Становлення незалежної держави. Проблеми внутрішньої та зовнішної політики України в кінці ХХ – поч. ХХI ст

1.Оознаки творення української державності, конституційний процес та його завершення в 90-х роках.

Наступні події нашої історії підтверджують, що найлегшим був етап проголошення української державності, найважче виявилось творити, будувати свою власну державу.

Після проголошення незалежності одним з найперших державотворчих кроків стало запровадження атрибутів державності.

4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла закон "Про державний кордон України", який проголошував недоторканність кордонів, визначав порядок їхньої охорони та правила переходу.

12 грудня 1991 р. Президент України підписав Указ "Про утворення державного митного комітету України", хоча за спеціальною домовленістю кордони між державами СНД визнавались "прозорими" – без митного контролю.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія парламенту прийняла постанову "Про військові формування на Україні", було утворено Міністерство оборони України на чолі з генералом К.Морозовим.

6 грудня 1991 р. прийнято Закон "Про збройні сили України".

4 листопада 1991 р. прийнято Закон "Про національну гвардію України".

20 вересня 1991 р. постановою Верховної Ради була утворена Служба національної безпеки (з березня 1992 р. СБУ).

5 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла закон "Про прокуратуру".

8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про громадянство України". Громадянство надавалося всім, хто на момент набуття чинності Закону проживав на території України і не був громадянином інших держав, не заперечував проти отримання громадянства України.

Особливе місце у державній атрибутиці посідають гімн, герб та прапор.

· 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради затвердила музичну редакцію Державного гімну "Ще не вмерла Україна".

· 4 вересня 1991 р. після триразового голосування синьо-жовтий національний прапор урочисто піднято над будинком парламенту.

· 28 січня 1992 р. постановою Верховної Ради він був затверджений Державним прапором.

· 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України.

Запровадження власної грошової одиниці.

· Листопад 1990 р. – запроваджено картки споживача, товари продавалися за умови одночасної оплати їх не лише рублями, а й одноразовими купонами. Ненасиченість ринку товарами, незахищеність купонів бажаного результату не дали.

· З 10 січня 1992 р. роль валюти в умовах галопуючої інфляції виконували нові купони багаторазового використання з певним захистом (виготовлені у Франції).

· 2 вересня 1996 р. відповідно до Указу Президента Л.Кучми на зміну купону прийшла справжня національна валюта – гривня.

Реорганізація органів влади:

· 25 лютого 1992 р. підписано Указ Президента "Про зміни в системі центральних органів державної виконавчої влади в Україні".

· 28 лютого 1992 р. Указом Президента "Про Державну Думу України" було утворено постійно діючий орган, який очолив Президент. Держдума проіснувала до кінця року і не стала ефективним органом управління.

· 5 березня 1992 р. утворено інститут представників Президента, як найвищих посадових осіб виконавчої влади на місцях. Проте в 1994 р. Верховна Рада ліквідувала цей інститут влади.

Оцінюючи реорганізацію органів влади, слід сказати, що до сьогодні вона є неефективною, її реформування та реорганізація не завершені. В основі державного устрою республіки відбулося, по суті, механічне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади, що зумовлює чимало внутрішніх протиріч і навіть протистоянь різних гілок влади.

Конституційний процес.

"Декларація про державний суверенітет України", прийнята 16 липня 1990 р., стала правовою основою концепції нової Конституції України, але події 24 серпня 1991 р. внесли серйозні корективи у розвиток конституційного процесу.

Проте винесення на всенародне обговорення у 1992–1993 рр. двох варіантів проекту Конституції України закінчилось невдачею. Верховна Рада не затвердила жоден з них, чинною залишилася Конституція УРСР 1978 р., до якої було внесено понад 200 поправок.

Після того як Президентом України став Л.Кучма, було створено нову Конституційну комісію, але через протистояння гілок влади і боротьбу політичних сил вона теж не була результативною.

Певним компромісом став Конституційний договір, схвалений Верховною Радою 8 червня 1995 р., який створив умови для активізації конституційного процесу.

У червні 1996 р. Верховна Рада розглянула проект Конституції в другому читанні. Найбільш спірними питаннями були:

статус республіки Крим; державна мова; державна символіка; приватна власність; розподіл владних повноважень.

Президент Л.Кучма уже готував Указ про проведення референдуму з питання затвердження Конституції.

Нарешті, робота п'яти узгоджувальних комісій дала свої наслідки – в ніч з 27 на 28 червня 1996 р. основні положення були погоджені і затверджені, а вранці 28 червня 1996 р. Конституція України прийнята.

В Конституції України (XV розділів) визначено базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їхні взаємовідносини та компетенція, права, свободи, обов'язки громадян, закріплено територіальний устрій України, визначено порядок внесення змін та перехідні положення.

Затвердження основного закону держави створило юридичне підгрунтя для дальшого розвитку конституційного процесу і утвердження правової, демократичної суверенної України.

2.Парламенти України.

Перші порівняно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР відбулися в березні 1990 р.

На 450 мандатів претендувало близько 3 тис. кандидатів, у середньому по шість-сім осіб на одне місце.

Хоч вибори відбулися ще в умовах монополії КПУ на засоби масової інформації, Демократичний блок домігся значного успіху: з 442 обраних депутатів Верховної Ради УРСР його підтримкою користувалися 111.

Демблок отримав перемогу у п'яти областях: Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та Київській, причому у Львівській області усі 24 мандати одержали кандидати від Руху.

У Верховній Раді утворилася парламентська більшість із комуністів і консерваторів ("група 239") та парламентська опозиція. Народна рада, до складу якої увійшло 125 осіб, очолив Народну раду депутат, академік І.Юхновський.

На початку червня відбулися вибори голови Верховної Ради, на цей пост претендувало 10 кандидатів. Комуністична більшість обрала головою парламенту В.Івашка, який одночасно був керівником комуністів республіки. Першим заступником став І.Плющ, заступником – В.Гриньов. З липня 1990 р. головою Верховної Ради УРСР обрано Л.Кравчука, а з 5 грудня 1991 р. – І.Плюща.

З перших днів роботи Верховної Ради опозиція відігравала помітну роль. Її представники (І.Юхновський, О.Ємець, Д.Павличко, Л.Танюк, В.Яворівський та ін.) очолили 7 із 23 постійних комісій українського парламенту.

Історичною заслугою Верховної Ради України, обраної в березні 1990 р., стало прийняття нею Декларації про державний суверенітет України та Акта про незалежність України.

Другі (дострокові) вибори до Верховної Ради України відбулися в березні 1994 р.

У 450 виборчих округах окружними комісіями було зареєстровано 5833 кандидати у народні депутати України, в середньому по 13 осіб на один депутатський мандат.

На виборах, що проходили у два тури, з 27 березня до 10 квітня, було обрано 338 народних депутатів, половина з них – члени політичних партій. Найбільше місць отримала в парламенті КПУ – 101. Союзники комуністів СПУ і Сел ПУ здобули відповідно 14 і 18 мандатів. Рух мав у парламенті 20 своїх членів (6%). Решта партій спромоглися провести у Верховну Раду від одного до дев'яти своїх представників.

Отже, найбільшого успіху домоглися ліві партії, які контролювали понад третину мандатів: КПУ – 25%, СПУ – 5%, Сел ПУ – 6%.

Успіх комуністів на Сході, а націонал-радикалів на Заході відображав глибоке невдоволення виборців політикою правлячої еліти і кризу демократичного блоку, який не зумів запропонувати реальної альтернативи складній економічній ситуації.

18 травня 1994 р. головою Верховної Ради України обрано лідера соцпартії О.Мороза, першим заступником – О.Ткаченка, заступником – О.Дьоміна (пізніше В.Мусіяку).

Доробком другого українського парламенту стало значне розширення правової бази реформ (прийнято 753 закони), прийняття нової Конституції України, посилення контролюючих функцій вищого законодавчого органу (започатковані парламентські слухання, дні уряду).

Однак продовжувались серйозні протиріччя між гілками влади, незбалансованість їх повноважень, політичні протистояння, прийняття заполітизованих недіючих законів.

Треті вибори до Верховної Ради України відбулися 29 березня 1998 р. за новим виборчим законом – змішаною мажоритарно-пропорційною системою (225 депутатів від політичних партій і блоків, які подолали 4% бар'єр і 225 – від одномандатних округів).

У виборах взяло участь 30 партій і блоків, чотирипроцентний бар'єр подолало 8:

1. Компартія України – 24,7%, всього 121 місце.

2. Народний рух України – 9,4%, всього 40 місць.

3. Соціалістична та Селянська партії – 8,6%, 34 місця.

4. Партія зелених України – 5,4%, 19 місць.

5. Народно-демократична партія – 5%, 30 місць.

6. Об'єднання "Громада" – 4,7%, 22 місця.

7. Прогресивна соціалістична партія – 4,04%, 16 місць.

8. Соціал-демократична партія України (об'єднана) – 4,02%, 16 місць.

12 травня 1998 року XIV сесія Верховної Ради України розпочала свою роботу. Відкрила сесію і зачитала текст присяги найстарший за віком депутат від Івано-Франківщини Слава Стецько.

На посаду голови Верховної Ради претендувало понад 50 депутатів (тільки кандидатура П.Симоненка пропонувалась чотири рази). Врешті, після довгих спроб головою Верховної Ради обрано представника Селянської партії О.Ткаченка, заступниками – А.Мартинюка і В.Медведчука.

Наступні вибори до Верховної Ради України відбулися 31 березня 2002 року за змішаною мажиротарно-пропорційною системою.У виборах взчло участь 33 партії і блоки,чотирохпроцентний барєр подолало шість. Найбільшу довіру народу одержав блок “Наша Україна” – 23,6 %,в Івано-Франківській області – 74,6%., на другому місці була КПУ – 21,8 %,в області тільки –2,2 %,/на попередніх виборах комуністи мали 24,7 % голосів/.Політичний блок “НашаУкраїна “ одержав найбільшу підтримку виборців в 17 областях України. Блок “За єдину Україну” одержав підтримку 11,8 % виборців /в області –2,5 %/, хоча по мажиротарних округах представники від влади одержали найбільше мандатів – 66. /”Наша Україна – 42/ За пропорційною системою /набрали більше 4 % голосів/ в склад парламенту ввійшли – СПУ /7,3%/,БЮТ/7,3 %/,СДПУ/о/-6,3%.

В травні 2002 р. обрано керівний склад парламенту - головою Верховної Ради України – Володимира Литвина,заступниками –Генадія Васильєва і Олександра Зінченка,після обрання в 2003 році генеральним прокурором України Генадія Васильєва першим заступником Голови Верховної Ради обрано Адама Мартинюка.

З 2000 року в українському парламенті ведеться складна і напружена робота по реформуванню політичної системи влади та внесенню змін до Конституції України.

Її суть зводиться до:

-переходу до парламентсько – президентської форми правління;

-перерозподілу влади і відповідальності між Парламентом, Презедентом і урядом України;

-зміни у виборчій системі – перехід до пропорційної системи виборів та ін.

3. Президенти та уряди України

В липні 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла пакет законів щодо запровадження посади Президента в республіці; з вересня 1991 р. розпочалось висунення кандидатур.

Визначений законом рубіж у сто тисяч підписів змогли подолати лише сім (із 45 претендентів, які одержали підписні листи): В.Гриньов, Л.Кравчук, Л.Лук'яненко, О.Мороз, Л.Табурянський, О.Ткаченко, В.Чорновіл, І.Юхновський. (У ході передвиборчої кампанії О.Ткаченко свою кандидатуру зняв на користь Л.Кравчука).

1 грудня 1991 р. 32 млн. громадян (84% внесених у списки виборців) взяли участь у голосуванні.

Л.Кравчук отримав 20 млн. голосів (62%) і став першим всенародно обраним Президентом України.

В.Чорновіл був на другому місці і одержав 7,4 млн. голосів виборців (23,3%).

В основі програми Л.Кравчука було 5 "Д" – Державність, Демократія, Достаток, Духовність, Довіра, але реалізувати вдалось частково лише одне – Державність. Справді, основи державності в 1991–1994 рр. було закладено. Проте ряд економічних, політичних, духовних проблем не тільки не було вирішено, вони ще більше загострились і привели до економічної, політичної, духовної кризи.

Уряд першого прем'єр-міністра незалежної України В.Фокіна (листопад 1990 – жовтень 1992 р.) припустився ряду серйозних прорахунків:

- погодився з нав'язаною російською стороною оцінкою частини вкладу України в економіку СРСР – 16,37%, тоді як більшість економістів оцінюють 21–23%, хоча і погодженої частини Україна не отримала;

- дозволив двотижневе (з 2 по 16 січня 1992 р.) масове і безконтрольне пограбування України Росією);

- перехід Росії на світові ціни за енергоносії призвів до великого державного боргу, залежності України від поставок пального з Росії; відхід від ринкових реформ привів до спаду виробництва, зниження рівня життя, некерованості економіки.

Уряд Л.Кучми (листопад 1992 р. – жовтень 1993 р.) мав надзвичайні повноваження, але економіка України продовжувала розвалюватися. За 9 місяців 1993 року виробництво промислової продукції знизилося на 21%.

В жовтні 1993 р. Президент України сам очолив Кабінет Міністрів (виконуючим обов'язки був Ю.Звягільський), але стабілізувати економіку не вдалося й урядові Кравчука-Звягільського. У першому кварталі 1994 р. національний дохід скоротився проти відповідного періоду 1993 року на 36%, обсяг виробництва промислової продукції на 38,4%.

До парламентських і президентських виборів 1994 року Україна підійшла у стані глибокої кризи.

Процес зміни політичної влади в Україні завершили другі президентськівибори, що проходили в червні – липні 1994 р.

На посаду президента було зареєстровано сім кандидатів: В.Бабич, Л.Кравчук, Л.Кучма, В.Лановий, О.Мороз, І.Плющ, П.Таланчук.

27 червня у першому турі виборів найбільше голосів набрали Л.Кравчук (37,68%) і Л.Кучма (31,25%), які вийшли в другий тур.

У другому турі 10 липня 1994 р. Л.Кучма набрав 52,14% голосів, Л.Кравчук – 45,06%.

Л.Кучма вів передвиборну боротьбу під гаслами:

− відновлення зв'язків з Росією та іншими країнами СНД;

− надання російській мові статусу офіційної;

− боротьби з корупцією та організованою злочинністю;

− зупинити спад і стабілізувати економічну ситуацію в країні.

Л.Кучма спирався на підтримку промислового директорату, частини державної номенклатури і лівих політичних сил (в т.ч. комуністів). Національно-демократичні сили підтримували Л.Кравчука.

Після виборів була зроблена спроба перейти до реалізації соціально-економічних реформ. Новообраний Президент переніс центр уваги з питань ідеологічних на економічні, зайняв центристську позицію для згуртування всіх сил суспільства.

Однак і на цьому етапі розбудови Української держави досягти значних успіхів не вдалось, відчувались серйозні протиріччя між гілками влади, економічна і політична криза поглибилась.

Кабінет Міністрів залишався найнестабільнішим - пішли у відставку уряди:

В.Масола – червень 1994 р. – березень 1995 р.;

Є.Марчука – березень 1995 р. – травень 1996 р.;

П.Лазаренка – травень 1996 р. – липень 1997 р.

В.Пустовойтенка – липень 1997 р. – грудень 1999 р.

В.Ющенка – грудень 1999 р. – червень 2001 р.

З червня 2001 до листопада 2002 р. Кабінет Міністрів України очолював А.Кінах. В листопаді 2002 році Премєр-міністром України обрано Віктора Януковича.

З червня 1999 р. почалась передвиборна кампанія по виборах третього Президента незалежної України 31 жовтня 1999 р.

Кандидатами в Президенти України зареєстровано 15 осіб: О.Базилюк, Н.Вітренко, М.Габер, В.Кононов, Ю.Костенко, Ю.Кармазін, Л.Кучма, Є.Марчук, О.Мороз, В.Онопенко, П.Олійник, О.Ржавський, Г.Удовенко, П.Симоненко, О.Ткаченко. В першому турі виборів більшість голосів набрав Л.Кучма – 36.38%, П.Симоненко – 22.38%.

14 листопада 1999 р. відбувся другий тур виборів. Президентом України на наступні п’ять років обрано (56% голосів виборців) Л.Д.Кучму.

В 2004 році розпочалася активна підготовка до чергових виборів Президента України.

4.Особливості економічної політики, причини кризови явищ

в суспільно-економічному житті України в 90-і рр. ХХ – поч. ХХ1 ст.

Політична незалежність України не стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Україна самостійно не обрала своєї моделі переходу до ринку, а була втягнута в ринкові перетворення за російським зразком, які також себе не виправдали.

Вже навесні 1992 р. Україна знаходилась в кризовій ситуації. Так, національний дохід в 1991 р. знизився на 10%, а наступного року – на 14%. Валова продукція промисловості за 1991 – 1992 рр. скоротилася на 13,4%, сільського господарства – на 18%. Виробництво товарів народного споживання становило 84% рівня 1990 р.

На кінець 1992 р. економіка із стану глибокої кризи вступила в етап некерованої руйнації. Інфляція досягла рубежу 50%.

В 1993 р., незважаючи на надзвичайні повноваження уряду Л.Кучми, економіка продовжувала розвалюватися. Випуск товарів народного споживання за 1993 р., скоротився на 21,3%. Виробництво промислової продукції знизилось на 21%. Інфляція перевищила 75%.

В першому кварталі 1994 р. національний дохід скоротився на 36% проти відповідного періоду минулого року, обсяг промислової продукції – на 38%.

Зниження інфляції в середині 1994 р. було досягнуто, головним чином, за рахунок відстрочення бюджетних виплат і величезного зростання заборгованості. Наприклад, виконання бюджетного фінансування на освіту становило 64%, медицину – 69%, культуру – 30%. Тіньовий сектор економіки сягнув у кінці 1994 р. 60%, грошова маса, що перебувала поза банківським обігом, становила 40%.

Купівельна спроможність зменшилась у 5 разів, за межею бідності опинилося близько 70% населення, а кількість багатих становить до 10%.

У жовтні 1994 р. було проголошено курс на прискорення реформування як єдиний вихід із кризи і досягнення економічної стабілізації.

Основними напрямками реформування стали:

− фінансова стабілізація, послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи;

− регульована та контрольована державою лібералізація цін;

− структурна перебудова виробництва на основі ринкової економіки;

− лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків;

− соціальний захист населення, підтримка власного виробника, вирішення соціальних, духовних проблем.

Ліберально-монетаристська модель реформування не змогла подолати кризові явища і вирішити соціальні проблеми.

В 1995 р. було визнано необхідність кореляції реформ, пошуку власної, української моделі ринкового трансформування економіки. Нові ідеї лягли в основу програми антикризових дій, яку Президент обнародував в 1997 р.

В економічній сфері в 1995–1999 рр. відбулися певні зрушення, появилися паростки позитивних тенденцій:

− часткова, але періодична фінансова і цінова стабілізація, зниження інфляції;

− певні структурні зрушення: недержавний сектор виробництва в 1998 р. виробляв 66% промислової продукції;

− започаткувався процес повернення капіталу в Україну;

− інтенсифікувався процес приватизації, мала приватизація фактично завершена;

− відбулося роздержавлення землі і майна сільськогосподарських підприємств та інше.

Проте ці тенденції не набули сталого характеру.

В 1998 р.:

− збитково працювали 51% підприємств;

− нову конкурентноспроможну продукцію освоїли тільки 9% підприємств;

− на кінець 1998 р. знову почався спад промислового виробництва на 2–3% (в загальному спад промислового виробництва порівняно з 1990 р. 60%);

− зросла заборгованість по зарплаті, її рівень досяг 7 млрд. гривень;

− скоротилося виробництво зерна на 58%, молока – на 76%, цукру – на 60% в порівнянні з 1990 р.;

− життєвий рівень населення знизився у 10–20 разів порівняно з 1990 р., спостерігається стрімкий ріст безробіття і т.д.

Можна називати безліч причин, які привели українське суспільство до такого катастрофічного стану, але серед них треба насамперед визначити дві загальні:

1. Продовження і наслідки тих кризових явищ, які мали місце в радянській економіці, особливо в 70-х – на поч. 80-х років.

2. Помилки, прорахунки, негативні явища, які допущені і зроблені на етапі розбудови уже самостійної Української держави.

Про першу групу причин і явищ уже йшла мова, серед других можна назвати:

− нерішучість і стихійність у проведенні реформ;

− повільне реформування правової бази, недієвість прийнятих законів;

− протистояння між гілками влади і недієздатність урядів України;

− недостатня увага і недосконалий механізм соціальних компенсацій;

− зовнішньоекономічні прорахунки, за безцінь вивезені величезні багатства за межі України;

− неефективна, антиселянська аграрна політика, пограбування села;

− наявність величезного бюрократичного, командно-адміністративного апарату, диктат центру;

− економічну свободу одержав не законний власник, виробник, господар, а директорський корпус, адмінапарат, мафіозні структури;

− нехтування, неувага до виховної, духовної, моральної сфери і т.д.

Певна стабілізація економічної ситуації почалася з 2000 року.В Україні зростають темпи економічного розвтику,вони найвищі серед країн СНД. Ріст ВВП за останні роки становить 16-20 %,інфляція на рівні 5 відсотків.

Збільшився випуск продукції кінцевого виробництва,зокркма в машинобудуванні,легкій та харчовій промисловості.

Відчутним став перелом у реформуванні відносин власності. Три чверті від загального обсягу промислової продукції виробляється недержавними підприємствами. Здійснено роздержавлення сфер будівництва, транспортуторгівлі.

Відбуваються позитивні зміни на селі,де реалізується земельна реформа. Практично вся аграрна продукція виробляється в приватному секторі.

Намітились тенденції розширення внутрішнього і зовнішнього ринку, збільшення іноземних інвестиції в українську економіку.

Актуальною проблемою влади залишається зниження тінізації економіки, боротьба з корупцією.

Помітні зрушення в соціальній сфері,- зростають реальні доходи населення, поступово скорочується безробіття, заборгованість з виплат заробітної плати, декілька разів підвищувались трудові пенсії,зросли банківські вклади населення. Збережено стабільність грошової одиниці –гривні.

Проте,на початку ХХ1 ст. зроблено лише перші кроки по реалізації завдань економічної,соціальної та духовної політики держави.

5.Особливості сучасної геополітичної ситуації та зовнішньополітичної діяльності незалежної України.

Зовнішня політика української державності протягом всієї багатовікової історії носить виразно демократичний миролюбний курс, хоча, перебуваючи в центрі Європи, вона завжди була важливим об'єктом світової геополітики.

2 липня 1993 р. Верховна Рада схвалила "Основні напрямки зовнішньої політики України".

− Зовнішня політика України спрямована на утвердження і розвиток незалежної демократичної держави.

− Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами.

− Україна не висуває жодних територіальних претензій до сусідів, як і не визнає жодних територіальних претензій до себе.

− Пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльності є: розширення участі у європейському співробітництві; співробітництво в рамках СНД; активна участь в діяльності ООН; співпраця з державами ЄС і НАТО.

− Україна має свої інтереси на Сході і на Заході, тому вона повинна відігравати роль мосту для взаємного їх проникнення і збагачення, гармонійно поєднуючи зовнішню політику як у східному, так і в західному напрямках, в основі якої незалежність, рівноправність, партнерство без сили і диктату.

В цьому суть багатовекторності зовнішньої політики України, враховуючи її геополітичну ситуацію в сучасному світі.

Поиск по сайту: