Основні правила української вимови

Основні правила української вимови такі:

1. Усі голосні звуки української мови під наголосом вимовляються чітко: [ве'ч^,ір], [го'лос], [ти'хо].

2. Повнозвучно і ясно (відповідно до написання) вимовляються [а], [у], [і] в різних позиціях: [грама'ти^ека], [кучугу'ра].

3. Українській літературній мові не властиве "акання». Невластиве воно і більшості українських говорів. Наприклад, у словах дорого, болото, молоко звук "о" в усіх складах однаковий. Під наголосом він тільки довший від ненаголошених,наприклад: [до’рого], [боло'то], [молоко'].

4. Ненаголошений [е] наближається певною мірою до [и]. Голосний [и] в ненаголошених позиціях має вимову, набли­жену до [е]: [се^ило'], [ве'ле^ите^ин'], [ви^едаве'ц^г], [ве'ли^еч]. Ненаголошені [е] та [и] у вимові часто зовсім не розрізняються. (Але: виразно вимовляються вони у таких випадках: а) коли виступають закінченнями іменників, прикметників, дієслів тощо: [са'ни], [по'ле], [ши^еро'ке], [пи^еса'ти], б) коли [е] та [и] виступають сполучними звуками у складних словах: п'ятиріччя [пйатир'і^,ч:а], полезахисний [по'лезахи^есни'й]; в) на початку слів іншомовного походження: [етало'н].

5. Збереження дзвінкості — характерна ознака нашої співу­чої мови. Тому оглушення приголосних для української мови не характерне. Звичайно, все залежить від темпу мовлення. Якщо темп повільний, то всі слова вимовляються чітко, а якщо пришвидшений, швидкий, то дзвінкі приголосні всередині слова або наприкінці ледь помітно оглушуються: [ка' з ^ска], [моро' з ^с], [зга'д^тка]. Повне оглушення спостерігається лише у словах: нігті [н'і^,хт'і], кігті [к'і^,хт'і], легко [ле'хко].

6.Губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф] вимовляються твердо майже в усіх випадках: [го'луб], [сте'п], [с'ім].

7.Твердо вимовляються в українській мові і шиплячі приголосні: [ж], [ч], [ш], [дж]: [че^ика'ти], [шо'стий], [бджола'], [же'ре^иб], а в позиції перед [і], вони пом'якшуються: [ж^,і'нка], [ш^,і'с^,т'], [ч^,іл'ни'й].

8.Приголосний [р] вимовляється послідовно твердо в кінці складів і слів: [коса^/р], [г^,ірки'й]; якщо після [р] ідуть і, я, ю, є, ь, то він вимовляється м'яко: [р'а'сно], [р'ідки'й], [тр'ох].

9.Два однакових приголосних звуки на межі префікса і кореня або кореня і суфікса вимовляються як один довгий звук: віддячити [в^,ід':а'чи^ети], туманний [тума'н:ий].

10. Українській мові характерне явище уподібнення звуків, яке відбувається у таких групах приголосних:

а) М + [ш]> [з] + [^Ш1 = [жш]: принісши [при^ен'і'ш:и], привізши [при^ев'іжши].

Так само [з] + [ж] = [ж:]: безжалісний [бе^иж:а'л^,існий], [з]+ [ч] = [жч]: безчестя [беижче'с^,т'а], а [з] + [дж] = [ждж]: з джерела [ж дж еиреила'];

б) групи [ш] + [с'], [ж] + [с'], [ч] + [с'] змінюються на [с':], [з'с'], [ц'с']: радишся [ра'дис'га], зважся [зва'з'с'а], морочся [моро'ц^,с^,а].

Так само [ш] + [ц'] = [с'ц']: пляшці [пл^,а'с^,ці]; [ж] + [ц'] = [з'ц']: книжці [кни'з^,ц^,і]; [ч] + [ц'] = [ц':]: дочці [до'ц^,:і].

Однак на межі слів [ш] + [с'], [ш] + [ц'], [ж] +[ц'], [ч] + [ц'], [ж] + [с'] такого уподібнення не зазнають.

11. Буквосполучення ст, нт перед суфіксами -ськ, -ств і перед ц у давальному і місцевому відмінках однини імен­ників жіночого роду спрощуються у вимові: аспірантський [асп^,іра'н^,с^,кий], студентство [студе'нство], артистці [артис^,ц^,і].

Окремо зупинимося на звукові [ґ]. В українській мові він вимовляється у невеликій частині звуконаслідувальних слів та у запозиченнях з інших мов. Це слова: ґава, ґазда, ґанок, ґвалтівник, ґелґотати, ґедзатися, ґедзь, геґзаметр, ґелґати, ґиґнути, ґирлиґа, ґлей, ґніт, ґоґоль-моґоль, ґрати (тюремні), ґречний, джиґун, дзиґлик, ґудзик, ґуля, аґрус, ґринджоли.

Словник-довідник слів з літерою ґ уклав Михайло Паночко. Цей словник надрукувало у 1999 р. видавництво "Кальварія". Однак, незважаючи на значну кількість опрацьованої автором літератури, домінує і суб'єктивний підхід до укладання слов­ника. Остаточну крапку над "і" повинен поставити правопис.

Милозвучність української мови

Мова як реальність фізична має певні акустичні якості, з якими пов'язане поняття краси. Яскраво вираженою ознакою естетики мови є евфонічність, тобто її привабливий акустич­ний лад.

Кожна мова має свої засоби милозвучності. Для української характерне уникання важкого для вимови накопичення звуків. Найчастіше збігаються два приголосні звуки, що не становлять особливих труднощів для читання тексту. В мовному потоці звуки сполучаються так, що створюється плавне, приємне, ритмічне мовлення. Існує думка, що українська мова посідає друге місце у світі за мелодійністю після італійської.

Як зазначає Д. Павличко, "українська мова має свою особли­ву музикальність. Ця незбагнення душа нашої мови, як золото­носна ріка, виблискує хвилями народної пісні, переливається в душу нації, творить почуттєву нерозривність українського серця й української землі. Геніальні композитори Моцарт і Бетховен, Глінка й Чайковський, Барток і Стравінський користу­валися українськими мелодіями у своїй творчості, а це значить, що вони чули вібрацію найвищих небес нашої мови..."

Фонетичні якості звукової мови вивчає фоностилістика. Вона, зокрема, досліджує частотність фонем української мови у різних стилях, закономірності їх сполучуваності, експре­сивні вимовні властивості варіантів слів та словосполучень, інтонацію та ритмічну будову мовлення. Розробка наукових проблем фоностилістики охоплює дослідження такої власти­вості української мови, як її евфонічність, або милозвучність. У лінгвістичних словниках евфонією називають милозвучність мовлення, що досягається застосуванням різноманітних фоне­тичних прийомів.

Деякі правила евфонічності

Евфонічність української мови — характерна ознака всіх її стилів. У художньому стилі, зокрема поезії, це виражається у таких прийомах, як алітерація, асонанс, анафора, епіфора, що є важливими засобами звукової організації поетичного мовлення. У нехудожніх стилях звукоповтори втрачають по­зитивні якості, псують звучання текстів.

Милозвучність української мови ґрунтується на дотриман­ні орфоепічних норм. Українська мова має низку евфонічних засобів, які забезпечують правильну організацію усного та пи­семного мовлення. Однак недостатні знання цих засобів часто спричиняють порушення милозвучності мовлення.

Збіг кількох звуків усувається вживанням фонетичних варіантів самостійних і службових слів, яке називають евфонічним чергуванням. Воно допомагає уникати невмотивованого накопичення однакових голосних і приголосних звуків. До них належать варіанти прийменників (префіксів): у-в / ув, уві, вві/; від — од, над — наді, перед — переді тощо; сполучників: і — й, щоб — щоби, хоч — хоча, часток б — би, ж — же, лиш — лише, ще — іще, а також варіанти іменників чолові­чого роду в давальному відмінку однини на — ові / у, прик­метників чоловічого і середнього роду в місцевому відмінку на — ому / ім, прислівникові форми на зразок: знову — знов, звідкіль — звідкіля, більш — більше, варіанти дієслівних форм: робити — робить, ходім — ходімо, пишіть — пишіте і под. Більшість з названих варіантів уже давно закріпились у мові і становлять її норму.

Прийменники у — в, сполучники і — й, початкові букви у, в та і, й чергуються в ряді позицій. Наприклад:

- закономірним є вживання у, і між приголосними, а в, й між голосними: комбінат у Роздолі, син і невістка;

- після приголосного перед голосним здебільшого вжи­вається і, а не й: Зал гримів від вигуків і овацій (І. Ле);

- якщо попереднє слово закінчується на голосний звук, а наступне починається на приголосний, то перед ним вжи­вається в, й: перебувала в Києві, батько й мати;

- якщо наступне слово відповідно починається на в, й, то перед ним уживають у, і: Земля ворушилася у воді. Було ска­зано, що і йому треба взяти участь у цій роботі;

- якщо після голосного, крім у, наступне слово починається двома приголосними, з яких перший звук чи обидва — глухі, то краще вживати варіант у, зокрема при повільному темпі мовлення: прийшла у свій кабінет, місце у словнику;

- перед голосними власної назви, незалежно від паузи й за­кінчення попереднього слова, пишеться не у, а в: жив в Одесі, побував в Оксани;

- незалежно від закінчення попереднього слова, у пишеть­ся також перед ф а також сполученнями літер ЛЬВ, ХВ, ТВ, СВ тощо: у фотографії, у Львові, у хвилину розпачу, у світі терору.

Милозвучність мовлення тісно пов'язана з орфоепією. Укра­їнська орфоепія має національну специфіку, що відбито в її нормах.

Поиск по сайту: