лідери, що віддають наказ і відправляють людей на братовбивчу бойню, або ж та людина, котра натискає кнопку атомної бомби. Він прагне усвідомити, чому люди, будучи до певного часу добропорядними громадянами, раптом перетворюються на жорстоких садистів.

Учений звертає увагу і на той факт, що "ці люди не відрізняються від середньої людини: вони егоїстичні і навряд чи готові відмовитися від власних переваг на користь інших, але разом з тим вони не відзначаються ні особливою злісністю, ні особливою жорстокістю. Але коли такі люди, які в нормальному житті, швидше, сприяли б добру, ніж злу, приходять до влади, керують мільйонами і розпоряджаються страшною зброєю руйнування, вони можуть завдати величезної шкоди. У громадянському житті вони, ймовірно, розорили б конкурента. У нашому світі могутніх і суверенних держав (причому "суверенний" означає: той, що не піддається ніяким моральним законам) вони можуть викоренити всю людську расу. Головною небезпекою для людства є не садист чи нелюд, а нормальна людина, наділена незвичайною владою"

48. Релігійна філософія 20 ст У філософії XX ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Здавалося б, на тлі успіхів науки, техніки, росту та поширення інформаційних систем і технологій релігійна філософія, як і релігійний світогляд взагалі, повинні були б зазнати суттєвої кризи, але так не сталося. Певною мірою тут далися взнаки суперечливості історичних процесів століття, тривале та напружене протистояння двох соціальних систем - капіталістичної та соціалістичної, при якому остання претендувала на світове панування, поширюючи та пропагуючи атеїстичний світогляд. З іншого боку, у XX ст. людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі тих самих успіхів науки складно було не замислитись як над можливостями історичного людського розуму, так і над засадами людської долі. Окрім того, саме у XX ст. вже не треба було нікого переконувати у тому, що наука—це могутня, проте - не всемогутня сила, що с багато чого у людському ставленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий прогрес. Частково інтерес до релігійної філософії у XX ст. можна пояснити тим, що на тлі колосального прискорення соціальної динаміки все більш проблематичними постають як окрема людська індивідуальність, так і життєва доля окремої людини. До цього варто додати також і те, що той самий науковий прогрес дозволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше: стало зрозумілим, що людину не можна звести до природного еволюційного процесу, що за певними характеристиками вона постає унікальним явищем дійсності. У зв'язку із цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне бачення дійсності із його трансценденталізмом виводило людину за межі простого перехрещення природно-космічного процесу, дозволяло побачити її прилученою до особливих, найперших та вихідних засад буття.

Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у XX ст. постала філософська концепція неотомізму - оновленої філософії Томи Аквінського, яку в 1879 р. енциклікою Римського папи була проголошена офіційною філософською доктриною католицької церкви. Авторитету цієї філософії сприяло також її досить широке культивування у католицьких навчальних закладах, де її вивчення є обов'язковим.

Визнаними представниками, можна сказати — корифеями неотомізму є французькі філософи Ж. Маритен (1882- 1973), Е. Жільсон (1884 - 1978) та американський філософ Ю. Бохенський (1902 - 1995). Всі вони вважали себе відданими вихідним ідеям філософії Св. Томи та намагалися їх далі розвивати та інтерпретувати.

У розумінні людини неотомісти також дотримуються вихідних тез Св. Томи, тобто вони наполягають на єдності в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини із дійсністю, але ці контакти, врешті, повинні активізувати наш розум, який потенцію пізнавального акту переводить у дійсність. Російська релігійна філософія (або філософія російського релігійного ренесансу) найбільш широко і потужно розгорнула свою діяльність на початку XX ст. Вона включила у поле своєї проблематики всі найважливіші проблеми світової філософії, проте підпорядкувала їх розуміння і вирішення релігійному, пов'язаному перш за все із східним православ'ям світогляду.

Поставивши людину у центр своїх розмірковувань, ця філософія виводила людські якості із особливого місця людини у творенні світу Богом, із основної функції людини, пов'язаної із збиранням розпорошеної в світі первинної енергії позитивного буттєвого творення. На засадах такого підходу до світу та людини вирішувались проблеми свободи волі, творчості, соціального життя, робилися численні дослідження у напрямах персоналізму, антропології, теорії пізнання, естетики та ін.

Особливу роль представники цієї філософії відводили так званій "софійності" світу, виводячи божественну премудрість, втілену в творінні та у діяннях Христи, майже на рівень особливої божественної іпостасі. Значна частина філософів цього напряму була відправлена за межі радянської держави та продовжила свою діяльність за кордоном (у Чехії, Югославії, Франції), а частина затнула під час сталінських репресій.

Поиск по сайту: