Філософія Лейбніца

Критика офіційних релігій, пантеїстичні та натуралістичні ідеї знайшли продовження у філософії Дені Дідро та інших французьких матеріалістів XVIII ст., вплинули на німецьку філософію кінця XVIII — початку XIX ст., особливо на погляди Готхольда Лессінга, Йоганна Гете, Йоганна Гердера (німецьких романтиків — просвітників), а потім на раннього Фрідріха Шеллінга, Георга Гегеля, Людвіга Фейербаха. Порівняно з Нідерландами, Англією та Францією в XVII ст. Німеччина пережила спустошливу тридцятирічну війну (1618 — 1648), політично роздрібнена, стояла значно нижче за рівнем суспільно-політичного розвитку. Але із Середньовіччя тут існувало декілька університетів, які стали осередками наукової та філософської думки. В одному з них навчався майбутній геніальний вчений-енциклопедист та видатний філософ Готфрід Вільгельм Лейбніц, який завершив філософію XVII ст., став попередником німецької класичної філософії.

Система Готфріда Лейбніца склалася як підсумок двадцятирічної еволюції, у процесі якої критично переосмислювались основні ідеї Демокріта, Платона, Августіна, Декарта, Гоббса, Локка, Спінози та ін., систематизувалась усе раціональне у попередній філософії з новітніми науковими знаннями на базі запропонованої власної методології, найважливіша вимога якої — універсальність та чіткість філософських роздумів. Готфрід Лейбніц залишив велику філософську спадщину. Основні твори: «Міркування про метафізику», «Нова система природи» та ін., де розвивається вчення про буття у формі понять про субстанції. Але на відміну від попередників вважав, що кількість субстанцій не обмежена, тому що кожна річ є субстанцією. Кожна субстанція — це одиниця буття, чи монада, своєрідний духовний атом — Дзеркало Всесвіту. Первісні якості монади — самостійність, самодіяльність. Тому, завдяки монадам, матерія має здатність до вічного саморуху. Сила, що лежить в основі розвитку монад, — це сила уявлення, що називається перцепцією. Звідси висновок про одухотвореність усієї природи. Але Готфрід Лейбніц відмовився від погляду Рене Декарта про те, що душа завжди має свідомість, мислення, вважав, що свідомість властива лише тим монадам, що мають здатність до самосвідомості, чи апперцепції, тобто лише людині.

Методологія Гогфріда Лейбніца знайшла відображення в теорії пізнання. Перехід до пізнання зв'язаний з апперцепцією — усвідомленням особистого внутрішнього становища, тобто з рефлексією. У гносеології Готфрід Лейбніц прагнув подолати недоліки емпіризму (сенсуалізму) та декартівського раціоналізму, переконливо доводив, що пізнавальна діяльність людини, навіть в умовах найпростішого досвіду, потребує певних принципів, що роблять можливим осмислення. Звідси дотепне та влучне доповнення, яке Готфрід Лейбніц зробив до основного принципу сенсуалізму: немає нічого в розумі, чого б раніше не було у почуттях, крім самого розуму, який не можна вивести з ніяких почуттів.

Розвиваючи картезіанську концепцію уроджених найважливіших принципів пізнання, Готфрід Лейбніц, замість сенсуалістського образу людини як чистої дошки ввів порівняння її з глибою мармуру, прожилки якої намічають форму майбутньої статуї. Чуттєвий досвід обов'язково необхідний у пізнавальній діяльності душі, але лише для реалізації потенційних можливостей, що закладені в ній.

Отже, раціоналізм Готфріда Лейбніца, як і раціоналізм Рене Декарта та Бенедикта Спінози, зовсім не ігнорував досвід, без якого неможливі ні життя, ні пізнання, а розрізняв істини фактів та істини розуму (метафізичні, одвічні). Істини розуму не потребують виправдання досвідом: тільки істини фактів відшукуються завдяки досвіду, хоча й мають практичну цінність, але практика значно нижча, аніж теоретична цінність істин розуму. Між тим наукове осмислення досвіду все ж можливе, якщо ґрунтується на законі достатньої основи. За найважливішим законом, сформульованим Готфрідом Лейбніцем, усе відбувається внаслідок певної причини, має для існування якусь підставу. Завдання пізнання фактів — відкрити причинну залежність. Монадологія знайшла відображення й у вирішенні проблеми свободи. Готфрід Лейбніц, так само як Томас Гоббс і Бенедикт Спіноза, відмовився від поняття вільної волі. Людська діяльність завжди обумовлена зовнішніми й особливо внутрішніми причинами. Тому зовсім неможлива вільна воля, але можлива свобода, яка зв'язується з необхідністю. Новим у розумінні свободи є розкриття багатозначності поняття, що використовується у різних розуміннях, диференційоване необхідністю, встановлення того, що свобода є, по суті, свобода дій і має свої рівні та різновидності. За їх визначенням треба враховувати характер необхідності, з якою людина має справу, але якщо у людини залишається можливість вибору, то зберігається й свобода.

Широку популярність здобула розвинена Готфрідом Лейбніцем теорія оптимізму. У трактаті «Теодицея» («Виправдання бога») є намагання довести, що, незважаючи на безумовну наявність у світі недосконалості та морального зла, світ, створений Богом, усе ж таки найкращий з усіх можливих. Риси недосконалості та явища зла — необхідна умова гармонії світу. Заслугою Готфріда Лейбніца є і розвиток діалектичних ідей, хоча у вченні до кінця і не подолано механізм, властивий тоді філософії. Висунуто найважливіші діалектичні положення: ідея цілісності, тобто незводимості цілого до сукупності його частин, ідея розвитку випадковості мають інше визначення, аніж у сфері необхідності. Готфрід Лейбніц залишався до Іммануїла Канта найбільшим філософським авторитетом у Німеччині. Багато ідей знайшли позитивний розвиток у німецькій класичній філософії. У XX ст. ідеї «монадології» розвивають представники персоналізму та інших ідеалістичних філософських, теологічних шкіл.

Поиск по сайту: