Культура повсякденного життя

Повсякденне життя людей набуло нових рис. У ХІV – ХVІ ст. у широкий вжиток поступово входять нові явища і речі: годинники, вогнепальна зброя, значно змінюється одяг, до харчових продуктів впевнено увійшла горілка. З кінця ХІV ст. став використовуватися папір. Зазнають змін шлюбні відносини. До ХVІ ст. в українських землях існував громадянський шлюб, оснований на народних традиціях і звичаях. З ХVІ ст. шлюбні стосунки встановлювалися на підставі усного договору (зговора, змовин, згоди), який укладався між батьками молодих (у ХVІІ ст. вже у письмовій формі). У ХVІ ст. церква активно впроваджує обряд вінчання, який раніше практикувався тільки щодо феодальної знаті, і починає не визнавати шлюби на інших підставах (шлюб був оголошений церквою таїнством).

Соціальна культура феодальної верстви характеризувалася переконаністю у праві на привілейоване становище, провідну роль у суспільстві, високий рівень заможності, на приватну власність на землю, міста та людей іншого соціального статусу. У середовищі магнатів і шляхти поступово формувалася культура марнотратного життя, ознаками якої стали стремління до максимального задоволення усіх матеріальних потреб сполучене з відсутністю поваги до безпосередніх виробників матеріальних благ та уваги до сфери економіки і торгівлі, задоволення потреб лише споживчого характеру, відсутністю уявлення про витрати виробничого призначення, намагання перевершити інших у матеріальному облаштуванні. В ієрархії цінностей надавалася перевага воєнним вмінням, владі та службовій кар’єрі – як головним засобам задоволення своїх амбіцій та матеріальних інтересів.

У зв’язку з входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського відбувається формування подвійної політичної ідентифікації. У середовищі феодалів усвідомлюється належність до Русі і водночас виробляється ставлення до Литовського князівства як до своєї власної держави. Актуальним стає питання правової рівності представників різних етноконфесійних груп шляхти і магнатів. Православне панство заперечувало право на привілейоване становище одних лише католиків. На початку ХVІ ст. у представників військово-службового стану Великого князівства Литовського виникла переконаність у спільності своїх соціальних інтересів, незалежно від етнічних та релігійних ознак. Відбувалася консолідація та уніфікація соціально-правового статусу шляхти, а з ними посилилося й усвідомлення належності до привілейованого суспільного прошарку.

Поза воєнною службою шляхта проводила час на полюванні, в шинках. Пошанування своєї честі і гідності часто призводило до сутичок між шляхтичами, фізичних ушкоджень. У разі виникнення матеріальних проблем безпосередня економічна діяльність не розглядалася ними як засіб забезпечення добробуту. Водночас „рицарські подвиги” у формі грабунку вони вважали цілком прийнятним способом підтримки своїх статків.

Соціальними цінностями міщан була соціально-корпоративна незалежність, самодіяльність та самоврядування, працелюбство, знання, обізнаність, досвід, багатство. Для селянства з посиленням феодального гніту актуальним стали питання права на землю і результати своєї праці, збереження традиційних можливостей життєзабезпечення.

Харчування людей різних суспільних верств протягом ХІV – ХV ст. було схожим. Домінування натурального господарства зумовлювало однорідність в асортименті продовольчих продуктів селянства та феодалів, яких селяни-землероби утримували. Денний раціон пересічної людини складався з хліба, каші, сиру, яєць, фруктів, квасу. М’ясо споживали рідко, як правило, тільки на свята. Щоправда феодали мали стіл дещо багатший. Вони частіше їли м’ясо, споживали і деякі недоступні для простолюду продукти: ізюм, різні приправи. Ласощі і вино вживали на свята. Різним був посуд для споживання їжі. Селяни користувалися дерев’яними та керамічними мисками, горщиками, глечиками, ложками тощо. Панство та багаті міщани частіше мали срібний столовий посуд. У ХVІ ст. з розвитком товарного виробництва та розширенням станових прав шляхта розпочала швидко розвивати свої потреби і нарощувати статки.

Література

У ХІІІ ст. руська література розвивалася в межах тенденцій, започаткованих у попередній період. Продовжувалося літописання, створювалися твори житійної, церковної прози. Видатним пам’ятником суспільної думки є „Слово Даниїла Заточника”, написане в першій чверті ХІІІ ст. У творі з позицій християнської етики розглянуто широкий комплекс соціальних проблем: класова і майнова нерівність серед людей, характерні риси різних прошарків суспільства. Автор викриває суспільні негаразди, закликає до соціальної справедливості.

Своєрідним маніфестом патріотизму та православної віри було „Житіє Махаїла Чернігівського”, створене священиком Андрієм наприкінці ХІІІ ст. Твір написаний за мотивами життя чернігівського князя Михайла Всеволодовича, який у 1246 році був убитий у Золотій Орді за відмову виконувати ритуал поклоніння язичницьким богам. Князь Михайло прийняв мученицьку смерть за вірність своїм переконанням, яка в „Житії” показана як протест проти іноземного поневолення, як заклик до боротьби за свободу і незалежність.

Проблему відсічі іноземним поневолювачам також піднімав у своїх працях ігумен Києво-Печерського монастиря Серапіон (відомий як Серапіон Печерський або Володимирський) (? – 1275). Збереглося п’ять його праць, у яких аналізується стан східнослов’янської спільноти. Серапіон констатував тяжкі наслідки монголо-татарського нашестя і намагався знайти пояснення пануванню загарбників. Головну причину іноземного поневолення він побачив у внутрішній слабкості Русі. Моральні та соціальні пороки суспільства: пияцтво, злочинність, скупість, пристосуванство та інші – не дозволяли, на думку Серапіона, подолати зовнішнього ворога.

У середині ХІІІ ст. був створений і в наступні століття був продовжений видатний пам’ятник церковно-релігійної літератури „Києво-Печерський патерик”. Він є збіркою морально-етичних оповідань, сказань, легенд про мешканців Печерського монастиря. Сюжети та моральні настанови „Патерика” нагадували про міцність та авторитет, духовну стійкість руських людей часів централізованої Київської держави. „Києво-Печерський патерик” був однією з найпоширеніших книжок, що свідчить про великий рівень популярності його змісту.

У період, що розглядається, продовжувалося літописання. Високим рівнем докладності відзначається Галицько-Волинський літопис, присвячений висвітленню розвитку відповідного князівства впродовж ХІІІ ст. Літописна традиція наступного періоду відома за Коротким Київським літописом, який висвітлює події в українських землях до 1543 року, Волинським коротким літописом, що відобразив події на Волині і Поділлі наприкінці ХV ст., фрагментами Густинського літопису та інших.

У ХІV – першій половині ХV ст. основу літературного процесу також складали пам’ятки часів Київської Русі, зразки південнослов’янської писемності, твори церковно-релігійного характеру. Література давньої Русі мала поширення у формі збірників творів, їхніх переробок. Релігійні трактати цього періоду переважно перекладного візантійського походження. У першій половині ХV ст. в українських землях з’являються переклади західноєвропейських латиномовних творів. Популярними були збірники повістей „Муки христові”, „Три царі”, нова сербська редакція „Олександрії”, „Приточник”, повісті про Тантала, Трістана та Ізольду, „Сказання про Сивілу”.

У ХV ст. мали поширення ряд творів церковно-релігійної тематики різного походження. Серед них – праці паломницького характеру, в яких вже простежується використання елементів староукраїнської мови: твір Арсенія Селунського „Слово о бытии Ієрусалимском”, праця невідомого автора „Поклоненіє святого града Ієрусалима” та інші.

Серед зразків церковно-релігійної літератури – послання до папи Римського „Посольство до папи Римського Сикста ІV від духівництва, і від князів, і від панів руських” складене 1476 року найвищим підскарбієм Великого князівства Литовського отцем Іоанном і підписане київським митрополитом Мисаїлом, архімандритом Києво-Печерської лаври Іоанном та іншими вищими церковними та світськими діячами України, Білорусі та Литви. Характер документу зумовлювався ситуацією, яка склалася у християнському світі після Флорентійської унії 1439 року католицької та православної церков. Невизначеність статусу київських митрополитів, їхніх позицій щодо унії, опозиційні настрої до неї, різне тлумачення її змісту православними і католиками надзвичайно ускладнило протікання церковно-релігійного життя. Послання було покликано посприяти порозумінню між двома напрямками християнської ідеології. Воно містить похвалу папі Сиксту ІV та обґрунтування рівноправ’я католиків і православних, право останніх на самостійний розвиток. При цьому звертається увага на необхідність єднання зусиль усіх християн проти турків і татар, які внаслідок суперництва і непорозумінь між католицьким і православними світами захоплюють християнські країни. Однак, наміри авторів послання не знайшли розуміння Сикста ІV. Папа Римський не дав відповіді на це звернення.

У 1490-му чи 1492 році було написане послання до константинопольського патріарха „Посольство Йони Глезни”. Праця являє собою похвалу вселенському патріарху та прохання до нього українських і білоруських єпископів затвердити новообраного митрополита Йону Глезну.

Загалом літературний процес ХІV – ХV ст. не був відзначений багатством жанрів та інтенсивністю створення зразків писемності. Не продукуючи значної кількості нових творів і значно сповільнивши розгляд світських сюжетів, він розвивався шляхом використання та збереження традицій Київської Русі, набутків південнослов’янської літератури. Водночас вказана епоха принесла в українську писемність принципові новації. Виробилася нова мовна традиція і до середини ХVІ ст. відбулося становлення староукраїнської літературної мови. У цей же період – протягом ХV – першої половини ХVІ ст. – формувався новий жанр усної творчості – народні думи та історичні пісні, який згодом стане вагомою складовою історії української літературної творчості. Думи та історичні пісні стали відгуком на нові соціально-економічні реалії та гніт іноземних поневолювачів. У них знайшла відображення доля співвітчизників, що потрапили в полон, героїзм захисників Батьківщини, проблеми соціальної справедливості та дотримання високої моралі. Народні думи та історичні пісні дали новий поштовх розвитку світських жанрів та заклали підвалини ідей гуманізму.

Поиск по сайту: