Історичні аспекти та значення бізнес-культури для розвитку підприємства

Науковці багатьох галузей знань: історики, географи, соціоло­ги, економісти та інші в різні часи шукали підтвердження своїх теорій в історії людства. Тому дослідження історичних аспектів бізнес-культури буде корисним для розвитку уявлення про цей економічний термін.

Поняття «бізнес-культура» формувалося впродовж багатьох століть і ввібрало в себе елементи духовної та матеріальної спад­щини різних народів. Тому кожна нація має свої риси бізнес-куль- тури, які є результатом усього періоду становлення економіки країни. Не виняток і Україна.

Аграрна народно-традиційна культура

Основна частина етнічної території України справіку була за­селена племенами, основним заняттям яких було хліборобство. Цьому сприяли ландшафтно-кліматичні умови: родючий грунт, помірна температура, рівнинна або слабогорбиста місцевість у більшості регіонів тощо. Вигідні умови для вирощування сіль­ськогосподарських культур стали однією з причин ранньої появи стаціонарних поселень, а це, у свою чергу, сприяло творенню своє­рідної народно-традиційної культури, в основу якої закладено ці­лий спектр обрядів, звичаїв, ритуалів, магічних дій, найтісніше пов'язаних з хліборобською діяльністю.

Незважаючи на удар, завданий монголо-татарським спусто­шенням, відновлення і дальше вдосконалення господарської куль­тури відбувалося без значного порушення народно-традиційної основи.

Християнські свята були пристосовані до етапів сільськогос­подарської праці, головно, в рільництві, до того, що регламенту­вав календар сільськогосподарських робіт.

Хоча Новий рік за церковним календарем Східної церкви по­чинався 1 вересня, у народній обрядності початок року був по­в'язаний з весною, з пробудженням землі від природного сну і початком інтенсивних сільськогосподарських праць. Чи не най­важливішими стали Великодні обряди. Посвята у Вербну неділю лози, на Великдень — яєць, паски, м'яса забезпечувала викорис­тання посвячених речей в обрядах і для сільськогосподарської магії. Наприклад, ножем, яким різали свячене м'ясо, пізніше під­різували рослини, щоб охороняли від хвороб.

Обрядовими дійствами супроводжувався початок польових робіт, перший вигін худоби на пасовища. На жнива було менше часу для різних обрядів, але умови для формування звичаю до- жинків давала толока — спільна праця, добровільна допомога на жнивах, де винагородою була участь у спільній трапезі після за­кінчення праці. Використанням землевласниками давнього зви­чаю стала примусова толока для кріпаків у селах, де були філь­варки.

На Андрія, Різдво і зимові післяріздвяні свята у зв'язку з тим, що тоді не було роботи в полі, переважали обряди, пов'язані з прогнозуванням врожаю і плодючості худоби на цілий рік. Обря­дова магія повинна була забезпечити опіку надприродних сил над працею селянина і в рільництві, і в тваринництві. У цей час коляд­ки мали, в основному, дохристиянський характер. Те саме можна сказати і про щедрівки, до яких поступово долучаються елементи християнської символіки. Попри регіональні відмінності, обряди і вірування, пов'язані з аграрною народно-традиційною культу­рою, мали спільні риси на всіх українських землях.

Виробнича культура

Ключовими елементами виробничої культури середньовічної України були ремесла і промисли. Середньовічне українське ре­месло і промисли були тісно пов'язані з місцевим геосередови- щем. Відповідно розвивалися ті ремісничі галузі, що, по-перше, мали місцеву сировинну базу і, по-друге, продукція яких була необхідна для життєдіяльності населення в певних природно- кліматичних умовах України. Диктували свої вимоги культурні традиції, а також соціальне середовище, в якому знаходила збут продукція ремісників. Так формувався симбіоз природних факто­рів і культурних традицій у розвитку українського середньовіч­ного ремесла.

Середньовічне ремесло було закритою системою. Ремісники використовували знаряддя і способи виробництва, як правило, вивірені віками. Зміни у технології та техніці ремесел були вкрай повільними. Те саме було характерним і для ремісничих виробів. Предмети матеріальної культури виготовлялися в рамках певних стереотипних форм. Новації входили в асортимент, якість виро­бів, їх оздоблення, як і у виробничу культуру взагалі, дуже повіль­но. Разом з тим реалізація того чи іншого стереотипу допускала практично необмежену варіативність. Тому й речі, виготовлені майстрами, обов'язково мали індивідуальні риси, в чомусь були неповторними. На відміну від фабрично-заводської продукції но­вого часу, тодішні вироби, навіть суто утилітарного призначення, оздоблювалися й прикрашалися. Семантика цих оздоб походила від прадавніх міфологічних уявлень про всесвіт і пов'язувалася з ритуальними діями, які супроводжували процес виробництва

На відміну від села, в місті існувало професійне ремесло. Воно становило виробничу основу середньовічного міста. Ремісники (із сім'ями, учнями та підмайстрами) складали до 25—36 % місь­ких жителів. У XIII — першій половині XVII ст. міське ремесло мало переважно товарний характер (хоча й певною мірою обме­жений). Розвиток його йшов по лінії поглиблення поділу праці та більшої спеціалізації. Майстер-універсал поступався місцем вузь кому фахівцю. Для міського ремесла характерним було збережен­ня й нагромадження знань, піклування про виховання нових по­слідовників. Саме воно було творцем і охоронцем інформації, нових технічних ідей і рішень, які, хоч і повільно, але все ж вхо­дили у виробничу культуру.

Спочатку кількість цехів у містах була невеликою. З поглиб­ленням спеціалізації всередині ремісничих галузей майстри ок­ремих спеціальностей виділялися в самостійні цехи. Так, у Львові наприкінці XIV ст. відомо 4 цехи, 1425 р. — 10, 1579 р. — 20, а в першій половині XVII ст. кількість цехів досягла 33. Об'єднували вони понад 500 майстрів 133 спеціальностей [36, с. 107].

Ремісничі цехи були типовими корпораціями європейського середньовіччя. Нерівноправні між собою, корпорації базувалися на принципі рівності своїх членів. Попри майнову диференціа­цію, характерною рисою корпорацій до кінця середньовіччя була наявність «горизонтальних» зв'язків між їх членами на відміну від «вертикальних» стосунків панування й підлеглості.

Членами цехів вважалися лише майстри («брати»). Старші майстри («старші брати») утворювали свого роду ради старійшин («колегії столових»). Підмайстри й учні як особи, соціалізація яких не завершилася, до власне цехів не належали. Справами це­хів керували виборні посадові особи: один-два цехмістри, лавни- ки, скарбник (шафар) та ін. Ще існували посади писаря (інколи платна) і «молодшого брата» або «братів» (новоприйняті майст­ри, що стежили за порядком на засіданнях і були гінцями).

Крім цехового, в українських містах існувало й позацехове ремесло. До позацехових ремісників («партачів») належали майс­три, не прийняті до цехів у зв'язку з політикою етноконфесійної дискримінації; ті, хто не був спроможний вступити до цеху через брак коштів, а також сільські ремісники, які прибули до міст. Партачі були конкурентами цехових ремісників.

Торговельна культура

У XIII ст. професійні купці вже становили окрему групу вер­хівки міського населення. Купець був революціонізуючою силою середньовічного суспільства. Він відчиняв двері місцевих замк­нених світів, сприяв їхній динаміці, з'єднуючи ці мікросвіти з нав­колишнім макросвітом. Вдала операція робила їх дуже багатими, невдача доводила до банкрутства та ізгойства. Але потяг до не­бачених земель, ризику і можливості швидко розбагатіти перема­гав. Багатство підносило купців над рештою населення міст. Во- ни почали зосереджувати у своїх руках гуртову торгівлю основ­ними товарами експорту та імпорту, залишаючи дрібну торгівлю ' ремісникам та крамарям-перекупникам. Розмежування у стані купецтва призвело з часом до його поділу на «багатих» та «вбо­гих». Перші слідкували, щоби «вбогі» роздрібники не займали­ся гуртовою торгівлею. Наприклад, у Львові за їхнім поданням 7 травня 1580 р. рада міста ухвалила перелік товарів, які дозволя­лося продавати «вбогим» купцям. У XIII—XV ст. торгівля розгор­талась в умовах панування натурального господарства і незнач­ної потреби у привізних товарах. Тому торгівля з іноземними країнами залишалася, в основному, в руках купецтва великих міст. Дрібні міські поселення були пов'язані тільки з навколиш­ньою сільськогосподарською округою, для якої були осередками ремесла і торгівлі.

Небезпека від розбійників, які чатували на шляхах, з одного бо­ку, і бажання звільнитися з-під опіки княжого скарбу, з другого, змушували «гостей» об'єднуватися в своєрідні гільдії, що дістали назву «сотня». Найдавніша купецька корпорація, відомості про яку збереглися, — «іванівське сто», була організована при церкві Іо- анна Предтечі на Опоках у Новгороді і отримала статут, затвер­джений князем Всеволодом Мстиславичем до 1136 р. Ця гільдія займалася експортом воску в Західну Європу, імпортуючи звідтіля сукно. Для управління нею обиралися два старости від купців, які разом з тисяцьким вершили і суд у торгових справах. Так само, як і в німецьких купецьких гільдіях, для вступу слід було внести пев­ну суму в касу гільдії і в патрональну церкву [5, с. 32—60].

Торгівля потребувала розвинутої грошової системи і системи мір та ваг. Грошова система Київської Русі досі дискусійна. Ре­ляція Абу Гаміда, котрий у 1150—1153 роках особисто їздив з Булгара до Перемишля і назад, повідомлення Наджіба Гамадані (XII ст.) та Нізамі Гянджеві, свинцеві пломби на дорогичинській митниці дозволяють прийняти версію про курсування «хутряних грошей» — своєрідних чеків, які на внутрішньому ринку заміню­вали срібні та золоті гроші. Пізанські та флорентійські банкіри в XIII ст. уже користувалися системою чекових розрахунків. Зв'язки з Пізою існували ще з XII ст. У кафедральному соборі Сан Мартіно в м. Лукка поблизу Пізи знайдено графіті «Лазорь псалъ Яршевичь, Ростиславль».

Витерті шкірки, опечатані пломбами, могли виконувати роль таких чеків у масовому обігу. Потік арабського срібла припинив­ся в XI ст., а візантійських та західноєвропейських монет не ви­стачало, карбування власної монети не було тривалим і не могло

забезпечити потреби ринку. Звичайно, весь цей період на ринку поряд з «хутряними чеками», які використовували, напевно, ли­ше купці, курсували як різноманітні монети, так і срібні злитки. Грошова система на базі гривні (початково 1 гривня вагою 51,19 г срібла = 20 ногатам = 25 кунам = 50 резанам = 150 веверицям) протрималася майже до кінця XIV ст., змінюючи лише вміст сріб­ла. Були різні еталони гривні. Київська гривня виливалась у ви­гляді шестикутного брусочка, чернігівська — подібна до київ­ської, але з видовженими кінцями, литовська і татарська — бру­сочки овальної форми. їх вага коливалася від 163 г у київської гривні до 204 г у новгородської. З XIV ст. стали використову­ватися в обігу ординські монети, литовські та чеські срібні, а та­кож монети, які карбувалися для Галицького королівства Влади­славом Опольським та Казимиром III. Налагодити карбуван­ня монет у Київському та Сіверському князівствах робили спро­би Гедиміновичі [43, с. 54—78]. Впродовж XV ст. ситуація змі­нилася на користь польського срібла за широкого використан­ня монет інших країв, передусім празьких грошів. З XVI ст. в обі­гу на українських землях були переважно литовські і польські монети.

В основу руської системи мір покладено єгипетські міри, впо­рядковані за Філетера, правителя Пергаму (283—263 роки до н. е.), і використані в римській і візантійській системах. Міри довжини мали чотири одиниці: верста = 750 сажнів = 3000 ліктів = = 6000 п'ядей. П'ядь = 22 см. У торгівлі використовувалися ще такі одиниці, як «постав сукна» (30—36 ліктів), «штука полотна» (48 ліктів), «штука інших тканин» (30—79 ліктів). Користувалися і такими «несистемними» одиницями: «перестріл» (політ стріли — 60—70 м), «верження каменя» (віддаль для метальної артилерії — 70—90 м), «день» (марш війська за день — 25—30 верст). Сипучі тіла міряли кадями, величина яких коливалася в межах 14—25 пу­дів; бочками на 6, 12, 24 і 32 пуди; корцями, рівними 6 пудам і мацами, рівними 8 пудам. Крім цих мір, застосовували лашти, рів­ні 2 тонам, фаски масла, рівні 30 квартам. Пуд пізніше мав 16,4 кг. Рідину вимірювали бочками, відрами і корчагами. Бочка = 10 від­рам, корчага — І'Л—1³Л відра, відро дорівнювало близько 9,8 кг. Бочка меду, пива, горілки дорівнювала 36—122 гарнцям, гар­нець — 4 квартам. Масу міряли фунтами (372—407 г), каменями (32—40 фунтів) та берковцями (10 пудів).

У різних землях та містах міри відрізнялися одна від одної. їх еталони зберігались у церквах купецьких корпорацій, а пізні­ше — в ратушах. Спеціальні службовці стежили за дотриманням мір під час торгівлі. Із запровадженням Магдебурзького права ця система продовжувала вдосконалюватися.

Внутрішня торгівля відбувалася через міські торги та ярмарки. Кожне місто мало щотижневі торги, на яких здійснювався обмін товарами з сільськогосподарською округою. Окрім цього, кожне місто мало принаймні один ярмарок на рік.

Організаційні форми міжнародної торгівлі змінювалися по­вільно. Купецькі каравани, що вирушали ув далекі краї, закупля­ли експортні товари. Подібно чинила і княжа скарбниця, пред­ставники або довірені особи якої брали участь у таких караванах. Зібравши караван і найнявши обслугу, купці вирушали в дорогу. По дорозі до них приєднувалися купці з розташованих на їхньому шляху міст, які не могли спорядити самостійні каравани. За при­єднання до чулсого каравану, напевно, треба було платити. Про­давши свої товари за кордоном, купці закуповували товари, які можна було вигідно продати вдома. Вдома вони збували на ярмар­ках або торгах оптові партії товару перекупникам, що вели роз­дрібну торгівлю.

Участь у торгівлі супроводжувалася певними звичаями, риту­алами. Так, скріплювати угоди передбачалося могоричем, який інакше називали ще літкупом (з німецької). За певним ритуалом проводилися вибори керівника каравану, якого під тюркським впливом почали називати «караван-баші». Як і в інших заняттях, також і в купецтві істотна роль належала релігійним обрядам. Серед купців і подорожників популярними були, зокрема, молит­ви до св. Миколая.

Очевидно, що торги, ярмарки, гостинні двори, спільний шлях у караванах були місцем зустрічі різних культур, світоглядів, а місцевості, через які пролягали найважливіші торговельні шляхи, ставали містком не лише між краями, а й між цивілізаціями. Ці контакти мали вплив на всі сторони життя — від запозичення і впровадження нових технологій ремесла до формування мен­тальності людей.

Значення культури для підприємницької діяльності велике і тому в бізнесі цьому феномену приділяється багато уваги.

СР№14

Поиск по сайту: