Першій половині ХVІ ст

Період ХІІІ – першої половини ХVІ ст. в цілому був не сприятливим для суспільного розвитку українських земель. У ХІІІ ст. руські князівства потрапили під владу монголо-татарських ханів. У наступному, ХІV-му ст., територія України була розчленована Польщею і Литвою. У ХV ст. поступово зростає наступ католицтва та остаточно ліквідовуються удільні князівства. Католицькі єпископства були створені у Львові, Перемишлі, Холмі, Кам’янці, Луцьку, Києві. Ордени монахів-францисканців і домініканців з ХІІІ ст. активно займалися проповідницькою роботою. Станові права шляхти з ХV ст. стали визначатися належністю до католицтва. Православна церква почала втрачати авторитет і занепадати. Однак ці обставини не змогли зупинити культурний поступ українського народу.

У ХІV – ХVІ ст. відбуваються зрушення в етнічному усвідомленні корінного населення українських земель. Люди називали себе, як і в попередні часи, „русинами”. У ХІV ст. виникає поняття „Мала Русь” для позначення території і етнічної спільності. Використовувалося, як правило (за наявними джерелами), у церковній сфері. При цьому в ХV ст. воно зникає, але згодом відроджується.

Наприкінці ХІІІ ст. чи в першій третині ХV ст. був оформлений літописний звід, який в історичній науці одержав назву Іпатіївського. До його складу ввійшли літописні твори часів Київської Русі: „Повість минулих літ”, Київський літопис, а також Галицько-Волинський літопис, які разом відобразили події в українських землях з найдавніших часів і до кінця ХІІІ ст. При цьому в Київському літописі вперше вжито термін „Україна”. Створення Іпатіївського літописного зводу засвідчує, що в уявленнях тих часів українські землі на східнослов’янському просторі становили окрему, самостійну країну. У цю ж епоху, наприкінці ХІV ст., виник Лаврентіївський літопис, який аналогічно показав і російські терени. Отже, після тривалого існування уявлення про цілісність східнослов’янської спільноти – Руської землі, та сприйняття її у „вузькому” (Подніпровські землі) та „широкому” значенні (вся територія Руської держави) – відбувалося подальше усвідомлення і кристалізація політико- та культурно-територіальних відмінностей, посилюється відчуття належності до певних частин колишньої єдиної Русі.

Впродовж ХІV – ХV ст. під впливом народного мовлення українських і білоруських земель формувалася „руська мова”, яка стала офіційною у Великому князівстві Литовському і протягом ХVІ – ХVІІІ ст. служила літературною книжною мовою двох народів, розвиваючи в собі українську та білоруську версії.

Активно продовжувалася освітня традиція. Освіченість (письменність) розглядалася невід’ємною ознакою людини, незалежно від соціального походження і матеріального становища. Навчання дітей грамоті було справою церкви. Духовенство виступало в якості педагогів (вчили дяки, їх ще називали „дідаскал”, „даскал”, „майстер”, „бакаляр”). Навчання відбувалося в церкві або біля церкви за допомогою богослужбової літератури. Дяки вчили дітей незалежно від матеріального становища їхніх батьків. У заможних родинах давали дітям домашню освіту – наймали для цього дяків. Така практика проіснувала до ХVІІІ ст. включно. Повний курс початкового навчання передбачав опануванням азбукою, читанням, письмом та церковним співом.

З ХІV ст. виникає практика набуття вищої освіти. Вчилися у західноєвропейських університетах: Краківському, Паризькому, Падуанському, Болонському, Празькому та ін. У Краківському університеті впродовж ХV – ХVІ ст. навчалося більше 800 українців і білорусів.

Період, що розглядається, пов’язується з поширенням ідей раннього гуманізму та „Передвідродження”*. (* Гуманізм – ідеологія, що передбачає визнання людини, прояви її сутності, інтереси найвищою цінністю. Як сформована система поглядів постав у добу Відродження і був представлений широкою течією суспільної думки, яка протиставила богословському баченню суспільства і природи світське знання, релігійним нормам – насолоду від життя, гнобленню людей – ідею вільної розвинутої особистості. Епоху гуманізму в Європі поділяють на два етапи: ранній гуманізм, який охоплював ХІV – ХV ст., починаючи з останньої третини ХV ст. – пізній. Щодо українських земель вважається, що розвиток ідей раннього гуманізму відбувався з ХІV ст. (або другої половини ХІІІ ст.) до середини ХVІ ст. – першої третини ХVІІ ст. З другої третини ХVІІ ст. до початку ХVІІІ ст. розвиток гуманізму в Україні набув зрілості. Ідеї гуманізму стають основою осмислення найактуальніших проблем епохи: становлення державності, захисту мови, освіти, боротьби за соціальну справедливість. Культура Відродження (Ренесанс) – культурно-ідеологічний рух, основоположними засадами якого були ідеї гуманізму та досягнення античної цивілізації. Охоплює ХІV ст. (ХІІІ – початок ХІV ст. – називають Проторенесанс) – початок ХVІ ст., а на переконання інших вчених продовжується до ХVІІ ст. ХІV – ХV ст. називають раннім Відродженням. Кінець ХV – початок ХVІ ст. – період Високого Ренесансу. З середини ХVІ ст. наступає доба пізнього Відродженням. В українських землях культура Відродження, як правило, пов’язується з періодом ХVІ – першої половини ХVІІ ст. ) В основі поступу цих ідей був подальший розвиток гуманістичних тенденцій суспільної думки часів Київської Русі, візантійські та західноєвропейські ідеологічні впливи.

У ХІV – ХVІ ст. одним із напрямків прояву зарубіжної книжної культури в українських землях стали праці мислителів-гуманістів Візантійської імперії: Теодора Газа, Георгія Трапезунтського, Марка Ефесського, Георгія Геміста Плетона та інших. Щоправда твори візантійських гуманістів ХІV – ХV ст. дістали широке визнання в Україні вже в ХVІІ ст.

Запозичення західноєвропейських культурних досягненьі духовного життя українських земель також відбулося не без участі візантійського фактору. Падіння в середині ХV ст. Візантійської імперії, зникнення на міжнародній арені осередку тисячолітніх цивілізаційних традицій та оплоту православ’я спричинило активізацію відносин із західноєвропейським світом і водночас актуалізувало питання про збереження досягнень античного світу, який уособлювала Візантія.

Також слід зазначити, що формування ідеології гуманізму в Західній Європі відбулося за участю українських мислителів. У ХVІ ст. оформилась латиномовна лінія української літератури, яку представляли відомі в західноєвропейських країнах вчені: Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський-Роксолан та інші.

Просування ідеології гуманізму полягало в тому, що центром уваги суспільної свідомості все більше ставало буття людини, а не божественне провидіння. Людина з її почуттями і проблемами утверджувалася як самостійне, достойне високої поваги явище суспільного життя і звільняється від релігійно-божественного тлумачення. Життєдіяльність суспільства розглядається не тільки через призму божественних діянь, а й на підставі власної природи. Гуманісти долали пануючий у середньовіччі провіденціалізм – пояснення суспільних явищ з точки зору волі бога і своїми ідеями звільняли свідомість людей від церковно-релігійних догматів.

Безпосередньо в українських землях ідеї раннього гуманізму та „Передвідродження” просувалися дякуючи ряду діячів церкви та літератури. Зокрема, у ХІІІ ст. київські ченці (втекли з Києва) створили у Володимирі (під керівництвом митрополита Кирила) гурток книжників. Їхні твори житійної та ораторської прози здобули широку популярність на території колишньої Русі („Житіє Олександра Невського та Дмитрія Донського” та ін.). У ХІV ст. Київський митрополит Кипріян (приїхав до Києва із Константинополя,) сприяв збереженню і поширенню творів житійної прози.

Серед провідників раннього гуманізму поважне місце займає Григорій Цамблак (бл. 1364 – бл. 1420) – митрополит Київський і Литовський. Цамблак створив більше 40 релігійно-етичних творів: похвальних адрес (слів), проповідей, житій святих, у яких персонажі нагадували реальних людей („Похвала Кипріану”, „Великомученику Дмитрію”). Ним було здійснено реформування церковного співу – запроваджено т. зв. болгарський розспів.

Тенденції філософського знання спрямовували суспільну свідомість до розуміння дійсної сутності явищ і пояснювали їх не лише за допомогою божого промислу. Великим авторитетом серед інтелектуалів українських земель користувався візантійський мислитель сирійського походження Іоан Дамаскін (VІІІ ст.). У своїй праці „Джерело знання” він дав визначення філософії як самостійній галузі знань, яким впродовж століть послуговувалася вітчизняна наукова думка. Вчений вказував на багатоаспектність філософського знання, яке служить засобом теоретичного пізнання духовного і матеріального світу та керівництвом до практичної діяльності у сфері економіки, політики та етики суспільних відносин. При цьому богослов’я розглядалося ним лише як частина філософського знання, а не як єдиний засіб теоретичного бачення усього сущого.

Певну роль у формуванні ідей гуманізму відіграв ісихазм – аскетично-містична течія в православ’ї, яка оформилася в ХІV ст. і ХV-му ст. і поширилася в українських землях. Представники цієї течії вважали, що між людьми і богом нема посередників. Шлях до осягнення величі творця, єднання людини з ним вони бачили в самозаглибленні, зосередженні уваги на своїй душі. Ісихазм стимулював зацікавлення внутрішнім світом людей, чим створював грунт для сприйняття гуманізму.

З ХVІ ст. постає новий музично-поетичний жанр – народні думи та історичні пісні. Це жанр світської літератури, продукт усної народної творчості, спрямований на оспівування доблесних вчинків співвічизників. Його виникнення свідчить про широкий у соціальному відношенні простір охоплення ідеями гуманізму української спільноти, розвиток їх у товщі народних мас, об’єктивний процес їх зародження (який не слід пов’язувати із західноєвропейськими впливами, які не могли дійти аж до простолюду).

У період, що розглядається, з’явився інтерес до античної літератури. Перевага надавалася творам, які мають практичне значення для вирішення суспільно-політичних та ін. проблем. Зокрема, увага приділялася енциклопедичному твору „Аристотелеві врата” (написана на арабському сході, після хрестових походів потрапила в Європу, перекладалася на латинську та єврейську мови). Книга містила рекомендації щодо питань політики, сімейних стосунків, медицини тощо. Перекладалися праці з астрономії та астрології із староєврейської (Мойсей Маймонід) та арабської мови (Аль-Газалі „Логіка Авіасафа”). Включення в орбіту зацікавленості творів практичного спрямування свідчить про потребу об’єктивного бачення суспільних процесів та природи, а не тільки богословської їх оцінки.

Навчання вихідців з українських земель за кордоном стало однією з безпосередніх причин перенесення на вітчизняний грунт західноєвропейських ідей раннього гуманізму та „Передвідродження”. Цьому також сприяли італійські купці та архітектори, які переселялися в українські міста з Криму внаслідок турецько-татарської агресії. Багатоетнічний характер населення міст (поляки, німці, італійці, греки, угорці, молдавани, вірмени, євреї) також зумовлював знайомство русинів з надбаннями зарубіжної культури.

Важливу роль у поширенні ідеї гуманізму відіграла перекладна західноєвропейська богословська та морально-етична література. Великою популярністю користувалися т. зв. „ повісті духовні” – світські повісті про людей та визначні події. Серед них відомі: „Про Таудала-лицаря”, „Про трьох королів-волхвів”, „Олександрія”, „Троянська історія” та ін.

У ХІV – ХV ст. на культурі українських земель позначався вплив південнослов’янських країн: Болгарії, Македонії, Сербії. Ідеологія ісихазму прийшла в Україну з Болгарії, куди потрапила від грецьких богословів Григорія Синаїта та Григорія Палами. На українській літературі позначилася реформа слов’янської писемності тирновського патріарха Євтимія, яка внесла нові засади перекладу грецької мови, правопису і графіки церковнослов’янської мови, новації її алфавіту. Болгарський живопис вплинув на українське мистецтво книжкової мініатюри. У ХV ст. український іконопис запозичив з Болгарії парне зображення слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія. Водночас болгарські художники звертались до образів часів Київської Русі – в монументальному живописі стали використовувати зображення руських святих Бориса і Гліба.

У ХІV – ХV ст. внаслідок турецького завоювання в Україну емігрувало багато представників духовенства та діячів мистецтва південнослов’янських земель. Їхнє життя й діяльність безпосередньо зумовлювали засвоєння українцями зразків культури одновірних народів. Ряд представників південнослов’янських земель відіграли провідну роль у духовному житті України. Митрополит київський і литовський Кипріан (бл. 1330-1406) – болгарин за походженням, який емігрував в Україну. Митрополит Кипріан сприяв відбудові Софійського собору у Києві. Згаданий вище київський митрополит Григорій Цамблак – також болгарський богослов. Його діяльність суттєво позначилася на розвитку літератури цілого ряду народів: болгарського, румунського, сербського, українського.

На фоні зазначених тенденцій культурного життя з середини ХІV ст. і до середини ХVІ ст. у суспільній думці українських земель спостерігалися застійні явища, які проявилися у відсутності яскравих постатей громадсько-культурного життя, призупиненні продукування самостійних ідей та доктрин політичного, національного, релігійного розвитку. Впродовж тривалого часу в соціумі домінувала орієнтація на використання давньоруської духовної спадщини церковно-релігійного характеру, іноземних запозичень, дипломатично-пристосуванських підходів вирішення проблем. При цьому світський, людиноцентричний потенціал культури Київської Русі не одержував належного продовження.

Поиск по сайту: