Загальна Характеристика Сучасної західної філ

Сучасна західна філософія має ряд особливостей, суть яких можна зрозуміти, лише зіставивши між собою етапи її розвитку. У класичній філософії, як відомо, основним напрямком завжди було пізнання природи і суспільства та їх розумне перетворення. Більшість прихильників класичного напряму допускали ідею про доступність пізнання, на їхню думку, досягти істини здатний будь-яка людина.

Мислителі, які дотримуються класичного напряму, вважали, що осягнення законів і принципів природи і суспільства дозволить людині панувати над ними. Перший удар по ідеям, які лягли в основу цієї теорії, завдала французька революція в 1879 році. Події, що відбулися тоді у Франції, яскраво показали, що суспільство, яке до цих пір вважалося філософами заснованим на "принципах розуму», на ділі виявилося абсолютно нерозумним і нелюдським.

Терор, війна і безневинні жертви змусили багатьох мислителів глибоко задуматися над дійсними можливостями науки і людського розуму. Наступні події в Америці і Європі змусили філософів засумніватися в ролі освіти у встановленому соціальної гармонії. Найбільш проникливі філософи кінця XIX в., Коли, здавалося б, принципи класичної філософії нарешті перемогли, раптом почали міркувати про ірраціональності історії і релятивності істини. Сучасна західна філософія бере свої витоки саме з періоду переосмислення цінностей, який відбувався в той період історії.

Перші ознаки надлому в класичній філософії можна спостерігати в ученнях Ніцше, Шопенгауера і їх послідовників. В їх працях виразно простежується ідея про те, що світ зовсім не є єдиною раціональною системою, а прогрес у науці цілком може привести до невідворотних і жахливих наслідків. Спроби створити якусь всеосяжне світогляд безглузді і смішні на тлі індивідуалізації буття. У Шопенгауера, К’єркегора і Ніцше можна знайти мотиви, характерні для більш пізнього етапу у розвитку західної філософії, які почали домінувати приблизно з 20-х років XX століття.

Якщо спробувати визначити основні напрямки сучасної західної філософії, то варто назвати антропологізм, сцієнтизм, повернення до ідей містико-релігійного спрямування. Виникають нові стилі мислення і принципово інші погляди на картину світу. Приблизно з середини XX століття, у зв’язку з науково-технічною революцією, глобальні проблеми розвитку людського суспільства почали розроблятися вже більш масштабно. Сучасна західна філософія, ведена страхом за майбутнє людства, виділяє три основні питання, вирішення яких не терпить зволікань:

· Чи існує між людством і природою руйнівний катастрофічне протиріччя?

· У тому випадку, якщо воно існує, чи можна сказати, що таке протиріччя породжується науково-технічним прогресом?

· І, нарешті, чи реально сьогодні зупинити загибель людства і природи, і як це зробити?

Сучасна західна філософія, загальна характеристика якої достатньо неоднозначна, пропонує різні вирішення цих питань, але все ж мислителі сучасності бачать вихід із ситуації, що склалася в розвитку загальної культури і формуванні нових людських якостей. У ці нові людські якості входять любов до справедливості, глобальність мислення і відраза до будь-якого виду насильства. Сучасна західна філософія намагається підкріплювати свої ідеї принципами гуманізму, ставлячи на перше місце самої людини, а не якісь безликі сіли.Оказалось, що людська свідомість, повністю орієнтоване на рішення інструментальних завдань, насправді проходить повз головного — життя людини і її сенсу.

40.Позитивізм та його історичні форми.

Одним з основних філософських напрямків, що виражають сцієнтистську тенденцію, є позитивізм, що проходить у своєму розвитку низку історичних етапів. Позитивізм зароджується у 30-40-і роки ХІХ ст. у Франції. Поступово позитивізм розповсюджується по Європі, знаходить прибічників у США та Канаді.
В історії філософської думки мають місце наступні історичні форми (етапи) позитивізму: власне “позитивізм” (або “перший позитивізм”); “емпіриокритицизм” або “махізм”; неопозитивізм (різновиди – “логічний позитивізм”, “сематичний позитивізм”); пост позитивізм (різновид “критичний раціоналізм”). Як правило, засновники і послідовники кожного нового етапу позитивізму, розвиваючи ідеї попередників, шляхом критичного відношення до існуючих ідей, все більш грунтовніше та багатосторонніше філософськи осмислювали таку специфічну область діяльності людей як наукове знання. Незаперечні завоювання позитивістів у тому, що вони повернули суспільства до нуки, як і науку до суспільства, коли вона (у ХХ ст.) стала безпосередньою виробничою силою суспільства.
Засновником позитивізму є французький мислитель Огюст Конт (1798-1857), який у роботі “Дух позитивної філософії” визначає поняття “позитивне” як реальне, фактичне, на відміну від химерного, сумнівного, негідного, негативного, тобто нереального. Формулюючи закон “трьох стадій розвитку духу”, О.Конт виділяє теологічну, метафізичну та позитивну (наукову) стадії розвитку духу. Таким чином, вся передуюча філософія є недосконалою, оскільки вона спочатку орієнтувалась на теологічні “абсолюти”, а потім метафізичні (“перші та кінцеві причини”), що не мають досвідного (наукового) обґрунтування. На третій позитивній стадії філософія формулює закони (“Знати, щоб передбачити, передбачити, щоб уникати”). Ці вирази є девізом позитивізму. Завдання філософії – побудування всеохоплюючої системи наукового знання.
До першого позитивізму відносять також філософські ідеї англійців Джона Мілля (1806-1873) та Герберта Спенсера (1820-1903).
Виникнення другого етапу – “емпіриокритицизму” пов’язане з іменами Ернеста Маха (1838-1916) та Ріхарда Авенаріуса (1843-1896; а його становлення обумовлене “кризою природознавства” (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). Представники емпіріокритицизму вважали, що основною установкою позитивізму є отримання чистого досвіду за допомогою критики. Завданням же філософії є створення теорії наукового знання.
Третій етап у розвитку позитивізму називається “логічним позитивізмом” (неопозитивізмом), починається у 20-і роки ХХ ст. Його представники Бертран Рассел (1872-1970), Людвіг Вінгенштейн (1889-1951), а також Моріц Шлик (1882-1936), Рудольф Карнап (1891-1970) та ін. Завданням філософії стає аналіз мови науки (логічний аналіз наукових висловів та узагальнень), усунення з неї псевдопроблем (попередньої метафізики). Був вироблений метод перевірки справжності суджень – принцип верифікації, коли справжність гіпотези доводиться або за допомогою досвіду, або за допомогою логічного доказу на основі досвіду.
До різновиду неопозитивізму відносять так званий “сематичний позитивізм” (Альфред Тарський (1902-1983), Р.Карнап та ін.). Представники цього напрямку відмовляються від розуміння “безпосередньо даної реальності” як сукупності чуттєвих даних та розуміють реальність як сукупність значень.
У 1960-1970-і роки починає формуватися четвертий етап позитивізму – пост позитивізм або “критичний раціоналізм”. Його основоположником стали Карл Поппер (1902-1994), Томас Кун (н. 1922 р.), Імре Лакатос (1922-1974), Пол Фейєрабенз (н. 1924 р.). Так К.Поппер виступив з критикою принципу верифікації, який був покладений в основу пізнання неопозитивістами. Він запропонував взамін принцип фальсифікації, згідно з яким необхідно не підтвердження фактів на істинність, а спростування їх неістинності. У світі науки, за К.Поппером, витримують найнепротирічніші концепції, пройшовши через випробування критикою. Неопозитивізмом був вироблений також принцип філлібілізму, згідно з яким будь-яка наукова теорія не може бути як кінцево спростована, так і раз і назавжди підтверджена. Іншими словами, всі наукові теорії, будучи гіпотетичними за характером, містять лише правдоподібні ствердження, а не незаперечні закони. Значить, будь-яка теорія (в силу її ненадійності, а то і помилковості) повинна постійно переглядатися. Ще один принцип позитивізму – принцип раціонально-критичної дискусії. Згідно з ним, як тільки в теорії виявляється протиріччя хоча б у одному факті, її необхідно переглянути, а нову теорію знову піддавати критичному аналізу. Нарешті, важливим у неопозитивістів вважається принцип інваріантності (сумірності), згідно з яким всі наукові теорії використовують нейтральну один від одного емпіричну мову. Т.Кун, зокрема, виходить з того, що наукове пізнання здійснюється спільнотою вчених-професіоналів і тому за результати наукових теорій несуть відповідальність компетентні професійні групи, а не влада або широкі маси (спільнота). Розвиток науки являє собою стрибкоподібний, революційний процес зміни парадигм. І.Лакатос виходить з того, що основною структурно-динамічною одиницею науки є науково-дослідницька програма, а історія розвитку науки – це зміна конкуруючих дослідницьких програм, що замінюють окремі допоміжні теорії. П.Фейєрабенд, піддаючи критиці принцип інваріантності неопозитивістів, висунув принцип поліферації (розмноження) теорій. Саме альтернативні теорії (несумісні з вже існуючими та визнаними) прискорюють розвиток науки. Вони ж, завдяки конкуренції та зростаючій кількості альтернатив, сприяють розвиткові потужності людського мислення. В силу того, що будь-яка теорія є самодостатньою (не схожа ні на які інші, має свою мову, несумірна з існуючими), то діяльність вченого, як і розвиток науки є ірраціональними. Звідси, за П.Фейєрабендом, наука є форма ідеології та нічим не відрізняється від міфу або релігії. Отже, необхідно звільнити суспільство від “диктату науки”, відділити науку від держави; нехай вона бореться за виживання сама. Для постпозитивістів є характерним також дослідження впливу політики, етики, філософії, як володарів позанаукових фактів, на розвиток наукової теорій.

Поиск по сайту: