Господарські міністерства (відомства) як органи господарського керівництва. 6 страница

· наявність статусу юридичної особи;

· частка державного майна необхідна для здійснення міністер­ством (відомством) своїх функцій, закріплюється за ним на праві оперативного управління;

· наявність функцій двох видів:

а) щодо загальногалузевого управління (участь у формуванні та реалізації державної політики в галузі, прогнозування розвитку економіки галузі, участь у розробці проектів Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бю­джету України, формування та розміщення державного замовлення на продукцію галузі і укладення державних контрактів, реалізація державної стратегії відповідної галузі, розробка відповідних фі­нансово-економічних та інших нормативів, видача спеціальних дозволів (ліцензій) з окремих видів діяльності, затвердження дер­жавних стандартів, норм та правил на продукцію (роботи, послуги) відповідної галузі, участь у формуванні та реалізації антимонопольної політики у відповідній галузі, подання висновку щодо доціль­ності та обґрунтованості створення ПФГ та ін.);

б) щодо управління майном державних підприємств, які нале­жать до сфери відповідного міністерства (прийняття рішень про створення, реорганізацію та ліквідацію державних підприємств, установ і організацій у відповідній галузі, затвердження статутів державних підприємств галузі, укладення і розірвання контрактів з керівниками цих підприємств, здійснення контролю за ефективніс­тю використання закріпленого за підприємствами державного май­на, подання згоди Фонду державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутних фондів яких включається державне майно, на передачу в оренду цілісних майнових комплексів підвідомчих державних під­приємств, на вихід структурних підрозділів зі складу підвідомчих Державних підприємств, на вступ (і вихід) державних підприємств у добровільні господарські об'єднання та ін.).

Контрольні запитання

1. Кого слід вважати суб’єктом господарювання?

2. Дайте визначення поняття підприємства та назвіть його види?

3. Які є види підприємств залежно від числа працюючих і валового доходу від реалізації продукції за рік?

4. Визначте поняття та ознаки господарських товариств.

5. Назвіть види господарських товариств.

6. Які є види акціонерних товариств та їх статутний фонд?

7. Що таке дивіденди та за яких умов вони сплачуються?

8. Які господарські товариства не акціонерні?

9. Чим відрізняється повне товариство від командитного?

10. В чому особливості правового статусу громадянина - підприємця?

11. В чому полягає особливість правового статусу господарської організації?

12. Яка мета створення господарських організацій та їх види?

Тема 5. Господарські зобов’язання та договори.

5.1. Поняття, підстави виникнення та види господарських зобов’язань.

Згідно із статтею 173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, всилу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта(виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт(управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов'язку.

Різноманітність господарських зобов’язань зумовлює їх класифікацію на: майново-господарські зобов'язання, організаційно-господарські зобов'язання та публічні зобов’язання.

Господарські зобов'язання можуть виникати з таких підстав:

безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність;

з акту управління господарською діяльністю;

з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб’єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб’єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Майново-господарськими відповідно до ст. 175 ГК України визнаються цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути суб’єкти господарювання, негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. Якщо майново-господарське зобов'язання виникає між суб’єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами, зобов'язаною та управненою сторонами зобов'язання є відповідно боржник і кредитор. Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб’єктами господарювання та не господарюючими суб'єктами -громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства.

Суб'єкти господарювання можуть добровільно брати на себе зобов’язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.

Організаційно-господарськими згідно з ст. 176 ГК України визнаються господарські зобов’язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов'язку.

Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати:

між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб’єкта;

між суб'єктами господарювання, які разом організовують об’єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;

між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;

в інших випадках, передбачених цим Кодексом, іншими законодавчими актами або установчими документами суб’єкта господарювання.

Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору.

Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

За соціально-комунальними зобов’язаннями суб'єкти господарювання зобов'язані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку. Суб'єкти можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобов'язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв'язання місцевих проблем. Суб’єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.

Публічні зобов'язання суб'єктів господарювання. Суб'єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб’єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов'язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом.

5.2. Виконання господарських зобов'язань

Виконання зобов’язання є засобом досягнення мети його укладення і припинення. Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських від­носин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином і в натурі.

Належність полягає у виконанні зобов'язання належним чи­ном - відповідно до вимог закону, інших нормативно-правових актів, договору, а за відсутності в цих правових документах конк­ретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться (іншими словами, - від­повідно до звичаїв господарсько-ділового обігу). Це стосується і місця, і часу виконання зобов'язання, і можливості (неможливості) розстрочення виконання.

Відповідно до ст. 197 ГК України господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським дого­вором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання.

У разі якщо місце виконання зобов'язання не визначено, зо­бов'язання повинно бути виконано:

· за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на нерухоме майно (будівлю, земельну ділянку, інше нерухоме майно) - за міс­цезнаходженням нерухомості;

· за грошовими зобов'язаннями - за місцем розташування управненої сторони на момент виникнення зобов'язання або за но­вим місцем її розташування за умови, що управнена сторона своє­часно повідомила про нього зобов'язану сторону;

· за іншими зобов'язаннями - за місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сто­рони, якщо інше не передбачено законом У разі відсутності управненої сторони, ухилення її від при­йняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов'я­зана сторона за грошовим зобов'язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управнену сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної конто­ри вважається виконанням зобов'язання.

Виконання грошових зобов'язань має певну специфіку, що ви­значена ст. 198 ГК України. Так, платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, (а) здійснюються у безготів­ковій формі або готівкою через установи банків (якщо Інше не вста­новлено законом), (б) повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях (в іноземній валюті - лише у випадках, передбачених актами законодавства, та відповідно до встановленого ним порядку); (в) на­рахування відсотків за такими зобов'язаннями застосовується у випа­дках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.

Господарське зобов'язання має виконуватися зазвичай зобов'я­зана особа. Проте відповідно до ст. 194 ГК України виконання господарсь­кого зобов'язання може бути покладено в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні. При цьому управнена сторона зобов'язана прийняти виконання, запропоноване тре­тьою особою - безпосереднім виконавцем, якщо із закону, госпо­дарського договору або характеру зобов'язання не випливає обо­в'язок сторони виконати зобов'язання особисто.

Статтею 195 ГК України передбачається можливість делегування прав у господарських зобов'язаннях. Управнений суб'єкт господарського зобов'язання вправі (якщо інше не передбачено законом) передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права (з обумовленням певним строком або без такого) на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійс­нення господарсько-управлінських повноважень. Передача прав має бути документально оформлена - актом передачі, що вважа­ється чинним з дня одержання повідомлення про це зобов'язаною стороною, а акт делегування господарсько-управлінських повно­важень іншому суб'єктові - від дня офіційного опублікування цього акта. Передача (делегування) прав тягне за собою обов'язок су­б'єкта, який одержав у результаті такої передачі (делегування) до­даткові повноваження, вирішувати відповідне до цих повноважень коло господарських питань та нести відповідальність за наслідки рішень, що ним приймаються У господарському зобов'язанні можуть брати участь кілька управнених або кілька зобов'язаних суб'єктів (ст. 196 ГК України). В тако­му випадку кожний з управнених суб'єктів має право вимагати виконання, а кожний із зобов'язаних суб'єктів повинен виконати зобов'язання відповідно до частки цього суб'єкта, визначеної зо­бов'язанням. Виконання за участю кількох зобов'язаних осіб має бути солідарним, якщо це передбачено законодавством або дого­вором. При такому виконанні господарських зобов'язань застосо­вуються відповідні положення ЦК України, якщо інше не передбачено законом.

Вимога закону щодо виконання господарського зобов'язання в натурі підкріплюється положенням ч. 2 ст. 194 ГК України, відпо­відно до якого неналежне виконання зобов'язання третьою особою не звільняє сторони від обов'язку виконати зобов'язання в нату­рі, крім випадків, передбачених частиною третьою статті 193 ГК України: (1) якщо інше передбачено законом або договором; (2) якщо управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

Кожна сторона господарського зобов'язання повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'я­зання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загаль­ногосподарського (публічного) інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених ГК України, іншими законами або договором. Проте застосування госпо­дарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звіль­няє його (суб'єкта) від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'я­зання.

Зобов'язання має бути виконане також:

· у повному обсязі (управнена сторона має право не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено за­коном, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає зі змісту зобов'язання;

· вчасно (зобов'язана сторона має право виконати зобов’язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає зі змісту зобов'я­зання).

Одностороння відмова від виконання господарського зобов'я­зання зазвичай вважається порушенням. Проте вона допускається у випадках:

· передбачених законом; у разі неналежного виконання іншою стороною (згідно із ч. 6ст. 193 зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов’язання у разі неналежного виконання другою стороною обов’язків, що є необхідною умовою виконання);

· у разі відмови від виконання або відстрочки виконання з мо­тиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (ч. 7 ст. 193 ГК України).

· Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зо­бов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати пись­мове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його час­тини.

5.3. Забезпечення виконання господарських зобов'язань

На жаль, наявність зобов’язання ще не гарантує його виконання. Тому воно забезпечується: (а) захо­дами захисту прав (що передбачені законом або такі, що йому не суперечать) та (б) заходами відповідальності учасників господар­ських відносин, передбаченими ГК України, ЦК України та іншими законами.

За погодженням сторін можуть застосовуватися види забезпе­чення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у гос­подарському (діловому) обігові і умови та порядок застосування яких визначається ЦК України.

Зобов'язання суб'єктів господарювання, які належать до дер­жавного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом.

ГК України регулює відносини, пов'язані із застосу­ванням господарсько-правової відповідальності (розділ V) та та­кими способами забезпечення виконання господарських зобов'я­зань, як банківська гарантія (ст. 200 ГК України) та публічні (загальногос­подарські) гарантії (ст. 201 ГК України).

Гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання госпо­дарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантій­ного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою органі­зацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сто­рони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші умови, пе­редбачені у відповідному підтвердженні. Зобов'язання за банківсь­кою гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони. При цьому гарант має право висунути управненій стороні лише ті претензії, висунення яких допускається гарантійним лис­том. Зобов'язана сторона не має права висунути гаранту заперечен­ня, які вона могла б висунути управненій стороні, якщо її договір з гарантом не містить зобов'язання гаранта внести до гарантійного листа застереження щодо висунення таких заперечень.

Згідно із ч. 2 ст. 183 ГК України держава в особі Кабінету Міністрів Укра­їни виступає гарантом за зобов'язаннями державних замовників.

До відносин банківської гарантії в частині, не врегульованій ГК України, застосовуються відповідні положення ЦК України (статті 560-569).

Актами спеціального законодавства можуть бути передбачені й інші способи забезпечення виконання зобов'язань, зокрема органі­заційно-господарських. Так, Закон України від 21 грудня 2000 р. «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бю­джетами та державними цільовими фондами» передбачає податкову заставу як спосіб забезпечення податкового зобов'язання платника податків, не погашеного у строк. У силу податкової застави орган стягнення (уповноважений державний орган) має право в разі неви­конання забезпеченого податковою заставою податкового зобов'я­зання одержати задоволення з вартості заставленого майна перева­жно перед іншими кредиторами у порядку, встановленому законом.

Загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов'язань застосовуються з метою нейтралізації несприятливих наслідків від економічних злочинів. Законом може бути передбачено обов'язок комерційних банків, страховиків, акціонерних товариств та інших суб'єктів господарювання, які залучають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, передавати частину своїх коштів для формування єдиного страхового фонду публічної застави. Так, Закон України від 20 вересня 2001 р. «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» визначив засади формування та функціону­вання такого Фонду, а також порядок відшкодування за рахунок коштів Фонду вкладів вкладникам банків - учасників Фонду у разі настання недоступності вкладів.

Відповідно до ч.1 ст. 199 ГК України до відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань застосовуються відповідні положення ЦК України. В даному випадку це глава 49, у якій передбачені такі способи: неустойка та її види (ст.ст. 549-552), порука (ст.ст.553-559), гарантія (ст.ст. 560-569), завдаток (ст.ст.570-571), застава (ст.ст. 572-594), притримання (ст.ст. 594-597), які більш повно розглянуті в підрозділі 64 Форми господарсько-правової відповідальності. Характерно, що цей перелік не є вичерпним, бо самі сторони у зобов’язанні можуть встановлювати нові способи забезпечення їх виконання, що відсутні у законодавстві, але не суперечать йому.

5.4. Припинення господарських зобов'язань

Господарське зобов'язання припиняється (статті 202-208 ГК України):

· виконанням, проведеним належним чином - частинами 1 і 2 ст. 203 ГК (якщо умови зобов'язання якого виконані належним чином і виконання прийнято управненою стороною);

· зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов’язання - частинами 3-5 ст. 203 ГК України (для зарахування достатньо заяви однієї сторони зобов'язання; проте не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках, передбачених законом);

· у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній осо­бі - ч. 2 ст. 204;

· за згодою сторін (зокрема, угодою про заміну одного зобо­в'язання іншим між тими самими сторонами, якщо така заміна не суперечить обов'язковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобов’язання - ч. 1 ст. 204);

· у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням су­ду (статті 206-207 ГК України);

· через неможливість виконання (у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає (в т. ч. ліквідація суб’єкта без правонаступництва; визнання його банкрутом); при цьому зо­бов'язана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим та іншим наслідкам повинна негайно повідомити про це управнену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо змен­шення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зо­бов'язану сторону від відповідальності за невиконання зобов'я­зання відповідно до вимог закону (ст., 205 ГК України);

· та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або інши­ми законами.

До відносин щодо припинення господарських зобов'язань за­стосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Згідно із ч. 1 ст. 206 господарське зобов'язання може бути ро­зірвано сторонами відповідно до правил, встановлених ст. 188 ГК України щодо зміни та розірвання господарських договорів. Проте держав­ний контракт підлягає розірванню у разі зміни або скасування державного замовлення, яким передбачено припинення дії контра­кту, з моменту, коли про це стало відомо сторонам зобов'язання. Наслідки розірвання державного контракту для його сторін визна­чаються відповідно до закону.

Господарське зобов'язання на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади може бути визнано судом т дійсним повністю або в частині (ст. 207 ГК України), якщо воно:

· не відповідає вимогам закону;

· або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства,

· - або укладено учасниками господарських відносин з порушен­ням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності).

Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господар­ського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, які:

· виключають або обмежують відповідальність виробника про­дукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зо­бов'язану сторону певних обов'язків;

· допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

· вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропор­ційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом не­дійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на май­бутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Визнання господарського зобов'язання недійсним тягне наслід­ки, передбачені законом (ч. З ст. 207, ст. 208 ГК України), а саме:

· припинення зобов'язання повністю або в частині з дня набрання законної сили відповідним рішенням суду; якщо за змістом зобо­в'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобо­в'язання припиняється на майбутнє;

· вилучення в доход держави за рішенням суду майна (коштів),одержаного сторонами за зобов'язанням у разі визнання свого недійс­ним як такого, що суперечить інтересам держави і суспільства; при цьому: 1) за наявності наміру вчинення зобов'язання з незаконною метою вилученню підлягає усе майно, одержане сторонами за зо­бов'язанням; 2) у разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне ЇЙ на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави; 3) у разі виконання такого зо­бов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного;

· двостороння реституція - у разі визнання недійсним зобо­в'язання з інших підстав: кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість гроши­ма, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом).

5.5. Господарські договори (загальна характеристика)

Насамперед, слід зазначити, що в умовах розвитку ринкової економіки господарський договір стає одним із істотних регуляторів ринкових відносин, засобом регулювання господарських взаємовідносин між суб’єктами господарювання щодо забезпечення виробництва матеріалами, сировиною, енергетичними ресурсами та реалізації готової продукції. Не дивлячись на широке вживання цього терміну в господарській практиці, чинне законодавство не містить визначення поняття господарського договору, хоч в ГК України йому присвячена глава 20 – „Господарські договори”.

Узагальнюючи наведене, можна дати таке визначення: „Господарський договір – це засноване на домовленості сторін і зафіксоване у встановленій законом формі, зобов’язальне правовідношення між суб’єктами господарювання, змістом якого є взаємні права та обов’язки сторін у галузі господарської діяльностіз врахуванням загальногосподарських (публічних інтересів)”. Разом з тим, і, виходячи з публічних інтересів у господарському договорі, Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори.

Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов’язковості укладення договору для певних категорій суб’єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Велике різноманіття господарських договорів зумовлює їх різноманітну класифікацію. В даному навчальному посібнику пропонується наступна:

1) за строком дії: довгострокові (5 і більше років), середньострокові (від 1 до 5 років), короткострокові (до 1 року) і разові;

2) за суб’єктним складом: двосторонні (договір між двома учасниками); багатосторонні (договори з участю більше двох суб’єктів);

3) за взаємним становищем сторін: вертикальні (однією із сторін є уповноважений державний орган); горизонтальні (укладаються між юридично рівними суб’єктами господарювання);

4) договори за конкуренцією покупців (тендери, торги, аукціони);

5) залежно від економічного інтересу та юридичного змісту господарських договорів:

- договори на реалізацію і придбання майна (поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, купівлі-продажу тощо);

- договори на передачу майна в користування (оренди, лізингу);

- договори на виконання робіт (підряду, підряду на капітальне будівництво, виконання науково-дослідних робіт тощо);

- договори транспортного обслуговування (перевезення вантажів, пасажирів усіма видами транспорту);

- договори надання послуг (схову, експедиції, техобслуговування тощо);

- договори залежно від ролі у встановленні господарських зв’язків (генеральні договори, субдоговори);

- договори у зв’язку із проведенням переговорів (попередній та основний договір);

- договори за ступенем складності (прості і комплексні).

Зауважмо, що класифікація найбільш дохідлива і в юридичній літературі можлива за іншим критерієм.

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:

· вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

· примірного договору, рекомендованого органом управління суб’єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

Поиск по сайту: