Культурні риси українців епохи сталінізму

(1930-ті – початок 1950-х років)

На 1930-ті – початок 1950-х років припадає період тоталітарного правління Радянським Союзом Й.В.Сталіна. Тоталітаризм, характерною ознакою якого було безпосереднє керівництво і контроль над усіма сферами життя та репресивні методи впливу на суспільство, суттєво позначився на культурних особливостях українців. Водночас продовжили свій розвиток і попередні тенденції культурного поступу.

Період 1930-их – початок 1950-х років – епоха високого рівня стремлінь до побудови нового суспільного ладу, ладу, який у свідомості людей виступав найсучаснішим і найпередовішим, випереджав за своїми характеристиками капіталістичний світ. Як і в період 1920-х років, характерною рисою залишався романтизм у баченні майбутнього. В умовах індустріалізації та запровадження колгоспно-радгоспної системи він реалізовувався в трудовий ентузіазм людей, самовідданість у трудовій діяльності. Віра у щасливе майбутнє служила позаекономічною мотивацією до праці, відволікала людей від складнощів матеріального життя. Успіхи індустріального ривка формували у народі відчуття належності до потужної сучасної передової держави.

У 1930-х роках з’явилося покоління виховане в радянському дусі. Це посилило соціалістичні стремління суспільства, його прихильність до самовідданості в роботі заради суспільної користі. У роки Великої Вітчизняної війни на цьому ціннісному грунті визріла здатність самопожертви за ради визволення Батьківщини. Ця якість проявлялася навіть в умовах окупаційного режиму – у самодіяльному створені партизанських загонів і підпільних груп, які обстоювали радянський шлях розвитку. Дух тодішнього соціалістичного ідеалу виливався у назви підпільних організацій. З 1941 року в селі Балабине Запорізької області діяла молодіжна організація “За Радянську Україну”, з 1942 року у Києві – “Сталінська молодь”. А в селі Покровському Сталінської області працювала підпільна піонерська організація, яка називалася “Каровська спілка піонерів”.

У період повоєнної відбудови народного господарства знову проявилася здатність до самопожертви за ради спільного блага, підкріплена гордістю за перемогу над фашизмом та стремлінням до розбудови мирного життя. Останні почуття також стали складовою культурного типу людей – до уявлення про свою належність до великої держави додавалося усвідомлення себе як народу-переможця.

Зарубіжні експерти вважали, що СРСР для відновлення економічного потенціалу зруйнованого війною знадобиться не одне десятиліття. Однак саме завдяки трудовому ентузіазму до середини 1950-х років народногосподарські потужності були відновлені.

У 1930-х роках утвердилися адміністративно-командні методи управління економікою, а в гуманітарній сфері сформувалася монополія правлячої комуністичної партії на тлумачення суспільних явищ і процесів та визначення завдань суспільного розвитку. Внаслідок такої ситуації громадська ініціативність, що активно розвивалася в 1920-х роках, набула керованого характеру. Влада визначала напрямки застосування самодіяльності людей у всіх сферах. Постали потужні громадські об’єднання – комсомольці, піонери, профспілки та інші, повністю підконтрольні державі. В умовах загального захоплення соціалістичною ідеологією (у тодішньому її варіанті) така ситуація для основної частини населення виявилася прийнятною.

Соціалістична спрямованість духовних цінностей та стремління до побудови нового суспільного ладу виробляли різко негативне ставлення до відступників від загальновизнаної ідеології. Така ситуація зумовлювала довіру до репресивної політики влади проти “ворогів народу”. Населення вірило в існування “шкідництва”, таємних контрреволюційних організацій, державну зраду вищих керівників партії і держави.

Водночас масовість репресій, арешти і засудження відомих людей, які користувалися пошаною і довірою народу, виробила непевність у свою безпеку за будь-якої поведінки та відданості політиці партії. У суспільстві виробилася культура страху. ЇЇ рисами стали постійна готовність бути безпідставно покараним за неіснуючу провину, відчуття незахищеності законом та всевладдя каральних органів. Ілюстрацією цього можуть служити трагікомічні випадки звернення до медичних закладів з проханням констатувати нездатність до контрреволюційних дій. Одному з таких пацієнтів вдалося одержати довідку такого змісту: “Товариш (ім’я) за станом свого здоров’я і свідомості не може бути використаним ніяким класовим ворогом для своїх цілей. Райпсих Жовт. р-ну м. Києва (підпис)”.

Сформована у роки революції та громадянської війни культура нетерпимості до людей інших соціальних прошарків, політичних опонентів, практика фізичного усунення політичних конкурентів у добу сталінізму досяг свого апогею. У представників каральних органів вироблялося уявлення про свою непогрішимість, велике суспільне значення та культ вседозволеності та зневаги до людського життя, честі і гідності громадян. В очах людей також відбувалося знецінення вказаних цінностей, оскільки вони виявлялися незахищеними і не гарантували безпеку, часто провокували репресії проти себе. Ціну здобувають різні види пристосуванства і беззастережної покори. У населення розвинувся потяг до наклепництва, який розвивався під тиском усвідомлення реальної небезпеки своєму життю та бажанням спастися шляхом співробітництва з компетентними органами.

В умовах масових репресій також був простимульований кар’єризм. Можливість швидкого просування на вищі посади шляхом фізичного усунення своїх колег штовхала до доносів і наклепів, виробляла позитивне ставлення до репресій, бачення їх як засобу вирішення особистих чи соціально-корпоративних професійних проблем. Засобом виживання було і підлабузництво до начальства, стремління продемонструвати свою відданість начальнику, щоб не спровокувати переслідування.

Щоправда ті часи виробили й неофіційні практики у взаємостосунках влади і народу. Траплялись випадки, коли співробітники НКВС, отримавши наказ виявити неіснуючих “ворогів народу”, вдавалися до репресій проти кримінальних елементів або попереджали потенційних жертв про арешти.

Широко поставлена в 1920-ті роки реалізація ідей національного відродження українського народу в умовах сталінщини зупинила свій поступ. Провідники національного розвитку фізично знищувалися. Із членів комісії з українізації, створеної в 1920-х роках, живими залишилися тільки двоє – Л.Каганович та О.Бойченко (письменник). Колишній нарком освіти УСРР Олександр Шумський у 1933 році засуджений до 10 років виправно-трудових таборів (з 1935 року на засланні). Його наступник Микола Скрипник, звинувачений у “націоналістичних збоченнях”, залишив життя самогубством. Українські літератори, митці, вчені знищувалися за сфабрикованими звинуваченнями, що отримало назву “розстріляне відродження”.

Поиск по сайту: