Художнє мистецтво

Художнє мистецтво було представлено іконописом, фресками та книжковою мініатюрою. Відбувається відхід від візантійських зразків іконопису. Наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. образи святих наділяються художниками людськими рисами, стають поетичними. Створюються ікони із зображенням перших руських святих – князів Бориса і Гліба. У ХV – ХVІ ст., поряд із зображенням задушевності, доброти і терпимості, в іконописі передається динаміка руху. З ХVІ ст. простежується тяжіння художників до створення навколо персонажів побутової аури. Загалом зображення святих все більше нагадували реальних людей.

У період, що розглядається, продовжувалася традиція монументального живопису. Мистецтво фресок відомо за розписами церкви св. Онуфрія у Лаврові на Львівщині (ХV ст.), Вірменської церкви у Львові (кінець ХІV – початок ХV ст.), де вони виконані у стилі київського художнього мистецтва ХІІ – ХІІІ ст., сполученим із молдавськими, сербськими та іншими зразками.

У виконанні фресок простежувалися західноєвропейські гуманістичні тенденції. Вважається, що розписи церкви св. Миколи в с. Горяни на Закарпатті (ХІV ст.) були здійснені італійськими майстрами. Зміст створених ними зображень яскраво передає внутрішній світ образів, показує їх реалістичними. Вітчизняні художники також виявляли високу здатність до втілення новітніх зразків західноєвропейського мистецтва. Про високий рівень майстерності наших живописців та близькість їм ідей гуманізму свідчить їхня діяльність у Польщі. Відомо, що в ХІV ст. українські художники працювали у Вислиці. Впродовж ХV ст. – у Кракові, Любліні, Сандомирі. Зокрема, розписи в Любліні виконувалися на замовлення короля Ягайла групою художників, яку очолював майстер Андрій (вірогідно з Волині). Створені в Польщі на основі гуманістичного підходу фрески передавали образи реальних людей.

У ХV – ХVІ ст. в українських землях з’являються нові форми внутрішнього оздоблення культових споруд. Орнаментальні елементи ікон, вівтарів, іконостасів постають з геометричних, рослинних, тваринних візерунків, інколи людських голів.

У книжковій мініатюрі з ХІV ст. використовувався звіриний та плетений орнамент, який прийшов на зміну раніше поширеним геометричним та рослинним узорам. До середини ХVІ ст. візерунки рослинного характеру знов набули популярності.

Наукові знання

З кінця ХV ст. посилився інтерес до природничих знань. Він проявився в діяльності групи київських книжників, які в 1470-ті роки переклали на староукраїнську мову серію трактатів арабських та єврейських авторів з логіки, астрономії, астрології та метафізики. Серед них – частина праці арабського філософа кінця ХІ – початку ХІІ ст. Аль-Газалі „Повчання філософів”, яка одержала назву „Логіка Авіасафа” або „Київська логіка”. Книга присвячена проблемам логіки, у ній викладено вчення про поняття та категорії, а також вперше у вітчизняній культурі подана класифікація наук. Першою медичною енциклопедією в українських землях вважається перекладена у цей період праця „Аристотелеві врата, або Тайная Тайних”. Вона містила інформацію з медицини, фізики, зоології, ботаніки та піднімала комплекс морально-етичних і релігійних питань та проблеми розумової діяльності. Спеціально астрономічним знанням була присвячена праця „Космографія”. Проблеми астрономії також представив твір єврейського вченого Іммануеля-бар-Якоба „Шестокрил”. Вважається, що переклад і поширення цієї праці здійснив Захарія Скарга – київський вчений, астролог київського князя Михайла Олельковича. Питання астрології були висвітлені в книзі „Лунники”.

Архітектура

Як і в попередню епоху, архітектура ХІІІ – першої половини ХVІ ст. була представлена цивільними, оборонними та культовими будівлями. Водночас будівлі різного призначення поєднувалися в один архітектурний ансамбль. Основними оборонними спорудами виступали феодальні замки та міські укріплення. Феодальні замки будувалися з дерева, згодом все більше з кам’яню. Стіни складали з соснових або дубових зрубів – городень, які всередині засипалися землею. На верху стін ставили криті приміщення – обланки, з отворами для застосування зброї. З кінця ХІІІ ст. чимало фортифікаційних споруд перебудовували і зводили з каменю (замки в Білгороді-Дністровському, Кам’янці-Подільському, Луцьку, Львові, Мукачеві, Хотині та ін.). Камінні мури будували шириною до двох та висотою 3 – 4 метри. По кутках замку та над воротами розміщували башти. Останні мали 2 – 3 поверхи, чотирикутну конструкцію, у разі використання каменю – часто круглі, відомі також п’ятикутні бастіони. Вздовж внутрішньої сторони стін часто розміщувалися різноманітні будівлі, дахи яких служили для пересування захисників замку. У середині замку, як правило, було широке подвір’я, будинок власника та приміщення воєнного і господарського призначення. Підземелля також складали частину замкової споруди. Зразками фортифікаційного будівництва ХІІІ – ХV ст., які збереглися до нашого часу, є Білгород-Дністровська фортеця, Хотинський замок та інші.

Міські укріплення здебільшого мали чотирикутну форму, за конструктивними особливостями в цілому такі ж як феодальні замки. При цьому мури міст часто споруджувалися у дві лінії, а перед ними викопувався рів, а ще далі розташовувалися земляні укріплення. Елементами міської забудови був ринок, ратуша – приміщення органів правління і суду, біля якого розміщувалися крамниці великих купців та висока вежа, звідки пильнували ворогів, а також прангер – стовп, до якого прив’язували і карали правопорушників. Навколо ринку розташовувалися будинки міщан. У ХІІІ – ХV ст. міщанські оселі будувалися з дерева. З ХVІ ст. в західній частині українських земель розпочалася кам’яна забудова. Міські оселі будувалися вузькими і високими, часто на два – три поверхи. У решті регіонів домінувала дерев’яна одноповерхова забудова на великих ділянках. Вулиці тодішніх міст сходилися до центральної площі – ринку. Вони часто були вузькими, інколи мали дерев’яне або кам’яне покриття. Освітлення вулиць не здійснювалося, лише перед багатими будівлями розташовували ліхтарі. Прибирання та ремонт вулиць практикувалися тільки перед великими святами.

Храмова архітектура періоду, що розглядається, в цілому наслідувала давньокиївські зразки (Богоявленська церква в Острозі та ін.). Водночас з’явилися й нові тенденції. ХІV ст. було відзначене появою культових споруд типу церква-ротонда – ознакою яких стала кругла форма основи. На кошти православних громад зводилися й невеликі за розмірами квадратні однокупольні церкви (храм Василя у с. Зимне поблизу Володимира-Волинського). У період до ХVІ ст. на Волині виробився вид культових споруд т.зв. „хатнього типу”, характерними рисами якого були дерев’яна тризрубна за об’ємом конструкція з двоскатним дахом. У західній частині українських земель практикувалися дещо вищі з 3 – 5-ти зрубів церкви. На Прикарпатті сформувався вид культових споруд т.зв. „лемківського типу” з багатьма горизонтальними формами. У кам’яному культовому будівництві також відбулися новації. З кінця ХІІ ст. з’явилися ознаки готичного стилю* (*Готичний архітектурний стиль (готика) – західноєвропейський архітектурний стиль ХІІ – ХVІ ст., який характеризується високими видовженими по вертикалі формами.) (храм Василя в Овручі, Трьохсвятительська церква у Києві). Найсильніше західноєвропейські впливи проявилися в ХІV – ХV ст. в архітектурі західної частини українських земель (собор „Латинська катедра” у Львові, костел у Дрогобичі, ін.).

Культові споруди також були пристосовані до оборонних функцій. Монастирі за зовнішнім виглядом нічим не відрізнялися від замків. У систему оборонних споруд у ряді випадків включалися церкви, приміщення келій та інші будови.

Селянські житла в переважній більшості були однокамерними, наземного характеру, прямокутної чи квадратної форми площею до 30 метрів квадратних. Будувалися з дерева або з глини. Вхід часто влаштовувався у формі прямокутної прибудови. Дахи селянських хат мали двосхилу конструкцію, зводилися з дерева. Печі споруджувалися з глини, іноді з каменю. Практикувалася побілка стін. Будувалися й спеціальні господарські приміщення – стебки. Останні мали дерев’яну конструкцію з двосхилим дахом. Стіни всередині стебки обмазувалися глиною. Такі приміщення використовувалися для зберігання овочів та інших припасів.

У забудові сільської місцевості формувався тип населеного пункту з густо розміщеними селянськими оселями. Хати будували поруч по обидві сторони вулиць. За кожною оселею розташовувалися вузькі земельні наділи (зади). Такий характер забудови, викликаний наступом феодального землеволодіння на громадські угіддя, надовго укорінився в українських селах. Водночас у місцевостях, де феодальні порядки ще не набули значного впливу, між селянськими дворищами були великі відстані і межі господарських володінь не були чітко визначені.

Л е к ц і я 5

Поиск по сайту: