Та Османською імперією

Впродовж століть українські землі розвивалися в жорстокому протиборстві з кримськими татарами і турками. Однак, взаємодія з Кримським ханством і Туреччиною несла не лише постійне кровопролиття, суто воєнно-політичний аспект двосторонніх відносин. Вона супроводжувалася й спробами теоретичного осмислення життя південних сусідів. Один із випускників Острозької академії в 1611 році переклав на тогочасну українську мову полемічний трактат аравійського походження „Книги проти різних єретиків”, спрямований проти мусульманства. Симеон Полоцький здійснював переклади латиномовних творів антиісламського характеру. Наприкінці 1670-х років він переклав частину книги Петра Альфонса „Про закон сарацинський” та твір „Інше сказання про Махмета”. У 1680-х роках у Чернігові було надруковано ряд довідково-описових та полемічних праць з східної проблематики. Країни Близького Сходу вивчалися у Київській академії. Фахівцем у цій галузі вважався Стефан Тодорський – випускник академії та Галльського і Ієнського університетів, знавець арабської, сирійської, єврейської та інших мов.

Культурне життя українців та турків і татар не було виключено із сфери обопільних впливів різного характеру. На протязі тривалого часу в стосунках українців з південними сусідами спостерігалися процеси етнокультурного поглинання одне одного. З боку кримських татар і турків асиміляція мала насильницький характер. Українські невільники піддавалися ісламізації*. (* З початку ХV ст. і до середини ХVІІ ст. в турецько-татарський полон потрапило близько 2 млн. українців.) Під впливом українського етносу формувалися й антропологічні особливості соціальної еліти Кримського ханства і Туреччини, гареми якої поповнювалися представницями українських земель. Процеси асиміляції часом зумовлювали поєднання різних форм культурно-релігійної свідомості. Так, у монастирі Ак-Мечеті (Симферополь) шанувалася Діва Марія, яка, як їй і належить, бачилась матір’ю Ісуса. А Ісус, з точки зору мешканців монастиря – пророк козаків.

Мала місце й асиміляція татар в українському середовищі. У ХІV – ХV ст. на Поділлі існували володіння татарських феодалів, які з часом перетворилися на спадкову українську аристократію. У ХVІІ ст. дрібні татарські поселення були на Волині. Вони остаточно зникли вже в ХХ ст. Татари асимілювалися і в Степовій Україні, у козацькому середовищі, серед українців північного Причорномор’я.

Українці та турки і татари знали мову одне одного. З першої третини ХІV ст. відоме вживання слів слов’янської мови у творах кримсько-татарської літератури. У ХV – першій половині ХVІ ст. листи татарських ханів складалися малограмотною, однак вповні зрозумілою тогочасною українською мовою. Деякі представники кримсько-татарської еліти добре володіли „руською” мовою. При цьому остання виступала для них, мабуть, мовою всього зовнішнього середовища. У 1540-х роках турецькі урядовці використовували її для листування з поляками. Водночас татарську мову добре знала українська козацька старшина і шляхта.

Галузі економічного життя народів також були сферою обопільних запозичень. Впродовж ХІV – ХVІІІ ст. за прикладом українського народу кримські татари поступово переходили від кочового до осілого способу життя. Водночас в українців, очевидно під впливом кочових сусідів, багато уваги приділялося розвитку скотарства. Отари худоби і в українців, і в татар вважалися однією з головних матеріальних цінностей. Козаки не раз захоплювали і переганяли на свій бік стада тварин.

Українці та турки з татарами мали аналогічні елементи соціальної структури, які очевидно, формувалися не без запозичення у ближчих сусідів. Схожі на козацькі за характером воєнні формування відомі і в Кримському ханстві. Це, зокрема, Буджацька орда, яка не підпорядковувалася ні Криму, ні Туреччині. Принцип поєднання в обов’язках посадової особи цивільної і воєнної влади існував і в Туреччині, і в Гетьманщині. Воєнна організація, атрибутика і термінологія формувалися у козаків у взаємодії із татарами і турками. Слова „козак”, „отаман”, „осаул”, „кіш”, „курінь”, „табір” – тюркського походження. Бунчук – символ влади паші, хана, а також і козацького гетьмана. Озброєння і тактика, сухопутні та водоплавні транспортні засоби козаків аналогічні турецько-татарським. Види покарань у запорожців: посадження на палю, биття по підошвах – запозичені у татар.

Естетичні смаки українців також формувалися у взаємодії з країнами Азії. Фасони одягу, значною мірою, приходили з Туреччини, Ірану, Індії, Єгипту. Потужна Османська імперія диктувала не лише засади політичного порядку в Європі, Азії та Африці, а й моду для багатьох країн світу, у тому числі й народів Речі Посполитої. Форми написання кириличних літер в українських рукописних документах розвивалися не без впливу арабської в’язі. Орнаментація кахель та іншої кераміки українців також зазнала східних запозичень. З східною традицією пов’язано і походження музичного інструменту – кобза.

Асортимент та порядок харчування українців також формувався не без впливу південних сусідів. Гречку в українських землях тривалий час називали „татаркою”. Зі сходу в Україну потрапила кава. Її полюбляв вживати гетьман Богдан Хмельницький. Лише через декілька десятиліть після доби Хмельниччини кава стала добре відомою в Західній Європі. Активно використовувався в Україні посуд східних зразків. Традиція українців пригощати гостей великою кількістю їжі, постійно поновлювати асортимент страв на столі – турецький звичай.

За однією з версій, дякуючи туркам і татарам познайомилися українці з тютюном. У першій половині ХVІІ ст. тютюн був вже добре відомим в Україні, у той час коли він лише з 1610 року почав вирощуватися в Голландії після привезення його в середині ХVІ ст. в Європу з Америки.

Чимало турецько-татарських звичаїв закріпилося серед українців. Не вітатися і не прощатися через поріг – правило тюркського походження. Особливості українського національного характеру, до яких часом відносять анархічність, жорстокість, отаманство, зрадництво, розбишацтво, пасивність, рабськість, з’явилися не без впливу країн Азії.

Незважаючи на воєнне протиборство та культурно-релігійний антагонізм з ісламським світом, український народ вбирав риси і досвід життя азіатських народів, перетворював їх на власні традиції та уподобання. Південні сусіди – турки і татари – також не залишились поза культурним впливом українців.

Таким чином, ні релігійні, ні етнічні відмінності, ні державно-політична залежність, ні воєнне протистояння не змогли перешкодити діалогу української культури з різними цивілізаціями. При цьому культурна еліта українського народу мала досить вивірені, далекоглядні, і що не менш важливо, благородні устремління щодо своєї культурної місії у православному світі. Українська культура змогла не лише зберегти і примножити себе в надзвичайно жорстоких умовах асиміляційного наступу ісламської і католицької цивілізацій та етнокультурних зазіханнях Росії, а й надійно забезпечити культурно-освітнє піднесення інших православних народів. Масштабна робота української інтелектуальної еліти в широкому міжнародному просторі без належної підтримки власної держави ставила її на службу російської державності. Остання хоч і забезпечувала реалізацію фахових та соціальних можливостей вчених-українців, їхню інтеграцію в імперське суспільство, однак водночас і виснажувала кадровий потенціал української культури, усувала його від вирішення завдань національного розвитку українського народу та чинила перешкоди культурному поступу України.

Поиск по сайту: