Літературна творчість

У Русі розвивалася власна оригінальна література, усна народна творчість та мали поширення перекладні (переважно візантійського походження) твори. Усна народна творчість зародилася, очевидно, в дописемні часи. Вона розвинулася в цілий ряд видів творів: обрядові та історичні пісні, легенди, казки, приказки, колядки, загадки, билини та ін. У них народ відобразив проблеми свого життя: тяжку працю, боротьбу з іноземними поневолювачами та взаємовідносини з представниками правлячих верств. Усна народна творчість висловлювала ставлення до суспільного буття. Темами усних творів були любов до рідної землі, подвиги співвітчизників, справедливість у суспільних відносинах. Найулюбленішими персонажами виступали народні герої, які захистили батьківщину від загарбників: Ілля Муромець, Мікула Селянинович, Добриня Нікітич, Альоша Попович та ін. Усна творчість була і носієм соціально-історичного досвіду народу. У прислів’ях та приказках він зберігав напрацьовані багатьма поколіннями життєві мудрості, шляхи досягнення поставлених цілей, механізми вирішення складних проблем, випробувані оцінки складних ситуацій, найбільш прийнятні типи суспільної поведінки, тощо.

Літературні пам’ятки часів Київської Русі мають різний характер. Серед них – церковно-релігійні та світські твори, а також літописи. Церковно-богословська література постала у формі повчань, проповідей, житійної прози. Найпомітнішою постаттю серед творців цього напрямку літературної творчості вважається київський митрополит Іларіон (ІХ ст.). Він створив працю „Про закон і благодать” – патріотичний трактат, у якому підноситься діяльність князя Володимира, прославляється незалежність Руської держави, відкидаються претензії Візантії на політико-культурне панування в Русі.

З метою пропаганди християнської релігії та представників церкви створювалися „житія святих”. Близько до церковно-богословської літератури стоїть і водночас відзначається світським сприйняттям подій „Життя і ходіння Данила руської землі ігумена” початку ХІІ ст. Ігумен Данило здійснив подорож у „святі землі” – Палестину – і залишив щоденник, у якому описав різні народи та свої враження від побаченого.

Серед творців руської літератури був і київський князь Володимир Мономах. У „Повчанні дітям” він виклав свої погляди на суспільну мораль та управління державою. Володимир Мономах обстоював необхідність єдності держави, міцної князівської влади, суворого контролю правителя за ситуацією в суспільстві і державі, закликав можновладців турбуватися про інтереси народу.

Вагомою складовою культурного процесу в Русі було літописання. Літописи – виклади подій у хронологічній послідовності (за роками). До їхнього складу також вміщували роздуми про події, літературні твори, законодавчі акти та іншого роду зразки писемності і документи. Припускається, що практика літописання зародилася ще в дохристиянські часи – у ІХ ст. Вже кінець Х ст., як період створення літописних творів в умовах правління князя Володимира, вважається цілком достовірним. Літописання Х – ХІ ст. пов’язується з Анастасом Корсунянином (кінець Х ст.), ігуменом Києво-Печерського монастиря Никоном (70-80-ті роки ХІ ст.) та ігуменом того ж монастиря Іоанном (кінець ХІ ст.). Зразки літописання ІХ – ХІ ст. до нашого часу в цілісному вигляді не дійшли і збереглися як фрагменти більш пізніх літописів.

Літописання велося в багатьох містах Русі: Києві, Галичі, Новгороді, Переяславі, Чернігові та ін. Найбільш відомим літописним пам’ятником є „Повість минулих літ”, укладачем якої був монах Києво-Печерського монастиря Нестор. Твір був складений у 1113 році з ряду попередніх літописів, іноземних джерел та записів зроблених самим Нестором. У „Повісті минулих літ” йдеться про історію Руської землі з найдавніших часів, заснування Руської держави та події в ній до початку ХІІ ст. Пам’ятками літописання також є Київський літопис, у якому розкривається розвиток Київського князівства в ХІІ ст., та Галицько-Волинський літопис, який присвячений історії Галицько-Волинського князівства в ХІІІ ст.

Видатною пам’яткою руської літератури є „Слово о полку Ігоревім”, створеною наприкінці ХІІ ст. (ймовірно в 1187 році). Твір присвячений подіям внутрішньополітичного життя в руських землях та міжнародній ситуації навколо них. У високохудожній формі показано проблеми, які виникли внаслідок політичної роздробленості Русі, міжусобну боротьбу, захист батьківщини від загарбників. „Слово...” закликало до єдності руських земель. За характером викладу пам’ятка являє собою християнську героїчну пісню-розповідь з сегментами дохристиянської літературної традиції. У „Слові...”, поряд з домінуючим християнським баченням навколишньої дійсності, використовуються елементи язичницького світогляду.

Загалом нині відомо близько ста творів руської літератури ХІ – ХІІ ст.

У Русі поширювалася і перекладна, переважно візантійська за походженням, література. Вона мала різножанровий характер і доставлялася з Болгарії, переклади з грецької мови на слов’янську здійснювалися також і в Русі. Використовувалася церковно-релігійна література іноземного походження, зокрема „Євангеліє”, „Псалтир”, християнські проповіді і повчання. Знайомилися руські люди і з романами і повістями грецьких авторів („Александрія” – роман про Олександра Македонського, „Девгенієве діяніе” – візантійська героїчна повість, повість про розорення Єрусалиму Йосифа Флавія), а також, історичними творами: хроніками Іоанна Малали, Георгія Амартола. Були відомі й праці іноземних авторів про навколишнє природне середовище: „Космографія”, „Фізіолог”, „Шестоднев”.

Поиск по сайту: