ЯК ВИД ПІДПРИЄМНИЦТВА

1.1. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства в умовах глобалізації міжнародної економіки.

1.2. Еволюція зовнішньоекономічної діяльності підприємств України.

1.3. Основні напрямки розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України.

Ключові поняття

Глобалізація економічної діяльності. Форми прояву, чинники глобалізації. Світовий фінансовий ринок. Багатонаціональне підприємництво. Зовнішньоекономічна діяльність. Зовнішньоекономічні зв'язки. Експортна, імпортна політика. Іноземні інвестиції. Напрямки розвитку зовнішньоекономічних зв'язків. Зовнішня економіка. Передумови інтеграції в міжнародну економіку. Європейський Союз. Світова організація торгівлі. Міжнародний валютний фонд.

і

Тема 1

1.1. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств в умовах глобалізації міжнародної економіки

Глобалізація економічної діяльності є однією з головних тенденцій у розвитку сучасного світу, яка істотно впливає не лише на економічне життя, але й має політичні (внутрішні та міжнародні), соціальні і навіть культурно-цивілізаційні наслідки. Ці наслідки все більше відчувають на собі практично всі країни і серед них, звичайно, Україна, яка цілком усвідомлено, активно і цілеспрямовано рухається в напрямку інтеграції в міжнародну економіку.

Що означає глобалізація? З усього розмаїття визначень можна виділити два найбільш прийнятних. По-перше, це загаль-нопланетарний процес інтернаціоналізації міжнародної економіки як логічний результат взаємодії національних економік, їх взаємного проникнення і переплетіння. По-друге, це універсалізація або гомогенізація економічного життя, яке під впливом обміну товарами, факторами виробництва, знаннями, культурними здобутками все більше тяжіє до єдиних стандартів, принципів, цінностей.

Сьогодні терміну "глобалізація" надають вираженого емоційного забарвлення. Одні вважають, що це позитивний процес, який має ключове значення для розвитку міжнародної економіки в майбутньому і є неминучим і необоротним. Інші ж ставляться до нього вороже, навіть зі страхом, вважаючи, що глобалізація робить ще більшою прірву між багатими і бідними країнами та веде до розшарування населення всередині країни, породжує загрозу зростання безробіття і зниження рівня життя і є гальмом на шляху соціального прогресу.

Глобалізація насправді відкриває практично необмежені можливості для всесвітнього розвитку, однак темпи її поширення не рівномірні. Процес інтеграції у міжнародну економіку відбувається в одних країнах швидше, ніж в інших. У країнах, що зуміли досягти інтеграції, спостерігаються більш високі темпи зростання економіки та добробуту. У свою чергу, підвищення рівня життя створило можливості для розвитку демократії і просування вперед у вирішенні таких економічних питань, як захист навколишнього середовища і поліпшення умов праці.

На відміну від цього для багатьох країн, що проводили в 70—80-ті роки XX ст. автаркічну політику, були характерні

Зовнішньоекономічна діяльність як вид підприємництва

застій чи спад економіки, зростання бідності й високі темпи інфляції. Кризи, які спостерігалися в останнє десятиліття в країнах з перехідною економікою, з усією очевидністю продемонстрували, що можливості, які відкриваються глобалізацією, несуть у собі певні небезпеки. Ці ризики пов'язані з нестійким рухом капіталу, а також із загрозою соціальної, економічної й екологічної деградації, яка породжується бідністю. Це, однак, не є підставою для відмови від наміченого курсу на ринкову трансформацію економіки, інтеграцію до світового співтовариства.

Глобалізація, як і її основа — інтернаціоналізація, відбувається на двох рівнях. Перший рівень — це рівень стихійно-ринкового протікання глобальних процесів, в основі яких лежать постійні пошуки виробниками способів мінімізації витрат через використання механізму порівняльних переваг і створення нових комбінацій міжнародної спеціалізації. Іншими словами, це рівень ринкових механізмів, що стали глобальними. Другий рівень — це рівень міждержавних форм, що компенсують втрату або обмеженість можливостей з боку держави регулювати стихійно-ринкові прояви глобалізації. Обидва рівні були причиною появи цілої низки інституціональних утворень, серед яких лідерство, безумовно, належить транснаціональним корпораціям.

Процес глобалізації розгортається в певних, властивих саме йому формах: у збільшенні обсягів та диверсифікації структури міжнародної торгівлі; в міжнародних прямих і портфельних інвестиціях; у міжнародній міграції робочої сили; у зростаючому використанні знань, технологій, менеджменту, маркетингу, що продукуються в більш розвинутих країнах, а використовуються в економічних системах, які поступово інтегруються у світогосподарські процеси.

Однією з найяскравіших форм прояву процесу глобалізації є "вибухове" зростання в останні роки світового фінансового ринку, фінансових трансакцій, що здійснюються між різними суб'єктами світогосподарських зв'язків. Головними суб'єктами міжнародного фінансового ринку виступають транснаціональні корпорації, банки, пенсійні та спільні фонди, страхові компанії і трасти.

Ще однією формою глобалізації є становлення і розвиток багатонаціонального підприємництва на основі значного розширення та диверсифікації діяльності мультинаціональних і транснаціональних корпорацій. Вони, зокрема, контролюють

Тема 1

половину світової торгівлі готовими виробами, велику частину торгівлі послугами, а їхній загальний обсяг продажу значно перевищує загальносвітовий експорт. Головними мотивами такої бурхливої діяльності міжнародних корпорацій є значне розширення ринку шляхом розвитку горизонтальної та вертикальної інтеграції, суттєве зниження витрат виробництва за рахунок зростання його масштабів і залучення дешевої сировини та робочої сили, контроль за технологічними трансферами.

Що ж до причин і рушійних сил глобалізації світової економіки, то в основі цього явища лежать декілька чинників, що належать до ключових сфер сучасного життя.

По-перше, це економічний чинник. Величезна концентрація і централізація капіталу, зростання великих компаній і фінансових груп, які у своїй діяльності все більше виходять за межі національних кордонів, освоюючи світовий економічний простір.

По-друге, політичний чинник. Державні кордони поступово втрачають своє значення, стають все більш прозорими, що створює все більше можливостей для свободи пересування.

По-третє, міжнародний чинник. Динаміка глобалізації пов'язується з такими великими міжнародними подіями, як закінчення "холодної" війни між Сходом і Заходом, розпад РЕВ і Варшавського пакту, возз'єднання Німеччини.

По-четверте, це технічний чинник. Засоби транспорту і зв'язку створюють досі небачені можливості для швидкого поширення ідей, товарів, фінансових ресурсів.

По-п'яте, суспільний чинник. Послаблення ролі традицій, соціальних зв'язків і звичаїв сприяє мобільності людей в географічному, духовному й емоційному значенні.

По-шосте, лібералізація, дерегулювання ринків товарів і капіталу посилили тенденцію до інтернаціоналізації економічної діяльності.

У сучасних умовах величезне значення для всієї світової економіки й особливо її міжнародного сектору набула інформація — економічна, фінансова, політична, науково-технічна. Зі зростанням масштабів економічної діяльності, з розширенням загальних рамок світових ринків — товарних, фінансових, фондових, інтелектуальної власності, послуг — потрібен все більший обсяг різноманітної інформації. Процеси глобалізації охоплюють і цю специфічну галузь. Виникає не тільки швидко зростаючий світовий ринок інформаційних технологій, але й ринок міжнародної інформації (різні бази даних), яка сама по

Зовнішньоекономічна діяльність як вид підприємництва

собі стає цінним товаром, і притому таким, що швидко втрачає актуальність і потребує постійного оновлення і поповнення. Нічого подібного, звичайно, не було раніше.

Глобалізація сьогодні супроводжується процесом, водночас аналогічним і протилежним, а саме: регіоналізацією економічної діяльності. Це, так би мовити, глобалізація в обмежених масштабах, що охоплює групу країн, які створюють об'єднання, в рамках яких відбуваються більша або менша лібералізація торгівлі, рух капіталу і робочої сили. В останні десятиріччя спостерігалося зростання інтеграційних процесів у світі, в процесі яких багато країн ставали все більш взаємозалежними і шукали вирішення проблем, що виходять за межі національних. Ці прагнення до спільного вирішення господарських завдань, до об'єднання зусиль для подолання труднощів регіонального чи глобального характеру привели до створення кількох десятків угруповань, що характеризуються різним рівнем інтеграції господарського життя.

Найбільш розвиненим представником інтеграційного угруповання є Європейський Союз (ЄС), який об'єднує сьогодні 25 країн-членів. Його створення стало поштовхом для хвилі ре-гіоналізму, що охопив увесь світ. У процеси регіоналізації включилися майже всі "головні діючі" особи планети. Канада, Мексика та США сформували Північноамериканську зону вільної торгівлі. В Азії почала успішно діяти Асоціація держав Південно-Східної Азії. Подібні процеси спостерігалися й на інших континентах. Країни Латинської Америки створили декілька регіональних об'єднань: Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі, Центральноамериканський спільний ринок, Карибський спільний ринок, Латиноамериканську асоціацію інтеграції, Спільний ринок країн Південної Америки.

Зазначені вище процеси привели до якісної трансформації міжнародної економіки, появи у неї низки нових ознак:

— вона дедалі більше стає глобальною цілісністю, в якій посилюється взаємозалежність національних економік на основі поглиблення транснаціоналізації виробництва та обігу, всього господарського життя;

— зростає інтенсивність регіональних інтеграційних процесів, що веде, з одного боку, до виникнення великих економічних просторів та отримання відповідного ефекту за рахунок зростання масштабів виробництва, а з іншого — до сегментації світового ринку, до секторизації єдиного світового господарства внаслідок створення порівняно замкнутих торгово-економічних блоків та інтеграційних угруповань;

Тема 1

— глобальна економіка як міжнародна господарська система характеризується циклічністю розвитку, яка впливає на динаміку, темпи та пропорції економічного поступу окремих країн як її елементів та ланок;

— домінуючими факторами і світового, і національного економічного розвитку стають інтелектуально-інформаційні складові, які отримують могутній поштовх внаслідок науково-технічної революції;

— поступово змінюється економічна основа сучасної цивілізації. Постіндустріальна модель розвитку визначається пріоритетом знань, людського капіталу.

Хоча глобалізація економічної діяльності розгортається на двох рівнях (мікро- і макроекономічному), основні процеси в ринковій економіці ініціюються і розвиваються передусім на рівні самостійних суб'єктів господарювання. Саме вони встановлюють виробничі, торгові, науково-технічні, фінансові зв'язки зі своїми зарубіжними партнерами, створюють або купують компанії в інших країнах, формують транснаціональні корпорації і банки, міжнародні альянси і синдикати.

Головною особливістю глобалізації на мікроекономічному рівні є передусім загальна стратегічна орієнтація компаній на ринки збуту по всьому світі, на такі ж джерела постачання, а також, звичайно, на розміщення виробництва в різних країнах. Цей перелік основних рушійних сил глобалізації відображає переважаючу послідовність у розвитку цього процесу: збут — постачання — виробництво.

Процес глобалізації в процесі свого розвитку потребує підтримки державної влади, її макроекономічної політики. Головний (хоч і не єдиний) зміст цієї підтримки в державній зовнішньоекономічній політиці полягає в понятті "лібералізація". Глобалізація економічної діяльності наполегливо вимагає її лібералізації, тобто скорочення або усунення обмежень на шляхах міжнародної торгівлі, іноземних інвестицій, міжнародних фінансових операцій. Саме це і відбувається протягом останніх десятиріч, саме цим передусім займається Світова організація торгівлі (СОТ).

До останнього часу вважалося, що головними суб'єктами глобалізації є країни. Але дослідження останнього десятиріччя показали, що реальний контроль над процесами глобалізації все більше переходить до світової промислово-фінансової еліти в особі глобальних корпорацій і глобальних банків. Так, за даними Світового банку, до 100 найбільших суб'єктів міжнарод-

Зовнішньоекономічна діяльність як вид підприємництва

ної економіки за розмірами ВПП (доданої вартості) належать 51 транснаціональна корпорація та 49 держав. Оборот найбільших з ТНК можна порівняти із ВВП таких розвинених країн, як Франція, Нідерланди, Швеція, Австралія, Канада. Отже, міжнародні економічні відносини в сучасних умовах глобалізації все більше набувають форми транснаціоналізації, розвиваються на мікрорівні, тобто рівні міжнародних корпорацій. Саме підприємство, а не держава стає головним суб'єктом зовнішньої економіки.

1.2. Еволюція зовнішньоекономічної діяльності підприємств України

Поняття "зовнішньоекономічна діяльність підприємства" з'явилося в СРСР в 1986 р. в контексті загальної спроби реформувати адміністративно-командну систему економіки, яка на той час перебувала в стані глибокої кризи. Суть так званої "перебудови системи управління економікою" полягала в намаганні децентралізувати процес прийняття економічних рішень, надати підприємствам певні права без демонтажу державної власності на засоби виробництва, монопольної влади міністерств і відомств.

У зовнішньоекономічній сфері так звана "перебудова" передбачала поступову відмову від монополії держави на здійснення будь-яких економічних операцій. Зазначена монополія була законодавчо закріплена ще у квітні 1918 р. Декретом Ради Народних Комісарів "Про націоналізацію зовнішньої торгівлі" як тимчасовий засіб захисту зовнішньоекономічних інтересів молодої більшовицької держави від "зазіхань світового імперіалізму". З часом цей "тимчасовий засіб" було поширено не тільки на зовнішню торгівлю, а й на всі зовнішньоекономічні операції.

Станом на 1986 р. в СРСР сформувалася централізована система управління зовнішньоекономічними зв'язками у складі Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР і низки підпорядкованих йому спеціалізованих зовнішньоторговельних об'єднань, через які всі підприємства СРСР здійснювали експортно-імпортні операції. В УРСР, як і в інших союзних республіках, не було власних структур управління зовнішньоекономічними зв'язками, вони мали проходити тільки через Москву.

Тема 1

Така ситуація спричинила абсолютну незацікавленість підприємств у будь-яких стосунках із закордоном, адже економічний ефект від обміну між країнами вилучався союзним урядом. Керівники підприємств усіма законними і незаконними засобами намагалися звільнитися від експортних поставок, орієнтували виробництво виключно на внутрішній ринок, який у зв'язку з тотальним дефіцитом взагалі не висував ніяких вимог до якості продукції. У структурі радянського експорту домінували енергоносії, сировина, золото і зброя. За рахунок імпорту держава мінімально забезпечувала внутрішній споживчий ринок товарами широкого вжитку, а промисловість — необхідним обладнанням. Серед населення і підприємств побутував "культ імпортних товарів", які різко відрізнялися за якістю та технологічним рівнем виробництва від вітчизняної продукції.

Падіння на початку 80-х років минулого століття світових цін на енергоносії спричинило проблему дефіциту зовнішньоторговельного балансу СРСР, який держава намагалась покривати за рахунок зовнішніх запозичень. Однак тотальний товарний дефіцит на внутрішньому ринку та гостра потреба в сучасному технологічному обладнанні змусили уряд піти на реформування системи зовнішньоекономічних зв'язків. Було зроблено перші кроки з розширення прав міністерств, відомств, підприємств і організацій щодо самостійного виходу на зовнішній ринок, формування системи їх економічної зацікавленості в зовнішньоекономічній діяльності. Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 19.08.1986 р. № 991 "Про заходи з удосконалення управління зовнішньоекономічними зв'язками" держава надала право безпосереднього здійснення зовнішньоторговельних операцій обмеженому колу міністерств, відомств, найбільшим виробничим об'єднанням і підприємствам.

Це був перший крок на шляху демонтажу державної зовнішньоекономічної монополії, яка проіснувала майже сімдесят років і довела на практиці свою повну неспроможність. Наступною постановою перелік таких міністерств і об'єднань було збільшено майже вдвічі, а починаючи з квітня 1989 р. всі підприємства й організації отримали право самостійного виходу на зовнішній ринок і ведення на ньому операційно-комерційної діяльності. На цей же час припадає і прийняття постанови про дозвіл радянським підприємствам створювати спільні підприємства за участю іноземного капіталу.

Таким чином, в результаті проведення зовнішньоекономічних реформ склалося два поняття: "зовнішньоекономічні зв'яз-

Зовнішньоекономічна діяльність як вид підприємництва

ки" та "зовнішньоекономічна діяльність". Перше поняття є більш загальним і включає як форми реалізації міждержавних відносин у галузі виробничого, торгового та науково-технічного співробітництва і валютно-фінансових відносин, так і сукупність зовнішньоекономічних операцій підприємств, організацій різних форм власності. Друге поняття застосовується переважно для характеристики зовнішньоекономічних операцій на мікрорівні (підприємств, організацій, об'єднань); операцій, метою яких було отримання прибутку в умовах самоокупності.

Після проголошення в 1991 р. незалежності України були здійснені заходи, спрямовані на істотну лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності в країні, розширення прав підприємств і організацій у цій сфері. Зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД) починає розглядатися не тільки як складова господарської діяльності підприємства, але й як важливий фактор економічного зростання, створення передумов більш інтенсивного розвитку інтеграційних процесів на мікрорівні. У цей період були прийняті і важливі законодавчі акти, зокрема закони України "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про єдиний митний тариф", "Про режим іноземного інвестування", Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" та ін.

На початковому етапі ринкових перетворень в Україні реалізовувалася концепція "захисту внутрішнього ринку" — комплексу заходів, спрямованих фактично на обмеження експорту товарів, дефіцит яких відчувався на внутрішньому ринку. Оскільки в умовах значного надлишку грошей дефіцит відчувався майже за всіма товарними групами, ця концепція набула антиекспортної спрямованості. Інструментами реалізації цього підходу в різні періоди були:

— оподаткування валютної виручки експортерів;

— зобов'язання експортерів продавати частину валютної виручки за нереальним, штучно завищеним курсом національної валюти (фактично приховане оподаткування експортної виручки);

— стягнення вивізного мита, спрямованого на компенсацію приблизно половини різниці між внутрішніми та світовими цінами;

— широке ліцензування та квотування експорту: на початку 1993 р. квотуванню підлягало більше 80 % українського експорту, наприкінці того ж року — близько 60 %, у травні 1994 — ЗО % експорту.

Тема 1

3 початком у 1994 р. етапу радикальної лібералізації економіки спостерігається перехід до якісно іншої експортної політики. Значно скорочується перелік товарів, експорт яких підлягає квотуванню та ліцензуванню. З 1995 р. були вжиті заходи з демонтажу системи державних замовлень, завдяки яким раніше здійснювалося інтенсивне втручання держави у сферу експортних операцій.

Одним із нових інструментів регулювання експорту стали так звані індикативні ціни, які вказували експортерам мінімальні рівні експортних цін для широкого спектра товарів. Однак уже в лютому 1996 р. такі ціни перестали бути обов'язковими для більшості товарів і стали інструментом інформаційної підтримки ЗЕД.

Іншим заходом контролю за експортом з листопада 1994 р. стала реєстрація певних категорій зовнішньоекономічних контрактів (особливо бартерних операцій). Однак дуже скоро цей захід був обмежений під впливом суб'єктів ЗЕД України та міжнародних фінансових організацій.

У 1996 р. були спроби відновити експортне мито для низки "високоліквідних" товарних позицій, обсяги експорту за якими були значні. У квітні 1996 р. було введено мито в розмірі 50— 75 % на експорт живої худоби, ЗО—50 % на експорт відходів чорних та кольорових металів. Однак під сильним внутрішнім та зовнішнім тиском мито на відходи металів було ліквідоване, а стосовно інших товарів уряд пішов на значні поступки.

Лібералізація експортної діяльності мала виражений і разом з тим суперечливий вплив на розвиток українського експорту. Позитивний вплив — прискорення з 1994 р. темпів зростання експорту, збільшення його частки у ВВП. Це — ознака формування більш відкритої, орієнтованої на експорт економіки України. Негативний бік — утворення розриву між експортно орієнтованими галузями та виробництвами, орієнтованими в основному на внутрішній ринок.

Імпортна політика України на тому етапі також зазнала значної еволюції. До квітня 1994 р. спостерігалася майже повна відмова від митного захисту ключових галузей національного виробництва. Лише з січня 1993 р. була введена система імпортного мита на основі Єдиного митного тарифу України. Для більшості товарів ставки встановлювалися на рівні 0—10 %, для незначної кількості товарів — 15—ЗО %, максимум досягав помірної навіть за міжнародними стандартами величини 50 %. Для країн, що користувалися режимом найбільшого сприяння, імпортний тариф складав 2—5 %.

Зовнішньоекономічна діяльність як вид підприємництва

Однак ліберальний митний режим нейтралізувався знеціненням національної валюти, що вело до подорожчання імпортних товарів, а також відсутністю вільного ринкового доступу до іноземної валюти, необхідної для фінансування імпортних операцій. Ситуація почала змінюватися в 1993 р. У грудні була зроблена спроба запровадити режим квотування та ліцензування на широкий асортимент імпортних товарів, але ця спроба була невдалою, оскільки у травні 1994 р. ці заходи були скасовані. З середини 1994 р. спостерігається чітка тенденція переходу до протекціонізму. Ставки імпортного мита зросли з 10— 20 % до 40—100 % (хутро, шкіра — 150 %, лікеро-горілчані та тютюнові вироби — 200—350 %). Були введені ПДВ та акцизні збори на імпортні товари.

Однак слід зазначити, що нарощення протягом 1994— 1995 pp. захисних антиімпортних заходів відбувалося головним чином через тарифний протекціонізм. Нетарифні обмеження були несистематичними і стосувалися лише окремих товарів: засоби захисту рослин-, фармацевтичні препарати, косметика. З другої половини 1995 р. застосовувався диференційований підхід у митному регулюванні залежно від групи виробів, що виготовляються в межах країни "на недостатньому, достатньому та надлишковому рівні".

Важливим напрямком удосконалення інструментарію регулювання стало перешкоджання ухилянню від сплати ввізного мита та митних платежів (ПДВ, акцизів), для чого на більшість товарних позицій поширювалася дія специфічних митних ставок замість адвалорних.

Однак у цілому політика посилення протекціонізму в Україні виявилася неефективною. Основні причини цього:

— зростання тарифного захисту значною мірою нейтралізувалося "тінізацією" імпортної торгівлі з масовим ухиленням від сплати мита та митних зборів;

— український протекціонізм мав яскраво виражений пасивний, а не активний характер;

— не було стимулів для переорієнтації на імпорт інвестиційних товарів, технологій, закупівлі ліцензій для виробництва національних конкурентоспроможних товарів;

— слаборозвинутою залишалась система нетарифного регулювання за допомогою стандартів, екологічних, санітарних норм безпеки споживача, що створило ідеальні умови для перетворення ринку України на ринок збуту за низькими цінами неякісних та шкідливих для здоров'я і навколишнього середо-

Тема 1

вища товарів. Тільки у 1996 р. було прийнято комплекс заходів контролю в галузі імпорту лікеро-горілчаних, тютюнових виробів та харчових продуктів, введена обов'язкова сертифікація певних видів продукції.

Для вирішення проблем ефективного захисту вітчизняного виробника і забезпечення достатніх доходів державного бюджету, поряд з певним зниженням середнього рівня імпортного мита, ліквідовуються пільги, що надавалися в рамках так званого преференційного режиму, яким користувалася раніше численна група країн, що розвиваються. Більшість із них сьогодні мають кращий економічний стан, ніж Україна, тому в 1996 р. ці пільги були ліквідовані.

Для української економіки була характерною, з одного боку, підвищена увага до залучення іноземного капіталу з метою мак-роекономічної стабілізації та стимулювання структурних змін, а з іншого — несприятливий інвестиційний клімат для будь-яких видів інвестицій (і зовнішніх, і внутрішніх), що зумовлювало низький рівень інвестиційної активності, особливо щодо оновлення обладнання. Зрозуміло, що в таких умовах значний приплив іноземних інвестицій, перш за все прямих, був неможливий.

До 1996 р. для України була характерною політика, яка полягала в забезпеченні підприємствам з іноземними інвестиціями суттєвих податкових пільг (автоматичне звільнення на 5 років від податків на прибуток (дохід) за умов наявності 20-від-соткової частки у статутному капіталі і при досягненні мінімально обумовленої суми інвестицій, яка з 1993 р. називалася кваліфікованою інвестицією). Ці пільги доповнювалися звільненням майна, що ввозилося як іноземна інвестиція, від ввізного мита та митних платежів. Частковою компенсацією таких пільг було оподаткування за ставкою 15 % прибутків та доходів, що вивозилися.

Така схема надання пільг на загальних засадах виявилася малоефективною. Більше того, вона створювала умови для ухилення національних виробників від сплати податків шляхом створення спільних підприємств за мінімальною участю іноземного капіталу, не пов'язаного з розвитком виробничих технологій.

Непродумана політика надання пільг більшості підприємств з іноземним капіталом забезпечувала їм односторонню перевагу перед суто національним виробником, що, у свою чергу, порушувало умови конкуренції на внутрішньому ринку і зумовлювало зменшення конкурентоспроможності останніх.

■

Зовнішньоекономічна діяльність як вид підприємництва

Слід зазначити, що багатьма солідними іноземними інвесторами такі пільги сприймалися як підтвердження наявності в країні несприятливого інвестиційного клімату, недоліки якого уряд намагався компенсувати податковими пільгами.

У 1996 р. був прийнятий новий закон щодо регулювання умов для іноземних інвестицій, в якому була переглянута концепція їх залучення. До іноземних інвестицій відтоді застосовувався національний режим регулювання, у тому числі в питаннях оподаткування. А податкові пільги надавалися виключно на основі спеціальних урядових рішень щодо конкретних інвестиційних проектів, якщо вони визнавалися пріоритетними для економіки. Разом з тим перший досвід застосування такого підходу показав, що він пов'язаний з надмірними пільгами для учасників проектів, з одного боку, і надмірними обмеженнями для їх потенційних конкурентів, з іншого.

Починаючи з 1996 р. основні зміни в інвестиційній політиці спрямовані на поліпшення загальних макроекономічних умов у країні, а також на розвиток приватизації за участю іноземних інвесторів. Цей курс спричинив певне збільшення іноземних капіталовкладень. За даними Міністерства статистики, у 1994 р. обсяг вкладень іноземного капіталу в економіку України склав 147,5 млн дол. США, в 1995 — 266 млн, у 1996 — 458 млн, в 1997 — 759,2 млн, в 1998 — 743 млн дол. США.

Однак і сьогодні прямі іноземні інвестиції як додаткове джерело фінансування структурної перебудови економіки України все ще не відіграють вагомої ролі, хоча накопичені обсяги інвестицій наприкінці 2003 р. зросли порівняно з 2000 р. у 2,2 раза і досягли з урахуванням приватизації 7,1 млрд дол. США, що складає 150 дол. США у розрахунку на одну особу. У більшості постсоціалістичних країн ці показники є значно вищими. Так, у Чехії, наприклад, цей показник дорівнює приблизно 4 тис. дол. США, в Угорщині — 2,4 тис. дол., у Польщі — 1 тис. дол., в Росії — 370 дол. США.

Географічна структура прямих іноземних інвестицій протягом останніх років залишалася незмінною. Більше половини інвестиційного капіталу належить п'яти країнам. На першому місці залишаються США — понад 1 млрд дол. США, або 15 %, далі Кіпр — 0,8 млрд (11,0 %), Велика Британія — 0,7 млрд (10,0 %), Росія та Нідерланди — по 0,6 млрд дол. США (8 %). Близько третини всіх інвестицій належить нерезидентам з оф-шорних зон.

Залежно від видів економічної діяльності найбільша частка прямих інвестицій надходить в оптову торгівлю та посередниц-

Тема 1

тво в торгівлі — 996,0 млн дол. США (14,0 %), харчову промисловість та переробку сільськогосподарських продуктів — 988,0 млн (13,9%), машинобудування — 597,0 млн (8%), фінансову діяльність — 491,0 млн (7,0 %), металургію та обробку металу — 388 млн дол. США (5,4 %).

Основні фактори, що робили непривабливою Україну для іноземних інвесторів:

— загальна макроекономічна та політична нестабільність;

— відсутність розвинутої ринкової інфраструктури (слабка потужність та ненадійність банків, нерозвиненість фінансових ринків);

— нестабільність законодавства, яке регулює іноземні інвестиції та економічну діяльність у цілому;

— загальні несприятливі умови із законністю та правопорядком у межах країни, перш за все високий рівень корупції;

— відсутність секторальних пріоритетів у залученні іноземних інвестицій, що зумовлює таку структуру їх перерозподілу, яка не відповідає національним пріоритетам;

— вузькість спектра методів залучення інвестицій;
Особливо слід вказати на суттєві викривлення у політиці

портфельних інвестицій в українську економіку. Вони не є інвестиціями в реальний сектор економіки, оскільки ринок корпоративних цінних паперів в Україні залишається слаборозвинутим. Портфельні інвестиції в основному пов'язані з діяльністю іноземних інвесторів на ринку облігацій державної позики. Влітку 1997 р. частка облігацій державної внутрішньої позики, що належала нерезидентам, сягала 70 %. Однак з осені 1997 р. в результаті "втечі" нерезидентів з ринку цих облігацій їх частка різко скоротилася.

Одним з найнесприятливіших моментів розвитку ситуації з зовнішнім сектором української економіки у 1992—1998 pp. була хронічна незбалансованість платіжного балансу. Від'ємне сальдо поточного рахунку платіжного балансу в зазначений період сягало 2,7—3,3 % ВВП. У 1999—2001 pp. позитивне сальдо рахунку поточних операцій платіжного балансу склало 3,0— 3,9 % ВВП, а у 2002—2003 pp. — 7,6—6,0 % ВВП. Протягом 2000—2003 pp. спостерігалися високі темпи зростання експорту товарів, вони збільшилися майже вдвічі.

Привертає увагу прискорення темпів зростання експорту машинобудівної продукції. У 2003 р. обсяги експорту останньої збільшилися на 38,3 %. Основними споживачами продукції машинобудування залишаються країни СНД. Водночас суттє-

Зовнішньоекономічна діяльність як вид підприємництва

во зросла (до 36,5 %) частка європейських країн. Проте зростання обсягів експорту продукції машинобудування суттєво не позначилося на поліпшенні його загальної структури. Український експорт характеризується значною часткою продукції сировинної спрямованості та низьким рівнем доданої вартості, що виснажує ресурсну базу країни та робить її економіку досить вразливою щодо зовнішніх шоків, зміни цінової кон'юнктури. Частка товарів з високою доданою вартістю в загальному обсязі експорту залишається незначною — на продукцію машинобудування припадає лише 15 %.

У структурі українського експорту продовжує домінувати продукція металургійної промисловості, хоча частка цієї групи в загальному обсязі експорту зменшилася з 41,9 % у 2000 р. до 35,8 % у 2003 р. Останнім часом вартісні обсяги чорних металів зростали переважно за рахунок зростання цін (в середньому на 30—35 %) та збільшення частки продукції з порівняно високим ступенем переробки. Обсяги експорту виробів з чорних металів збільшилися в 1,8 раза за рахунок підвищення попиту на сталеві труби на російському ринку. Водночас спостерігалося скорочення експорту кольорових металів та виробів із них.

Динаміка обсягів імпорту товарів у 2000—2003 pp. формувалася під впливом комплексу різноспрямованих чинників, насамперед за рахунок зменшення енергомісткості української економіки, приватизації українських нафтопереробних заводів, коливання цін на нафту, зрушень у структурі внутрішнього попиту. Структура імпорту, в якій більше третини становлять енергоносії, відображає високу залежність української економіки, у т. ч. й експортно орієнтованих галузей — хімічної та металургійної — від зовнішніх джерел постачання енергоносіїв. Частка цих товарів у загальному обсязі імпорту зменшилася з 40 % у 2000 р. до 32,8 у 2003 р. Жорстка політика у розрахунках за використані енергоносії та активізація інноваційної діяльності підприємств сприяли зниженню енергомісткості української економіки. За зростання ВВП протягом 2000— 2003 pp. обсяги імпортованого газу поступово скорочуються (з 59,2 млрд м³ у 2000 р. до 55,3 млрд у 2003 p.). Спостерігалася тенденція до збільшення обсягів імпорту нафти для переробки на НПЗ та скорочення імпорту нафтопродуктів. За 2000— 2003 pp. обсяги імпорту нафти зросли у 3,9 раза. Головним чинником зростання вартісних обсягів імпортованої нафти у 2003 р. було зростання цін (62 % приросту).

Тема 1

Слід відзначити позитивну тенденцію зростання у структурі імпорту частки продукції машинобудівної промисловості з 17,6 % у 2000 р. до 23,8 у 2003 р. Протягом 2003 р. імпортні поставки машинобудівної продукції зросли на 51,0 %. Основним чинником такої динаміки є прискорення темпів оновлення основного капіталу та зростання у зв'язку з цим інвестиційного попиту на імпортні машини та обладнання. Протягом останніх років сталися істотні зміни в географічній структурі зовнішньої торгівлі товарами та послугами: скорочувалися обсяги торгівлі з країнами СНД. Частка країн цієї групи в загальному товарообігу скоротилася з 44,6 % у 2000 р. до 38,8 у 2003 р. Торгівля з країнами далекого зарубіжжя, у т.ч. з ЄС, навпаки, розвивалася більш швидкими темпами.

Додатковим джерелом інвестування національної економіки залишаються довго- та середньострокові приватні запозичення, заборгованість за якими, починаючи з 2001 p., зросла більш ніж удвічі й наприкінці третього кварталу 2003 р. становила 3,4 млрд дол. США. За практично незмінних (10,2— 10,4 млрд дол. США) обсягів зовнішнього боргу за довгостроковими іноземними запозиченнями уряду та кредитами, наданими міжнародними фінансовими організаціями (МФО), частка приватних негарантованих кредитів у загальному обсязі зросла з 12,4 % (2000 р.) до 24,5 (2003 p.), що свідчить про підвищення рівня довіри іноземних кредиторів до української економіки.

Зменшення обсягів зовнішніх запозичень, отримуваних державою від МФО у 2001 р., та практичне припинення їх надходжень у 2002 р. спонукало Україну вийти на міжнародні фондові ринки через розміщення єврооблігацій. Підвищення кредитного рейтингу країни та успішно проведена презентація українських єврооблігацій дали змогу уряду в 2003 р. залучити 1 млрд дол. США, а іншим позичальникам — 0,3 млрд дол.

Проте в організації й управлінні ЗЕД в Україні залишається ще багато невирішених проблем. Структура зовнішньоторговельного обороту, як і раніше, має переважно сировинний характер, все ще нераціональним є імпорт, недостатньо ефективно функціонують підприємства з іноземним капіталом. Великої уваги потребують і такі питання, як створення стабільної правової бази, сприятливого інвестиційного клімату, ефективної системи управління ЗЕД на рівні підприємства, підвищення якості експортної продукції і багато ін.

■

Зовнішньоекономічна діяльність як вид підприємництва

1.3. Основні напрямки розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України

Реальна трансформація зовнішньої економіки нашої країни передбачає взаємодію всіх чинників внутрішньоекономічного розвитку зі зміною співвідношення між ними. Більш тісна взаємодія української економіки зі світовою зумовлюється значною потребою в нових технологіях, інвестиційних та фінансових ресурсах. Основними передумовами інтеграції України в міжнародну економіку є:

— системна ринкова трансформація;

— реструктуризація економіки;

— формування відкритої економіки, розвиток не лише зовнішньої торгівлі, а й руху факторів виробництва між країнами.

Інтеграція України у світовий економічний простір залежить від трансформаційних процесів, які, сприяючи зростанню конкурентоспроможності суб'єктів господарювання, визначатимуть напрями і форми взаємодії національного народного господарства зі світовим. Ринкова трансформація економіки передбачає вирішення внутрішньоекономічних проблем шляхом адаптації перехідної економіки до зовнішнього ринкового середовища, що еволюціонізує. Процеси внутрішньої трансформації слід розглядати водночас і як процеси входження України до світогосподарського простору, оскільки формування зовнішнього сектору економіки є складовою формування ринкової економічної системи.

Розвиток зовнішнього сектору економіки України є реакцією народного господарства на потреби розвитку національних факторів виробництва. Участь у міжнародному поділі праці є умовою формування сучасної народногосподарської структури, яка має забезпечити нормальний розвиток вітчизняного виробництва і більш повне задоволення потреб членів суспільства. Зовнішня економіка повинна формуватися як органічна складова національної економіки, що пов'язує її з народними господарствами інших країн для розв'язання комплексу проблем щодо задоволення різноманітних потреб суспільства як у сфері виробництва, так і сфері споживання.

Трансформація зовнішньої економіки має вирішувати два основних завдання: сприяти оптимальному розподілу факторів виробництва та економічному зростанню. Перше завдання передбачає визначення видів товарів і послуг та обсягів їх вироб-

Тема 1

ництва за наявного рівня ресурсів у суспільстві та вибір комбінації наявних факторів виробництва і типу виробничої технології.

Становлення зовнішнього сектору економіки України припадає на період, коли світові ринки не тільки сформувалися, але й поділені між основними суб'єктами світової господарської діяльності. За цих умов країні непросто знайти свою ринкову нішу й посісти гідне місце у світовому економічному співтоваристві. Визначаючи зовнішньоекономічну стратегію, Україна має виходити з двох найважливіших реалій. По-перше, з потреб і тенденцій розвитку міжнародної економіки, по-друге, — з рівня розвитку й структури національної економіки.

З погляду реальних міжнародних чинників визначальний вплив на формування зовнішнього сектору економіки в сучасних умовах має зумовлена діями високорозвинутих індустріальних країн тенденція до лібералізації світової економіки, в тому числі в рамках СОТ. Пріоритетний характер цієї тенденції не виключає контртенденцію — до геоекономічного протекціонізму

Формування зовнішнього сектору економіки України відбувається в умовах реструктуризації міжнародної економіки, суть якої полягає у формуванні на мегаекономічному рівні багато-полярної системи суб'єктів ЗЕД за радикальної зміни співвідношення сил між ними і центрами їх геоекономічного впливу. Посилюється тенденція до створення й подальшого розвитку високоінтегрованих економічних просторів, які об'єднують країни, близькі за географічним положенням, рівнем економічного та культурного розвитку. Таких потужних інтеграційних груп у світі сьогодні три: Європейський Союз, Північноамериканська зона вільної торгівлі та угруповання країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Це позначається на формуванні зовнішньоекономічних зв'язків України, яка повинна зважати на наявність інтеграційних угруповань, враховувати особливості зовнішньоекономічної політики країн — учасниць таких центрів. Це передбачає таку орієнтацію зовнішньоекономічних зв'язків України зі світовими центрами, за якої відкритість економіки не суперечить національним економічним інтересам, реалізації яких може заважати тиск з боку цих центрів. Вимога міжнародних організацій і регіональних інтеграційних угруповань щодо лібералізації зовнішньоторговельних зв'язків має бути збалансована з потребами українських виробників експортної продукції та продукції, що конкурує з імпортом.

Зовнішньоекономічна діяльність як вид підприємництва

Формування багатофункціональної моделі зовнішньої економіки України не обмежується визначенням завдань і місця країни у взаємовідносинах з інтеграційними угрупованнями. Важливим зовнішнім чинником становлення такої моделі є співробітництво з країнами СНД.

Вирішення питання про входження до міжнародної економіки потребує від України також чіткого визначення стратегічних і тактичних цілей ЗЕП. З огляду на економічну і політичну ситуацію, що склалася у світі, стратегічні цілі формування зовнішнього сектору економіки України визначаються як орієнтація країни на європейські інтеграційні структури, які розвиваються на основі ЄС. Україна стоїть сьогодні на початку шляху до європейської спільноти. Набуття повноправного членства в ЄС передбачає послідовне здійснення певних практичних кроків.

1. Набуття Україною членства в COT. Це слід розглядати як один із пріоритетів зовнішньоекономічної політики України, системний чинник розвитку національної економіки, підвищення її конкурентоспроможності, лібералізації зовнішньої торгівлі, створення сприятливого середовища для залучення іноземних інвестицій.

2. Проведення переговорного процесу та підписання угоди про асоціацію України та ЄС. Зміна Угоди про партнерство та співробітництво на Угоду про асоціацію України та ЄС визначатиме новий формат відносин, який відповідатиме довгостроковим інтересам України, і наближатиме її до кінцевої мети — утворення передумов набуття повноправного членства в Євро-союзі.

3. Проведення переговорного процесу щодо створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, яка б передбачала функціонування ринкових інститутів, гарантування правових норм у діловій сфері, стабільні та недискримінаційні правові рамки, чітко визначені права власності, застосування відповідних правил походження товарів, належну організацію прикордонної інфраструктури тощо.

4. Приведення законодавства України у відповідність до вимог законодавства ЄС у пріоритетних сферах.

5. Виконання процедур, необхідних для набуття чинності Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Отримавши такий асоційований статус, Україна зможе бути краще інформованою про внутрішні перетворення у Євросоюзі, брати неформальну участь у переговорах стосовно різних питань загальноєвро-

Тема 1

пейського масштабу і значення, отримати полегшений та в більших обсягах доступ до фінансових ресурсів ЄС.

6. Проведення переговорного процесу та створення митного союзу між Україною та ЄС, метою якого має стати поступове усунення митних, правових і технологічних перепон у цій сфері.

7. Повне виконання Угоди про асоціацію між Україною і ЄС та копенгагенських критеріїв членства в Євросоюзі.

8. Створення реальних передумов для вступу України до ЄС.
Тактичні цілі спрямовані на посилення співробітництва в

рамках СНД. Це дасть змогу, з одного боку, зберегти і закріпити на перспективу ринки збуту в країнах пострадянського простору, з іншого — нарощувати експортний потенціал і отримувати ті види товарів і послуг, капіталу та робочої сили, в яких Україна відчуває потребу через обмеженість економічних ресурсів і відсутність конкурентних переваг у їх виробництві.

Євроінтеграційний курс нашої держави має органічно узгоджуватися з економічними відносинами з Росією. Ці стратегічні стосунки мають базуватися на принципах добросусідства, партнерства, рівності та взаємної вигоди. Росія є нашим найбільшим торговим партнером, а Україна — головний торгово-економічний партнер Російської Федерації. У свою чергу Україна залишається одним із найбільших споживачів російських енергоносіїв, контролює наземні, морські та повітряні комунікації в життєво важливому для Росії південно-західному напрямку.

Відповідно до національних інтересів та цілей України, її економічної безпеки пріоритетними напрямами стратегічного партнерства з Російською Федерацією в економічній сфері в наступному десятиріччі мають стати:

— співробітництво в енергетичній галузі (розвиток єдиної енергетичної системи, спільне використання нафтопереробних та інших виробництв паливно-енергетичних комплексів);

— науково-технічне та інноваційне співробітництво;

— розвиток транспортної мережі в Україні в інтересах обох держав;

— інвестиційне співробітництво, розвиток спільних виробничих структур, коопераційних та технологічних зв'язків;

— розвиток військово-технічного співробітництва;

— розвиток фондових ринків та процесів взаємоінвестування;

— взаємне розширення ринку трудових ресурсів.
Україна зацікавлена в подальшій лібералізації зовнішньо
економічних зв'язків і з іншими країнами — членами СНД.

ЗО

Зовнішньоекономічна діяльність як вид підприємництва

Визначальним напрямом співпраці з ними є формування зони вільної торгівлі, що сприяло б інтенсифікації господарських взаємовідносин, активному обміну капіталом, товарами, послугами, робочою силою.

Зовнішньоекономічна стратегія нового етапу має підпорядковуватися ідеї європейської інтеграції, використанню таких її форм та механізмів, які забезпечать повніше й ефективніше використання потенціалу взаємозв'язків України з розвиненими країнами світу, передусім із США, особливо в трансфері технологій, залученні прямих інвестицій, запровадженні сучасних систем менеджменту та маркетингу.

Слід суттєво активізувати зовнішньоекономічні зв'язки з іншими країнами Центральної та Південно-Східної Європи, для яких Україна може стати перспективним і привабливим партнером, зокрема щодо транзитних перевезень, агропромислового виробництва, машинобудування, рекреаційно-туристичної галузі.

Істотної реструктуризації потребують економічні взаємовідносини з країнами, що розвиваються. Зовнішньоекономічна активність на ринках країн Азії, Африки, Латинської Америки повинна мати цілеспрямований, системний і динамічний характер, органічно вписуватися у стратегію економічного зростання та євроінтеграційного курсу України.

Процеси інтернаціоналізації та глобалізації господарського життя, відкритий характер економіки України зумовлюють необхідність продовження і поглиблення співпраці з міжнародними фінансовими інституціями на усталених принципах міжнародного права, поваги до взаємних інтересів і позицій. Центр ваги у відносинах з МВФ поступово має зміститися в площину безкредитних стосунків, координації у сфері валютної політики, узгодження головних параметрів макроекономіч-ної політики з тенденціями та прогнозами розвитку світової економічної кон'юнктури, з динамікою та напрямами світових фінансових та інвестиційних потоків.

Для повноцінного входження України до світового господарства потрібна не безконтрольна лібералізація зовнішньої торгівлі, як це було в попередні роки, а регульований з боку держави процес відкриття вітчизняного ринку, доповнений Цілеспрямованою політикою захисту вітчизняних виробників і споживачів та наближення до світових норм і стандартів. Ключове завдання зовнішньоекономічної стратегії — забезпечення відповідно до світових стандартів та критеріїв оптималь-

Тема 1

них параметрів відкритості української економіки, дотримання яких сприятиме економічній безпеці держави, забезпечуватиме тісніше поєднання внутрішньої та зовнішньої економічної політики.

Інтеграція України у світові економічні структури потребує певного часу і відбуватиметься в міру формування внутрішніх і зовнішніх передумов. Основними з них є:

— розвиток власних галузей, що мають конкурентні переваги у світовій економіці;

— створення могутнього внутрішнього ринку — основи для завоювання міжнародних ринків і закріплення на них;

— забезпечення фінансової стабільності, розвитку підприємництва та сприятливого інвестиційного клімату;

— досягнення повної конвертованості національної грошової одиниці;

— постійна гармонізація національного зовнішньоекономічного законодавства з вимогами і нормами СОТ.

Найбільш прийнятною для України є експортно орієнтована модель економічного розвитку. При цьому виникають певні проблеми: труднощі з проникненням на ринки розвинутих країн; сировинна орієнтація експорту може вести до занепаду обробної промисловості та машинобудування; внутрішнє економічне зростання залежатиме від кон'юнктури міжнародних ринків. Тому втілення експортно орієнтованої стратегії має відбуватися паралельно з реалізацією політики імпортозаміщення.

Реалізація такої моделі повинна спиратися на комплексну і динамічну державну зовнішньоекономічну політику, основними елементами якої мають бути:

— інтеграція економіки в європейські та світові економічні об'єднання;

— створення могутнього експортного сектору;

— залучення іноземних інвестицій;

— здійснення закордонної підприємницької діяльності;

— гнучка податкова, цінова, кредитна, фінансова та валютна політика, що стимулюватиме диверсифікацію експортно-імпортних відносин;

— формування розгалуженої зовнішньоекономічної інфраструктури;

— кадрове забезпечення ЗЕД.

Головне завдання української держави сьогодні — визначити нові напрямки, форми, засоби та етапи реалізації зовнішньоекономічної стратегії. Реструктуризація народного господар-

Зовнішньоекономічна діяльність як вид підприємництва

ства країни має бути здійснена з урахуванням внутрішніх можливостей і зовнішніх факторів для того, щоб, використавши існуючі та розкривши потенційні конкурентні переваги національної економіки, сприяти реалізації національних економічних інтересів, зростанню добробуту народу.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Дайте визначення глобалізації міжнародної економіки.

2. Назвіть основні форми та чинники глобалізації.

3. Коли з'явилося поняття "зовнішньоекономічна діяльність підприємства"?

4. Поясніть різницю між термінами "зовнішньоекономічні зв'язки" і "зовнішньоекономічна діяльність".

5. Які основні етапи проходила еволюція ЗЕД в Україні?

6. Охарактеризуйте сучасний стан ЗЕД підприємств нашої країни.

7. Назвіть основні напрямки розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України.

8. Охарактеризуйте основні передумови інтеграції України в міжнародну економіку.

9. Назвіть стратегічні і тактичні цілі формування зовнішнього сектору економіки України.

10. Класифікуйте основних зовнішньоекономічних партнерів нашої країни.

Література

1. Внешнеэкономическая деятельность предприятий: Учеб. для вузов / Под ред. Л.Е. Стровского. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.: ЮНИТИ, 2003. — 847 с.

2. Гелд Д., Мак Грю Е. Глобалізація/антиглобалізація: Пер. з англ. I. Андрущенко. — К.: К.І.С., 2004. — 180 с.

3. Гребельник О.П., Романовський О.О. Основи зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посіб. — К.: Деміур, 2003. — 296 с.

4. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Підручник / За ред. І.В. Багрової. — К.: Центр навч. л-ри, 2004. — 580 с

5. Кириченко АЛ. та ін. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності. — К., 2000. — 468 с

2 5-507

Тема 1

6. Макогон Ю.В. и др. Внешнеэкономическая деятельность. — Донецк: Регион, 1998. — 342 с.

7. Новицький B.C. Міжнародна економічна діяльність України: Підручник. — К.: КНЕУ, 2003. — 948 с.

8. Рокоча В.В. Міжнародна економіка: Навч. посіб.: У 2 кн. — К.: Таксон, 2000. — Кн. 1: Міжнародна торгівля: теорія і політика. — 320 с.

9. Рокоча ВЛ. Міжнародна економіка: Навч. посіб.: У 2 кн. — К.: Таксон, 2002. — Кн. 2: Монетарна теорія міжнародної економіки. — 320 с.

10. Румянцев А.П., Румянцева Н.С. Зовнішньоекономічна діяльність: Навч. посіб. — К.: Центр навч. л-ри, 2004. — 377 с

11. Управління зовнішньоекономічною діяльністю / За ред. проф. АЛ. Кредісова. — К.: ВІРА-Р, 2003. — 448 с.

Тема 2

Поиск по сайту: