Розділ І. Культура фахового мовлення

Вступ

Здобуваючи фахову освіту, не кожен студент усвідомлює, що з усіх наук найперше йому слід опановувати мову, якою б він вільно, легко, грамотно міг викладати свої думки. Усім відома теза про те, що основна функція мови - бути засобом спілкування. Проте не менш важливою функцією є її призначення виступати знаряддям мисленнєвої й мовної діяльності. Тому кожному варто замислитися, чи на належному рівні в нього, як майбутнього фахівця, знаряддя праці, тобто його мова. Адже наше мовлення - це вираження нашої особистості.

На сьогодні мало володіти лише тими знаннями, що дала школа. Молодий спеціаліст-аграрій з вищою освітою має добре орієнтуватися з різних мовних питань: знати українську професійну мову, фахову термінологію, вміти укладати документи різних типів.

З метою формування високоосвіченої мовної особистості та реорганізації системи навчання української мови, з 1992 року до навчальних планів закладів вищої школи введено практичний курс сучасної української літературної мови, під назвою «Українська мова (за професійним спрямуванням)», який має на меті навчити студентів застосовувати набуті в школі знання з теорії і практики української мови для мовного вираження свого фаху.

Мета курсу - сформувати національно-мовну особистість, ознайомити студентів з нормами сучасної української мови в професійному спілкуванні, з основними вимогами до складання та оформлення документів, навчити їх професійного мовлення, збагатити словник термінологічною, фаховою лексикою; підвищити загальномовний рівень майбутніх фахівців, формувати практичні навички ділового усного і писемного спілкування в колективі, розвивати комунікативні здібності.

Програма складається з 5-ти розділів: «Культура фахового мовлення», «Етика ділового мовлення», «Лексичний аспект сучасної української літературної мови у професійному спілкуванні», «Нормативність і правильність фахового мовлення», «Складання професійних документів».

Предметом вивчення практичного курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)» є мова фахової галузі.

Пропонований посібник уміщує загальний список рекомендованої літератури та словників, чіткий поділ курсу на розділи та теми, певний обсяг теоретичних відомостей, що охоплюють 19 тем і створюють надійну основу для практичного оволодіння мовою; питання для самоконтролю, методичні вказівки та перелік питань контрольної роботи для студентів заочної форми навчання з урахуванням фахової спрямованості навчання майбутніх юристів.

Програмний матеріал рекомендовано вивчити в такій послідовності:

- ознайомитися з програмою кожного заняття;

- опрацювати необхідну літературу;

- уважно прочитати методичні вказівки;

- опрацювати матеріал теми (заняття);

- відповісти на питання для самоконтролю знань.

Після вивчення теоретичного матеріалу та виконання практичних робіт студенти виконують контрольну роботу за одним із ста варіантів (згідно шифру).

Контрольні роботи слід виконувати в окремих зошитах охайно, чітко. Зміст питання і завдання потрібно переписати повністю з дотриманням нумерації загального переліку питань. Відповіді на питання контрольної роботи повинні бути короткими, але повними і точними.

Розділ І. Культура фахового мовлення

Тема 1.1. Вступ. Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі, типи і форми мовлення

Предмет і структура курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)». Нормативні документи про державний статус української мови. Мова як генетичний код нації, засіб пізнання, мислення, спілкування, як показник рівня культури людини. Стилі сучасної української літературної мови. Особливості лексики та синтаксичної організації офіційно-ділового стилю. Типи мовлення.

& Прочитайте

[1]-с. 8-11; [2]-с. 5-13; [3]-с. 19-25; [4]-с. 18-25; [5]-с. 4-7, 9-37; [6]-с.22-27, 29-34; [7]-с. 7-37; [8]-с. 24-32; [10]-с. 17-20, 26-38.

Ñ Методичні вказівки

Український народ здавна виборював право говорити, писати, творити рідною українською мовою. Адже, як писав І.Огієнко, «мова – це форма нашого життя, життя культурного і національного, це форма нашого організування. Мова – душа кожної національності, її святощ, її найцінніший скарб… У мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання. Мова – це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. У такому разі мова – це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного я. І поки живе мова – житиме й народ». (Огієнко Іван. Українська культура. – К., 1991. – с.239-240.)

Нарешті, пройшовши тяжкий шлях крізь терни до зірок, українська мова здобула статус державної в Україні. У Конституції України, ухваленій 28 червня 1996 року, зазначено: «Державною мовою в Україні є українська мова». У рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року, зокрема, ішлося: «Положення Конституції України зобов’язують застосовувати державну – українську – мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов’язків, у роботі та в діловодстві щодо органів державної влади, представницького та інших органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України».

Мова є найціннішим надбанням як окремої людини, так і суспільства. Без мови люди не могли б порозумітися між собою, спільно працювати, виробляти все необхідне для життя. Саме з потреби людей обмінюватися думками й виникла мова. ЇЇ значення в суспільстві важко переоцінити, як важко уявити спільноту без мови. Завдяки мові люди спілкуються, висловлюють свої думки й виражають емоції, творчо розвиваються, називають предмети і явища, фіксують та зберігають факти, які згодом лягають в основу історичних досліджень і стають безцінним надбанням нації.

Функції мови можна почасти визначити з її ролі в суспільстві. Мовознавці виділяють такі основні функції мови:

- комунікативна (мова слугує основним засобом спілкування між людьми. У цьому контексті мову слід розглядати ширше, ніж сукупність слів і речень, адже існує мова жестів, азбука Морзе та ін.);

- мислеоформлювальна (людина для оформлення думки використовує певні слова, вислови, речення);

- інформаційна, або номінативна (повідомлення від мовця до адресата містить певну інформацію; кожне поняття, словосполучення, термін криють у собі інформацію, відомості про якийсь предмет чи явище);

- емоційна, або емотивна, виражальна (емоційне насичення інформації, вживання згрубілих та пестливих засобів).

Розділ мовознавства, що вивчає систему функціональних стилів мови, називається стилістикою.

Поняття стилю є головним у стилістиці. Літературна мова поділяється на стилі.

Стиль – це різновид літературної мови (функціональна підсистема), що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості щодо добору та використання мовних засобів.

Мовний стиль – це сукупність мовних засобів вираження, зумовлених змістом і метою висловлювання.

У сучасній українській літературній мові виділяють такі функціональні стилі з властивими їм підстилями:

науковий (власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний, науково-публіцистичний);

офіційно-діловий (законодавчий, адміністративно-канцелярський, дипломатичний);

публіцистичний (стиль засобів масової інформації, художньо-публіцистичний);

художній (епічний, ліричний, драматичний, комбінований);

розмовний (побутовий, світський);

релігійний (конфесійний) (стиль проповіді, відправи; стиль богословської літератури).

Типи мовлення:

- роздум (міркування) – доведення або пояснення чогось (теза, аргументи, висновки);

- розповідь – повідомлення про події (експозиція, зав’язка, кульмінація, розв’язка);

- опис – словесне зображення предмета (певна послідовність загальних і часткових ознак, що відображають предмет висловлювання).

Лексична диференціація та синтаксичні особливості офіційно - ділового стилю.

Офіційно-діловий стиль – мовний засіб взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій, а також справочинства і документації.

Сфера вживання – офіційно-ділові стосунки, законодавство, управління адміністративно-господарською діяльністю.

Жанри: тексти указів, законів, наказів, розпоряджень, звітів, ділових листів; виступів на зборах, ділових нарадах, прес-конференціях; бесіда з діловими партнерами, керівника з підлеглими.

Форми реалізації: монолог, діалог.

Мовні засоби:

- широке використання суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології;

- уживання мовних штампів з перевагою багатокомпонентних мовних конструкцій (Повідомлення про одержання директивного листа Міністерства освіти та науки України);

- специфічний характер фразеології – компонент стійких фразеологічних сполучень функціонує здебільшого в прямому значенні (ставити питання, підбивати підсумки, доводити до відома);

- відсутність емоційно-забарвленої лексики;

- синонімія зведена до мінімуму і не викликає двозначності;

- наявність безособових та наказових форм дієслів із зазначенням постійної дії і відсутність особових форм як засобів індивідуалізації автора;

- широке використання простих поширених речень, часто ускладнених однорідними, відокремленими, вставними членами речення.

Загальні позамовні ознаки офіційно-ділового стилю:

- офіційний характер – характер і зміст інформаційних зв’язків між учасниками ділового спілкування регламентуються чинними правовими нормами, залежать від місця в ієрархії органів управління, компетенції, функціонального змісту їхньої діяльності;

- адресність – офіційний автор і адресант документа відомий, здебільшого ним є організація;

- повторність дій і ситуацій – це суттєвий чинник ділового спілкування. Повторність управлінської інформації приводить до регулярності використання однакових мовних засобів;

- тематична обмеженість кола завдань, які вирішує організація, є наслідком певної стабільності її функцій;

- смислова точність, ясність, які поєднуються зі стислістю, лаконічністю висловлювання, строгою послідовністю викладення фактів;

- висока стандартизація вислову та сувора регламентація тексту (для чіткої організації текст поділяють на параграфи, пункти, підпункти);

- документальність – кожний офіційний папір повинен бути об’єктивним, достовірним, зберігати стабільні традиційні форми (наявність реквізитів та усталений порядок їх розміщення).

Офіційно-діловий стиль реалізується як в усній, так і в писемній формі:

- усна форма: ділова бесіда, співбесіда, перемовини,телефонна розмова, ділова зустріч;

- писемна форма: договір, акт, розписка, доручення, анкета, заява, довідка, оголошення, автобіографія, резюме, характеристика, службовий лист, ділове вітання та запрошення тощо.

G Зверніть увагу

Українську мову дискримінували, обмежували, утискували, забороняли і в царській Росії, і в Габсбургській імперії, панській Польщі, боярській Румунії, хортистській Угорщині. Якщо українська мова вистояла в умовах ворожої політики, то лише завдяки тому, що вона мала патріотичний захист з боку рідного народу. Кипуче народне життя протистояло всім ворожим актам, спрямованим проти рідної мови, постійно підносило її на новий щабель розвитку, ставило поряд з розвиненими мовами світу. У чинній Конституції України стаття 10 гласить: «Державною мовою в Україні є українська мова. Україна забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя». Цю статтю Конституції ми зобов’язані виконувати.

? Запитання для самоконтролю

1. У якому році українська мова здобула статус державної в Україні? Які документи цей факт підтверджують?

2. Які функції виконує мова в суспільстві?

3. Які стилі і типи мовлення виділяємо в українській мові?

4. Які особливості офіційно-ділового стилю мовлення?

Тема 1.2. Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Культура мовлення під час дискусії

Поняття літературної мови. Мовна норма,варіанти норм. Ознаки та аспекти культури мовлення. Мовленнєва культура-критерій професійної майстерності фахівця. Причини недостатнього рівня культури мовлення та способи підвищення мовленнєвої культури. Культура мовлення під час дискусії.

& Прочитайте

[1]-с. 12-15; [3]-с. 13-19; [4]-с. 16-184; [5]-с. 7-9; [6]-с. 38-75; [7]-с. 17-29,52-61; [8]-с. 19-24, 203-224; [10]-с. 83-91.

Ñ Методичні вказівки

Українська мова – слов’янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує:

а) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові;

б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах.

Літературна мова – оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності.

За функціональним призначенням – це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові і виробничі потреби суспільства. Вона з’явилася раніше й існувала вільно, вона не вельми обмежена правилами й нормами, оскільки є засобом усного спілкування.

Писемна ж мова більш регламентована і здавна відповідає певним нормам. Як у давнину тексти створювалися і переписувались за правилами, так і нині існують правописні норми.

Мовна норма – сукупність найпридатніших (правильних, кращих) для обслуговування суспільства засобів мови, яка виникає як результат добору мовних елементів із наявних, утворюваних мовцями тепер чи взятих із запасу минулого.

Літературним нормам властиві такі риси:

- традиційність – відповідає усталеним нормам, зразкам, прийнятим за традицією;

- стабільність – сталість, незмінність, стійкість норми;

- варіантність – наявність варіантів, видозміна норми.

Загальномовні норми об’єднують всі одиниці мови і прийоми їх організації, які є в ній у цей час і мають комунікативне значення для мовців незалежно від функціонально-стильових різновидів.

Виділяють такі різновиди норм мови:

1. Літературні норми мови – це ознаки, правила опрацьованого мовлення, яке є зразком писемної і усної форм спілкування. Літературні норми у порівнянні із загальнонародною мовою є диференційованішими. Вони мають вищий ступінь загальнообов’язковості і більше обмежень.

2. Стильові норми – це спосіб добору і організації мовних засобів у певному типі мовлення, у функціональному стилі. Вибір стилю і визначає стильову норму (офіційно-діловий чи художній стиль, науковий чи розмовний тощо).

3. Стилістичні норми – це норми, що діють у межах літературної норми і регламентують не лише правильність мовлення, а й доцільність та довершеність його відповідно до умов спілкування.

У сучасній українській літературній мові розрізняємо такі норми:

1. Орфоепічні – правильна вимова звуків, звукосполучень у словах (регламентує: «Українська літературна вимова і наголос». - К., 1973).

2. Акцентуаційні – наголос у словах (регламентує: «Українська літературна вимова і наголос». - К., 1978; «Наголос слова в українському мовленні // Укр.усне літ. мовл.». - К., 1967).

3. Лексичні – вживання слів у властивому їм значенні та правильне поєднання слів за змістом у словосполученні чи реченні (регламентує: «Словник української мови». В 11-ти т. - К., 1970-1980; «Антисуржик». - Львів, 1994; «Російсько-український словник». - К., 2001).

4. Морфологічні – правильне творення і вживання слів та їх форм, правильна побудова словосполучень і речень (регламентує: «Український правопис». - К., 2000).

5. Синтаксичні – правильна побудова складних і простих речень без порушення правил логіки (регламентує: «Культура слова: збірник наукових праць». – К., 1970 (щорічне видання); «Сучасна українська літературна мова. Синтаксис». – К., 1969).

6. Орфографічні – правильне написання слів (регламентує: «Орфографічний словник української мови». – К., 2001).

7. Пунктуаційні – правильне вживання розділових знаків (регламентує: «Український правопис». – К., 2000).

8. Стилістичні – вибір слова залежно від мети висловлювання (регламентує: «Сучасна українська літературна мова. Стилістика». – К., 1973).

Мова і культура перебувають в одній поняттєвій площині і як духовні вартості органічно пов’язані між собою. Слово культура (від лат. cultura – догляд, освіта, розвиток) означає сукупність матеріальних і духовних цінностей, які створило людство протягом своєї історії. Мова – це прояв культури. Плекаючи мову, дбаючи про її розвиток, оберігаючи її самобутність, ми зберігаємо національну культуру.

Культура мови – галузь мовознавства, що займається утвердженням норм на всіх мовних рівнях. Культура мови невіддільна від практичної стилістики, яка досліджує і визначає оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно від мети і ситуації мовлення.

Культура мовлення – передбачає дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови вислову, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство, доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету.

Умови досягнення культури мовлення:

- оформляти і виражати думки треба адекватно до предметів і явищ, відповідно до понять;

- постійно здійснювати самоконтроль за мовленням, працювати над подоланням суржику у мовленні;

- культивувати нормативне мовлення в усному та писемному різновидах мови;

- дотримуватися вимог щодо стилю і жанру текстів, умов середовища і колориту спілкування;

- виховувати у себе потребу постійно користуватися словниками та іншими довідниковими джерелами;

- роз’яснювати суть примітивізму і безкультур’я людини, яка чинить спротив сповідуванню норм літературного мовлення.

Основними ознаками культури мовлення є:

- правильність – це унормування мови на орфоепічному, лексичному, фразеологічному, словотворчому та стилістичному рівнях;

- точність – добір слів і речень з метою якнайточнішої передачі змісту висловлювання;

- змістовність – повне розкриття думки без зайвих слів;

- чистота мовлення – це уникнення ненормативних елементів у мові (просторіччя, суржик, діалектизми, жаргонізми, арготизми), мовних дефектів;

- багатство мовлення (різноманітність) – використання різноманітних мовних засобів, уникнення повторень слів, однотипних конструкцій;

- логічність – це правильність смислових зв’язків між словами і реченнями в тексті;

- послідовність – виправданий планом висловлювання виклад теми;

- доречність – урахування адресності висловлювання, його сприйняття слухачем, читачем;

- виразність – добір слів і речень з метою якнайточнішої передачі думки;

- образність – оригінальність висловлювання, добір синонімічних відповідників, уникнення однотипності вираження думок.

Шляхи підвищення особистої культури мовлення:

- свідомо і відповідально ставитися до слова;

- стежити за своїм мовленням, аналізувати його, контролювати слововживання, у разі потреби перевіряти за відповідним словником. Навчитися чути себе, таким чином виробляти чуття правильного мовлення;

- створити настанову на оволодіння нормами української літературної мови, на удосконалення знань. Для цього необхідно звертатися до правопису, посібників, довідників, учитися самостійно, стежити за змінами норм;

- читати художню літературу – джерело збагачення мовлення, записувати цікаві думки майстрів слова, вчити напам’ять афоризми, вірші. Таким чином можна збагатити лексичний запас, пізнати красу і силу слова, його змістові тонкощі, набути досвіду образно-стилістичного слововживання. Так проникають у скарби мови, шліфують стиль, підвищують словесно-естетичний рівень;

- оволодівати жанрами функціональних стилів. Потрібно однаково добре вміти написати вітальну листівку, заяву, доручення, лист для електронної пошти, підготувати науковий реферат чи публічний виступ та ін.;

- активно пізнавати світ, культуру, розвивати здібності до наук – це підвищує інтелектуальний рівень особистості і віддзеркалюється у мовленні;

- удосконалювати фахове мовлення. Для цього читати фахову літературу (наукові статті, фахові газети і журнали), постійно користуватися спеціальними енциклопедичними і термінологічними словниками, набувати практики публічних виступів із фахової тематики (використовувати нагоду виступити з рефератом чи з доповіддю на студентській науковій конференції);

- прислухатися до живого слова високих авторитетів на сцені, на трибуні, за кафедрою, у храмі та в інших сферах і наслідувати найкращі зразки;

- не піддаватися впливам «модних» тенденцій, аби прикрасити мовлення екзотичним чужомовним словом, «демократизувати» жаргонізмом; уникати мовної агресії;

- намагатися не впадати в крайнощі – не бути ні сором’язливим маломовним мовчуном, ні велемовним самовпевненим балакуном, а говорити тільки тоді, коли є що сказати.

Праця на своїм мовленням викликає повагу і, без сумніву, дає результати. Шляхів вдосконалення є безліч, а процес триває усе життя.

Дискусія – форма колективного обговорення, мета якої – виявити істину через зіставлення різних поглядів, правильне розв’язання проблеми. Під час такого обговорення виявляються різні позиції, а емоційно – інтелектуальний поштовх пробуджує бажання активно мислити.

Організація дискусії передбачає три етапи: підготовчий, основний та заключний. На першому етапі доцільно сформулювати тему дискусії й основні питання, які будуть винесені на колективне обговорення, дібрати відповідну літературу для підготовки, визначити час і місце проведення дискусії. Учасників дискусії краще розмістити у приміщенні так, щоб усі присутні бачили одне одного в обличчя й добре чули.

Добір теми багато в чому визначає ефективність дискусії. Звичайно, краще формулювати її проблемно. На обговорення не бажано виносити понад п’ять питань. Якщо тема складна, доцільно зробити невеличкий вступ, щоб учасникам дискусії було легше визначитись щодо основних питань.

На другому етапі обговорюються ті питання, які було винесено на порядок денний. Процесом обговорення керує ведучий. Щоб не тиснути на присутніх авторитетом, йому не слід самому багато говорити (це можна зробити лише тоді, коли не вистачає інформації для пошуку нового погляду на вже відому проблему). Ведучому треба ставитись до всіх з повагою й однаково, не засуджувати будь-кого з учасників за його, можливо, некомпетентну думку.

Проте, до поведінки учасників дискусії також є певні вимоги. По-перше, вони мають підготуватися до обговорення обраної теми й виявити готовність викласти свою позицію. По-друге, кожен повинен уважно слухати інших і чути, про що саме вони говорять. По-третє, всім бажано поводитися відповідно до загальноприйнятих етичних норм поведінки. Не слід перетворювати дискусію на суперечку. Не можна перебивати того, хто виступає, робити зауваження щодо особистісних якостей учасників.

Третій етап дискусії – підбиття підсумків. Це, звичайно, робить ведучий. Проте можна доручити це і досвідченому спеціалісту з числа учасників. Він оцінить повноту й глибину розкриття теми, новизну інформації, відзначить різні погляди, наголосить на значущих результатах обговорення. Добре, якщо до аналізу дискусії буде залучено й інших учасників. Це допоможе всім краще усвідомлювати й контролювати власну поведінку, а також сприятиме підвищенню рівня культури спілкування під час дискусії. Навіть те обговорення, що начебто не вдалося, також принесе користь, бо виграє не той, хто не помиляється, а той, хто вміє зробити з цього для себе певний висновок.

Про результативність дискусії можна говорити, коли в учасників сформувалася певна думка щодо обговорюваного питання або підтвердилися погляди, що їх мав дехто з присутніх до початку колективного обговорення. Якщо під впливом дискусії у частини учасників змінилися установки, то це означає, що подіяв «ефект переконання». Він виявляється навіть тоді,коли в декого зароджуються сумніви щодо правильності своїх поглядів. Нульовий ефект дискусії буває тоді, коли погляди, думки більшості людей не змінюються. Звичайно, це може бути наслідком пасивного ставлення до дискусії та браком підготовки до неї.

Дискусія як форма колективного обговорення відрізняється від полеміки та диспуту.

Полеміка як конфронтація ідей, поглядів, думок, на відміну від дискусії, має на меті не досягнення згоди в суперечці, а перемогу над опонентом.

Диспут найчастіше використовується для публічного захисту наукової позиції або для того, щоб визначитись у життєво важливих, найчастіше моральних, проблемах.

G Зверніть увагу

Правила, що формулюють конструктивність обговорення питання під час дискусії:

1. Говорити треба коротко і лише по суті. У дискусії беруть участь усі, ніхто не відмовчується. Слово надають усім, хто бажає. Допустимі лише конструктивні висловлювання. Не можна говорити про загальновідомі речі і повторювати уже сказане.

2. У дискусії повинна працювати атмосфера відкритості. Не потрібно соромитися критикувати що-небудь або кого-небудь, не слід агресивно реагувати на критику.

3. Ідеї повинні висловлюватися, не зважаючи на складність їх реалізації. Вони повинні бути реальними.

4. Сперечатися треба чесно і щиро, не можна спотворювати думок і слів своїх товаришів. Пам’ятайте, що доказом і кращим способом спростування є точні і беззаперечні факти.

? Запитання для самоконтролю

1. Яку мову називаємо літературною?

2. Які типи норм розрізняємо в сучасній українській літературній мові?

3. Що таке мовлення? Чи є різниця між мовленням і мовою?

4. Які способи підвищення мовленнєвої культури ви знаєте?

5. Як ви розумієте поняття культура спілкування?

6. Як, на вашу думку, виражається загальна і мовна культура людини?

7. Що таке дискусія? Яких мовних засобів, на вашу думку, потребує дискусія?

8. Що вам відомо про пошанну множину? Як вона використовується при дискусії?

Тема 1.3. Специфіка мовлення фахівця(відповідно до напряму підготовки)

Мова і професія. Майстерність публічного виступу. Види підготовки до виступу. Управління мовлення та його структурування з допомогою тематичної організації, зв’язності та злитості. Набір відповідних тактичних та мовних засобів у межах конкретного виду усного вербального спілкування.

& Прочитайте

[1]-с. 16-20; [2]-с. 30-40; [4]- с. 270; [7]-с. 81-109; 98) с. 150-183; [10]- с. 149-158.

Ñ Методичні вказівки

Основним критерієм професійної майстерності кожного фахівця є знання свого фаху, а знання фаху тісно пов’язане з рівнем опанування мови професії, її лексики, термінології, умінням вільно володіти і користуватися лексикою фаху.

Знати мову професії - це вміння мислити; знати логіку вислову, мову фаху, термінологію; розуміти інформацію; встановлювати комунікативні зв’язки; володіти культурою спілкування і висловлення думки; володіти нормами усної і писемної літературної мови; уміти укладати фахову документацію; уміти складати тексти; володіти комунікативними ознаками мовлення.

Українське усне мовлення стало сьогодні засобом широких ділових контактів – у трудовому колективі, на зборах, нарадах, конференціях, з’їздах, а також під час бесід, переговорів з діловими партнерами.

Виділяють такі основні форми вираження усного ділового мовлення – монолог і діалог. Усний монолог – це безтекстові та зафіксовані форми, розраховані на усне відтворення.

Форми монологічного мовлення систематизують за функціональними критеріями (це монолог (публіцистичний, судовий, виробничо-службовий, науковий, навчальний)) та за ситуаційними ознаками (це монолог (прямоконтактний та посередньоконтактний: радіо, телебачення)).Розрізняємо такі види ділового спілкування:

o співбесіда – різновид ділової бесіди, призначеної для обговорення, вирішення певних питань, налагодження комерційних відносин;

o ділова нарада – робота колективного розуму, традиційний метод управління, високоефективний за умов активного обміну думками, підготовлених учасників;

o ділові засідання – в обговоренні питань беруть участь майбутні виконавці рішень, які приймаються. Види засідань: інформаційні, оперативні, дискусійні;

o семінар – форма практичних і теоретичних вирішень питань, де учасники логічно мислять, висловлюють і обстоюють власні точку зору публічно.

Публічне мовлення – один із жанрових різновидів мовленнєвої діяльності, досить своєрідний за своєю природою, місцем серед інших видів мовлення.

Виступ – вид усного публічного мовлення, який має певну мету (інформаційну, переконання тощо.)

Розрізняємо такі форми публічного виступу:

1. Повідомлення – це невеликий публічний виступ, невелика доповідь на якусь тему. Його виголошують під час проведення практичних чи семінарських занять. Здебільшого пишуть за одним джерелом.

2. Наукова доповідь – виступ, у якому узагальнюють наукові дані, інформують про досягнення, відкриття чи результати наукових досліджень. ЇЇ виголошують під час проведення семінарів, конференцій та на інших зібраннях з науковим спрямуванням. Як правило, студент готує реферат, що являє собою критичний огляд і вивчення ряду публікацій учених методами наукового опрацювання літератури.

3. Ділова доповідь – діловий документ, який містить виклад певних питань життя і діяльності певного колективу, обов’язково з висновками та пропозиціями. ЇЇ виголошують під час проведення нарад та на інших зібраннях. Ділова доповідь містить значний обсяг інформації й розраховується на обізнаних учасників. Опрацювавши значний фактичний матеріал, доповідач знайомить аудиторію із назрілими в певній галузі проблемами. Основне ж – глибокий аналіз стану справ у фірмі, банку, на підприємстві, в установі тощо, а для цього треба володіти фактами, використовувати у виступі приклади, ілюстрації (якщо вони мають форму таблиці, малюнків, то краще, щоб аудиторія мала на руках надруковані матеріали). Пам’ятайте, що критичні зауваження у принциповій і об’єктивній доповіді не повинні принижувати, ображати людину. Керуйтеся для «підкреслення» положень висловами на зразок «необхідно наголосити», «треба підкреслити», «мусимо постійно пам’ятати» і т.ін. У підсумковій частині доповіді слід обґрунтувати шляхи і способи практичного розв’язання проблем, розкрити перспективи подальшої роботи, поставити завдання на майбутнє. Ділова доповідь може бути заздалегідь надрукована і роздана учасникам зібрання.

4. Виступ після доповіді – це коротка, фрагментарна, як правило, інформація, що не має самостійного значення. Її можна зрозуміти лише у зв’язку з обговорюваною проблемою. Виступ виголошують після виголошення доповіді на зібрання. Промовець, як правило, торкається кількох питань, висвітлених у доповіді, й оформляє свій виступ найчастіше як набір реплік. Полемічність, критичне спрямування, лаконізм – характерні риси такого виступу.

Виділяємо такі етапи підготовки до виступу:

- обдумування теми – конкретизація теми виступу, встановлення кола питань, врахування інтересів аудиторії, її рівня й вимогливості, ступінь обізнаності з цього питання;

- опрацювання і писемне оформлення теми – добір літератури, документування виписок, підготовка конспекту чи тез. Обов’язково писати повний текст для офіційної доповіді;

- критичний розбір готового виступу – аналіз з погляду композиції (зачин, виклад, підсумок, мовне оформлення), логічності викладу, зрозумілості термінів, чіткості визначень, добору фактів;

- тимчасовий відхід від теми – після повного опрацювання тексту виступу необхідно відкласти його на кілька днів, не займатися цим питанням, щоб тема запам’яталася, остаточно викристалізувалася, зазнала потрібних змін;

- виголошення теми – перед виступом текст доцільно кілька разів прочитати вголос, це допомагає щось додати чи викинути. Починати виступ треба активно, доброзичливим тоном намагатися зацікавити слухачів.

Аби успішно підготуватись до виступу та провести його необхідно:

- написати весь текст виступу, а потім прочитати його слухачам;

- написати текст виступу, кілька разів прочитати його, а потім виголосити напам’ять, інколи заглядаючи у рукопис;

- підготувати лише коротенькі записи (тези);

- виступати без будь-яких нотаток.

Публічний виступ повинен бути змістовним, доступним, науковим, достовірним, логічним, переконливим, аргументованим, яскравим та емоційним, доброзичливим, з повагою до слухачів, лаконічним.

Оратор повинен володіти відповідними тактичними та мовними засобами.

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її зорієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Головними комунікативними ознаками (критеріями) культури мовлення є: правильність, змістовність, логічність, багатство, точність, виразність, доречність і доцільність.

Правильність – визначальна ознака культури мовлення, яка полягає у відповідності його літературним нормам, що діють у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним, словотвірним).

Змістовність передбачає глибоке усвідомлення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми, різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого. Змістовність тісно пов’язана з такою ознакою, як лаконічність, яку репрезентує крилатий вислів: «Говоріть так, щоб словам було тісно, а думкам просторо».

Важливим критерієм бездоганності мовлення є його послідовність, себто логічність. Щоб виклад думок був послідовним (логічним), насамперед треба скласти план або тези висловлювання, в яких була би внутрішня закономірність, послідовність, вмотивованість, що відповідають законам логіки.

Причини логічних помилок:

· тавтологія: моя автобіографія, висловити свою думку;

· поєднання логічно несумісних слів: убивчо щедрий, страшно красиви й;

· порушення порядку слів у реченні: Гнів зумовлює біль (чи Біль зумовлює гнів);

· неправильне вживання похідних сполучників української мови: не стільки …, скільки (треба не так…, як); чим…, тим (треба що…,то); у той час як (треба тоді як). Наприклад: Чим далі, тим гірше (правильно: Що далі, то гірше.);

· помилкове поєднання дієслівних зв’язок української мови становить і являє собою, утворюючи зв’язку становить собою замість є (становить): Реформа становить собою частину державного процесу (правильно: Реформа є частиною державного процесу. Реформа становить частину державного процесу.);

· вживання пасивних конструкцій, до складу яких входять дієслова на –ся, замість активних конструкцій: Президент обирається народом (правильно: Народ обираєПрезидента.).

Можна продовжувати перелік логічних помилок, що виникають внаслідок порушення хронологічної точності, не розмежуванням конкретного і абстрактного понять, розширенням і звуженням понять, недоречним вибором синтаксичних конструкцій тощо. Більшість таких помилок мають логічне підґрунтя, тому мову треба вивчати впродовж усього життя. Логічність мовлення перебуває в тісному зв’язку з точністю.

Точність великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. Висловлюючи власні думки, слід добирати слова, які найбільше відповідають змісту, зокрема варто користуватися словником синонімів, тлумачним словником тощо.

Отже, точність – це уважне ставлення до мови, правильний вибір слова, добре знання відтінків значень слів-синонімів, правильне вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість синтаксично-смислових зв’язків між членам речень.

Багатство мовлення передбачає послуговування найрізноманітнішими мовними засобами висловлення думки у межах відповідного стилю. Лексичні, фразеологічні, словотворчі, граматичні, стилістичні ресурси мови є джерелом багатства, різноманітності мовлення. Якомога повніше треба використовувати емоційно-образну лексику, стійкі вислови, урізноманітнювати своє мовлення синонімами, фразеологізмами.

Виразність мовлення досягається відокремленням найважливіших місць свого висловлювання, розкриттям власного ставлення до предмета мовлення. З цією метою треба застосовувати виражальні засоби звукового мовлення: логічний наголос, паузи, дикцію, інтонаційну виразність та технічні чинники виразності: дихання, темп, міміку, жести.

Доречність і доцільність залежить передовсім від того, наскільки повно і глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. А ще треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, вказувати на помилки співбесідника в тактовній формі.

Усі названі комунікативні ознаки (критерії) культури мовлення тісно пов’язані між собою, і засвоювати їх треба в цілому. Висока культура мовлення – суттєвий показник загальної культури і її велика перспектива. З неї починається кар’єрне зростання особистості.

Окрім мовних засобів, оратор повинен володіти відповідними тактичними. Будь-яка промова сприймається й візуальним шляхом. Важливим є враження, яке оратор справляє на слухача. Зовнішній вигляд, стиль, манери, жести і міміка промовця формують його імідж, який істотно впливає на готовність аудиторії слухати і сприймати промовця.

Усне мовлення правника – це і живе спілкування з людьми, в якому домінує розмовне мовлення, і правова комунікація, і публічний виступ (науковий і публіцистичний), і виголошення промов на чийсь захист, і полеміка з опонентом… Цей перелік можна продовжити, але важливо те, що усне мовлення правника поєднує елементи розмовного стилю, офіційно-ділового, публіцистичного, наукового, а нерідко – й ораторського. І в кожному випадку маємо певні особливості мовлення, що виявляються як у доборі мовного матеріалу, так і в побудові самого мовлення. Та яким би зі стилів не послуговувався правник, на першому плані повинні бути висока культура його фахового мовлення, аргументованість, чіткість, логічність.

Правник повинен володіти умінням виголошувати судову промову та дотримуватися правил ведення полемічних промов.

Судова промова – це промова, звернена до суду й інших учасників судочинства та присутніх у процесі розгляду кримінальної, цивільної, адміністративної справи, в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи.

Виступаючи в суді з промовою, прокурор і адвокат підбивають підсумки не лише судового розгляду справи, а й усієї попередньої праці, аналізують докази, висловлюють свою позицію у справі, міркування з питань, на які суду необхідно дати відповідь під час складання вироку, рішення, постанови, ухвали.

Виділяють такі види судових промов:

1. Обвинувальна промова прокурора.

2. Захисна промова адвоката.

3. Самозахисна промова підсудного.

4. Промова потерпілого і його представника.

5. Промова цивільного позивача.

6. Інші промови.

Кожна з них має свій зміст і структуру.

Предметом судової промови можуть бути: фактичні обставини справи; аналіз та оцінка доказів; юридична оцінка установлених фактичних обставин – кваліфікація злочину; характеристика особи підсудного, питання, пов’язані із застосуванням кримінального покарання; питання, пов’язані з вирішенням цивільного позову тощо. Зміст судової промови завжди має містити певні думки, ідеї, доводи, міркування, пропозиції. Вони неминуче пов’язуються з особистим ставленням людей до результатів дослідження, емоційним сприйняттям інформації, психологічним станом переконаності чи не переконаності в правильності зроблених висновків.

Промови можуть містити елементи полеміки. Коли виникає суперечка, полеміка через розбіжність поглядів, тоді варто дотримуватися деяких психологічних принципів: рівної безпеки, децентричної спрямованості йадекватності.

Принцип рівної безпеки означає: не завдавати психологічної чи іншої шкоди жодному учасникові суперечки, а, з’ясовуючи стосунки, не робити того, що принижує гідність іншої людини. Цей принцип забороняю принизливі випади проти особи, навіть у тому випадку, якщо вона обстоює не прийнятні для Вас погляди. Якщо ж це правило порушується, то полеміка перетворюється в сутичку характерів, боротьбу амбіцій.

Принцип децентричної спрямованості – це вміння аналізувати ситуацію чи проблему з погляду співрозмовника, щоб оцінити власні дії, виходячи з інтересів справи, а не з особистих амбіцій.

Принцип адекватності передбачає не суперечити висловленій думці супротивника навмисним спотворенням сказаного, почутого. Тому треба прагнути до простоти висловлювання.

Які ж існують правила ведення полеміки? Це:

- бути впевненим у справі на основі знання позиції й аргументів супротивника;

- поважати особистість співрозмовника, який у зв’язку з певними обставинами може зайняти неприйнятну для Вас, або помилкову позицію;

- розуміти особливості певних обставин спілкування.

Фахівець досягає успіху, коли він:

- чітко розуміє відповідальність за власні дії як дії представника влади;

- сприймає опонента не як потенційного злочинця, а з намаганням з’ясувати причину: чому той схибив;

- розмовляє по-діловому, спираючись на аргументи, а не на свої емоції;

- не спекулює фактами, не фальсифікує їх і не хизується своєю владою;

- поведінкою і манерою спілкування виражає лише єдине бажання: дійти до істини, встановити причину ситуації, що склалася;

- концентрує увагу на ході розмірковування опонента, уважно слухає його і коректно реагує на висловлені міркування, аргументи;

- не налаштовує співрозмовника проти себе, а навпаки – демонструє готовність зрозуміти його;

- не висловлюється одразу з приводу почутого, а виважено підходить до оцінки інформації з уст опонента;

- не висловлює категоричних суджень на зразок: «Тут все зрозуміло і так», «Я так і знав», «Все ясно» тощо;

- ставить короткі конкретні запитання, наголошує на відповідальності свого опонента за сказане.

G Зверніть увагу

Поиск по сайту: