АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Чому ж в Українській Центральній Раді так довго переважали автономістські, а не самостійницькі настрої?

Читайте также:
  1. Аналіз ефективності роботи основних засобів та довгострокових інвестицій
  2. В довготерміновому періоді
  3. Витрати в довгостроковому періоді.
  4. Витрати виробництва в довгостроковому періоді.
  5. Витрати у довготерміновому періоді
  6. Довгострокова конкурентна рівновага
  7. Культурна проблематика в українській теоретичній думці XIX – початку XX ст.
  8. Максимізація прибутку фірми монополіста, коротко- і довгострокова рівновага.
  9. Облік довгострокових фінансових інвестицій
  10. Отже, в короткому періоді, як і зазначав Кейнс, середня схильність до споживання зменшується із зростанням доходів, проте в довгому вона залишається досить сталою.
  11. Паралельні форми вживання прийменникових конструкцій в українській мові
  12. Ринкова поведінка монополістичного конкурента в умовах короткострокової та довгострокової рівноваги фірми

Є ряд історичних обгрунтувань цієї проблеми. Зокрема, на досить переконливі фактори вказує історик О.Д.Бойко:

1. Національно-територіальна автономія України в складі демократичної Росії була одним з важливих програмних завдань більшості в УЦР політичних партій, особливо УСДРП, УПСР, УПСФ, які відігравали провідну роль.

2. Автономістські настрої, які зафіксовані в резолюції Всеукраїнського національного конгресу та інших представницьких форумах, в трьох Універсалах УЦР, свідчать, що ідея самостійності ще не набула поширення та визнання у масах.

3. Серед української політичної еліти поширеним було хибне уявлення про справедливе вирішення національного питання російською демократією. В.Винниченко писав: “Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим”.

4. Керівництво УЦР, Генерального секретаріату вважало, що Україна має реальну можливість вибороти хоча б автономію, а проголошення самостійності залишило б її самотньою серед воюючих країн, фактично без державного апарату, без армії, без фінансів. Це привело б до легкого захоплення України воюючими сторонами, до перетворення її на колонію.

5. Слід пам’ятати, що боротьба за автономію України – це довготривалий історичний процес, який сягає корінням ще у добу гетьманату. Певну роль відіграли і російсько-українські економічні зв’язки, багатонаціональний склад українських земель, домінування російського населення в містах.

Отже, виходячи з вищесказаних положень, проголошення автономії УЦР відповідало вимогам часу і було логічним кроком у розвитку української національно-демократичної революції. Оцінюючи даний історичний період, М.Грушевський в ряді наукових праць (“Якої ми хочемо автономії та федерації?”, “Вільна Україна” та ін.) неодноразово вказував, що шлях до самостійності України пролягає через національно-територіальну автономію в складі Російської Федерації.

Проголошення ІІІ Універсалом Української Народної Республіки було важливою історичною подією, яка знаменувала відродження державності України в ХХ ст. Однак цього не відбулося, оскільки Центральна Рада проголосила створення УНР у федеративному зв’язку з Російською державою. На думку історика Д.Дорошенка, Україна в листопаді 1917 року мала б “…зовсім відділитися від Росії, стати самостійною й незалежною державою”. Проте головною причиною драми УЦР, як вказує історик В.Смолій, була політична природа Центральної Ради з її ідеями автономії та федералізму.



 

5.Ультиматум РНК РРФСР Центральній Раді.

Ппроголошення радянської влади в Україні.

Більшовики в Україні могли сподіватися на перемогу лише з допомогою зовнішньої агресії, оскільки вони не мали належної підтримки серед українського народу. Яскравим свідченням цього є результати тогочасних демократичних виборів до Всеросійських установчих зборів – за комуністів в Україні проголосували лише 10% виборців (в основному індустріальних центрів Донбасу, Катеринослава, Харкова тощо), а за українські партії – 75%.

Більшовицька спроба здійснити переворот у Києві 12 грудня 1917 р. зазнала невдачі. Київський військово-революційний комітет на чолі з Л.Пятаковим було розпущено, а вірні більшовикам частини роззброєні і відправлені за межі УНР.

17 грудня місцеві більшовики повторили спробу захопити владу в Україні, діючи на цей раз легальними методами, скориставшись Всеукраїнським з'їздом рад. На ньому вони планували здобути більшість і проголосити Радянську владу в Україні. Але і ця спроба виявилася невдалою, з 2500 делегатів більшовиків підтримувало лише 124. З'їзд ухвалив резолюцію про підтримку Центральної Ради та вирішив, що недоцільно переобирати її склад, оскільки 9 січня мали відбутися Всеукраїнські установчі збори, котрим Центральна Рада повинна була передати владу.

На підтримку Центральної Ради вплинуло і те, що напередодні 17 грудня РНК Росії надіслала українському урядові підписаний Леніним і Троцьким ультиматум , в якому, з одного боку, визнавалась УНР, а з іншого – робились грубі втручання у її внутрішні справи. «Ми звинувачуємо Раду, – говорилось в ультиматумі. – Прикриваючись національними фразами, вона веде непевну буржуазну політику, яка давно вже визначається невизнанням Радою "Совєтов" та совєтської влади в Україні". Далі ультиматум містив чотири вимоги до УНР:

‡агрузка...

1. Відмовитись від дезорганізації фронту, що виявилось у відкликанні і передислокації частин, руйнуванні фронту без порозуміння з Росією.

2. Припинити роззброєння більшовицьких частин в Україні.

3. Не пропускати через Україну козачі формування на Дон [отаман Каледін не визнавав ленінський Раднарком].

4. Пропустити через територію України більшовицькі війська на Південний фронт.

РНК Росії вимагала протягом 48 годин позитивної відповіді, а коли вона не буде надіслана, погрожувала, що вважатиме Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і в Україні.

Центральна Рада, отримавши підтримку з'їзду Рад у Києві, який кваліфікував ультиматум як агресію проти УНР, відкинула домагання Росії, зазначаючи, що неможливо одночасно визнавати право на самовизначення "аж до відокремлення" і робити грубий замах на це право, нав’язуючи свої форми політичного ладу державі, яка самовизначилась: "Доки у Великоросії розвивається анархія, економічні, політичні та господарчі розрухи, доки там панує груба сваволя та нищення усіх свобод, які одвоювала в царизму революція, Генеральний секретаріат не визнає потрібним повторювати цю сумну спробу на території українського народу". Як бачимо, гідна відповідь у цілком спокійному тоні, спрямованому на пошук компромісу.

Було очевидно, що більшовицький уряд Росії за допомогою демагогічних, наперед неприйнятних вимог шукав привід для війни з Україною. [Цікаво, що серед звинувачень Центральної Ради було і таке, що вона відмовляється скликати з'їзд Рад – коли в Петрограді не могли не знати, що він відкривався в день оголошення Україні ультиматуму]. Таким чином, з 5 грудня 1917 р. УНР фактично перебувала в стані війни з радянською Росією.

Тим часом більшовицька частина з'їзду Рад у Києві (124 чол.), залишивши його, переїхала до Харкова, де під охороною радянських військ нашвидкуруч був організований альтернативний з'їзд Рад. На ньому було близько 200 делегатів, які представляли 89 Рад (із понад 300 існуючих в Україні). Незважаючи на неправочинність з'їзду, він за більшовицьким сценарієм 25 грудня 1917 р. прийняв такі рішення:

1. Схвалив жовтневе збройне повстання в Петрограді та політику Раднаркому.

2. Проголосив встановлення радянської влади в УНР.

3. Обрав Центральний виконавчий комітет рад в Україні.

Центральний виконавчий комітет утворив Народний секретаріат – радянський уряд [характерно, що, свідомі своєї слабкості, більшовики в Україні намагались надати радянській владі національних рис. Наслідуючи Центральну Раду, вони поки що називали державу не соціалістичною, а Українською Народною Республікою, а уряд – не "Радою Народних Комісарів", а "Народним секретаріатом". Головою Центрального виконавчого комітету призначили не більшовика русофіла Г.Пятакова, а лівого соціал-демократа Ю.Медвєдєва тощо] .

Отже, проголошення радянської влади в Україні, незважаючи на його нелегітимність, дало можливість радянській Росії прикрити агресивні воєнні дії проти УНР як допомогу у боротьбі радянської влади з Центральною Радою. Основна причина агресії радянської Росії проти України – це не дати УНР суверенності, самостійності.

 

 

5.Обставини прийняття, зміст та історичне значення

IV Універсалу.

Початок січня 1918 р. характеризувався досить складним політичним становищем в Україні. Російська радянська армія під командуванням В.Антонова-Овсієнка розпочала загальний наступ на УНР. Її чисельність, за різними оцінками, була від 35 до 60 тисяч чоловік. Цей наступ мав усі ознаки агресії та окупації. Досить прислухатись до горезвісного наказу №14 одного з більшовицьких командирів М.Муравйова: "Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих багнетів". Більшовицький наступ підтримували загони червоної гвардії (близько 100 тисяч). В багатьох містах відбувалися повстання збільшовизованих солдатів та червоногвардійців [Одеса, Катеринослав, Миколаїв, Херсон та інші]. Впродовж січня більшовицькі війська зайняли майже всю Лівобережну Україну.

За цих складних обставин, які вщент зруйнували усі плани УНР, у тому числі і скликання на 9 січня Українських установчих зборів, перед Центральною Радою постали три головні завдання:

1. Мобілізувати та організувати український народ для відпору агресору.

2. Формально відмежуватись від більшовицького режиму.

3. Створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками.

Спробою реалізувати ці завдання став IV Універсал -ухвалений на засіданні Малої Ради шляхом поіменного голосування після триденних дискусій 22 січня 1918 р.

В IV Універсалі констатувалося повне знесилення України чотирма роками війни. Звинувачувалось у грабежах та насильництвах більшовицьке військо, яке за вказівкою Петрограда насунуло в Україну і "веде криваву боротьбу з нашим народом і Республікою" тощо.

Виходячи з цього Центральна Рада в IV Універсалі:

1. Проголосила УНР самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу, яка хоче жити у злагоді й приязні з усіма сусідами.

2. Приписувала вищому виконавчому органові, який віднині почав іменуватися Радою Народних Міністрів, вести мирні переговори у Брест-Литовському цілком самостійно й укласти мир, щоб УНР розпочала своє господарське життя у спокої і згоді, розпустила армію і на її місці створила народну міліцію.

3. Проголошувала тверду й рішучу боротьбу з більшовиками.

4. Обіцяла після повернення солдатів з фронтів переобрати волосні і повітові ради, міські думи, а до цього часу встановити на місцях таку владу, до якої мали б довір'я всі революційно-демократичні верстви народу.

5. Робила акцент, що закон про соціалізацію і передачу землі трудовому народові без викупу вже розроблено і він буде розглянутий на IX сесії Української Центральної Ради через кілька днів, а сама передача землі відбудеться ще на початку весняно-польових робіт. Ліси, води, надра мали перейти у підпорядкування УНР.

6. Давала вказівку Раді Народних Міністрів негайно приступити до переведення всіх фабрик і заводів з воєнного на мирний стан, на вироблення продуктів, потрібних народу, прибрання до рук найважливіших галузей торгівлі, монополізацію залізної, вугільної, тютюнової промисловості, встановлення державного контролю над усіма банками.

7. Проголосила боротьбу з безробіттям і курс на соціальне забезпечення скалічених та потерпілих від війни.

8. Визнала дійсними всі свободи, проголошені в III Універсалі, і права всіх націй в УНР на національно-персональну автономію.

9. Закликала народ якнайпильніше провести вибори до Українських установчих зборів, які могли взяти на себе функцію найвищого господаря і впорядника української землі, закріпити свободу, лад і добробут народу тощо.

Отже,проголошення IV Універсалу ознаменувало завершення еволюції українського національного руху від автономізму-федералізму до самостійництва, до повного розриву з імперським центром. В цьому якраз полягає найбільше значення цього вікопомного державотворчого акта, який давав гасло, що могло об'єднати антибільшовицькі національно-демократичні сили, і ставав межею між автономістичним та самостійницьким етапом діяльності Центральної Ради. Не можна погодитись, що IV Універсал був прийнятий з тактичних потреб моменту, бо вимоги політичної самостійності не було у програмах українських партій, які мали більшість у Центральній Раді. Але слід визнати, що IV Універсал було прийнято в момент, коли кульмінаційна точка розвитку революції була вже позаду, коли революційна ініціатива і підтримка мас і т. п. вже йшли на спад.

Взагалі проголошення IV Універсалом самостійності України саме на початку 1918 р. в якійсь мірі є закономірним, адже саме тоді, користуючись ослабленням російського імперського центру, проголосили свою самостійність Литва (грудень 1917 р.), Естонія і Латвія (лютий 1918 р.), Білорусія (березень 1918 р.), Вірменія і Грузія (травень 1918 р.) та інші.

Прийняття IV Універсалу, звичайно, диктувалось і потребою укладення миру з Четвертним союзом і було також свідченням того, що в лідерів українського національного руху похитнулась віра в можливість порозуміння з російськими соціалістичними силами стосовно задоволення потреб національних прав України. У вогнях пожеж, спричинених більшовицькими обстрілами Києва згоріла, за словами М.Грушевського, "Наша орієнтація на московщину, на Росію".

6.Україна та Брест-Литовський мирний договір.

15 грудня 1917 р. між радянською Росією та країнами Четвертного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією) було підписане перемир'я. Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції, не втратити шанс легалізації та утвердження української державності на міжнародній арені, Генеральний секретаріат 24 грудня звернувся з нотою до всіх воюючих країн, в якій заявив, що оскільки влада Раднаркому не поширюється на українські землі, то будь-яка ухвала, підписана радянською Росією, не буде правочинною для України без ухвали урядом УНР. Таким чином, було проголошено, що УНР "стає на шлях самостійних міжнародних стосунків до того часу, поки не буде створено загальнодержавної федеративної влади в Росії." У відповідь на це повноважні представники німецького блоку дали згоду на участь у переговорах делегації УНР.

10 січня 1918 р. розпочалися переговори делегації УНР. Українську делегацію очолив В. Голубович (голова нового уряду, який було сформовано після IV Універсалу). Глава делегації радянської Росії Л.Троцький змушений був визнати самостійне становище на переговорах представників УНР, тоді як представники харківського "Народного секретаріату" увійшли до складу російської делегації.

Пізніше делегацію УНР в Бресті очолив О.Севрюк. 9 лютого 1918 р. договір між УНР і державами німецького блоку було підписано. [Не вистачало часу на підготовку добротного документа. Тому австро-німецька сторона запропонувала укласти короткий договір у загальних рисах з додатками, які потім мали бути опрацьовані у комісіях. Делегація УНР спочатку відмовилась від такої пропозиції. Але обставини в Україні склалися так, що Київ уже захопили більшовики, і тоді у вкрай нервовій, напруженій атмосфері в ніч на 9 лютого (о 2-й ночі) поспіхом, навіть без перекладу на українську мову, відбулося офіційне підписання Брестської мирної угоди]. Така робота у надзвичайній ситуації не могла не позначитися на якості тексту мирного договору. З юридичної точки зору він заслуговує критики. Багато його статей грішать неясностями, різночитанням, юридичними і фактичними неточностями і суперечностями. Переклад на українську мову робився поспіхом уже після підписання і теж був недосконалий.

Що стосується суті Брестського мирного договору, то:

1. У преамбулі договору визнавалась незалежність УНР.

2. Кордонами між Австро-Угорщиною і УНР проголошувались ті, які існували між Російською і Австро-Угорською імперіями до 1914 р., тобто вся Галичина, Закарпаття, Північна Буковина залишались за Австро-Угорщиною, зате вся Холмщина, Підляшшя поверталися Україні.

3. Відновлювалися дипломатичні і консульські стосунки.

4. Передбачався обмін військовополоненими.

5. Відкидались будь-які відшкодування збитків.

6. Вказувалось на обов'язок сторін розвивати господарські стосунки, проводити взаємообмін залишками сільськогосподарських і промислових товарів на державній основі.

7. Допускався дрібний товарообмін у межах 15-кілометрової прикордонної смуги.Передбачалися взаємні митні пільги тощо.

В цей же день, 9-го лютого, був укладений україно-німецький договір. Через три дні були укладені аналогічні двосторонні додаткові договори між УНР і Австро-Угорщиною, УНР і Болгарією, УНР і Туреччиною. В таємному додатку до мирної угоди між УНР і Австро-Угорщиною було зафіксовано поділ Галичини на українську й польську частини і злучення Східної Галичини з Буковиною в один суцільний “коронний край” Австрійської імперії. (Проте згодом Австрія анулювала цей договір). Згідно з цими угодами УНР зобов'язувалась протягом першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса, 400 млн. шт. яєць та іншої сільськогосподарської і промислової сировини. 17 лютого представник делегації УНР М.Любинський від імені Центральної Ради звернувся до німецької сторони з проханням "надати допомогу українському народові у важкій боротьбі за своє існування". Центральна Рада розраховувала, що ця допомога буде надана введенням на Україну двох дивізій, (приблизно 30 тис.) сформованих з військовополонених українців, але Німеччина та Австро-Угорщина розпочали широкомасштабний наступ силами 450 тисячної армії.

На початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася разом з німецько-австрійськими військами до Києва. Україну було звільнено від більшовиків. Але це була так звана "піррова перемога".

Отже, відкривалася ще одна трагічна сторінка історії України – "незалежне" життя в умовах окупаційного режиму (німці безконтрольно господарювали в Україні, видавали власні нормативні акти, що мали обов'язковий характер в Україні). Поступово втрачаючи рештки влади, Центральна Рада ще проіснувала до 29 квітня 1918 р., коли в Україні відбувся гетьманський переворот і до влади прийшов гетьман П.Скоропадський.

 

7.Українська держава гетьмана Павла Скоропадського.

29 квітня 1918 р. Всеукраїнський хліборобський з'їзд (близько 8 тис.чол.) проголосив почесного отамана Вільного козацтва генерала Павла Скоропадського гетьманом України. Центральна Рада була розпущена, і в Україні започатковано нове державне утворення – гетьманат "Українська держава".

Переворот відбувся майже безкровно (загинуло кілька офіцерів з гетьманської дружини у короткочасній перестрілці із січовими стрільцями, котрі невдовзі перейшли на сторону П.Скоропадського).

Що забезпечило безкровний характер гетьманського перевороту?

1. Суттєві помилки, допущені Центральною Радою, позбавили її підтримки мас:

а) хитання у стратегічних політичних орієнтаціях;

б) непослідовність тактичних дій;

в) невиправдані поступки та компроміси;

г) зволікання із вирішенням насущних соціально-

економічних проблем;

ґ) ігнорування та зневага до представників імущих класів;

д) не досить прихильне ставлення до церкви і духовенства;

е) не повне усвідомлення потреби творення боєздатної національної армії тощо.

2. Підтримка П.Скоропадського 450-тисячною німецько-австрійською армією, оскільки Центральна Рада не виконувала взятих на себе в Брест-Литовську зобов'язань з поставки продовольства і сировини Німеччині та її союзникам.

3. Важке економічне становище України [після 4-річної світової війни, 8-місячної "холодної війни" Центральної Ради з Тимчасовим урядом та більш ніж 60-денної "гарячої війни" з більшовиками – зубожіння селян, падіння виробництва промислової продукції, руйнування транспорту, зв'язку та ін. Можна погодитись із висновком самого П.Скоропадського: "Бешкети і анархія продовжуються в Україні, економічна розруха і безроботиця збільшуються і розповсюджуються з кожним днем і врешті для багатющої колись України встає грізна мара голоду"].

4. Розкол у політичних силах України, які мали більшість в Центральній Раді.

На весну 1918 р. найчисельніша партія Українських соціал-революціонерів була близька до розпаду, що і сталося у травні 1918 р. Майже така ж доля спіткала й УСДРП – з неї вийшли "українські більшовики", а також ліві соціал-демократи, пізніше незалежники тощо].

5. Водночас через збіг об'єктивних і суб'єктивних обставин стрімко підноситься роль Української демократично-хліборобської партії, яка стала опорою П.Скоропадського, тощо.

Мета гетьманського перевороту:

1. Зупинити процес паралічу влади, котрий все стрімкіше набирав ходи (влада Центральної Ради обмежувалася лише Києвом та околицями).

2. Не допустити дезорганізації та деградації суспільства, що неминуче вело до суспільної катастрофи.

3. Покінчити з радикальними перетвореннями, зокрема щодо приватної власності тощо.

4. Утворити державну владу, здатну "забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці" (П.Скоропадський).

Якщо узагальнити сили, на які спирався гетьманат П.Скоропадського, то можна виділити:

1. Всі ті, хто мав приватну власність, кому було що втрачати (поміщики, буржуазія, заможне селянство та інші).

2. Вільне козацтво.

3. Проросійські імперські сили, що вбачали в режимі П.Скоропадського надії на відродження "єдиної і неділимої російської імперії".

4. Старе чиновництво, здебільшого зрусифіковане, яке прагнуло стабільності та повернення звичних норм життя тощо.

Таким чином, якщо Центральна Рада спиралася в своїй діяльності на ліві сили (в її складі були в основному партії соціалістичного спрямування), то гетьманат П.Скоропадського базувався на підтримці правих сил. Ідеологічна платформа тих сил, які привели ло влади П.Скоропадського, була викладена в "Грамоті до всього українського народу", підписаній 29 квітня. Прерогативи його влади були розписані в "Законі про тимчасовий державний устрій", оприлюдненому також 29 квітня 1918 р.:

1. Гетьман призначав отамана (голову Ради Міністрів).

2. Затверджував і скасовував склад уряду.

3. Виступав найвищою посадовою особою у зовнішньополітичних справах.

4. Був верховним воєначальником.

5. Оголошував амністію, а також воєнний чи надзвичайний стан.

Вищенаведене свідчить, що суттю державного режиму гетьманату була зміна демократичної парламентської форми правління на авторитарну, тобто було здійснено перехід верховної влади, як законодавчої, так і виконавчої, в руки однієї особи – гетьмана П.Скоропадського.

Отже,Гетьманський переворот був спробою консервативних політичних сил загасити полум'я революції, покласти край радикальним соціальним настроям, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати суспільне життя на рейки правових норм, забезпечити перш за все право приватної власності "як фундаменту культури й цивілізації".

В історичній літературі діяльність гетьмана П.Скоропадського оцінюється неоднозначно. Тут констатуються як його досягнення, так і прорахунки. В залежності від позицій автора фіксується увага або зміщуються акценти в той чи інший бік.

Так, досягненнями діяльності гетьманату П.Скоропадського були:

1. Відновлення права приватної власності та вільного підприємництва.

2. Налагодження діючого адміністративного апарату, набуття досвіду організації державної служби. Реформування вищих органів судової влади в особі Державного Сенату. Створення нових органів охорони правопорядку – Державної варти, що поєднувала поліцейські і жандармські функції.

3. Жорстке державне регулювання промисловості, транспорту, торгівлі і зв'язку в умовах гострої економічної кризи, боротьба з анархією на місцях та дезорганізацією виробництва.

4. Налагодження нормального грошового обігу, вдосконалення грошової системи (українська валюта була забезпечена природними багатствами і головним чином цукром); сформування державного бюджету, відкриття українських банків, акціонерних товариств і бірж тощо.

5. Організація чіткої кордонної і митної служби.

6. Намагання утвердити міцний середній клас селян-власників як соціальну опору гетьманату.

7. Прийнято закон про загальний військовий обов’язок та розроблено план організації армії, яка мала нараховувати понад 300 тис.чол. (8 армійських корпусів).Створення центрів підготовки кадрів для армії (Військова Академія, 4 кадетські школи: 2 військових школи старшин для піхоти та по одній для кінноти, артилерії і технічної служби). Розпочато розбудову українського морського флоту.Сформовано гвардійську сердюцьку дивізію (національну гвардію) з юнаків із заможних хліборобських родин Полтавщини як зразкові військові частини.Практичні кроки з відновлення козацьких традицій, формування українського вільного козацтва, яке мало бути свого роду військовим резервом.

8. Визнання де-юре і де-факто суверенітету Української держави з боку майже двох десятків країн.Підписання прелемінарного (попереднього) мирного договору з Росією, за яким радянська Росія офіційно визнала Українську державу. Встановлювалась демаркаційна лінія, розвивались торговельні відносини.Ведення переговорів з Кримом, який мав стати автономною частиною України, та Румунією стосовно Бесарабії.Створення досить широкої мережі посольств Української держави, генеральних консульств, консульств та консульских агентств в більш ніж 20 країнах світу.

9. Подальші кроки щодо українізації народної освіти і підвищення авторитету державної української мови (відкрито курси українознавства для вчителів, створено українські початкові школи, відкрито 50 нових українських державних середніх шкіл, 150 українських гімназій (не замість російських, а поруч з ними), широка програма видань підручників та інших книг українською мовою).Піклування про розвиток науки, заснування Української Академії наук та українських наукових видань. Значне розширення мережі національної вищої школи: відкрито Київський державний український університет, Одеський політехнічний, Київський архітектурний, Київський клінічний, Київський вищий технічний, Одеський сільськогосподарський інститути тощо.

10. Надання імпульсу театральному життю України, створено Державний народний театр, Державний драмтеатр, Молодіжний драмтеатр, Залізничний театр, Херсонський український драмтеатр, Драматичну консерваторію, Державну драматичну школу, режисерсько-інструкторські курси .Суттєвий внесок у розвиток національної музичної культури, створено Музично-драматичний інститут ім.М.В.Лисенка, першу народну оперу в м.Харкові, Першу дитячу оперу, Перший український національний хор, Державний симфонічний оркестр ім.М.В.Лисенка, Державну капелу бандуристів, Київське концертне бюро та ін. Засновано нові бібліотечні та музейні заклади – Національну бібліотеку, Черкаський краєзнавчий музей, музей церковноісторичної та археологічної громади.

11. Підвищено авторитет Православної Церкви, надання їй статусу Екзархату і автономії у складі РПУ; покладено початок Українській Автокефальній Православній Церкві.

 

Щодо прорахунківдіяльності гетьманату П.Скоропадського, то вони полягали в наступному:

1. Повернення поміщиків у свої маєтки і «вибивання» компенсації з селян за збитки, завдані маєткам. Каральні експедиції в села для отримання потрібної кількості продуктів, щоб розрахуватися з Німеччиною за військову допомогу.

2. Закон про засоби боротьби з розрухою сільського господарства, за яким дозволялося примусово використовувати в поміщицьких маєтках реманент селян. Невирішеність аграрного питання на практиці.

3. Закон про локаути (відновлення закону 1905 р. Російської імперії), тобто заборона страйків, що вело до значного обмеження демократизму .Збільшення тривалості робочого дня до 12 годин.

4. Зайняття чиновницьких посад росіянами (в основному), більшість в уряді були членами російської партії кадетів. Відновлення дореволюційної адміністративної системи, яка існувала за царату: повернення до губерній, повітів та волостей, скасування міського і земського самоврядування.

5. Помилкова ставка лише на багаті і заможні верстви населення, відсутність політичної гнучкості.

6. Не вдалося провести мобілізацію. Не спромоглися реалізувати власні плани зі створення достатньо боєздатної армії (вдалося створити лише 60-тисячне військо).

7. Заблокування конституційного процесу.

8. Велика залежність від німецько-австрійської військової адміністрації. Орієнтація лише на держави німецького блоку. Невдача спроб зав'язати відносини з країнами Антанти.

9. Засилля в Україні промонархічно настроєних росіян, які негативно ставились до незалежності Української держави, виступаючи з намірами відновлення «єдиної і неділимої» Росії.

10. Фактична відсутність реальної протидії деструктивним діям і пропаганді більшовицьких сил в Україні.

11. Прийняття Акта про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією тощо.

Отже,в діяльності гетьманату П.Скоропадського, як бачимо, були досягнення і прорахунки. Наголосимо на тому, що своїм «Актом про федерацію з небільшовицькою Росією» гетьман перекреслив головні здобутки на шляху державотворення, оскільки цей «акт» означав фактично офіційне скасування державної самостійності України.

 

7.Відновлення УНР та правління Директорії.

В травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утво-рили опозиційний гетьманові П.Скоропадському Український національно-державний союз (з серпня – Український національний союз; з вересня очолив В.Винниченко). 13 листопада на таємному засіданні УНС було вирішено підготувати збройний виступ проти П.Скоропадського і для керівництва повстанням було утворено тимчасовий орган – Директорію [названа за аналогією з Великою французькою буржуазною революцією, в ході якої у 1795 р. після повалення якобінської диктатури було утворено директорію в кількості 5 чоловік]. До Директорії увійшло 5 чоловік:

В.Винниченко, соціал-демократ, голова;

С.Петлюра, соціал-демократ;

Ф.Швець, соціаліст-революціонер;

П.Андрієвський, соціаліст-самостійник;

А.Макаренко, безпартійний.

Головним центром зосередження антигетьманських сил стала Біла Церква. Найбільший бій відбувся під Мотовилівкою 18 листопада 1918 р., де війська гетьмана зазнали нищівної поразки і питання про владу було практично вирішено. 14 грудня 1918 р. гетьман П.Скоропадський зрікається влади, і вона повністю переходить в руки Директорії, котра 19 грудня влаштовує тріумфальний парад переможців на Софіївській площі у Києві.

Таким чином, після перемоги антигетьманського повстання Директорія формально повинна була скласти свої повноваження. Однак, відновивши УНР, вона не відновила Центральну Раду, оскільки та втратила свою популярність у масах. 26 грудня 1918 р. Директорія проголосила дуже важливий документ, який деякі дослідники називають «Тимчасовою Конституцією України», Декларацію, в якій:

1. Вперше після свого утворення чітко заявила про основні програмні цілі та чинники їх реалізації.

2. Зроблена спроба самоідентифікації – Директорія оголосила себе «верховною владою революційного часу», правда (функції і повноваження не було чітко окреслено), зазначивши свою тимчасовість і готовність передати свої права і повноваження трудовому народові самостійної УНР.

3. Було офіційно оповіщено про скликання Конгресу Трудового Народу України, який був «революційним представництвом організованих працюючих мас» і розглядався як Тимчасовий передпарламент.

4. Проголошено ряд «стандартних» соціально-економічних гасел, зокрема:

а) робітничий контроль;

б) боротьба із спекуляцією;

в) «кращі форми соціальних реформ, яких досягла західноєвропейська трудова демократія;

г) «національна злагода і дружнє поєднання трудової демократії всіх націй, що заселяють українську землю» тощо.

5. Скасовано всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики: відновлено 8-годинний робочий день, колективні договори, право коаліції і страйків.

6. Дрібні селянські землеволодіння залишалися непорушними, а решта земель повинна була перейти у користування безземельних і малоземельних селян.

7. Відновлювалась національно-персональна автономія.

8. Позбавлялися права голосу “класи нетрудові” (виникла проблема з тим, чи зараховувати до трудових класів представників інтелігенції, зокрема адвокатів, лікарів, журналістів тощо).

За соціалістичними фразами і публіцистичною формою Декларації вгадувалась постать її автора В.Винниченка.

26 грудня 1918 р. було утворено перший уряд Директорії, який очолив соціал-демократ В.Чехівський. В уряді було 6 українців соціал-демократів, по 4 українці соціал-революціонери і соціал-самостійники, 3 соціал-федералісти, один єврейський соціал-демократ і один безпартійний.

За інструкцією від 5 січня 1919 р. відбулися вибори до Конгресу Трудового Народу України (КТНУ). Було обрано: 593 делегати, в тому числі 65 від ЗУНР. Делегати обиралися на основі куріальної системи: від селян – 377, від робітників – 118, від трудової інтелігенції – 33 та ін. Слід зазначити, що, на відміну від більшовиків, які в Конституції (липень 1918 р.) закріпили принцип: один голос робітника дорівнює п'яти голосам селян, лідери Директорії вважали всі голоси рівними.

22 січня 1919 р. на Софіївській площі в Києві було урочисто проголошено Акт Соборності України (злуки УНР і ЗУНР). КТНУ ухвалив «Закон про форму влади в Україні», який був дуже недосконалий (готувався поспіхом у ході засідань Конгресу на основі фракційних резолюцій) і містив дуже багато декларативних положень. Цим законом підтверджувався статус Директорії як верховної влади (тимчасової) до скликання «слідуючої» сесії Трудового Конгресу, а також її повноваження видавати закони, що підлягали затвердженню сесією конгресу. КТНУ став державним органом молодого українського парламентаризму, останньою спробою демократичного вибору.

Перші тижні перебування Директорії при владі були водночас і періодом її найвищого тріумфу, а далі її сили невпинно занепадали. Розпочалася інтервенція більшовицьких військ в Україну (17 листопада 1918 р. в Курську було створено Українську революційну військову раду, а 20 листопада – Тимчасовий робітничо-селянський уряд України). 3 січня 1919 р. червоні війська зайняли Харків, більшовицька республіка отримала офіційну назву – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), головою радянського уряду 29 січня 1919 р. став болгарин Х.Раковський.

Голова українського уряду В.Чехівський надіслав три ноти (31 грудня, 3 і 4 січня) до Ради Народних Комісарів Росії із запитанням: ”З яких причин російське совітське військо робить наступ на територію УНР?”. У відповідь 6 січня 1919 р. до Києва надійшла радіотелеграма, підписана народним комісаром закордонних справ Г.Чичеріним, в якій демагогічно заявлялось: «Ніякого війська Радянської Росії на Україні немає. Військова акція на українській території проводиться між військами Директорії і військами Українського Совітського Уряду, який є цілком незалежним». До Москви виїхала для ведення переговорів українська делегація на чолі С.Мазуренком. Доки велись переговори, тривав наступ більшовицьких військ. І лише на сорок другий день неоголошеної агресії – 16 січня Директорія офіційно оголосила стан війни з РСФРР. Але сили були нерівними, і 2 лютого Директорія переїхала до Вінниці, а 5 лютого радянські війська захопили Київ (утримували до 30 серпня 1919 р.).

Продовжуються безуспішні пошуки надійної зовнішньополітичної підтримки. Державна нарада у Вінниці прийняла рішення про переговори з Антантою. На вимогу Антанти про виведення із Директорії В.Винниченка, С.Петлюри як головних провідників більшовицького курсу 9 лютого В.Винниченко виходить із Директорії, С.Петлюра – із соціал-демократичної партії, а уряд В.Чехівського подає у відставку. З цього часу розпочинається період так званих «похідних кабінетів», які очолювали по черзі С.Остапенко, Б.Мартос, І.Мазепа, В.Прокопович, а місцем осідку уряду були Вінниця, Проскурів, Кам'янець-Подільський, Рівне.

15 листопада 1919р. Директорія передала свої повноваження С.Петлюрі, який фактично став диктатором (він ще 9 травня був обраний головою Директорії). 4 грудня С.Петлюра оголосив перехід до партизанських методів ведення війни, а сам виїхав у Польщу.

Ще буде українсько-польська угода (квітень 1920 р.), яку слушно називають договором Петлюри-Пілсудського, бо ні в польському, ні в українському суспільстві договір не користувався підтримкою. Критики договору доречно запитували, як можна боротися з українцями під Львовом і водночас допомагати їм відвойовувати власну державу у Києві? Спільний польсько-український похід на Київ закінчився його взяттям 7 червня, але вже 11 червня 1920 р. більшовики знов оволоділи Києвом. 18 березня 1921 р. між Польщею і радянською Росією було підписано Ризький мирний договір. За ним кордон встановлювався по так званій лінії Керзона, яку в 1919–1920 рр. Антанта визнала як східний кордон Польщі. Суть устремлінь сторін добре передав один із керівників радянської делегації А.Йоффе, який заявив голові польської делегації Я.Домбовському: «Росія розуміє, що для Польщі конечна галицька нафта, але для Росії конечне українське збіжжя (зерно- Авт.)».

Таким чином,Ризький мир остаточно поховав самостійницькі плани Директорії і «узаконив» контроль радянської Росії над більшістю території України, а територія Західної України переходила під владу Польщі.

 

8. Утворення ЗУНР та її діяльність.

Восени 1918 р. внаслідок глибоких соціально-економічних, політичних, національних протиріч, загострених до краю програшем у Першій світовій війні, Австро-Угорська імперія розпалася. На політичній карті Європи з'явилися нові суверенні держави: Австрійська республіка (12 листопада), Західно-українська Народна республіка (13 листопада), Чехословацька республіка (14 листопада), Угорська республіка (16 листопада), Королівство сербів, хорватів і словенців (1 грудня, з 1929 р. Югославія) та інші. Таким чином, ЗУНР стала одним з перших державних утворень, що виникли на уламках так званої «клаптикової» Австро-Угорської імперії. Цьому передували важливі подій, котрі потребують хоча б короткого аналізу.

18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися представники усіх політичних українських сил краю, так звана Українська Конституанта (Установчі збори). Реалізувавши право народу на самовизначення, Конституанта проголосила себе Українською Національною Радою з повноваженням парламенту. До неї увійшли 33 українських посли до австрійського парламенту, 34 депутати до Галицького та 16 – до Буковинського крайових сеймів і по 3 представники від національно- демократичної, християнсько-суспільної і соціал-демократичної партій та студентської молоді. Головою Національної Ради було обрано Є.Петрушевича.

19 жовтня було проголошено про створення з українських територій Австро-Угорської імперії Української держави, правда, у складі монархії, з якою галицькі політики старшої генерації не наважились порвати зв'язки. Великою ілюзією провідних галицьких політиків була думка, що доля Західноукраїнської держави вирішуватиметься у Відні, до якого виїхала делегація Української Національної Ради. Вони сподівалися на легітимну передачу їм влади з ласки імператора. Тим часом у Кракові було утворено Польську ліквідаційну комісію, яка мала прибути до Львова 1 листопада, щоб перебрати владу в Галичині до рук Польщі. За цих умов гаяння часу з боку українців могло обернутися катастрофою. Тому у ніч з 31 жовтня на 1 листопада на чолі з сотником УСС Д.Вітовським влада у Львові була взята. Операція проведена блискавично і без кровопролиття. Було заарештовано намісника і міського коменданта, взяті під контроль всі державні установи, казарми й інші важливі об'єкти, над ратушею замайорів синьо-жовтий прапор. У складі українських військових сил, які перебрали владу над двохсот тисячним Львовом, було всього близько 2,5 тис. чоловік.

Ранком 1 листопада Українська Національна Рада перебрала владу у свої руки. Було видано відозву «Український народе», де говорилося про утворення незалежної Української держави, у якій «віднині народ є… господарем своєї землі».

9 листопада на засіданні Української Національної Ради було визначено назву держави Західно-українська Народна Республіка (ЗУНР). Вона охоплювала близько 70 тис. км2 з 6 млн. населення (71% українців, 14% поляків, 13% євреїв та інші). Правда, невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття – Чехословаччина. Таким чином, ЗУНР охоплювала лише територію Східної Галичини з 4 млн. населення.

У цей же день (9 листопада) було сформовано уряд – Державний секретаріат, який складався з 14 державних секретарств (міністерств). Головою (прем'єр-міністром) було обрано К.Левицького.

13 листопада УНРада прийняла «Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель колишньої австро-угорської імперії», який складався з таких артикулів: назва, кордони, державна суверенність, державне заступництво, герб і прапор. В цьому законі закріплювались верховенство і суверенність народу, який мав здійснювати їх через свої представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною системою. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому полі, прапором – синьо-жовтий, гімном – пісня “Вже воскресла Україна” (“Ще не вмерла Україна”).

Владу виявилось легше завоювати, ніж втримати. Польські керівні кола не змирилися з утворенням ЗУНР. Уже з перших чисел листопада на вулицях Львова розгорілись збройні сутички між українськими і польськими загонами. Бої проходили з перемінним успіхом, та у ніч на 22 листопада українські підрозділи змушені були залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з січня 1919 р. до Станіслава. 22 січня 1919 р. у Києві на Софіївській площі було урочисто проголошено Акт про злуку ЗУНР і УНР. На жаль, справжнього об'єднання не відбулося, бо через кілька днів Директорія змушена була покинути Київ під ударами наступаючої з північного сходу Червоної армії. В той же час армія ЗУНР УГА вела бої з переважаючою у бойовій силі і техніці польською армією. 16-18 липня 1919 р. УГА перейшла р.Збруч, залишивши всю Східну Галичину під польською окупацією.

Отже,героїчна спроба українського народу здобути свободу, побудувати свою державу зазнала невдачі. Проте боротьба не була марною. За умов постійної воєнної розрухи урядові ЗУНР вдалося налагодити адміністрацію краю, забезпечити функціонування шкіл, пошти, телеграфу, залізниці і прийняти цілу низку законів: «Про тимчасову адміністрацію і організацію судів» (16 листопада 1918 р.), «Про державну мову» (15 листопада 1918 р.), «Про виконання громадських прав і обов'язків» (8 квітня 1919 р.), «Про земельну реформу» (14 квітня 1919 р.), «Закон про вибори до однопалатного сейму ЗО УНР» (16 квітня 1919 р.), «Про восьмигодинний робочий день» (12 квітня 1919 р.) тощо.

Слід погодитися з думкою історика І.Лисяка-Рудницького, що значення ЗУНР полягає в тому, що «Галичина 1918–1919 років – єдиний в новітній історії приклад українського державного правопорядку».

 

 

8.Причини поразки та історичне значення Української революції 19171920 рр.

Наукові дискусії про причини поразки української революції розпочалися зразу ж після самої поразки. Тут зіткнулися два діаметрально протилежні підходи, які в спрощеному вигляді зводилися до питання, хто винен: народ чи політичні лідери (еліта)? Одна група – представлена українськими соціалістами різних спрямувань, вбачала головну причину поразки у низькій національній і політичній свідомості народних мас. Друга – консервативна група – перекладала всю вину на українську революційну еліту. Звичайно, було багато інших думок проміжкового, компромісного характеру. Синтезуючи основні погляди, можна виділити головні причини поразки української революції 1917–1920 рр.:

1. Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації (відсутність середнього класу, промислової буржуазії, міського елементу тощо). З усіх соціальних верств найбільш національно свідомою була інтелігенція, але вона складала лише 2–3 % усього населення.

2. Міста переважно не були осередками українства, оскільки були зрусифіковані і стали базою впливу більшовиків.

3. Український рух під час революції спирався на дві наймінливіші і непостійні у політичному відношенні соціальні групи – солдат і селян. Вони були ще не досить політично зрілими, ще не осягнули ідею національної незалежності в повному обсязі і легко піддавались демагогічним гаслам більшовиків.

4. Лідери української революції не змогли розв'язати дилему, які проблеми потребують першочергового вирішення: соціальні (земля, 8-годинний робочий день і т.п.) чи національне визволення, чим і скористалися більшовики.

5. Нерішучість у питанні про національну незалежність, панування ідей федералізму та автономізму також стримували наступальний темп української революції.

6. Відсутність дійового адміністративного апарату на місцях, брак відповідно підготовлених кадрів. Українські лідери дуже мало уваги приділяли будівництву власних державних структур, очікуючи, що до влади в Росії прийдуть помірковані, демократичні і федералістськи налаштовані сили.

7. Неповне усвідомлення нагальної потреби створення боєздатної національної армії (особливо це стосується Центральної Ради).

8. Соціальний максималізм лідерів українського руху (особливо Директорії) відштовхнули від революції велику частину потенційних спільників, які з пересторогою ставилися до соціалістичних експериментів.

9. В Україні була відсутня сильна центристська сила, котра б об'єднала політичні сили в боротьбі за національну незалежність (так, Центральна Рада і Директорія спиралися на ліві сили, гетьман П.Скоропадський – лише на праві).

10. Відсутність ясних, не дуже складних для сприйняття, привабливих і простих гасел; недооцінка значення пропаганди і роз'яснення цілей української революції серед народу.

11. Українські лідери були перейняті не духом прагматизму та реалізму, а знаходилися в полоні революційної романтики і соціального утопізму.

12. Відсутність єдності серед лідерів національного руху (досить згадати антагонізм між керівниками Директорії В.Винниченком та С.Петлюрою). Хоча роль особистостей в поразці української революції не варто переоцінювати. Можна погодитися з думкою В.Винниченка про те, що "коли б (весною 1918 р.) ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів допомогти Центральній Раді та Генеральному секретаріатові, то й то не помогло б".

13. Державне будівництво, спроба самоутвердження України відбувалися не в стабільній, мирній обстановці, а в умовах нескінченних воєн (досить сказати, що лише у Києві влада переходила з рук в руки 14 разів!). Україна перебувала в оточенні ворожих сил, не маючи на міжнародній арені жодного союзника, котрий би підтримав її національні змагання.

14. Трагізм ситуації полягав і в тому, що Антанта відмовилася поширити принцип права націй на самовизначення (відомі 14 пунктів американського президента В.Вільсона) на українців. Проголосивши свою незалежність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Четвертного союзу, Україна автоматично потрапила у табір ворогів переможної Антанти тощо.

Отже, поразку української революції 1917–1920 рр. спричинила ціла низка причин як внутрішнього, так і зовнішнього порядку. Але говорячи про причини поразки, слід погодитися з досить слушною думкою українського історика з діаспори І.Лисяка-Рудницького, що "було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України…" і що "…немає сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі”.

 

Розділ У.

Українська РСР в складі більщовицької

тоталітарної системи /1921-1990/.

 

Лекція 13. Українські землі в міжвоєнний період. /1921-1939 рр./

 

1.Чим був зумовлений перехід до нової економічної політики /НЕПу/ і в чому її суть?

Перехід до НЕПу був зумовлений цілою низкою об'єктивних причин:

1. Економічна розруха, викликана як безперервною 7-річною війною, що призвела до руйнування матеріально-технічної бази господарства, так і політикою "воєнного комунізму", що призвела до дезорганізації господарських зв'язків та нищення мотивації до праці тощо.

2. Політична нестабільність: невдоволення селян продрозкладкою вилились у збройні виступи проти радянської влади, що диктувало необхідність йти на певні компроміси в суспільстві.

3. Спад світового революційного руху позбавляв надії на швидке здійснення світової комуністичної революції і матеріально-технічну допомогу країн Заходу, що змушувало більшовицький режим піти на тактичний відступ; щоб отримати "передишку" і забезпечити в майбутньому широкий фронт для наступу тощо.

Повстання матросів (переважно селянських синів) Кронштадту весною 1921 р. було відлунням широкого повстанського селянського руху та свідченням глибокої суспільно-політичної кризи, що і стало останньою краплею, яка змусила лідерів комуністичної партії вдатися до змін, до нової економічної політики.

Для кращого розуміння суті НЕПу, усвідомлення того, що було нового в новій економічній політиці, найкраще розглянути її в логічному послідовному порівнянні з попередньою політикою "воєнного комунізму".

 

1918/19 1921 1928/29

“Воєнний комунізм” НЕП
· Продрозкладка. · Заборона вільної торгівлі.   · Відсутність товарно-грошових відносин. · Натуралізація зарплати. · Карткова система. · Трудова повинність. · Втілення принципу "хто не працює – той не їсть". Мілітаризація економіки, трудові армії. · Червоногвардійська атака на капітал. Тотальна націоналізація навіть дрібних підприємств. · Сувора централізація управління н/г; так званий "главкізм". · Червоний терор тощо.   · Продподаток. · Вільна торгівля спочатку в межах місцевого товарообігу. · Грошова реформа 1924 р. /золотий червінець/.     · Ринок вільнонайманої праці.   · Денаціоналізація дрібної і середньої промисловості.   · Децентралізація. Госпрозрахунок. Економічні методи управління. · Відносне пом'якшення репресивної системи тощо.  

Особливостями НЕПу в Україні було те, що:

 

1. Розпочався в 1919 р., тобто пізніше ніж в Росії (1918 р.).

2. Зберігались ненаціоналізованими підприємства з річним оборотом 1 млн. крб. тощо.

 

Слід звернути увагу на те, що в політичній сфері і далі залишався жорсткий однопартійний режим комуністичної партії, зберігалась державна монополія на зовнішню торгівлю, велику частину середньої промисловості, транспорт, зберігався не еквівалентний обмін між містом і селом на основі продподатку тощо. Тому НЕП мав неоднозначні і суперечливі наслідки: уже на кінець 1925 р. за рівнем виробництва країна вийшла на рівень 1913 р., разом з тим спостерігались і кризові явища (товарний голод, інфляція, фінансова криза). Все-таки позитивні економічні зрушення були домінуючими. Однак, попри економічну ефективність і доцільність НЕПу, керівництво ВКП(б) наприкінці 20-х рр. з переходом до суцільної колективізації відмовилось від нього.

Чому? :

 

1. Курс на форсовану індустріалізацію, проголошений партією, вимагав відмови від ринку і повернення до адміністративно-командних методів керівництва, до централізації всіх ресурсів.

2. Економічна багатоукладність вимагала і політичного плюралізму, переходу до багатопартійності, демократизації політичної системи або відмови від неї.

3. Наявність приватної власності суперечила партійній програмі та тоталітарному режимові, який перебував у процесі формування тощо.

Отже, перехід до НЕПу був зумовлений об'єктивними обставинами, але був вимушеним тактичним кроком, який не відповідав стратегічним намірам комуністичної партії, і тому вона, вигравши час, заспокоївши маси (в головному село), зміцнивши репресивні потужності тоталітарної системи, відмовилась від нього в кінці 20-х рр.

 

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.064 сек.)