АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Господарські міністерства (відомства) як органи господарського керівництва. 3 страница

Читайте также:
  1. E. побутові, промислові, сільськогосподарські, спортивні
  2. I. Ознакомление со структурным подразделением организации
  3. I. Приготовление фиксированных препаратов из культур микроорганизмов, растущих на плотных и жидких питательных средах.
  4. II. Организационные основы деятельности участкового уполномоченного полиции
  5. II. Принципы организации и деятельности прокуратуры Российской Федерации
  6. II. Управление персоналом структурного подразделения организации
  7. III Организация кадровой работы
  8. III. Организация деятельности
  9. III. Организация несения службы участковым уполномоченным полиции
  10. IV. Организация и порядок проведения фестиваля
  11. IV.Оценка эффективности деятельности структурного подразделения организации
  12. IX. Карашар — Джунгария 1 страница

В Указі Президента України "Про впровадження дозвільної системи в сфері підприємництва" від 20.05.99 р. № 539/99 зазначена необхідність вживання заходів щодо впорядкування встановлених нормативно-правовими актами України правил і порядку одержання суб'єктами підприємницької діяльності доз­волів (спеціальних дозволів, ліцензій, сертифікатів тощо) на здійснення окремих видів підприємницької діяльності, виходячи з того, що єдиним документом дозвільного характеру, що дає право на заняття певним видом підприємницької діяльності, яке підлягає обмеженню відповідно до законодавства, є ліцензія.

Крім того, деякі види підприємницької діяльності потребують одержання торгового патенту - державного свідоцтва, яке засвід­чує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його структур­ного (відокремленого) підрозділу займатися ними. Відповідно до Закону України від 23.03.1996 р. "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цін­ностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг, потребує одержання торгового патенту.

Основним призначенням державної реєстрації є:

1. здійснення державного обліку суб'єктів підприємницької діяльності;

2. збір публічно-достовір­них даних про правове, майнове та організаційне становище суб’єктів підприємницької діяльності;

3. контроль за законністю виникнення, зміни та припинення правового статусу підприємця.

Справедливо зазначається, що державна реєстрація встановлю­ється не лише в інтересах держави (зокрема, для виявлення державою платників податків та інших обов'язкових платежів, здійснення державного контролю за виконанням умов здійснення підприємницької діяльності і боротьби з незаконним підприєм­ництвом, одержання державою відомостей статистичної звітності для здійснення регулювання сфери економіки), а й для створення так званої прозорості ринку, тобто можливості не тільки для держави, а й для інших учасників ринкових відносин знати про своїх майбутніх партнерів та контрагентів, виробників продукції (товарів), емітентів цінних паперів. Для того щоб державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності виконувала всі ці функції, необхідно забезпечити повноту, публічність, загальновідомість та доступність відомостей такої реєстрації.



Питання державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності визначаються Законом України від 15.05.2003 р. „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”.

Державна реєстрація юридичних осіб та громадян-підприємців - це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця громадянином, а також вчинення інших реєстраційних дій, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб та громадян — підприємців включає, зокрема:

· перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;

· перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;

· внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу — підприємця до Єдиного державного реєстру;

· оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.

Зміни до установчих документів юридичної особи, а також зміна прізвища та/або імені, та/або по батькові (далі — імені) або місця проживання громадянина— підприємця підлягають обов’язковій державній реєстрації шляхом внесення відповідних змін до записів Єдиного державного реєстру.

Відокремлені підрозділи юридичної особи не підлягають державній реєстрації.

Представництва, філії іноземних компаній в Україні підлягають акредитації на території України в порядку, встановленому законом.

Державна реєстрація юридичних осіб та громадян — підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи — підприємця.

‡агрузка...

Державний реєстратор на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці:

· проводить державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців;

· проводить резервування найменувань юридичних осіб;

· передає органам державної статистики (далі — органи статистики), державної податкової служби, Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування повідомлення та відомості з реєстраційних карток про вчинення реєстраційних дій, у тому числі щодо створення або ліквідації відокремлених підрозділів юридичних осіб;

· формує, веде та забезпечує зберігання реєстраційних справ;

· здійснює оформлення та видачу свідоцтв про державну реєстрацію, а також їх заміну;

· оформлює та видає виписки, довідки з Єдиного державного реєстру;

· проводить державну реєстрацію змін до установчих документів юридичних осіб та державну реєстрацію зміни імені або місця проживання фізичних осіб — підприємців;

· проводить державну реєстрацію припинення юридичних осіб та державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичними особами — підприємцями;

· звертається до суду із заявою про зміну мети установи у встановленому законом порядку.

Державний реєстратор призначається на посаду та звільняється з посади міським головою міста обласного значення або головою районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації за погодженням із спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації. Він підпорядковується міському голові міста обласного значення або голові районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації.

На посаду державного реєстратора призначається особа з вищою освітою за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра або спеціаліста та стажем роботи за фахом на державній службі не менше одного року, або стажем роботи в інших сферах управління не менше трьох років. Державний реєстратор має посвідчення державного реєстратора та власну печатку. Організаційне та матеріально-технічне забезпечення його роботи здійснює виконавчий комітет міської ради міста обласного значення або районна, районна в містах Києві та Севастополі державна адміністрація.

Методологічне та інформаційне забезпечення діяльності державних реєстраторів здійснює спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації.

Скасування державної реєстрації відповідно до ч. 7 ст. 59 ГК України, позбавляє суб’єкта господарювання статусу юридичної особи і є підставою для вилучення його з державного реєстру. Суб’єкт господарювання вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Такий запис вноситься після затвердження ліквідаційного балансу.

Скасування державної реєстрації можливе як у добровільному, так і в примусовому порядку.

На відміну від скасування державної реєстрації в добровільно­му порядку (за особистою заявою суб'єкта) скасування державної реєстрації в судовому порядку є санкцією, правоохоронним засо­бом примусового впливу, спрямованим на припинення дій, що порушують право.

Підстави скасування державної реєстрації суб'єкта підприєм­ницької діяльності різні залежно від того, фізична чи юридична це особа.

Якщо суб'єктом підприємницької діяльності є юридична особа, то скасування його державної реєстрації здійснюється органом державної реєстрації за заявою власника (власників) або уповно­важеного ним (ними) органу, а також на підставі рішення господарського суду в разі:

1. визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів;

2. провадження діяльності, що суперечить установчим доку­ментам та законодавству;

3. несвоєчасного повідомлення суб'єктом підприємницької ді­яльності про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження;

4. визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом (у
випадках, передбачених законодавством);

5. неподання протягом року до органів державної податкової
служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно із законодавством.

6. Зазначений перелік підстав скасування державної реєстрації має вичерпний характер і не підлягає розширювальному тлума­ченню.

Якщо суб'єктом підприємництва є громадянин, то його державна реєстрація скасовується органом державної реєстрації за заявою підприємця-громадянина, а також на підставі рішення суду (арбітражного суду) у разі:

1. провадження діяльності, що суперечить законодавству;

2. несвоєчасного повідомлення підприємцем-громадянином про зміну свого постійного або тимчасового місця прожи­вання;

3. неподання протягом року до органів державної податкової
служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно із законодавством.

Законодавством передбачений судовий порядок скасування державної реєстрації за порушення законодавства. Отже, орган, що здійснює державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, не має права скасовувати власне рішення про державну реєстрацію. Ці дії слід визнавати такими, що не відповідають чинному законодавству і не створюють для суб'єктів підприєм­ницької діяльності будь-яких правових наслідків. В іншому разі, тобто коли для скасування державної реєстрації суб'єкта підпри­ємницької діяльності не встановлено судового порядку, рішення про скасування державної реєстрації може бути визнано недійс­ним у порядку, передбаченому законодавством (п. 18.2 роз'яснен­ня Президії Вищого арбітражного суду України від 12.09.96 р.).

Таким чином, оскільки скасування державної реєстрації мож­ливе тільки у судовому порядку, реєструючий орган сам не має права скасувати своє рішення про реєстрацію, інакше таке його рішення визнається в судовому порядку недійсним.

Законодавством передбачена можливість скасування державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи

У разі постановлення судового рішення щодо скасування рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу про внесення змін до установчих документів юридичної особи, або про визнання повністю або частково недійсними змін до установчих документів юридичної особи суд у день набрання законної сили судовим рішенням надсилає його державному реєстратору для внесення запису про судове рішення щодо скасування державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи.

Дата надходження відповідного судового рішення вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.

Державний реєстратор у строк, що не перевищує двох робочих днів з дати надходження судового рішення щодо скасування державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, вносить до Єдиного державного реєстру запис щодо скасування державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, якщо інше не встановлено судовим рішенням, та повідомляє органи статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування про внесення такого запису.

У судовому рішенні щодо скасування державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи суд може встановити строк для повторного подання засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженим ними органом державному реєстратору документів для проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи. У разі, якщо строк для подання документів не порушений, державний реєстратор вносить до Єдиного державного реєстру запис про скасування державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи і проводить державну реєстрацію змін до установчих документів у порядку, встановленому законом. У разі, якщо строк, який встановлено у судовому рішенні щодо скасування державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи для подання документів, порушений, державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня після закінчення такого строку надсилає до суду відповідне повідомлення.

Що стосується правових наслідків скасування державної реєс­трації в судовому порядку, то відповідно до законодавства скасу­вання державної реєстрації позбавляє суб'єкта підприємницької діяльності статусу юридичної особи і є підставою для виключення його з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.

2.5. Припинення діяльності суб’єктів підприємництва.

Відповідно до частин 1-6 ст. 59 ГК України, припинення діяльності суб’єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації — за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб — засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у певних випадках — за рішенням суду.

У разі злиття суб’єктів господарювання усі майнові права та обов’язки кожного з них переходять до суб’єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття.

У разі приєднання одного або кількох суб’єктів господарювання до іншого суб’єкта господарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обов’язки приєднаних суб’єктів господарювання.

У разі поділу суб’єкта господарювання усі його майнові права і обов’язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб’єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових суб’єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов’язки реорганізованого суб’єкта.

У разі перетворення одного суб’єкта господарювання в інший до новоутвореного суб’єкта господарювання переходять усі майнові права і обов’язки попереднього суб’єкта господарювання.

Суб’єкт господарювання ліквідується:

· за ініціативою власника чи інших осіб;

· у зв’язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;

· у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;

· у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом.

Скасування державної реєстрації, як вже зазначалося, позбавляє суб’єкта господарювання статусу юридичної особи і є підставою для вилучення його з державного реєстру. Суб’єкт господарювання вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Такий запис вноситься після затвердження ліквідаційного балансу.

Оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети “Урядовий кур’єр” та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб’єкта господарювання протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб’єкта господарювання.

Ліквідація суб’єкта господарювання, відповідно до ст. 60 ГК України, здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб’єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений законодавством. Ліквідацію суб’єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб’єкта, що ліквідується.

Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб’єкта господарювання, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію.

Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію суб’єкта господарювання, вміщує в друкованих органах, відповідно до закону, повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені законом строки.

Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб’єкта господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб’єкта господарювання.

Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб’єкта господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку аудиторською організацією.

Претензії кредиторів до суб’єкта господарювання, що ліквідується, відповідно до ст. 61 ГК України, задовольняються з майна цього суб’єкта, якщо інше не передбачено законами. Черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно до закону.

Претензії, що не задоволені через відсутність майна суб’єкта господарювання, претензії, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо їх заявники у місячний строк після одержання повідомлення про повне або часткове відхилення претензії не звернуться до суду з відповідним позовом, а також претензії, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, вважаються погашеними.

Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника.

Контрольні запитання

1. Поясніть, яка господарська діяльність є підприємницькою?

2. Які Ви знаєте ознаки підприємництва?

3. Які види господарської діяльності не можуть бути підприємницькими?

4. Назвіть категорії громадян, яким заборонено займатись підприємницькою діяльністю?

5. На які види поділяється підприємницька діяльність в Україні?

6. Ким і в який термі відбувається реєстрація суб’єктів підприємництва?

7. Які документи необхідно подати для державної реєстрації юридичних осіб - суб’єктів господарювання?

8. Як зареєструватися громадянину, що має намір займатися підприємництвом?

9. Що є наслідком державної реєстрації суб’єктів господарювання?

10. Для чого і які види підприємницької діяльності підлягають ліцензуванню?

11. Назвіть підстави анулювання ліцензії.

12. Дайте визначення патенту і які види підприємницької діяльності підлягають патентуванню?

13. Назвіть порядок придбання торгового патенту?

14. Які Ви знаєте форми припинення діяльності суб’єктів підприємництва?

15. Хто вирішує питання припинення діяльності підприємців?

Тема 3. Майнова основа господарювання.

3.1. Майно у господарській діяльності.

При здійсненні господарської діяльності окрім організаційних та управлінських зусиль, необхідним є забезпечення функцій управління власністю у певному правовому режимі. Згідно з частиною 1 статті 139 ГК України, май­ном у сфері господарювання визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартіс­не визначення, виробляються та використовуються у діяльності суб'єктів господарських відносин та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів. Відтак, положення цієї статті розрізняють майно в речовій формі (рухоме і нерухоме майно) і нематеріальні активи (безтілесне майно).

Майно в речовій формі залежно від природних властивостей традиційно поділяється на рухоме і неру­хоме (ст. 181 ЦК України). До нерухомих речей належить земля (земельні ділянки) та розташовані на ній об'єкти, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Не­рухомі речі зазвичай є незамінними (індивідуалізованими) і мають спеціальний правовий режим, що полягає в реєстрації прав на таке майно. Правовий режим нерухомих речей може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього пла­вання, космічні об'єкти та інше майно.

Різновидом нерухомого майна, що має спеціальний правовий режим, є природні ресурси (гл. 15, статті 148-153 ГК України) - земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресур­си, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зо­ни, які відповідно до Конституції (статті 13, 14) є об'єктами права власності Українського народу.

Питання правового режиму нерухомості є також предметом регулювання ЦК України, яким, зокрема: передбачається держа­вна реєстрація прав на нерухомі речі (ст. 182 ЦК України). Різновидом нерухомого майна визнається підприємство, що використовується для здійснення підприємницької діяльності, як єдиний майновий комплекс, до складу якого входить власне нерухомість (земельні ділянки, будинки, споруди), рухомі речі (устаткування, інвентар, сировина, продукція), безтілесне майно (права вимоги, борги, право на торговельну марку або інше позначення та інші права (ст. 191 ЦК України).

До майна суб’єктів господарювання відносяться рухомі речі, які вільно переміщуються у просторі (ч. 2 ст. 181 ЦК України). Правовий режим таких речей спроще­ний, оскільки вони зазвичай вважаються товаром, призначеним для відчуження. Відтак їх обіг не потребує реєстрації, за деякими винятками.

Нематеріальні активи до яких, відповідно до ст. 1 Закону Украї­ни «Про оподаткування прибутку підприємств» належать:

· об'єкти інтелектуальної (в т. ч. „промислової") власності (вина­ходи та корисні моделі;

· промислові зразки; сорти рослин та породи тварин;

· торговельні марки (знаки для товарів і послуг);

· комерційне (фірмове) найменування; географічне зазначення; комерційна таєм­ниця; комп'ютерні програми);

· науково-технічна інформація;

· права користування землею, водою, надрами, іншими ресурса­ми навколишнього природного середовища тощо.

Правовий режим об'єктів інтелектуальної власності регулю­ється гл. 16 ГК України (статті 154-162), ЦК України (глави 35-46) з врахуванням їх видів.

Особливим видом майна, що здатне перетворюватися в гроші, є цінні папери. Відповідно до ч.1 ст. 161 ГК України та ст. 194 ЦК України - це документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб'єктом господарювання, який його випустив (видав), і влас­ником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. Суб’єкти господарювання в межах своєї компетенції можуть їх випускати, реалізовувати, а також придбавати.

Джерелами формування майна суб’єктів господарювання відповідно до ст. 140 ГК України є:

· грошові та матеріальні внески засновників;

· доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

· доходи від цінних паперів;

· капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

· надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів;

· кредити банків та інших кредиторів;

· безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;

· інші джерела, не заборонені законом.

Майнові цінності, в залежності від економічної форми, якої набуває майно в процесі здійснення господарської діяльності, можуть належати до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.

Зміст цих понять визначається статтею 139 ГК України.

Основними фондами виробничого і невиробничого призначення є будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів.

Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.

Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Товарами у складі майна суб'єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

3.2. Право власності у сфері господарської діяльності, поняття, зміст.

Власність як науковий термін вживається у двох аспек­тах: в економічному і юридичному. В економічному - це уречевлена праця і присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в належ­ності наявних засобів виробництва і одержуваних продук­тів праці державі, окремим колективам чи індивідам. На­лежність (присвоєння) у цьому випадку означає відношення суб'єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до своїх, і відповідно відношення до них усіх інших осіб, як до чужих. Це матеріально-речовий аспект процесу присво­єння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ - це суспільні відно­сини власності, які характеризують відносини між людьми, що грунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого». Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недо­пущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні пану­вання над річчю з боку невласника.

Поняття права власності виникає в результаті правового врегу­лювання економічних відносин власності. Розрізняють право вла­сності в об'єктивному розумінні та право власності в суб'єктив­ному розумінні.

Право власності в об'єктивному розумінні - це сукупність пра­вових норм, що регулюють економічні відносини власності.

Право власності в суб'єктивному розумінні - це визначена і забезпечена об'єктивним правом сукупність повноважень власника, що забезпечує можливість використовувати належне йому майно своєю владою і у власних інтересах. Правомочності власника щодо його майна, яке використовується у сфері господарювання, засобів виробництва, складні: крім відомої з часів римського права тріади (володіння, користування та розпорядження), до їх складу входять засновницькі (щодо заснування інших суб'єктів господарювання та наділення їх відповідним майном), регулятивні (щодо визначення меж використання майна, яке передається влас­ником іншим суб'єктам господарювання на похідних від права власності правових титулах), оперативно-управлінські (щодо управ­ління створеним власником суб'єктом господарювання), контрольні (щодо контролю за використанням майном, яке на певному, зазви­чай похідному від права власності, правовому титулі закріплюєть­ся за іншим суб'єктом господарювання) та охоронні (щодо охоро­ни прав власника від посягань інших осіб на його майно та захисту прав та законних інтересів власника у разі їх порушення іншими особами) повноваження. Володіння - це закріплення матеріальних благ за конкрет­ними власниками - індивідами і колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб. Користу­вання - це вилучення з речей їхніх корисних властивостей (прибуток, врожай, приплід), які надають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу. Розпорядження – це юридична можливість власника визначати юридичну або фактичну долю речі. Індивід або юридична особа здійснює володіння, користування і розпоря­дження речами (матеріальними благами) за своїм інтересом незалежно від волі і бажання інших осіб.

Кожне із зазначених повноважень власник може пере­дати іншій особі, не втрачаючи при цьому права власності. Так, при здаванні майна до камери схову володіння ним здійснює охоронець; орендар володіє і користується зданим йому в оренду чужим обладнанням; комісіонер володіє і розпоряджається речами, зданими на комісію. Проте ні охоронець, ні орендар, ні комісіонер власниками майна, що знаходиться в їхньому володінні, не стають. Право власно­сті продовжує належати тому, кому воно належало до зда­вання майна на схов, в оренду чи на комісію.

Можливі й такі випадки, коли права володіння, корис­тування і розпорядження одночасно зосереджуються в осо­би, яка не є власником майна (наприклад, право власності на майно, закріплене за державним підприємством, нале­жить державі, а не підприємству, яке ним володіє, користу­ється і розпоряджається).

Зазначені положення (щодо повноважень власника майна у сфері господарювання) відображені в статтях 134 і 135 ГК України. Відповідно до ч. 1 ст. 134 суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має пра­во надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ГК України.

3.3. Похідні від права власності майнові права суб'єктів господарювання

Специфіка сучасних засобів виробництва обумовлює той факт, що їх використання (експлуатація) здійснюється, як правило, не самим власником, а іншими суб'єктами, яким власники передають ці засоби на певній правовій основі (титулі). Правові титули майна, що зберігають за власником значну частину повноважень щодо май­на, яке закріплюється ним за іншим суб'єктом без передачі остан­ньому усієї сукупності прав, притаманних традиційному власникові, називаються похідними від традиційного права власності. Такими титу­лами є: а) право довірчої власності, 6) право повного господарського відання, в) право оперативного управління, г) право користування (в т. ч. оренди). Всі вони є по­хідними від права власності і залежними від власника (первісного власника). В межах закону, що визначає зміст кожного з цих інститутів, власник, залежно від мети передачі майна, тією чи іншою мірою «підрегульовує» свої відносини з відповідним суб'єктом.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.021 сек.)