АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Політичні та соціально-економічні зміни,які відбулися на українських землях в кінці ХУ111 – поч.Х1Х ст

Читайте также:
  1. Архітектура та образотворче мистецтво України в кінці ХІХст. – на початку ХХ ст.
  2. Боротьб проти фашизму на українських землях в
  3. Виберіть серед держав ту, що утворилася у 1449 р. і зазначте, яку політику щодо українських земель проводили її правителі у XVст., коли ця держава припинила своє існування.
  4. Воєнно-політичні події в літку 1919 в березні 1920
  5. Гетьманство Івана Мазепи. Нищення української державності російським царизмом у ХУ111 ст.
  6. Глава 5 ДЕРЖАВА У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА
  7. Громадські рухи й організації. Політичні партії і влада
  8. ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ В ТОТАЛІТАРНІЙ СИСТЕМІ 20-30-Х PP.
  9. Динаміка чисельності музеїв України та кількості їх відвідувачів наприкінці XX – на початку XXI ст.
  10. Додаток 2 - Спеціальні фізичні вправи при ураженні основних нервів верхньої кінцівки
  11. Зародження словянської державності на українських землях. Київська Русь.
  12. ЗАХОПЛЕННЯ Й РОЗПОДІЛ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ЛИТВОЮ, ПОЛЬЩЕЮ ТА ІНШИМИ ДЕРЖАВАМИ

 

Політичні і соціальні зміни, які відбулися в Україні в кінці ХУІІІ – на початку ХІХ ст., були спричинені в першу чергу новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХVIIІ століття перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила велика частина українських земель аж до Дніпра. На південних кордонах зникло Кримське ханство (приєднане до Російської імперії в 1783 році), яке з кінця ХV століття становило постійну воєнну загрозу для українських земель. внутрішньої консолідації більшості українських земель в складі Російської імперії, бо до середини ХІХ століття ця територія залишалася політично й економічно незінтегрованою. Однією з найхарактерніших ознак становища українських земель у складі Російської держави був регіоналізм (виділялися чотири великі регіони, котрі відрізнялися суспільно-політичним і культурним становищем: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна та Південна (Степова).

 

 

Таким чином, українські землі тепер входили до складу двох держав: Австрійської (приблизно 15%) та Російської (понад 80%) імперій.

Не слід перебільшувати процес внутрішньої консолідації більшості українських земель в складі Російської імперії, бо до середини ХІХ століття ця територія залишалася політично й економічно незінтегрованою. Однією з найхарактерніших ознак становища українських земель у складі Російської держави був регіоналізм (виділялися чотири великі регіони, котрі відрізнялися суспільно-політичним і культурним становищем: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна та Південна (Степова).

Характерною особливістю цього періоду була невідповідність між потенційними можливостями України (велика територія і населення, родючі землі, наявність значних запасів корисних копалин тощо) та реальним промисловим розвитком, який гальмувався закріпаченим становищем селянства, нерозвинутим ринком вільної робочої сили тощо. Основна частина промислових підприємств належала поміщикам або ж державі, що майже унеможливлювало вільну ринкову конкуренцію. Особливість промислового розвитку України полягала в тому, що вона мала сільський характер, підприємства знаходились у селах, а не в містах, і на них працювали сезонно в основному кріпаки.



Все ж найголовніша особливість соціально-економічного розвитку цього періоду – швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання.

Основними ознаками цього процесу були:

− розвиток товарно-грошових відносин і поява капіталістичних елементів у сільському господарстві; зростання товарності господарства, поглиблення спеціалізації у виробництві;

− руйнування селянських господарств шляхом скорочення земельних наділів аж до повної ліквідації селянського господарства;

− занепад кріпосницької мануфактури і початок з 30-х років ХІХ ст. промислового перевороту.

Згідно з першим поділом Польщі (1772 р.) Галичина відійшла під владу Австрійської імперії. Вона була об’єднана з польськими землями, одержавши назву Королівство Галіції і Лодомерії. Таке штучне об’єднання Галичини принесло великі проблеми для українського населення. Потрапивши під владу Австрії, Галичина опинилась в інших політичних умовах, ніж жила до цього часу (у Речі Посполитій всім керували магнати і шляхта, а тут була сильна абсолютна влада монарха).

Предметом найперших заходів австрійського уряду було наведення порядку і дисципліни. Імператриця Тереза та її син Йосиф ІІ проводили політику Просвітництва, яка мала на меті покращити матеріальне становище жителів, котрі б були оплотом влади, полегшити їм доступ до освіти тощо, щоби зробити їх свідомими громадянами імперії. Згалом на той час становище українців Галичин характеризувалося крайнім зубожінням та моральним занепадом.

Реформи австрійської адміністрації проводились у трьох напрямках: сільське господарство; церква; освіта.

І.

· В 1779 р. імператорським патентом поміщикам наказувалося поводитися з селянами «по людські», а селяни отримали право скаржитися до суду на свавілля панів.

· Патентом 1781–82 рр. проголошувалося звільнення селян від особистої залежності від поміщиків і чітко визначався розмір панщини (до 30 днів на рік).

‡агрузка...

· Суд над селянами тепер мали здійснювати державні чиновники, а не поміщики. Новим карним законом заборонялось застосовувати у слідстві тортури.

· В 1798 р. було дозволено викуп з панщини за згодою поміщика.

· Обмежувалось лихварство (євреї повинні були платити гроші за землю, інакше їм заборонялося жити на селі).

ІІ.

· 1774–76 рр. – заборонено примушувати греко-католиків переходити в католицизм та вживати термін «уніат» як образливий.

· 1781 р. – урівняно в правах Католицьку, Греко-католицьку та Протестантську церкви (до 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину).

· Церква була підпорядкована державі, а священики отримали статус державних службовців.

· Євреї, котрі раніше розглядалися як релігійна група, тепер були зрівняні в правах з іншими націями.

ІІІ.

Релігійні реформи були тісно пов’язані з освітніми.

· 1773 р. – ліквідовано орден єзуїтів, який панував у гімназіях та університетах.

· На місці Єзуїтської академії у 1784 р. було відкрито Львівський університет, а в ньому з 1787 р. по 1809 р. діяв так званий “Руський інститут”, де на філософському та богословському факультетах рідною мовою вчилися українці Галичини.

· З 1774 р. по 1784 р. у Відні при церкві св. Варвари діяла греко-католицька семінарія для підготовки священиків для Галичини, а пізніше було відкрито семінарії у Львові та інших містах.

· Запроваджувалась мережа початкових і середніх шкіл (1777 р. – наказом про загальну освіту вводилося п’ять типів шкіл, на початковому етапі навчання дітей велося рідною мовою).

Таким чином, проведені реформи найбільше позначилися на долі українських селян та духовенства. Правда, реформи не ліквідували соціальних протиріч, особливо між селянством та поміщиками, але тепер у боротьбі за свої права селяни все більше вдавалися не до бунту, а до захисту закону. Масовими явищами стали суди селян із своїми поміщиками. Наслідком згаданих реформ стала лояльність галицького селянства та духовенства до Габсбурзької династії, за що під час революції 1848 р. галичан називали «тірольцями Сходу» (Габсбургів у революції 1848 року найбільше підтримували жителі відсталої провінції Тіроль). Звичайно, не слід перебільшувати значення цих реформ. Хоч становище галичан значно покращилось, уряд Австрії дивився на Галичину перш за все як на об’єкт визиску. Основна мотивація зводилась до швидкої наживи, бо були плани обмінятися з Прусією чи Росією на якісь інші території. Панівною нацією в Галичині і далі залишалися поляки, яким у всьому надавались переваги.

 

2.Проаналізуйте першу хвилю національного відродження

в Наддніпрянській Україні на початку ХІХ ст.

Що таке національна самосвідомість? Це – певна сукупність уявлень про територію, культуру, мову, про історичне минуле свого народу, на основі чого люди і вважають себе представниками тієї чи іншої національності.

Процес формування української самосвідомості проходив у важких умовах панування великодержавної російської та австрійської ідеології. Носієм української самосвідомості була українська інтелігенція, яка відображала загальнонаціональні інтереси.

Початок українського відродження традиційно пов’язується з виходом у світ «Енеїди» І.Котляревського – першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Хоч цей твір був новим явищем української культури, проте він мав глибоке коріння у минулій козацькій добі.

Українська шляхта, захищаючи свої права, відстоювала автономні права України. Нагальні потреби доведення свого права на отримання дворянства збудили інтерес до власної історії, спричинили пошуки історичних документів нащадками козацької старшини. Лідерами автономістського руху були Василь та Григорій Полетики, А.Чепа, В.Чарниш, Ф.Туманський. Яскравим проявом зусиль автономістів кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. була поява «Оди на рабство» В.Капніста та «Історії Русів» – першого трактату новітньої політичної думки України. В.Капніст у 1791 р. їздив з таємною місією до Берліна, щоб викласти там план відриву України від Росії за допомогою Прусії. Головною ідеєю «Історії Русів» (автор її невідомий, хоч є багато версій щодо авторства – Г.Полетика,О.Кониський ) була ідея відновлення автономних прав України. На основі різноманітного історичного матеріалу в «Історії Русів» доводиться те, що народ України – безпосередній і єдиний нащадок давніх русів, що Україна з найдавніших часів мала свою автономію.

Характерним типом діяча першої хвилі національного відродження був тип «малороса», який поєднував симпатію до України, її природи, пісень тощо з лояльністю до Російської імперії.

Сильним збудником для українського руху був вплив Французької буржуазної революції та поширення романтизму, який прославляв народ, його культуру, традиції. Вплив романтизму виявився у збиранні і виданні етнографічних матеріалів (1819 р. – М.Цертелєв видав першу збірку українських історичних дум; 1827 р. – видання українських пісень М.Максимовича тощо). З’являються перші фахові історичні праці (1822 р. – вийшов 4-томник видання "История Малой России" Д.Бантиш-Каменського; 1842–1844 рр. – 5-томна "История Малороссии" М.Маркевича тощо).

Отже, хоч перша хвиля національного відродження в Наддніпрянській Україні не набула політичної форми, а відбувалася у формі літературно-наукового руху, збирання історичної та фольклорної спадщини створило винятково сприятливе середовище для формування української національної свідомості, становлення української національної ідеї, оскільки давало конкретну інформацію про історичне коріння та культурну відмінність українського народу.

2. Особливості декабристського руху в Україні та його вплив на суспільно-політичну думку в ХІХ ст.?

Поширення нових західних інтелектуальних та політичних течій підготувало грунт для створення в Україні таємних полі-тичних товариств. Під впливом ідей Просвітництва з’являють-ся масонські ложі. В 1818 р. масонські ложі виникли в Києві (“З’єднані слов’яни”) та у Полтаві (“Любов до істини”). Серед їхніх членів були відомі українські діячі: І.Котляревський, В.Капніст, В.Лукашевич та інші. Хоч ці ложі створені в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Ложі були клубами, де місцеві ліберали обговорювали політичні питання. Багато членів масонських лож в Україні ввійшло до складу декабристських організацій.

Україна поряд із Санкт-Петербургом стала основною територією поширення декабристського руху. Ядром декабристського руху в Україні стало Правобережжя. Тут була розквартирована друга армія, офіцери якої служили в Західній Європі під час наполеонівських війн.

В 1821 р. у місті Тульчині на Поділлі утворилось “Південне товариство” декабристів, головою якого був полковник П.Пестель (“Північне товариство” виникло у Петербурзі в 1822 р.). Крім Тульчина, “Південне товариство” мало свої осередки у Кам’янці і Василькові. У 1823 р. у Новгороді-Волинському виникло “Товариство з’єднаних слов’ян”, очолюване офіцерами братами Борисовими та польським дворянином Ю.Люблінським. Серед змовників було багато нащадків козацької старшини (зокрема брати Муравйови-Апостоли з роду гетьмана Д.Апостола тощо). Як і масонські ложі, декабристський рух проявляв байдужість до проблем України. Проект конституції П.Пестеля не визнавав за народами Російської імперії права на самовизначення, а українці розглядалися як корінний російський народ.

Декабристський рух в Україні мав певні специфічні риси, які відрізняли його від руху в Росії. Найвиразніше це проявлялось у діяльності “Товариства з’єднаних слов’ян”, в його панславістських ідеях. Програма товариства ставила за мету не лише знищення самодержавства і кріпацтва, а й утворення федерації слов’янських демократичних республік. Восени 1825 року “Товариство з’єднаних слов’ян” об`єдналось з “Південним товариством”. Після повстання 14 грудня у Петербурзі та виступу Васильківського піхотного полку під проводом С.Муравйова-Апостола декабристський рух було розгромлено.

Причинами поразки буливідсутність підтримки повстання з боку народних мас; нерішучість керівників повстання у вирішальний час, коли треба було перейти до наступальних дій.

Однак виступ декабристів, зокрема "Товариства з’єднаних слов’ян", залишив помітний слід у розвитку політичної думки в Україні. Висунута ними ідея федеративної слов’янської держави знайшла своє продовження у політичних програмах наступних діячів національно-визвольного руху, зокрема в Кирило-Мефодіївському братстві.

4.Утворення діяльність Кирило-Мефодіївського товариства

У січні 1846 р. в Києві виникла таємна суспільно-політична організація – Кирило-Мефодіївське братство. Спочатку ця організація сформувалась навколо групи молодих людей, які разом зі студентами-товаришами відвідували лекції проф. Миколи Костомарова зі слов’янської міфології. Вивчення народної творчості українців та інших слов’янських народів наштовхнуло Костомарова на ідею слов’янської єдності.

Організаторами Кирило-Мефодіївського братства стали представники інтелігенції: М.І.Костомаров, М.І.Гулак, В.М.Білозерський. Згодом до нього увійшли письменник Пантелеймон Куліш, студенти Київського університету О.В.Маркевич, О.О.Навроцький, Г.В.Андрузький, О.Д.Тулуб та інші. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т.Г.Шевченко.

Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства була синтезом ідей трьох рухів: українського автономістичного, польського демократичного, російського декабристського в Україні. Братчики виробили програмні документи, до яких входили: «Статут і правила товариства», написані Білозерським, а також «Книга буття українського народу», або «Закон Божий», автором якої був Костомаров. В останньому документі розвивається ідея про те, що український народ завдяки своїй волелюбності та демократичності звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків – від аристократизму. Програма Кирило-Мефодіївського братства вироблялась у гострих дискусіях. Це, насамперед, виходило з того, що П.Куліш наголошував на національному, М.Костомаров – на загальнолюдському і християнському, а Т.Шевченко – на соціальному елементі. Кожний з цих елементів знайшов своє відображення в «Книзі буття...».

Основними завданнями, які ставили перед собою члени Кирило-Мефодіївського братства, були: ліквідація кріпацтва і скасування станів, поширення освіти серед народних мас, об’єднання всіх слов’янських народів в одну рівноправну федерацію, в якій кожний народ мав би свою державність.

Українському народові відводилась провідна роль в організації всіх слов’ян на визвольну боротьбу. Центром всієї федерації мав стати Київ. У членів товариства були розбіжності щодо тактики, а саме: Костомаров і Куліш вважали шляхом практичного втілення в життя програми поступові реформи, а Шевченко і Гулак – збройне повстання та повалення самодержавства.

Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити свої наміри, бо було розгромлене вже навесні 1847 р. за доносом студента Олексія Петрова. Членів товариства заарештували і після слідства заслали в різні місця, заборонивши повертатись на Україну і працювати на ниві народної освіти. Суворе покарання братчиків мало стати пересторогою для тих, хто б намагався піти далі їхнім шляхом. Шевченка віддали в солдати на 10 років.

Проте ідеї братства глибоко ввійшли в світогляд тогочасної інтелігенції, створили грунт для наступних поколінь українських діячів. Це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби.

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства, цього українського відповідника національних організацій, що виникли по всій Європі (“Молода Італія”, “Молода Німеччина”, “Молода Польща” тощо), полягало в тому, що воно органічно поєднало національні та демократичні ідеї. Вироблена кирило-мефодіївцями ідея слов’янської єдності з центром у Києві протистояла концепції централізованої слов’янської імперії з центром у Петербурзі.

5. Діяльность «Руської трійці»

на західноукраїнських землях.

У 30–40-х рр. XIX століття центром національного життя на західноукраїнських землях (перебували в складі Австрійської імперії) став Львів. Тут створюється і починає діяти громадсько-культурне об`єднання романтиків “Руська трійця. Її засновниками були Маркіян Шашкевич (1811–1843 рр.), Іван Вагилевич (1811–1866 рр.) та Яків Головацький (1814– 1888 рр.) – у той час студенти Львівського університету і вихованці католицької духовної семінарії. Ініціатори створення “Руської трійці” прагнули внести революційні зміни в тогочасну літературу шляхом впровадження в неї народної мови. Вони займалися збиральницькою, дослідницькою, видавничою й публіцистичною діяльністю в сфері широкого кола гуманітарних наук (народознавства, фольклористики, мовознавства, літературознавства, історіографії та інше), а також літературно-художньою та перекладацькою діяльністю. Їхні виступи були спрямовані на утвердження живої розмовної мови в літературі, на створення цією мовою шкільних підручників, на впровадження рідної мови в повсякденний ужиток інтелігенції тощо.

«Русалка Дністровая» – збірка, видана в 1837 році в Будапешті, авторами якої були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Це перша народна книга, що поклала початок новій демократичній культурі на західноукраїнських землях. Її зміст пронизаний тяжінням до традицій власної державності та політичної незалежності, возвеличенням національно-визвольної боротьби, поетизацією народних героїв (Морозенка, Довбуша, козаків, гайдамаків). Основна частина тиражу «Русалки Дністрової» була конфіскована, й тільки двісті примірників розійшлося по Галичині й Україні. Після виходу в світ «Русалки Дністрової» діяльність «Руської трійці» припиняється, але все ж таки поступ у національному відродженні продовжується.

У 1846 році в Лейпцігу вийшла публіцистична стаття Якова Головацького «Становище русинів в Галичині», в якій були формально визначені основні програмні засади українського національного руху. Наслідком діяльності у дусі цих програмних засад стало видання братами Яковом та Іваном Головацькими альманаху «Вінок русинам на обжинки» (Відень, 1846–1847 рр.). Цей альманах продовжував традиції «Руської трійці».

Слід погодитися з думкою І.Франка, який оцінив діяльність “Руської трійці” (зокрема видання “Русалки Дністрової”) як “явище наскрізь революційне”. Ця революційність полягала перш за все у розриві із старою традицією літератури церковнослов’янською мовою. Вони ввели народну мову галицьких українців в літературну і довели, що між їхньою мовою і мовою наддніпрянських українців немає суттєвих відмінностей – отже, вони становлять один і той самий народ. Тому їхня діяльність стала віхою у розвитку українського національного руху в Галичині, подібно до діяльності Кирило-Мефодіївського товариства в Наддніпрянській Україні.

6. Головні здобутки українців Галичини в революції 1848–1849 рр. в Австрійській імперії.

13 березня 1848 р. відбулось революційне повстання у Відні, згодом в Будапешті. Абсолютизм захитався. 15 березня цісарським патентом проголошувалась Конституція (свобода слова, друку, зборів та ін.).

Головні здобутки українців у революції в 1848–1849 рр.:

1. Скасування панщини. 22 квітня оголошено циркуляр, згідно з яким з 15 травня 1848 р. «всі панщинні роботи і підданські данини скасовуються за винагороду в майбутньому за рахунок держави». За сервітути (пасовища, ліси) селяни зобов’язувалися платити дідичам на основі «добровільної» згоди. Таким чином, скасування панщини в Галичині відбулося «зверху» майже на 5 місяців швидше, ніж в самій Австрії.

2. 2 травня 1848 р. утворено першу українську політичну організацію – Головну Руську Раду (ГРР). До неї входило 66 представників духовенства і світської інтелігенції. Головою було обрано єпископа Григорія Яхимовича. Друкованим органом стала «Зоря Галицька». Її тираж складав 4000 примірників, почала виходити з 15 травня 1848 р. На засіданні 10 травня Головна Руська Рада прийняла відозву «Будьмо народом». Центральною проблемою для ГРР була боротьба за відокремлення польських земель від української Галичини. Надалі було утворено близько 50 місцевих Руських Рад.

3. Червень 1848 р. – участь представників ГРР у слов‘янському конгресі в Празі, де вперше на такому рівні заманіфестовано окремішність українців від інших народів.

4. Українці взяли участь у перших виборах до парламенту (червень 1848 р.). З 383 місць у парламент було обрано 96 депутатів від Галичини, 39 з яких – українці (27 селян і 9 священиків, 3 світські особи). Знаменитою є промова німецькою мовою селянина з Богородчанщини Івана Капущака.

5. З травня 1848 р. дозволено навчання українською мовою в народних школах, у гімназіях введено обов’язкове вивчення української мови, а у Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури (очолив Я.Головацький).

6. Проходили перші вистави українського театру в Коломиї. Стараннями М.Верещинського та І.Озаркевича було поставлено «Наталку-Полтавку».

7. Відкрито перші читальні (в Коломиї, Львові). У Львові відкрито «Галицько-Руську Матицю» – українське видавництво дешевих книг. На народні кошти у Львові відкрито Народний дім, який став центром культурно-освітньої роботи в краї.

8. В жовтні 1848 р. у Львові було проведено так званий з’їзд діячів українського культурно-освітнього руху «Собор руських учених». В ньому взяли участь 118 представників. Всього працювало 9 секцій: богослов’я, права, філософії, природознавства, історії, географії тощо. Однією з головних проблем була проблема української мови.

9. Створено національні гвардії (ополчення та батальйони руських гірських стрільців). Вони налічували близько 1,5 тис. чоловік. Проте згодом реакція взяла гору і революційний рух було придушено. Розпущено парламент, відновлено необмежену владу монарха (1851 р.), запроваджувалась цензура. До 1854 р. Галичина перебувала на воєнному становищі. Таким чином, більшість національно-політичних та культурних здобутків українців Галичини було зведено нанівець.

 

7.Реформи 60-х –70-х рр.Х1Х ст. в Російській імперії,та іх наслідки для українських земель.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.024 сек.)