АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Мистецтва та книгодрукування

Читайте также:
  1. Вcеукраїнського конкурсу-фестивалю сучасного музичного та вокального мистецтва
  2. Види мистецтва.їх о-ті
  3. з ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА
  4. Інтерактивні методи на уроках образотворчого мистецтва
  5. Методика використання ігрових ситуацій під час вивчення образотворчого мистецтва
  6. Методика ознайомлення учнів з видами образотворчого мистецтва.
  7. Охарактеризуйте просторові мистецтва в системі художньої культури. Архітектонічні мистецтва. Образотворче мистецтво. Графіка.
  8. Розділ І. Компаративний аналіз на уроках музичного мистецтва: визначення, теоретичні засади.
  9. Рок образотворчого мистецтва у 7 класі
  10. Стаття 8-2. Спеціальний режим оподаткування діяльності з виробами мистецтва, предметів колекціонування або антикваріату
  11. Тема 5: Прийоми роботи з документами, різними джерелами, творами мистецтва.

У період, що розглядається, продовжувалася практика охоплення населення шкільництвом. У першій половині ХVІІІ ст. школи діяли в більшості сіл Лівобережної України і Слобожанщини. Навчання в них було загальнодоступним і населення в цих регіонах відзначалося досить високим рівнем писемності. На середину ХVІІІ ст. на території Гетьманщини діяло 866 шкіл – одна школа припадала на кожну тисячу мешканців, на Слобожанщині – на 2,5 тис. осіб. Сільські громади своїм коштом утримували вчителів та шкільні приміщення. На хуторах дітей навчали т. зв. мандрівні дяки. Принаймні бажаючі з селянського середовища люди мали можливість оволодіти грамотою. З середини ХVІІІ ст. у зв’язку з процесом закріпачення селян і козаків кількість шкіл поступово зменшувалася.

Підручниками в ті часи були церковні книги – часослов і псалтир. Використовувався також „Буквар” Симеона Полоцького та „Граматика” Мелетія Смотрицького.

Розвивалася мережа закладів середньої і вищої освіти. Перша українська школа, яка за своїм характером відповідала вимогам до загальноосвітнього навчального закладу, заснована в 1546 році у Львові і була приватною установою. У подальші часи розвивалася система братських шкіл, які давали ґрунтовну освіту, займалися видавничою діяльністю, гуртували навколо себе соціально активні, освічені сили українського народу. Братські школи діяли у Вінниці, Кам’янці-Подільському, Києві, Кременці, Львові, Луцьку та інших містах – загалом нараховують близько 30 таких навчальних закладів. У них навчали дітей міщан, козаків, духовенства, шляхти тогочасній українській, грецькій, латинській мовам та іншим дисциплінам: діалектиці (вмінню вести розмову, диспут, захищати свою точку зору), риториці (ораторському мистецтву), математиці, астрономії і музиці. Викладання здійснювалося старослов’янською мовою.

Наприкінці ХVІ ст. в Україні діяли і протестантські школи, зокрема в Берестечку, Гощі, Киселині, Любартові на Волині, у Хмільнику на Поділлі. Навчали в них дітей шляхти та міщан. Викладали історію церкви, риторику, філософію, діалектику, поезію, математику, а також польську, старослов’янську та тодішню українську книжну мову.

У 1570-х роках заходами українського магната князя В.К.Острозького в місті Острог розпочала роботу школа, яка мала ознаки вищого навчального закладу, з нею пов’язується початок історії вищої освіти в Україні. Князь Острозький залучив до роботи в ній кращі науково-педагогічні сили. В Острог були запрошені вчені, письменники і педагоги з Києва, Луцька, Вільно. Крім навчальної діяльності, викладачі школи активно займалися науковою, видавничою та громадською діяльністю. З ними пов’язуються розробки в галузі граматики слов’янської мови, створення „Часослова” – збірника молитов, який часто використовувався в якості посібника для навчання грамоти, видання „Острозької біблії”. Острозька школа та активна діяльність колективу вчених при ній дали підстави класифікувати її як вищий навчальний заклад – академію. Відомі імена викладачів академії – Герасим Смотрицький, Дем’ян Наливайко, Василь Суразький, Кирило Лукарис та інші. Серед випускників навчального закладу був Петро Сагайдачний. З 1608 року у зв’язку із смертю князя В.К.Острозького навчальний заклад ввійшов у період поступового занепаду *. (*Точна дата заснування Острозької академії не відома, характер навчальної діяльності також. Сучасники називали цей заклад „училище”, „калегія”, „гімназія”, „академія”.)

На початку 1630-х років школа Києво-Печерського монастиря та братська школа були об’єднані, у результаті чого виникла Київська колегія, яка посіла центральне місце серед освітніх закладів України та всього православного світу. Повний курс навчання в ній становив шість класів – п’ять однорічних та дворічний шостий клас. Викладалися граматика, поетика, філософія, математика, чотири мови: слов’янська, грецька, латинська, польська. Педагогічний колектив навчального закладу увібрав кращі інтелектуальні сили, провідних українських діячів науки і культури. У ньому в різний час працювали Інокентій Гізель, Іоанікій Галятовський, Лазар Баранович, Стефан Яворський, Феофан Прокопович та інші. Визначну роль в організації навчального процесу в колегії відіграв київський митрополит Петро Могила. Будучи покровителем цього закладу, він зумів запровадити в ньому кращі зразки західноєвропейської освітньої практики (навчальний план, методика викладання) і поєднати їх з православною богословською освітою та православним характером виховання слухачів.

У другій половині ХVІІ ст. у Київській колегії навчалося близько тисячі слухачів – вихідців з різних суспільних прошарків: дітей духовенства, козаків, міщан і селян. Випускники колегії поповнювали лави козацької старшини, науковців, ставали кращими представниками культурної еліти України. Незважаючи на високий рівень викладання та вагому роль у розвитку наукових знань, польські власті не визнавали Київську колегію за вищий навчальний заклад. У 1701 році рішенням російського царя Петра І вона одержала статус академії – тобто офіційно була визнана вищим навчальним закладом. Повний курс навчання становив 12 років. Студентам давалася ґрунтовна всебічна освіта. Навчання забезпечувалося великою, як на ті часи, бібліотекою, яка у 1780-х роках нараховувала близько 10 тис. книг. При академії діяли великий хор, оркестр, студентський театр. На початку ХVІІІ ст. в академії навчалося дві тисячі студентів, в основному вихідці із сімей старшини, духовенства, козацтва, міщанства. Серед випускників навчального закладу – чимало видатних діячів української культури: філософ Г.С.Сковорода, архітектор І.Г.Григорович-Барський, композитори М.С.Березовський і Д.С.Бортнянський та інші. До середини століття Київська академія посідала центральне місце серед навчальних закладів православного світу.

У ХVІІІ ст. важливою ланкою освітнього простору продовжували залишатися колегіуми. Популярність їх зростала, що служило об’єктивною основою створення нових навчальних закладів такого типу. У 1700 році колегіуми були створені у Чернігові, у 1727-му – у Харкові, у 1738-му – у Переяславі. Їхні випускники поповнювали лави священнослужителів, державних службовців та вчителів початкових шкіл. Колегіуми виступали культурними центрами регіонів. Навколо них, представників їхніх педагогічних колективів гуртувалася освічена громадськість. Освітній і культурний рівень випускників колегіумів визначав загальні соціокультурні характеристики, традиційний уклад життя та форми поводження міського населення.

З другої половини ХVІІІ ст. громадськість не раз ставила питання про відкриття (у Батурині, Сумах, Чернігові та інших містах) вищих навчальних закладів – університетів. При цьому планувалося використання навчально-педагогічного потенціалу діючих колегіумів. Однак, російський уряд негативно ставився до таких проектів і їм не судилося втілитися в життя. Чинилися перешкоди і використанню української книжної мови в навчальних закладах. У 1720 році російський уряд заборонив книгодрукування тодішньою українською літературною мовою у Києво-Могилянській академії. У другій половині ХVІІІ ст. на Лівобережжі та Слобожанщині всі освітні заклади поступово перейшли на російську мову навчання. У 1782 році російські власті заборонили діяльність мандрівних дяків-бакалаврів, які надавали освітні послуги в сільській місцевості, у початкових школах. Останнє стало перешкодою розвитку традиції грамотності народних мас.

У 1786 році був схвалений „Статут народним училищам у Російській імперії”. Відповідно до нього народні училища могли бути двох типів: малі та головні училища. Перші – з дворічним курсом навчання, який передбачав опанування учнями навичками письма, читання, рахунку та основами православної віри. Головні училища за своїм характером наближалися до середніх загальноосвітніх шкіл. В них вивчали історію, географію, російську граматику, арифметику, основи геометрії, фізики, природознавства, малювання. На 1801 рік в українських губернія Російської імперії працювало 8 головних та 17 малих училищ, у яких навчалося близько 3,5 тис. учнів.

На Правобережній Україні та на Західній Україні в другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. ситуація у сфері освіти була гіршою, ніж у Гетьманщині. По селам працювали дяківські школи. Середня освіта, представлена мережею братських шкіл, приходила в занепад. Наступ католицтва призвів до підтримки діяльності єзуїтських колегіумів та уніатських шкіл і закриття ряду українських навчальних закладів та суворої регламентації діяльності тих, що продовжували функціонувати. Середню освіту патронував Орден єзуїтів, під його контролем діяли Львівський, Кам’янецький, Перемишльський та інші колегіуми. Вони були вимушені стати закладами по окатоличенню та ополяченню населення.

У 1661 році в західноукраїнському регіоні на базі єзуїтської колегії був заснований вищий навчальний заклад – Львівський університет. У складі університету діяли філософський, юридичний, медичний та богословський факультети. Ставши центром освіти і науки, він не міг набути якості провідника української культури. Робота університету велась на латинській мові і суворо регламентувалася польською владою. Однак, чимало випускників Львівського університету, отримавши в ньому освіту, не відреклися від своєї національності і стали відомими діячами української культури. Серед них географ-мандрівник В.Григорович-Барський, письменники Ф.Лопатинський, М.Слатвинський та інші.

На Буковині в умовах турецького панування шкіл майже не було. З встановленням у регіоні австрійської влади відкрилося ряд шкіл, викладання в яких здійснювалося переважно румунською та німецькою мовами. У 1784 році розпочала роботу академічна гімназія в Чернівцях. На Закарпатті проводилася політика мадяризації, функціонувала невелика кількість уніатських шкіл з викладанням українською мовою. З 1766 року в Мукачевому діяла учительська семінарія.

В українських землях ХVІ – ХVІІІ ст. відбувався процес становлення і розвитку наукових знань. Хоча наукою (вченістю) в ті часи називали не дослідження, а передусім володіння знаннями, незалежно від їхнього походження. Водночас наука в цей період постала як цілком незалежна самостійна від богослов’я галузь інтелектуального пізнання світу. Найпомітніший поступ відбувався у сфері граматики та споріднених з нею дисциплін – риторики і поетики. Граматика розглядалася як засіб оволодіння знаннями як такими, як основа пізнавального процесу, що дозволяє опанувати усіма іншими відомими на той час дисциплінами, зокрема діалектикою, філософією, теологією. Основна увага українських вчених-філологів приділялася теоретичному осмисленню церковнослов’янської мови. Це було пов’язано з необхідністю засвідчити її великі пізнавальні можливості, загальноцивілізаційне значення та рівноправність з іншими мовами християнського світу – грецькою і латинською.

Наприкінці ХVІ ст. в Острозькій академії та у Львові (Львівській братській школі, Львівській кафедральній школі) проводилася робота над граматикою церковнослов’янської мови. У 1591 році в Львівській братській школі була складена і опублікована граматика „Адельфотес”, яка служила навчальним посібником з грецької та старослов’янської мов. У 1596 році вчений-філолог Лаврентій Зизаній видав працю про правопис східнослов’янського письма. Наступним етапом у розвитку української філології стала праця викладача Київської братської школи Мелетія Смотрицького „Граматика слов’янська...”, яка вийшла друком у 1619 році. До середини ХVІІІ ст. вона служила підручником з граматики в школах не лише України, а й Білорусі та Росії. Використовувалася праця Мелетія Смотрицького і в Болгарії, Сербії, Хорватії, інших країнах.

Поряд з розвитком церковнослов’янської мовної традиції, досліджувалася й староукраїнська – як її тоді називали, „руська”, „проста” мова, яка виконувала роль спільної для українців і білорусів літературної мови, маючи при цьому національні різновиди. Свідченням ствердження староукраїнської книжної мови є т. зв. „Пересопницьке євангеліє” – рукопис святого письма 1556-1561 років. Назва пам’ятки походить від міста Пересипниці на Волині. „Пересопницьке євангеліє” написане мовою близькою до тогочасної народної. До його створення причетні син протопопа Михайло Василевич, архімандрит місцевого монастиря Григорій та княгиня Анастасія Заславська, за дорученням якої була виконана робота. Згодом з’явилися й інші варіанти перекладу святого письма з церковнослов’янської мови на староукраїнську, зокрема т. зв. „учительні” євангелія, тобто з поясненнями.

1596 року Лаврентій Зизаній, а 1627 – інший вчений Павмо Беринда видали церковнослов’янсько-українські словники. 1643 року вчений-філолог Іван Ужевич підготував латинською мовою працю з граматики української книжної мови.

Багато уваги в українських школах надавали опануванню ораторською майстерністю – риторикою і поетикою. Викладалися ці дисципліни за європейськими зразками із безпосереднім використанням латинської мови. Мистецтво промов дуже цінувалося в українському соціумі, вміння гарно висловлювати свої думки ототожнювалося з належним вихованням і освіченістю, культурою людини.

ХVІІІ ст. – час виникнення основ сучасної літературної мови. У 1798 році вийшла праця Івана Петровича Котляревського „Енеїда”, написана живою народною мовою, якою розмовляло українське селянство. Вона поклала початок поєднання книжної мови з народною, витворила характерну для сучасності лексику.

Літературна творчість. До початку ХVІІІ ст. в Україні розвивалася літописна традиція. Найвизначнішими пам’ятками літописного жанру були Густинський, Межигірський, Львівський літописи та Острозький літописець, Хмільницький літопис, створені у першій половині ХVІІ ст. Вони оповідали про історію українських земель з давніх часів, перебування їх у складі Литовського князівства та Речі Посполитої, початок Визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького. Авторами літописів, як правило, були світські особи з козацько-старшинського та міщанського середовища.

На ХVІІ ст. припадає останній етап чернечого літописання, що виникло в часи давньої Русі. Воно представлене т.зв. монастирськими літописами, які створювалися духовними особами. У ХVІІІ ст. літописна традиція продовжувалася у створенні історичних хронік – писемних пам’яток, що містили короткі, розміщені за хронологією повідомлення про події історичного минулого. Серед них – Лизогубівський, Ніжинський, Новогород-Сіверський, Переяславський, Чернігівський літописи та інші праці. Наприкінці ХVІІ-го – на початку ХVІІІ ст. виникли т. зв. козацькі (козацько-старшинські) літописи, що виступали перехідною стадією від традиційного літописання до узагальнюючих історичних праць. Зміст козацьких літописів (Літопис Самовидця, Літопис Грабянки) поєднував виклад інформації за роками з систематичним поданням матеріалу з історії.

З другої половини ХVІ ст. розвивалася полемічна література церковно-релігійного характеру. Вона була спрямована на утвердження авторитету ідеології православ’я, гостро протистояла наступу католицтва та уніатства. Одним з кращих зразків полемічної літератури був твір ректора Острозької академії Герасима Смотрицького „Ключ царства небесного” (1587 р.). У ньому автор сміливо засудив дії католицької шляхти і духовенства, направлені на руйнування православних традицій та експлуатацію українського народу. Іншим вагомим твором полемічної літератури був „Апокрисис” (1597 р. польською, 1598 р. українською мовою)*. (*Автор „Апокрисиса” назвав себе Христофор Філалет. Вважається, що цим іменем користувався Марці(ти)н Бронє(е)всякий - острозький шляхтич, а за іншою версією поляк-протестант.) Автор „Апокрисиса” відкрито застеріг польсько-шляхетську владу від національно-релігійного гноблення православних і погрожував їй народним повстанням. У трактаті „Пересторога” (1605 р.) невідомого автора з псевдонімом Клірик Острозький викривалися суто егоїстичні мотиви в діях греко-католицьких єпископів. Великий вплив на сучасників мали полемічні твори Івана Вишенського. У своїх працях він гостро критикував суспільний лад Речі Посполитої, викривав соціальні негаразди, виступав за справедливість у суспільних відносинах. Визначним твором полемічної літератури була „Палінодія” Захарії Копистенського. У праці здійснений виклад історії України з давніх часів до початку ХVІІ ст. та обґрунтована необхідність незалежності православної церкви від католицької, показано споконвічну належність українського народу до православ’я і поважне місце у світовій історії, його право на політичну та релігійну свободу. Суспільний резонанс мали й праці інших православних письменників-полемістів.

Православній полемічній літературі намагалися протистояти уніатські полемісти. Видне місце серед них займав Іпатій Потій – один із організаторів греко-католицької церкви. Він гостро полемізував з православними ідеологами, зокрема з автором „Апокрисиса”, написавши працю під назвою „Антиапокрисис”.

Друга половина ХVІІ ст. – час т. зв. нових полемічних творів, які продовжували традицію обґрунтування цінностей церковно-православного світу. Українські мислителі Іоаникій Галятовський („Розмова білоцерківська”, „Фундамент”), Лазар Барановський („Нова міра старої віри”) у своїх працях засуджували дії католиків і уніатів в українських землях, вступали в полеміку з папою римським.

Створювалися й інші жанри літератури. Зокрема проповіді, житія святих, повісті й оповідання. Усі жанри здебільшого розкривали проблеми релігійного життя. У той же час значна частина літературних творів присвячувалася питанням суспільного буття. Література відображала соціальні негаразди своєї епохи, події визвольної боротьби українського народу з іноземними загарбниками. Новим явищем в художній літературі стали вірші, шкільні драми та інтермедії і інтерлюдії. Присвячувалися вони як визначним постатям, так і побутовим проблемам та життю простого народу.

Сюжетну основу драматичних творів складали історичні події. Одним із відомих зразків цього жанру була драма „Володимир” (1705 р.), написана видатним українським філософом, професором Київської академії, церковним діячем, сподвижником царя Петра І Феофаном Прокоповичем. Головною ідеєю твору виступала необхідність боротьби прогресу і освіти проти духовного застою та невігластва. Популярністю користувалася драма невідомого автора „Милість божа...” (1728 р.), присвячена подіям Визвольної війни середини ХVІІ ст. Боротьбу з польським пануванням, часи Хмельниччини та соціальні проблеми також відобразила драма відомого українського церковного та культурного діяча Георгія (Григорія) Кониського „Воскресіння мертвих...” (1747 р.).

Загальною тенденцією у розвитку поезії було все більше поширення, поряд з урочистим характером поетичних творів, віршів соціально-побутової та історичної тематики. Користувалися популярністю ліричні твори, насамперед романси. Відомими поетами ХVІІ – ХVІІІ ст. були Касіян Сакович, Климентій Зинов’єв, Митрофан Довгалевський та інші.

У ХVІІІ ст. активно розвивався сатиричний жанр. Він мав викривальний по відношенню до властей, старшини і духовенства характер, висміював жадність, продажність, хабарництво, пияцтво. Відомими сатиричними творами були „Про Марка пекельного”, „Плач лаврських монахів” та інші. До наших часів дійшло ім’я одного з поетів-сатириків другої половини ХVІІІ ст. – священика Івана Некрашевича з села Вишеньки на Київщині.

На період другої половини ХVІ – ХVІІІ ст. припав інтенсивний розвиток усної народної творчості, утвердження жанру історичних дум і пісень. У них оспівувалися подвиги козацтва в боротьбі з турками і татарами та розповідалося про тяжку долю поневолених співвітчизників. Відомими зразками цього жанру були твори „Самійло Кішка”, „Маруся Богуславка”, „Втеча трьох братів з Азова”, „Козак Голота”, „Зажурилась Україна” та інші. Усна народна творчість оспівувала перемоги часів Хмельниччини, прославляла вождів національно-визвольного руху: Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая.

У ХVІІІ ст. історичні пісні і думи українського народу все більше присвячувалися соціальним проблемам селянства та рядового козацтва, зловживанням козацької старшини, польських і російських властей, засуджували ліквідацію Запорізької Січі. Усна народна творчість прославляла народних вождів: Семена Палія, Олексу Довбуша, Максима Залізняка, Івана Гонту, закликала до соціальної непокори. Водночас цей жанр відобразив і побутове та сімейне життя селянства.

У ХVІІ – ХVІІІ ст. розпочинається зародження наукових історичних знань. У цей період виникають перші синтетичні історичні праці. Ґрунтовною узагальнюючою роботою з історії України була „Палінодія”, створена в 1620-х роках Захарією Копистенським. У 1674-му та в наступні роки вперше вийшов друком „Синопсис” підручник з вітчизняної історії, автором якого традиційно вважається Інокентій Гізель*. (*За однією з версій, автором „Синопсису” був економ Києво-Печерської лаври Пантелеймон Кохановський, який також був творцем ряду інших праць з історії. А архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель виступив редактором праці.) „Синопсис” тривалий час, майже до кінця ХVІІІ ст., служив посібником з історії не лише для українців, а й росіян. Загалом видавався декілька десятків разів у різних редакціях. Наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. створювалися т. зв. козацькі літописи – Літопис Самовидця, Літопис Григорія Грабянки, Літопис Самійла Величка, які зосереджували увагу на подіях національно-визвольної боротьби українського народу проти Речі Посполитої, оповідали про Визвольну війну під керівництвом Богдана Хмельницького та розвиток подій у другій половині ХVІІ ст. Впродовж ХVІІ - ХVІІІ ст. створювалися й інші праці історичної тематики.

Філософські знання. У цілому філософія ґрунтувалася на використанні та обстоюванні ідей гуманізму. Представниками філософського знання були Петро Могила, Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода та ін. Григорій Савич Сковорода (1722-1794) – найвідоміший і найвидатніший філософ тієї епохи. Сковорода обстоював у цілому матеріалістичне розуміння світу, об’єктивність і реальність природи. Основна увага в творах філософа приділена соціальним проблемам, які розглядаються з морально-етичних позицій. Сковорода засуджував соціальну нерівність, звеличував людську працю, працелюбство, доводив органічний зв'язок праці з кращими людськими якостями.

Розвивалася медицина. Чимало українських лікарів здобули науковий ступінь доктора медицини – І.Полетика, М.Кружень, П.Погорецький, І.Руцький та ін. Українські вчені-лікарі Є.Мухін і Д.Самойлович внесли великий вклад у боротьбу з епідемією чуми і холери, запропонувавши ряд профілактичних заходів проти них, зокрема щеплення. У 1787 році в Єлисаветграді виникла перша лікарська школа.

У ХVІІІ ст. в практику входить звернення до послуг аптек. Перша аптека з’явилася в 1707 році в Лубнах.

Поширювалися на українських землях також знання з астрономії, математики, географії. Щоправда вітчизняними просвітниками вони, як правило, лише популяризувалися. Математика мала здебільшого прикладний характер. Студенти колегіумів і академій вчилися усім арифметичним вправам, розв’язували завдання, що стосувалися ведення торгівлі, вимірювання земельних площ, тощо. Користувалися авторитетом астрономія. Вона вивчалася в школах, знання з астрономії використовувалися в полемічній літературі, богослов’ї, поезії, літописанні. Бібліотеки навчальних закладів та приватних осіб мали книги з астрономії та астрології західноєвропейських авторів. Українські мислителі Лаврентій Зизаній, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Герасим Смотрицький і Мелетій Смотрицький та інші пильно цікавилися досягненнями астрономії і, навіть, самі писали праці астрономічної тематики.

Загалом у ХVІ – ХVІІІ ст. поступово долалося уявлення про будову всесвіту, сформоване під впливом візантійської літератури, творів Козьми Індокоплова. Поряд з геоцентричною системою Аристотеля – Птоломея, яка визначила Землю як нерухомий центр всесвіту, навколо якого обертається Сонце і планети, поширювалася геліоцентрична теорія Миколи Коперніка, що доказувала існування обертання планет навколо Сонця. Ймовірно, що остання була вже відома в колах Острозької академії. Достовірно, теорія Коперника докладно викладалася Інокентієм Гізелем з середини ХVІІ ст. у Київському колегіумі. Щоправда, Гізель піддавав сумніву її справедливість, оскільки вона суперечила церковному баченню цього питання. У цей же період українські вчені Єпифаній Славинецький та Арсеній Сатановський у Москві переклали на слов’янську мову західноєвропейський астрономічній трактат Йогана Блеу, у якому подавався виклад теорії Коперника та давалася їй позитивна оцінка.

ХVІІІ ст. було відзначене появою оригінального твору з географії „Мандрування”, що був створений Василем Григоровичем-Барським. Праця містить опис країн, якими тривалий час подорожував автор: Угорщини, Австрії, Італії, Греції, Єгипту, Сирії.

Домінантною формою українського мистецтва ХVІІ – ХVІІІ ст. була ідеологія гуманізму, стиль бароко, з середини ХVІІІ ст. розвивався класицизм*. (* Бароко (термін, можливо, походить з латинської, італійської чи португальської мови) – мистецький стиль в європейській культурі кінця ХVІ – середини ХVІІІ ст., якому притаманні масштабність, пишність, декоративність, урочистість, парадність, динамічність та монументальність форм, своєрідна театральність та ілюзіонізм, устремління до демонстративної ефектності, а також іраціональність. Стиль бароко проявився в усіх галузях мистецтва – в архітектурі, поезії, музиці. Вважається, що його характер відповідав світосприйняттю українського народу, який схильний до емоційності, ліричності, святковості поєднаної з енергійністю (динамічністю) поведінки.

Класицизм (термін походить з латинської мови; означає - зразковий) – художній стиль та естетичний напрямок в європейському мистецтві та літературі ХVІІ –початку ХІХ ст. Характерні риси: орієнтація на зразки античної культури як на естетичний еталон; зв’язок з природою, яку мистецтво покликано облагородити, показати через твори мистецтва її прекрасне єство; водночас самі художні твори – штучний витвір, що свідомо створений людиною, розумно і логічно організований; для класицизму також характерно устремління передати найбільш значимі, сутнісні, стійкі риси; естетичною цінністю в класицизмі виступає вічно значимі, непідвладні часу явища, класицизм тяжіє до створення непорушних ідеальних зразків. Реалізація мистецьких підходів класицизму має метою вилитися в зображення всього, що існує, і водночас чого не вистачає в реальності. Останнє зумовлює виховну роль творів класицизму, який намагається її виконувати свідомо, але водночас може формувати певний утопізм у відображенні дійсності. )

В архітектурі різних регіонів українських земель бароко мало своєрідності. На Правобережжі цей стиль розвивався за західноєвропейським зразком. У бароковому стилі виконані Успенський собор Почаївської лаври, церква святого Юра у Львові. На Лівобережжі – в Гетьманщині та на Слобожанщині бароко синтезувалося з традицією давньоруського зодчества та дерев’яного будівництва. У результаті витворився стиль архітектури, який одержав назву „українське бароко”, або „козацьке бароко”. Втіленням цього архітектурного стилю є Андріївська і Покровська церкви у Києві, Троїцький храм у Чернігові, храм Воздвиженського монастиря в Полтаві.

В архітектурі поступово зростає кількість різновидів будов цивільного призначення: адміністративних будівель, навчальних закладів, палаців. Споруди оздоблювалися скульптурним, як правило рослинного вигляду, орнаментом. Загалом переважали дерев’яні споруди. З середини ХVІІІ ст. на архітектуру все більше впливає класицизм. Зокрема, у стилі класицизму були збудовані палаци гетьмана К.Розумовського в Батурині і Глухові.

Відомими українськими зодчими епохи другої половини ХVІІІ ст. були Степан Ковнір та Іван Григорович-Барський. Вони проектували і будували різні споруди в Києві, Василькові, Золотоноші. Чимало імен зодчих залишається невідомими чи маловідомими, однак творчий спадок їх відноситься до кращих зразків архітектури (парк „Софіївка” в Умані, парки Білої Церкви, Тульчина та ін.).

У ХVІІІ ст. в Україні працював видатний російський архітектор італійського походження Бартоломео Растреллі. За його проектом збудована Андріївська церква та Маріїнський палац у Києві.

У ХVІІ – ХVІІІ ст. значно зріс професіоналізм музичного мистецтва. В Україні розвивалося народне та професійне музичне мистецтво. Провідну роль у поширенні музики серед народу відігравали мандрівні козаки-бандуристи, лірники, кобзарі, які знайомили людей з музичною творчістю, при цьому часто самі складали пісні і музику до них.

Водночас існували й професійні музиканти. У 1578 році в Кам’янці виник цех фахових музик, який захищав їхні професійні інтереси. Значну роль у розвитку професійного музичного мистецтва відіграв український композитор Микола Дилецький, який написав підручник з музичного мистецтва (виданий у 1677 році) та створив інші праці з теорії музики. Теоретична спадщина Дилецького стала основою діяльності цілого покоління професійних музикантів.

У ХVІІ ст. новацією професійної музики став багатоголосий спів з нот без інструментального супроводу. Також з’явився новий різновид нотно лінійного письма, який одержав назву „київські знамена”.

У ХVІІІ ст. в Україні здійснювалася професійна підготовка музикантів. У 1737 році відкрилася Глухівська співацька школа. Разом з Києво-Могилянською академією, вони були відомими центрами музичної освіти, дали плеяду талановитих професійних композиторів, серед яких – Максим Березовський (1745-1777), Дмитро Бортнянський (1751-1825), Артемій Ведель (1767-1808). Максим Березовський – вихованець Київської академії, автор перших у вітчизняному музичному мистецтві оперних та камерно-інструментальних творів. Артемій Ведель – композитор і співак, автор 30 хорових концертів („Літургія”, „Всеношна”, „Херувимська”). Дмитро Бортнянський – реформатор церковного співу, диригент, композитор, автор понад 100 творів церковної музики, його опери і симфонії мали великий успіх в усій Європі.

Осередками розвитку музичного мистецтво були й поміщицькі маєтки. У багатьох з них діяли оркестри, балетні та оперні трупи з селян-кріпаків. Духові оркестри також були також у містах при магістратах і ратушах.

У ХVІІІ ст. стають популярними романси, сюжети яких мали світський характер. Цілий ряд романсів тих часів добре відомі і нині – „Дивлюсь я на небо” М.Петренка, „Їхав козак за Дунай” С.Климовського, „Всякому городу нрав і права” Г.Сковороди.

В образотворчому мистецтві розвивався портретний живопис та іконопис. В обох жанрах відобразилося стремління показати образи людей реалістичними, наближеними до дійсних постатей. Це, зокрема, проявилося в настінній галереї портретних зображень політичних та громадських і церковних діячів Києво-Печерської Лаври. Тут відображений у повний зріст й Богдан Хмельницький. На іконах ХVІІ – ХVІІІ ст. зображувалися не лише християнські святі, а й світські особи. Значна увага церковного живопису до відображення реальних людей, соціальної дійсності свідчить про глибоке проникнення гуманістичного світогляду в суспільну свідомість. У образотворчому мистецтві часів часто зображувався козак з бандурою – улюблений персонаж, очевидно, відображав схильності українців до ліричності та емоційності і волелюбства за самих складних умов існування.

Поряд із світськими сюжетами розвивався іконопис, який знаходив широке визнання не лише в Україні, а й за її межами. Великий внесок у його розвиток внесли Іов Кондзелевич з Волині та Іван Руткович із Жовкви. Добре відомою була майстерність київських іконописців, які часто виступали вчителями художнього мистецтва. У другій половині ХVІІІ ст. при Києво-Печерській лаврі діяла школа іконопису.

Видатними українськими живописцями епохи ХVІІІ ст. були Дмитро Левицький (1735-1822), Володимир Боровиковський (1757-1825) та Антон Лосенко (1737-1773). Мистецька діяльність їх зв’язана з Академією художніх мистецтв у Санкт-Петербурзі. Дмитро Левицький – художник-портретист, очолював портретну майстерню Академії мистецтв, відзначався талантом у передачі психологічних рис людей. Володимир Боровиковський – також майстер портретного жанру. Антон Лосенко – професор живопису, академік і ректор Імператорської Академії художніх мистецтв, відомий портретист та автор картин історичної та міфологічної тематики.

Крім професійного художнього мистецтва, розвивався народний живопис. Останній був представлений чималою кількістю художників. Їхній талант реалізовувався в розписах церков, житлових будівель і навіть у створенні портретів.

Міцні позиції в Україні мало граверне мистецтво, представлене передусім київськими майстрами Лаврської школи. Їхня продукція була добре відома в усіх слов’янських країнах. Київських майстрів запрошували для виконання граверних робіт у Болгарію, Чехію, Молдову. Крім Києва, центрами граверного мистецтва були Львів та Чернігів. Відомими майстрами граверного мистецтва були Д.Галеховський, М.Зубрицький, Г.Левицький, І.Щирський, Д.Синкевич та інші. Гравюра обслуговувала як релігійні потреби, так і відображала події світського життя. Будинки, побутові сюжети та портрети людей також знаходили граверну форму зображення.

Поширеною формою художнього мистецтва була різьба по дереву і кості. Орнаментом оздоблювали будинки, меблі, інші предмети господарсько-побутового вжитку. Вишивання і гаптування також було помітним явищем національної культури.

Театральне мистецтво. У другій половині ХVІ ст. в Острозькій та Львівській братській школі вперше в українських землях виникли шкільні театри. Згодом вони з’явилися й в інших навчальних закладах. Театральні вистави відбувалися у формі декламацій та діалогів. З кінця ХVІ ст. в українських землях відомий ляльковий театр – вертеп. Актори показували вистави в людних місцях – на базарах та ярмарках. Театралізувалися сюжети казок, легенд і пісень. Основними персонажами були козак, шинкарка, дяк, дід та баба. Персонажів наряджали в традиційний національний одяг, розмовляли вони народною мовою. Вертеп користувався великою популярністю і як різновид театрального дійства проіснував до ХХ ст.

У ХVІІ – ХVІІІ ст. був відомим шкільний театр Київського колегіуму – академії. Студенти ставили вистави на різні теми, як правило побутові та історичні. У ХVІІІ ст. серед народу був популярний балаган. Балаган – це вистави акторів на ярмарках і базарах або у випадкових приміщеннях. У п’єсах висвітлювалися проблеми народного життя. У цей же період з’явилися кріпосні театри – акторські колективи з кріпосних селян, які ставили вистави для своїх власників-поміщиків та їхніх гостей.

У 1789 році у Харкові постав перший в Україні постійний професійний театр. У ньому працювала трупа фахових акторів. Виступали також артисти з Санкт-Петербургу і Москви.

Важливе значення для розвитку науки і поширення літератури мало становлення книгодрукарства. Книгодрукарство зародилося в Німеччині в 1440-х роках. Найдавніша версія започаткування книгодруку в українських землях пов’язує його виникнення з діяльністю львівського міщанина Степана Дропана, який мав свою друкарню і в 1460-му році подарував її Львівському василіанському монастирю Святого Онуфрія*. (*У разі достовірності цих даних друкарня Степана Дропана друга за появою в Європі.) Наприкінці ХV ст. німець Швайпольт Фіоль у Кракові розпочав друк книжок церковнослов’янською мовою. Це було негативно оцінено католиками і за прихильність до православ’я його було вирішено притягти до суду краківського єпископа. Він був вимушений утекти до Угорщини. Продукція друкарні Швайпольта Фіоля – літургійні книги – була добре відомою в Україні, надруковані в ній книги активно використовувалися ще в ХVІІ ст.

Білоруський вчений-гуманіст Франциск Скорина на початку ХVІ ст. організував друк книжок церковнослов’янською мовою (у білоруській редакції) 1517 року в Празі та у 1520-х роках у Вільно. Видання його мали поширення і в українських землях.

Вважається, що перші друкарні в Україні з’явилися в ХVІ ст. в Кам’янці-Подільському та Острозі. Поява друкарства завдячує відомому громадському діячеві князю Костянтину Острозькому. Відомо, що у 1531 році князь Острозький подарував друкарню Печерському монастирю у Києві, де 1533 року розпочався друк книжок.

Важливу роль у розвитку книгодруку відіграв московський майстер Іван Федоров (Федорович) та його соратник Петро Мстиславець (очевидно, білорус за походженням). Книгодрукарську справу вони розпочали в Москві, але були звинувачені в поширенні єресі і під тиском переслідувань емігрували. 1566 року Іван Федоров та Петро Мстиславець почали працювати в друкарні у литовському місті Заблудові, згодом – Іван Федоров у Львові, а Петро Мстиславець у Вільно.

Друкарня у Львові була заснована на пожертви та позики городян у 1573 році. У 1574 році вона випустила книги „Апостол” і „Буквар”. Внаслідок фінансових проблем Іван Федоров продав друкарню і 1576 року виїхав до Острогу, де на кошти князя Острозького заснував нову друкарню. В Острозі він видав „Буквар” 1578 року, „Острозьку біблію” 1581 року* (*„Острозька біблія” – перше повне видання біблії церковнослов’янською мовою. Наступні видання біблії (1663 р., Москва; 1751 р., Санкт-Петербург) були фактично її передруком з незначними змінами.) та інші книги.

Наприкінці ХVІ-го – на початку ХVІІ ст. в українських землях діяло близько 40 друкарень. Центром книгодрукарства був Київ. На початку ХVІІ ст. друкарня Печерського монастиря перейшла до Єлисея Плетенецького, який у 1617 році видав тут відому книгу „Часослов”, яка висвітлювала порядок церковних служб. Вона була дуже популярним церковним виданням. Використовувалася також при навчанні грамоті як читанка. Друкарні відіграли велику роль в утвердженні авторитету слов’янської культури, церковнослов’янської та української книжної мови, поширенні полемічної літератури, боротьбі з наступом католицтва та ополячення.

Наприкінці ХVІІ-го – у ХVІІІ ст. в українських землях працювало 13 друкарень – у Києві, Кременці, Львові, Луцьку, Чернігові, Умані та ін. містах. Найвідомішою була друкарня Києво-Печерської лаври. Лише у 1760 році вона надрукувала 2 тис. букварів. Потужною була Львівська друкарня А.Піллера. До 1800 року вона видала більше 250 книжок різними мовами. При цьому в 1776 році у Львівській друкарні була видрукувана перша в Україні газета – „Львівська газета” (щоправда, французькою мовою).

Важливе значення для книгодрукування мало запровадження гражданського шрифту. Вперше це відбулося в Єлисаветграді в 1764 році. Ця подія звільнила світську літературу від впливу церкви, спрощувала технологію друку та письма і сприяла становленню народної літературної мови.

 

Л е к ц і я 6


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.013 сек.)