Культурний зв’язок з Польщею

У ХІV ст. в українських землях формується загальноприйняте в Західній Європі уявлення про знання та освіту і способи їх набуття. У цей період, з середини століття, за умов відсутності вищих навчальних закладів на Батьківщині до західноєвропейських університетів, як правило Польщі, Німеччини, Італії, прибували вихідці з України. Здебільшого це були особи католицького віросповідання, вихованці єзуїтських шкіл, представники багатих феодальних родин. Студенти-українці, які в ХVІ – ХVІІ ст. навчалися в німецьких протестантських університетах, переважно були протестантського віросповідання. Протягом другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. у вищих закладах освіти Німеччини навчалося щонайменше 450 українців. Популярним був Кенігсберзький університет „Альбертіна”. З кінця ХVІ-го і до кінця ХVІІІ ст. в ньому одержало освіту 250 українців. Відомими в українських землях були й італійські вищі навчальні заклади. У Падуанському університеті впродовж ХІV – ХVІІІ ст. здобули освіту близько 600 українських юнаків. У Римській академії навчався відомий український церковний діяч і вчений Феофан Прокопович.

Збереглися відомості про найбільш знаних випускників закордонних університетів – тих, хто по завершенню навчання став на шлях науково-педагогічної, просвітницької роботи. Серед останніх – Юрій Дрогобич (бл. 1450-1494) – випускник Болонського університету (Італія), а згодом його ректор (1481-1482), він першим з українців здобув науковий ступінь доктора медицини (1482 р.). Першими докторами філософії серед українців вважаються Бенедикт Сервінус та Іван Тинкевич. Ступінь доктора богослов’я і філософії їм був присуджений у Сорбонському університеті (бл. 1483 р. Франція). У Краківському та Грейфсвальдському університетах навчався український вчений-гуманіст і поет Павло Русин (? - 1517). У європейських університетах: Краківському, Віденському, Падуанському, Віттенберзькому, Болонському – здобував наукові знання відомий український мислитель Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566).

У ХVІІ – ХVІІІ ст. українські землі розвивалися в межах загальноєвропейських тенденцій культурного розвитку. Тривале перебування в складі іноземних держав виробило в українського народу здатність запозичувати цінності і досягнення інонаціонального походження, вироблені іншими народами, представниками інших релігійно-конфесійних груп. В Україні ХVІІ – ХVІІІ ст. розвивалися усі основоположні складові західноєвропейської (латинської) культури: гуманізм, класична антична література, бароко, освітня система.

Одним із ключових засад культурно-мистецького розвитку українських земель став стиль бароко, який визначав характер літератури, архітектури, живопису, музики. Він проник в Україну спочатку з Польщі, згодом дійшов з Німеччини, а ще пізніше – з Росії. Стиль бароко познайомив українців з новими літературними жанрами, технікою віршування, західноєвропейськими мистецькими смаками та став засобом кращого опанування досягненнями античної цивілізації.

Засобом передачі західноєвропейської культури в Україну були перекладні літературні праці. До ХVІІ ст. перекладна література була, як правило, релігійного змісту і візантійського походження. З ХVІІ ст. зростає інтерес до західноєвропейської літературної творчості, передусім італійських авторів. Поширювалася вона у вигляді перекладів-переробок рицарських романів, героїчний дух яких подобався українцям. Переклади найчастіше здійснювалися з польської, рідше з чеської та інших мов. При цьому перекладачі (як правило, випускники Київської академії) перекладали лише ті сюжети, які могли зацікавити українських читачів, та робили власні доповнення до творів іноземних письменників, щоб додати їм цікавості.

Переклади-переробки користувалися популярністю серед усіх верств населення. Цікавими для українців були повісті іноземних авторів про Трістана і Бову, про Петра – Золоті ключі, про кесаря Отона, про лицаря і смерть, графиню Альтдорфську та інші. Переклади-переробки поширювалися, як правило, збірками. Найбільш відомі з них: „Велике зерцало”, „Римські діяння”, „Звізда пресвітла”, „Шаргородський збірник”.

Потрапляли в Україну й іноземні видання. Переважала література латинською, згодом польською мовою. Чимало поступало й книг італійською, німецькою, французькою, чеською мовами.

У культурному обміні із Західною Європою Україна виступала не лише об’єктом іноземного впливу. Представники українського народу взяли безпосередню участь у творенні західноєвропейської культури. Серед провідників ідей гуманізму та Відродження в Західній Європі були й вихідці з українських земель – професори з „русинських земель” – колишні випускники західноєвропейських університетів. У ХІV – ХVІІ ст. у Краківському університеті працювало 13 професорів з „русинських земель”. Найбільш відомим є Юрій Дрогобич (1450-1494) – ректор Болонського університету, доктор медицини і доктор філософії, автор першої української за походженням друкованої книжки – „Прогностична оцінка поточного 1483 року”. Вагомий внесок у розвиток ідей гуманізму внесли Павло Русин (? - 1517) із Кросна, Лукаш із Нового Міста (? – бл. 1542), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), Іван Туробінський-Рутенець (1511-1575), Григорій Чуй Русин (бл. 1523-1573), Юрій Тичинський-Рутенець. Станіслав Оріховський одним із першим серед західноєвропейських мислителів заперечив божественне походження державної влади, обстоював принцип невтручання церкви в справи держави. Павло Русин – один із засновників польської гуманістичної поезії, викладав у Грейфсвальдському (Німеччина) та Краківському університеті (Польща), де очолював кафедру римської літератури. Іван Туробінський-Рутенець – вчений-правознавець, ректор Краківського університету. Григорій Чуй Русин – відомий україно-польський поет епохи Відродження. Юрій Тичинський-Рутенець – професор поетики і риторики Краківського університету *. (*Працюючи за межами Батьківщини українські вчені і мислителі не втратили відчуття своєї етнічної (чи культурно-територіальної) приналежності і сприймалися в інонаціональному середовищі як представники „русинських земель”, що засвідчують і їхні прізвища. У той же час співвітчизники, шануючи і використовуючи результати творчості своїх закордонних братів, здебільшого сприймали їх як представників латинської культури.)

Культурні контакти з кожною країною Західної Європи становлять помітну сторінку життя українського народу. У ХV – ХVІ ст. мандрівні колективи скоморохів досягали багатьох західноєвропейських держав і безпосередньо знайомили місцевих мешканців з „руською” культурою. Внаслідок міжнародних культурних контактів український гопак і козачок у ХVІ ст. виконував італійський музикант Сантіно Тарсі да Палма. Італійці безпосередньо демонстрували свої культурні надбання в українських землях. Наприкінці ХV – на початку ХVІ ст. в Україні перебували італійські гуманісти Ф.Буонакорсі-Каллімаха, Ч.Калькачіні та інші і відобразили у своїх працях враження про український народ. Наприкінці ХVІ ст. зразки італійського музичного мистецтва використовувалися львівським „музичним цехом”. При цьому у відповідності до статуту цеху в його керівництві для оволодіння грою „на італійський манер” обов’язково повинен бути італієць. З ХVІІ ст. простежуються активні літературні зв’язки з Італією. Для українських читачів відомими були твори італійських авторів – „Декамерон” Джовані Боккаччо та „Звільнений Єрусалим” Торквато Тассо, поезія Франческо Петрарки. Одними з перших істориків Визвольної війни українського народу проти Польщі стали італійці А.Віміна, М.Бізаччіоні, П.Гадзотті, Л.Крассо, Г.Пріорато, В.Сірі та інші.

На розвиток українського соціуму впливала і грецька культура. Грекомовні (античні та візантійські) твори використовували у своїй діяльності письменники-полемісти ХVІ – ХVІІ ст. Помітно впливав на духовний розвиток України Афонський монастир у Греції. Тут створював свої праці відомий український мислитель Іван Вишенський. Грецька мова в Україні служила засобом опанування науковими та богословськими знаннями. Її вивчали в братських школах, колегіях та академіях, грецькі шрифти використовувала друкарня Львівського братства. Грецькі церковні діячі працювали в українських землях, у навчальних закладах, займали посади в православній церкві. Зокрема, у 1771 році з Греції в Україну прибули просвітники Євгеніос Вулгаріс та Нікіфорос Теотокіс. Вулгаріс очолив Херсонську і Слов’янську єпархії, заснував у Полтаві семінарію, на чолі якої став Теотокіс. У Греції працював відомий український мандрівник Василь Григорович-Барський. Він вивчав літературу Афонського монастиря, викладав у Нікосійській школі на острові Крит, в ораторсько-філософській школі на Патмосі.

На розвитку української архітектури позначилися культурно-мистецькі зв’язки з Німеччиною. Наприкінці ХVІІ ст. в Україні працював архітектор німецького походження Йоган-Баптист Зауер. Під його керівництвом збудовані Троїцький собор у Чернігові, Спасо-Преображенський собор та інші споруди у Мгарі на Полтавщині. Стараннями Йогана-Готфріда Шеделя у ХVІІІ ст. продовжувалася розбудова Києва. Він керував роботами по будівництву дзвіниці Києво-Печерської лаври, надбудови приміщення Київської академії та Софійського собору, займався реконструкцією палацу митрополита. Як Й.-Б.Зауер, так і Й.-Г.Шедель працювали в межах традицій українського зодчества, опиралися на давньоруські архітектурні зразки.

Німецькі вчені цікавилися історичним минулим українських земель. У ХVІІ ст. Христофор Гартнох, Йоган Закс, Йоган Гербіній та інші у своїх працях торкалися проблем історії українського народу. У 1684 році вчений Лейпцизького університету німець-протестант із Сілезії Йоган-Йоахим Мюллер захистив дисертацію, присвячену запорізьким козакам. У ХVІІІ ст. українська тематика одержала предметну увагу в нової плеяди німецьких вчених. Й.Х.Енгель написав наукову працю „Історія України і українських козаків”. Вагомий внесок у вивчення природних ресурсів та економічного потенціалу Південної України доклали наприкінці ХVІІІ ст. німецькі вчені, члени Санкт-Петербурзької академії наук К.І.Габліц, Й.Г.Гільденштадт, П.С.Паллас. У цей же період німецький філософ Й.-Г.Гердер та антропогеограф Й.Г.Коль займалися вивченням людських і матеріальних ресурсів України та прогнозуванням її подальшого розвитку.

Вагому роль у розвитку науково-освітнього простору України відігравала література німецького походження. Бібліотеки навчальних закладів, монастирів, приватних осіб значною мірою складалися з німецьких латиномовних книг. Це були праці богословського, філософського, правознавчого спрямування, довідково-інформаційні та інші видання.

З Німеччиною зв’язано походження ряду відомих діячів української культури. Так, більшість вчених-істориків, які досліджували життя й діяльність Інокентія Гізеля, вважають, що він родом з Прусії. Авторитетний православний богослов кінця ХVІІ ст. Адам Зернікав також німець за походженням. Навчаючись у Кенігсберзькому, а згодом Оксфордському та Лондонському університетах, він активно вивчав історію християнства і дійшов висновку про справедливість православного вчення. Адам Зернікав приїхав в Україну, перейшов у православ’я і служив воєнним інженером у гетьмана Івана Самойловича. Водночас він написав ряд релігійних трактатів і мав великий вплив на богословську думку кінця ХVІІ – ХVІІІ ст.

У ХVІІ – ХVІІІ ст. міжнародні зв’язки українських земель досягали й Іспанії та Португалії. Торговельний обмін з цими країнами безпосередньо позначався на культурно-побутовому житті нашого народу. Вовняні тканини, шовк різних видів, вино і папір з Іспанії та металевий посуд і дорогі тканини з Португалії були складовою культурного обличчя українців, виступали атрибутами їхньої соціальної культури. Високою шаною в Україні користувалося іспанське мистецтво. У магнатських палацах було модним вивішувати картини із зображенням іспанських міст та портрети, створені іспанськими художниками. Іспанський живопис впливав на риси українського художнього мистецтва. Розвивалися й інформаційні зв’язки. У 1665 році в Іспанії вийшла друком праця Г.Л.Боплана „Опис України...”. В Іспанії і Португалії, зокрема в періодичній пресі, поширювалися й відомості про Київ, Дніпро, бойові дії козаків, Визвольну війну проти Польщі, публікувалися й карти українських земель. В Україні також було відомо про країни Піренейського півострова. Інформація в різноманітній формі поширювалася в українських землях латинською, польською, українською мовами. У Львові наприкінці ХVІІ ст. польською мовою вийшли друком праці іспанських теологів Гонсалеса де Санталя, Хуана-Евсебіо. В Україні були відомі твори видатного теолога Петра Іспанця та інших мислителів. Праці іспанських авторів епохи Відродження використовував у своїй науково-педагогічній діяльності видатний український церковний діяч Феофан Прокопович.

Зв’язки інформаційного характеру існували з Великою Британією та Францією. До української проблематики в ХVІІ ст. звернувся британський поет С.Батлер. У написаній ним поемі „Гюдібрес” з симпатією описане життя козаків. У 1672 році вийшов англійський переклад праці французького офіцера П.Шевальє „Історія боротьби козаків проти Польщі”. У ХVІІ ст. публікувалися статті і спогади британських мандрівників про Україну.

У ХVІ ст. французький дослідник Блез де Віжнер зібрав відомості про Галичину, Волинь і Поділля. У ХVІІ ст. драматург Ж.Расін відобразив у своїй творчості образ Роксолани – Насті Лісовської (1505-1561) – української дівчини, яка стала дружиною турецького султана. Французький інженер Гійом Левассер де Боплан тривалий час перебував в Україні на службі польського уряду і в 1648-1650 роках видав карти українських земель, а 1651 року – працю „Опис України...” з докладними відомостями про життя українського народу. 1663 року П’єр Шевальє – французький дипломат і військовий – створив працю „Історія боротьби козаків проти Польщі”. У ХVІІІ ст. громадськість Франції проявляла цікавість до постаті Івана Мазепи. Образ гетьмана знайшов відображення в цілому ряді творів французької літератури та художнього мистецтва. У 1788 році вийшла двотомна праця Жана-Бенуа Шерера спеціально присвячена історичному розвиткові українського народу – „Анали Малоросії, або історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії”. Вона вважається першою узагальнюючою роботою з історії України, що створена в Західній Європі. У 1795 році вийшла праця французького політичного діяча Гарона де Кульона з історії Польської держави, де аналізується становище українських земель, політика щодо них Польщі і Росії.

Франція ХVІІІ ст. була для України джерелом знайомства з ідеологією просвітництва. Вихованці Київської академії перекладали праці французьких авторів, внаслідок чого вони стали доступними для українського загалу.

Культурний зв’язок з Польщею. До середини ХVІ ст. Польща не становила помітного фактору культурного впливу на Україну. Її значення у розвитку українського народу зумовлювалося передусім можливостями соціально-політичного характеру. У третій чверті ХVІ ст. внаслідок поширення протестантських течій та наступною активізацією католицької церкви в Польщі відбулося піднесення суспільної думки, а з нею і польської культури. В другій половині ХVІ в. спостерігався стрімкий поступ літературного процесу. З’явилися нові різного спрямування твори латинською і польською мовами: з питань теології, політики, сільського господарства, багата художня література: повісті, анекдоти, особливий розвиток демонструвала поезія. Силами Ордену єзуїтів при підтримці державної влади розвинулася освітня мережа, яка відповідала усім вимогам польської аристократії. В останній чверті ХVІ ст. наступив розквіт матеріального життя, культури розкоші і дозвілля шляхти. Якраз на апогеї культурного поступу та шляхетських вольностей долучилася до Польщі внаслідок Люблінської унії 1569 року Україна. Українським панам імпонував спосіб життя й можливості польської шляхти, приваблювали зразки польської культури, стандарти освіченості і манер. Все це, разом з об’єктивною необхідністю опанування основами культурного життя Польщі внаслідок державного єднання з нею та затяжною стагнацією православної церкви, „руської” літератури та відсутністю належно розвиненої власної освітньої системи, стало однією з причин окатоличення і ополячення українців.

Характер охоплення панів-феодалів польською культурою і втрата ними культурно-релігійного зв’язку з українським народом значною мірою визначалася позицією з цього приводу католицьких ідеологів. Католицька церква, підтримувана державною владою Речі Посполитої, ставила питання про перехід православного народу „руського” під зверхність папи Римського в нерозривний зв’язок із нехтуванням його культури, загальною зневагою до „Русі”. Найвидатніший польський проповідник католицької релігії, ректор Віленської академії Петро Скарга у своїх усних виступах і заявах та опублікованих працях заперечував спроможність слов’янської мови забезпечувати розвиток освіти, науки і богослов’я. Скарга доводив, що із-за використання слов’янської мови православні не мають повноцінних шкіл, не можуть стати освіченими. „З слов’янською мовою ніхто не може бути вченим”, – говорив він. Інший відомий польський католицький проповідник кінця ХVІ ст. Бенедикт Гербест наділяв український народ найгіршими якостями і давав йому брутальні оцінки. Він пророкував безперспективність, як він казав, „дурної і нужденної Русі”, яка не має „ні пам’яті”, „ні розуму”, „ні доброї волі, аби добре жити”.

Позиція католицької церкви, польської шляхти і магнатів щодо української культури мала сталий і послідовний характер. Початок ХVІІІ ст. ознаменувався виходом політико-ідеологічного трактату під назвою „Проект знищення Русі”, який представив програму ліквідації українців як народу. Цей документ, щоправда, не був офіційним актом Польської держави, однак його ідеї не викликали заперечень серед освіченої публіки Речі Посполитої і впродовж ХVІІІ ст. активно втілювалися в життя. „Проект знищення Русі” закликав кожного до „зневажання, переслідування і пригноблювання українців і винищення всіма засобами тих, хто дотримувався обряду православного віросповідання”. „Зневажання” і „винищення” пропонувалося проводити шляхом недопущення православних та уніатів до посад в органах влади, знищення освіти, доведення заможних „русинів” до злиднів, використання в діловодстві лише польської мови, оббріхування і публічного приниження українців, винищення українських земель татарами та заселення їх „людьми польськими”. Втілення в практику життя таких ідеологічних настанов зумовило цілу епоху цілеспрямованих дій Польської держави, шляхти, магнатів та католицької церкви, спрямованих на ополячення українського народу та знищення його культури.

Однак, у польському соціумі були й ті, хто не піддавався повному поглинанню домінуючими ідейно-етнічним устремлінням. У творчості польських письменників ХVІ – ХVІІ ст. помітні і симпатії, і повага до українського народу. Себастіян Кльонович у поемі „Роксоланія” (1584 р.), присвяченій Галицькій Україні, захоплювався красою природи українських земель, українськими легендами і переказами та народними звичаями. Польські письменники вірменського походження брати Шимон Зиморович та Бартоломій Зиморович у ряді своїх творів „Пам’ять турецької війни...” (1623 р.), „Роксоланки, або руські пани” (1654 р.), „Селянки нові руські” (1663 р.) та інших відобразили подвиги козаків та побут українців.

Тривале перебування українського народу в Речі Посполитій зумовило й форму опанування польською культурою не пов’язану з ополяченням. Українські письменники, релігійні діячі і вчені формувалися в тісному контакті з польським культурним середовищем. Польська культура виступала засобом знайомства з досягненнями католицького світу, ідеями Відродження. В єзуїтських колегіумах одержували освіту представники православної шляхти і старшини. Польська література складала значну частину фондів бібліотек Київської академії, Печерського та Софійського монастирів. Все це використовувалося освіченими колами українців в інтересах національного розвитку. Знання українськими діячами польської мови і культури полегшувало полеміку з католицькими ідеологами, дозволяло знайомитися з позиціями ідейних опонентів та аргументовано обстоювати релігійні та національні інтереси народу „руського”, давало можливість використовувати напрацьовані в Західній Європі наукові знання. Петро Могила, Інокентій Гізель, Іоанікій Галятовський, Лазар Баранович та інші писали і видавали свої праці польською мовою.

Відбувався і процес взаємопроникнення польської та української культури. Так, Павло Русин був одним із перших провідників гуманізму в польську поезію. З польською культурою пов’язаний Станіслав Оріховський-Роксолан. Свої твори обидва мислителі писали латинською мовою і стали складовою польської культури.

У Польщі здобувала вищу освіту значна частина студентів-українців. У Краківському університеті протягом ХV – ХVІ ст. навчалося більше 800 вихідців з України і Білорусі. У Польщі випускники університетів за відсутності вищих навчальних закладів на Батьківщині влаштовували свою наукову кар’єру. У ХІV – ХVІІ ст. у Краківському університеті працювало 13 професорів з „русинських земель”. Значну роль у формуванні української еліти відіграла Замойська академія, яка була заснована 1594 року державним і військовим діячем українського походження Яном Замойським у місті Замості (нині – Замосць, Польща). Першим ректором навчального закладу став українсько-польський поет Шимон Шимонович (Симон Симонід). На власні кошти він відкрив при академії друкарню, бібліотеку і архів. Замойська академія давала освіту польській та українській шляхті. Студенти вивчали філософію, риторику, логіку, польське і римське право, математику, фізику. Серед випускників академії відомі діячі української культури і православної церкви: поет, ректор Київської братської школи Касіян Сакович, митрополит Сильвестр Косів, ректор Київської колегії Ісайя Трофимович-Козловський та інші.

Таким чином, український народ черпав свої духовні сили із країн Західної Європи, ставив собі на службу кращі досягнення Західноєвропейської цивілізації, розвивався в межах її визначальних культурних тенденцій. При цьому його представники безпосередньо долучалися до творення ідеології гуманізму, розбудови освітньої системи, забезпечували культурний поступ західноєвропейських сусідів. Цивілізаційні впливи Західної Європи несли в собі й потужну тенденцію до окатоличення та ополячення українського народу. Однак, вона не змогла зупинити процес подальшого розвитку національної самобутності українців. Український народ виробив здатність засвоювати культурні досягнення інорелігійного середовища, у тому числі й його найагресивніших складових, і використовувати їх в протиборстві з ним.

Поиск по сайту: