Господарські міністерства (відомства) як органи господарського керівництва. 15 страница

· здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані - ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові), коли 50 відсотків їх активів є активами одного типу.

Посадовим особам органів державної влади та органів місцевого самоврядування забороняється участь в органах управління банків, якщо інше не передбачено законом.

Банки не відповідають за зобов'язаннями держави, а держава не відповідає за зобов'язаннями банків, крім випадків, передбачених законом, та випадків, коли держава відповідно до закону бере на себе таку відповідальність.
Суб'єкт господарювання не має права у своїй назві використовувати слово "банк" без реєстрації цього суб'єкта як банку в Національному банку України, крім випадків, передбачених законом.

Банки в Україні можуть створюватися у формі відкритого акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку.

Учасниками банку можуть бути юридичні особи та громадяни, резиденти і нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Не можуть бути учасниками юридичні особи, в яких банк має істотну частку в майні, об’єднання громадян, релігійні та благодійні організації.

Забороняється використовувати для формування статутного фонду банку бюджетні кошти, якщо такі кошти мають інше цільове призначення, кошти, одержані в кредит та під заставу, а також збільшувати статутний фонд банку для покриття збитків.

Банки мають право створювати банківські об'єднання, види яких визначаються законом, а також бути учасниками промислово-фінансових груп. Банк може бути учасником лише одного банківського об'єднання.

Умови та порядок створення, державної реєстрації, ліцензування діяльності та реорганізації банків, вимоги щодо статуту, формування статутного та інших фондів, а також здійснення функцій банків встановлюються законом „Про банки і банківську діяльність”

Особливий правовий статус мають державні банки, тобто ті банки, статутний капітал яких належить державі. Відповідно до ст.337 ГК України

Державним є банк, створений за рішенням Кабінету Міністрів України на основі державної власності. Статут державного банку затверджується постановою Кабінету Міністрів України.

Найменування державного банку повинно містити слово "державний". Держава здійснює повноваження власника щодо акцій (паїв),які належать їй у статутному фонді державного банку, через органи управління державного банку. У разі прийняття рішення про часткове або повне відчуження державою належних їй акцій (паїв) державного банку цей банк втрачає статус державного.

Особливий порядок створення має кооперативний банк. Це банк, створений суб’єктами господарювання, а також іншими особами за принципом територіальності на засадах добровільного членства та об’єднання пайових внесків для спільної грошово-кредитної діяльності. Відповідно до законодавства про банки і кооперацію можуть створюватися місцеві та центральний кооперативні банки. Статутний фонд кооперативного банку поділяється на паї. Кожен учасник кооперативного банку незалежно від його участі (паю) у статутному фонді банку має право одного голосу.

Мінімальний розмір статутного капіталу на час реєстрації банку не може бути менше:

- для місцевих кооперативних банків у межах однієї області, – 1 млн. євро;

- для регіональних банків, що здійснюють свою діяльність на території однієї області, у тому числі спеціалізованих та іпотечних банків, – 3 млн. євро;

- для банків міжрегіональних, у тому числі спеціалізованих інвестиційних, іпотечних, центрального кооперативного тощо, - 5 млн. Євро.

Державну реєстрацію банків проводить Національний банк України.

12.2. Банківські операції.

Фінансове посередництво здійснюється банками у формі банківських операцій. Основними видами банківських операцій є депозитні, розрахункові, кредитні, факторингові та лізингові операції.

Банківські операції провадяться в порядку, встановленому Національним банком України.

Депозитні операції банків полягають у залученні коштів у вклади та розміщення ощадних (депозитних) сертифікатів.

Депозити утворюються за рахунок коштів у готівковій або у безготівковій формі, у гривнях або в іноземній валюті, що розміщені юридичними особами чи громадянами (клієнтами) на їх рахунках у банку на договірних засадах на певний строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства та умов договору. Договір банківського вкладу (депозиту) укладається у письмовій формі.

Розрахункові операції банків спрямовані на забезпечення взаємних розрахунків між учасниками господарських відносин, а також інших розрахунків у фінансовій сфері.

Для здійснення розрахунків суб'єкти господарювання зберігають грошові кошти в установах банків на відповідних рахунках.

Безготівкові розрахунки можуть здійснюватися у формі платіжних доручень, платіжних вимог, вимог-доручень, векселів, чеків, банківських платіжних карток та інших дебетових і кредитових платіжних інструментів, що застосовуються у міжнародній банківській практиці.

При безготівкових розрахунках усі платежі провадяться через установи банків шляхом перерахування належних сум з рахунку платника на рахунок одержувача або шляхом заліку взаємних зобов'язань і грошових претензій. Платежі здійснюються у межах наявних коштів на рахунку платника. У разі потреби банк може надати платникові кредит для здійснення розрахунків.

Установи банків забезпечують розрахунки відповідно до законодавства та вимог клієнта, на умовах договору на розрахункове обслуговування. Договір повинен містити реквізити сторін, умови відкриття і закриття рахунків, види послуг, що надаються банком, обов’язки сторін та відповідальність за їх невиконання, а також умови припинення договору.

Банківські рахунки.

Рахунки юридичної особи, що є клієнтом банку, відкриваються в установах банків за місцем її реєстрації чи вбудь-якому банку на території України за згодою сторін. Порядок відкриття рахунків в установах банків за межами України встановлюється законом.

Суб'єктам господарювання, які мають самостійний баланс, рахунки відкриваються для розрахунків за продукцію, виконані роботи, надані послуги, для виплати заробітної плати, сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), а також інших розрахунків, пов'язаних з фінансовим забезпеченням їх діяльності.

Суб'єкт підприємництва має право відкривати рахунки для зберігання грошових коштів, здійснення всіх видів операцій убудь-яких банках України та інших держав за своїм вибором і за згодою цих банків у порядку, встановленому Національним банком України.

Юридичні особи та громадяни-підприємці відкривають рахунки для зберігання грошових коштів і здійснення всіх видів банківських операцій у будь-яких банках України за своїм вибором і за згодою цих банків у порядку, встановленому Національним банком України.

Суб'єктам господарювання, яким виділяються кошти для цільового використання з Державного бюджету України або місцевих бюджетів, відкриваються рахунки відповідно до закону.

Платники і одержувачі коштів здійснюють контроль за своєчасним проведенням розрахунків та розглядають претензії, що виникли, без участі установ банку.

Платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

У разі затримки зарахування грошових надходжень на рахунок клієнта банки сплачують на користь одержувачів грошових коштів пеню у розмірі, що передбачається угодою про проведення касово-розрахункових операцій, а за відсутності угоди про розмір пені - в розмірі, встановленому законом.

Міжнародні розрахункові операції провадяться за грошовими вимогами і зобов'язаннями, що виникають при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності між державами, суб’єктами господарювання, іншими юридичними особами та громадянами, які перебувають на території різних країн.

Суб'єктами міжнародних розрахунків є експортери, імпортери і банки, які вступають у відносини, пов'язані з рухом товаророзпорядчих документів та операційним оформленням платежів.

Міжнародні розрахунки регулюються нормами міжнародного права, банківськими звичаями і правилами, умовами зовнішньоекономічних контрактів, валютним законодавством країн - учасниць розрахунків.

Міжнародні розрахунки здійснюються через установи банків, між якими є кореспондентські відносини (банки, що мають домовленість про проведення платежів та розрахунків за взаємним дорученням).

Для здійснення міжнародних розрахунків використовуються комерційні документи: коносамент, накладна, рахунок-фактура, страхові документи (страховий поліс, сертифікат), документ про право власності та інші комерційні документи. Фінансовими документами, що використовуються для здійснення міжнародних розрахунків, є простий вексель, переказний вексель, боргова розписка, чек та інші документи, що використовуються для одержання платежу.

Кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян.

Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

Для одержання банківського кредиту позичальник надає банкові такі документи: клопотання (заяву), в якому зазначаються характер кредитної угоди, мета використання кредиту, сума позички і строк користування нею; техніко-економічне обґрунтування кредитного заходу та розрахунок економічного ефекту від його реалізації; інші необхідні документи.

Для зниження ступеня ризику банк надає кредит позичальникові за наявності гарантії платоспроможного суб’єкта господарювання чи поручительства іншого банку, під заставу належного позичальникові майна, під інші гарантії, прийняті у банківській практиці. З цією метою банк має право попередньо вивчити стан господарської діяльності позичальника, його платоспроможність та спрогнозувати ризик непогашення кредиту.

Кредити надаються банком під відсоток, ставка якого, як правило, не може бути нижчою від відсоткової ставки за кредитами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що виплачується ним по депозитах. Надання безвідсоткових кредитів забороняється, крім випадків, передбачених законом.

У сфері господарювання можуть використовуватися банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний та інші форми кредиту.

Кредити, які надаються банками, розрізняються за:

· строками користування (короткострокові - до одного року, середньострокові - до трьох років, довгострокові - понад три роки);

· способом забезпечення (забезпечені заставою, гарантовані, поручительством, незабезпечені);

· ступенем ризику (стандартні і з підвищеним ризиком);

· методами надання (разові, відповідно до кредитної лінії, гарантійні);

· строками погашення (погашаються водночас, у розстрочку, після обумовленого періоду (місяця, кварталу));

· іншими умовами надання, користування або погашення за домовленістю сторін.

Банк здійснює контроль за виконанням умов кредитного договору, цільовим використанням, своєчасним і повним погашенням позички в порядку, встановленому законодавством.

У разі якщо позичальник не виконує своїх зобов’язань, передбачених кредитним договором, банк має право зупинити подальшу видачу кредиту відповідно до договору.

Банки здійснюють кредитні операції в межах кредитних ресурсів, які вони утворюють у процесі своєї діяльності. Вони можуть позичати один в одного на договірних засадах ресурси, залучати та розміщувати кошти у формі депозитів, вкладів і здійснювати взаємні операції, передбачені їх статутами.

У разі недостатності коштів для здійснення кредитних операцій і виконання взятих на себе зобов'язань банки можуть одержувати позички у Національного банку України. Кредитні ресурси Національного банку України становлять кошти статутного та інших фондів, інші кошти, що використовуються як кредитні ресурси відповідно до закону.

Факторингові послуги банків.

Придбання банком права вимоги у грошовій формі з поставки товарів або надання послуг з прийняттям ризику виконання такої вимоги та прийом платежів (факторинг) є банківською операцією, що здійснюється на комісійних засадах на договірній основі.

За договором факторингу банк бере на себе зобов'язання передати за плату кошти в розпорядження клієнта, а клієнт бере на себе зобов'язання відступити банкові грошову вимогу до третьої особи, що випливає з відносин клієнта з цією третьою особою.

Факторингові операції банків можуть супроводжуватися наданням клієнтам додаткових консультаційних та інформаційних послуг.

Лізингові операції банків.

Банки мають право придбавати за власні кошти засоби виробництва для передачі їх у лізинг (загальні умови лізингових операцій визначались нами у темі 9).

Контрольні запитання

Тема 13.Правове регулювання цін та ціноутворення.

13.1. Поняття та функції ціни.

В загальноприйнятому порядку ціна є економічною категорією. Основу ціни становить вартість товару, величина якої визначається суспільно необхідними затратами праці. Ціна виробленого товару визначається сукупністю затрат на його виробництво, які дають можливість виробити необхідну кількість товару належної якості.

Відповідно до ст. 189 ГК України - ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання.

Ціна у ринкових відносинах виконує ряд функцій:

1) функцію обліку і виміру затрат суспільної праці. Ви­конуючи її, ціна виступає одним з найважливіших показни­ків народногосподарського виробництва, є орієнтиром для прийняття господарських рішень;

2) функцію пропорційності та рівноваги в господарстві. Саме через ціну здійснюється зв'язок між виробництвом і споживанням, пропозицією і попитом. В умовах пропор­ційного розподілу засобів виробництва і праці між галузя­ми рівновага на ринку підтримується за допомогою цін, що відповідають суспільно необхідним затратам;

3) стимулюючу функцію. В народному господарстві ці­ни можуть сприяти або перешкоджати збільшенню вироб­ництва і споживання тих або інших товарів. Так, занижені ціни, які не забезпечують нормальну рентабельність або завдають збитків, не зацікавлюють підприємства у нарощу­ванні обсягів виробництва. Разом з тим завищені ціни, які дають змогу отримати надмірний прибуток, створюють для підприємства незаслужені економічні привілеї і водночас можуть викликати розширення виробництва, що не відпо­відає суспільним потребам;

4) розподільчу функцію, пов'язану з можливістю відхи­лення ціни від вартості. Так, встановлення високих цін на пев­ну продукцію (товар) дає змогу державі перерозподіляти кош­ти шляхом встановлення дотацій на інші товари (послуги).

В даному випадку спостерігаємо недооцінку державного і суспільного інтересу, ігнорується цінова політика держави щодо забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін (абз.3.5.ч.1 ст. 10 ГК України).

13.2. Політика ціноутворення.

Політика ціноутворення є складовою частиною загальної економічної і соціальної політики, її забезпечення відповідно до ч.3 ст.116 Конституції України покладено на Кабінет Міністрів України. Вона спрямована на встановлення таких пріоритетів:

· рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, економічної самостійності підприємств, організацій і адміністративно-територіальних регіонів республіки;

· збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг;

· протидії монопольним тенденціям виготовлювачів продукції, товарів і послуг;

· об'єктивних співвідношень у цінах на промислову і сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну;

· розширення сфери застосування вільних цін;

· підвищення якості продукції;

· стабільності оптових та роздрібних цін;

· соціальних гарантій в першу чергу для низькооплачуваних і малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплату зв'язку із зростанням цін і тарифів;

· створення необхідних економічних гарантій для виробників;

· орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень світового ринку.

В галузі ціноутворення важлива роль покладена на центральний орган виконавчої влади - Кабінет Міністрів України, який:

· забезпечує здійснення державної політики цін;

· визначає перелік продукції, товарів і послуг, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи на які затверджуються відповідними органами державного управління, крім сфери телекомунікацій;

· визначає повноваження органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також по контролю за цінами (тарифами).

Органи державної влади і управління України послідовно проводять в життя заходи щодо підтримки життєвого рівня населення, в першу чергу низькооплачуваних і малозабезпечених громадян, шляхом введення компенсації втрат у зв'язку з підвищенням цін і тарифів, а також шляхом індексації доходів стосовно соціально-економічних груп населення.

У разі виникнення заборгованості по виплаті заробітної плати, стипендій, пенсій та інших соціальних виплатах забороняється до погашення такої заборгованості підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України.

Громадяни мають право оскаржити в суді неправомірні дії державних органів, підприємств та інших юридичних і фізичних осіб і вимагати відшкодування завданих їм збитків у випадках реалізації їм товарів та послуг з порушенням вимог законодавства по цінах.

13.3. Види цін та порядок їх встановлення.

В народному господарстві застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи.

Вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів.

Вільні ціни і тарифи в свою чергу поділяються на договірні, та ціни, що встановлюються самостійно підприємствами і організаціями.

Державне регулювання цін і тарифів відповідно до ч.5 ст. 191 ГК України здійснюється шляхом встановлення:

· державних фіксованих цін (тарифів);

· граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів;

· граничних нормативів рентабельності;

· обов’язкового декларування зміни цін.

В разі надмірного зростання цін, раніше виведених з-під контролю за рішенням Кабінету Міністрів України, виконавчих комітетів обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад, допускається тимчасове повернення додержавного регулювання цін і тарифів.

Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються на ресурси, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію, товари і послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які своїм рішенням установлюють ціни (тарифи) на житлово-комунальні послуги в розмірі, нижчому від розміру економічно обґрунтованих витрат на їх виробництво (надання),зобов'язані відшкодовувати суб'єкту господарювання різницю між затвердженим розміром ціни (тарифу) та розміром економічно обґрунтованих витрат на виробництво (надання) зазначених послуг за рахунок коштів відповідних бюджетів.

При здійсненні експортних та імпортних операцій безпосередньо або через зовнішньоторговельного посередника в розрахунках із зарубіжними партнерами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку.

Важливе значення для впорядкування ціноутворення при здійсненні експортно-імпортних операцій суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України має Указ Прези­дента України від 10 лютого 1996 р. «Про заходи щодо вдосконалення кон'юнктурно-цінової політики у сфері зов­нішньоекономічної діяльності» та затверджене ним Поло­ження про індикативні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності (Урядовий кур'єр. - 1996.- 13 лютого).

За загальним правилом, контрактні ціни у сфері зовніш­ньоекономічної діяльності визначаються її суб'єктами на договірних засадах з урахуванням попиту та пропозиції, а також інших факторів, які діють на відповідних ринках на і час укладання зовнішньоекономічних угод (контрактів).

Проте у ряді випадків Міністерство зовнішніх економі­чних зв'язків і торгівлі України може запроваджувати ін­дикативні ціни на товари, які є обов'язковими до викорис­тання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності усіх форм власності при укладанні та здійсненні зовнішньоеко­номічних угод.

Під індикативними розуміються ціни на товари, які від­повідають цінам, що склалися чи складаються на відповід­ний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійс­нення експортної (імпортної) операції урахуванням умов

поставки та умов здійснення розрахунків визначених згід­но законодавством України.

Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгів­лі України може запроваджувати індикативні ціни на то­вари:

· щодо експорту яких застосовано антидемпінгові за­ходи або розпочато антидемпінгові розслідування чи про­цедури в Україні або за її межами;

· щодо яких застосовуються спеціальні імпортні проце­дури відповідно до ст. 19 Закону України «Про зовнішньо­економічну діяльність»;

· щодо експорту яких встановлено режим квотування, лі­цензування;

· щодо експорту яких встановлено спеціальні режими;

· в інших випадках на виконання міжнародних зобов'язань України.

Індикативні ціни розробляє Міністерство зовнішніх економічних зв'язків торгівлі України та уповноважені ним організації на базі результатів аналізу інформації, одержа­ної від митних, фінансових, статистичних державних орга­нів, банківських, інформаційних та інших установ і органі­зацій України, з інших джерел, за відповідними методика­ми. При цьому враховуються стандарти якості товарів, чинні в Україні та визнані у світовій практиці, передбачені законодавством України умови поставки і розрахунків, стан кон'юнктури зовнішніх та внутрішніх ринків, цінова інформація та прогнози щодо можливих цінових коливань, контрактна практика щодо відповідного товару на відпові­дному ринку та інша інформація кон'юнктурно-цінового характеру.

Рішення про запровадження індикативних цін на відпо­відні товари приймає та переліки індикативних цін затвер­джує Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгів­лі України.

Таке рішення та переліки індикативних цін публікую­ться Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і тор­гівлі України або уповноваженими ним організаціями в га­зеті «Урядовий кур'єр» не менш як раз на місяць.

Договірні ціни. Аргументом на користь такого виду цін є те, що відповідно до ч. 3 ст. 180 ГК України ціна є істотною умовою господарського договору. На підставі узагальнення практики укладення господарських договорів спостерігаються такі види договірних цін: тверда ціна, що не може бути змінена у процесі виконання договору; змінна, що змінюється за заздалегідь визначеними параметрами; ціна з відсильними умовами (посилання на специфікації, накладні); визначення лише принципу встановлення ціни.

З огляду на те, коли і кому реалізуються продукція та товари, усі ціни (вільні, державні фіксовані та регульовані) поділяються на оптові, роздрібні та договірні

Оптові (відпускні) ціни застосовуються при розрахун­ках між підприємствами і організаціями - товаровиробниками і споживачами (покупцями) продукції і товарів.

Роздрібні ціни на товари формуються, виходячи з опто­вої ціни, шляхом включення до неторговельної надбавки (націнки). Ці ціни застосовуються у відносинах між під­приємствами торгівлі та населенням, що споживає товари.

При розрахунках за продану сільськогосподарськими товаровиробниками сільськогосподарську продукцію за­стосовують закупівельні ціни.

13.4. Контроль за додержанням дисципліни цін та відповідальність за їх порушення.

Державний контроль за цінами здійснюється при встановленні і застосуванні державних фіксованих та регульованих цін і тарифів. При цьому контролюється правомірність їх застосування та додержання вимог законодавства про захист економічної конкуренції. Контроль за додержанням державної дисципліни цін здійснюється органами, на які ці функції покладено Кабінетом Міністрів України. Вказані органи здійснюють контроль у взаємодії з профспілками, спілками споживачів та іншими громадськими організаціями. Державні органи, що здійснюють контроль за цінами, та їх посадові особи мають права, виконують обов'язки і несуть відповідальність, передбачені Законом України "Про державну податкову службу в Україні".

Спеціальними органами, що здійснюють контроль за додержанням державної дисципліни цін є державні інспекції з контролю за цінами, систему яких очолює Державна інспекція з контролю за цінами Міністерства економіки України.

Проте слід пам’ятати, що повноваження та функції державних податкових інспекцій та державних інспекцій з контролю за цінами суттєво відрізняються.

Відповідно до чинного законодавства державні інспекції з контролю за цінами мають, зокрема, право:

· здійснювати на підприємствах, в установах і організаці­ях незалежно від форм власності перевірки грошових до­кументів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів та інших документів;

· одержувати від службових осіб у письмовій формі по­яснення, довідки, відомості з питань, що виникають під час перевірок;

· обстежувати будь-які виробничі, складські, торговельні приміщення підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та місця їх знаходження;

· вимагати від керівників та інших службових осіб під­приємств, установ, організацій усунення виявлених пору­шень законодавства про ціни;

· зупиняти операції підприємств за розрахунковими, ва­лютними, іншими рахунками в банках у разі відмови у про­веденні документальної перевірки та в інших передбачених законом випадках;

· накладати адміністративні штрафи на керівників та ін­ших службових осіб підприємств, установ, організацій за порушення державної дисципліни цін.

· Закон зобов'язує господарюючих суб'єктів у встанов­леному порядку подавати необхідну інформацію для здійс­нення контролю за правильністю встановлення і застосу­вання цін.

Питання відповідальності суб’єктів господарювання за порушення державної дисципліни цін регулюються статтею 14 Закону України „Про ціни і ціноутворення”. Так, вся необґрунтовано одержана підприємством, організацією сума виручки в результаті порушення державної дисципліни цін та діючого порядку визначення вартості будівництва, що здійснюється із залученням коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, а також коштів державних підприємств, установ та організацій підлягає вилученню в доход відповідного бюджету залежно від підпорядкованості підприємства, організації. Крім того, в позабюджетні фонди місцевих рад стягується штраф у двократному розмірі необгрунтовано одержаної суми виручки. Вказані суми списуються з рахунків підприємств і організацій в банківських установах за рішенням суду.

Підприємства, організації та інші юридичні і фізичні особи мають право оскаржити до суду порушення цін з боку державних органів, підприємств, організацій, кооперативів та інших юридичних і фізичних осіб і вимагати відшкодування завданих їм збитків у випадках реалізації їм товарів та послуг з порушенням вимог чинного законодавства. Особи, винні в порушенні порядку встановлення та застосування цін і тарифів, притягуються до адміністративної або кримінальної відповідальності.

Контрольні запитання

1. Визначте поняття ціни (тарифу).

2. Назвіть і поясніть функції ціни.

3. На що спрямована політика ціноутворення в Україні?

4. В чому полягає державне регулювання цін і тарифів?

5. Які є види цін за способом встановлення?

6. Якими правами наділені державні органи контролю за цінами?

7. Назвіть види відповідальності господарюючих суб’єктів за порушення державної дисципліни цін.

Поиск по сайту: