У культурному житті Росії

Умови тривалого татаро-монгольського панування та зникнення з міжнародної арени Візантії негативно позначилося на розвитку Російської держави, яка в соціально-економічному відношенні стала відставати від країн Західної Європи. Запозичення західноєвропейських досягнень, використання їх на російському грунті ускладнювалося обставинами релігійного характеру. До іноземного ставилися з підозрою, спосіб життя та духовні надбання народів інорелігійного походження вважалися єретичними. Викликали в Росії недовіру навіть православні українці, які розглядалися як заражені католицькою „єрессю”. У 1620 році російська православна церква ухвалила рішення піддавати їх у разі переходу на територію Московської держави обряду перехрещування. Складність сприйняття досягнень католицького світу, значною мірою, посилювалася й ідеологією російської державності. Виникнення та утвердження наприкінці ХV – у ХVІ ст. концепції „Москва – Третій Рим” зумовлювало формування зверхнього ставлення до міжнародного співтовариства, нехтування досягненнями інших народів.

Однак, потреби економічного розвитку та оснащення збройних сил змушували правлячі кола Росії вдаватися до запрошення іноземних спеціалістів. З другої половини ХV ст. в Російській державі працювали західноєвропейські архітектори, інженери, ювеліри, фахівці в гірничодобувної справи та військові, фармацевти і лікарі. У ХVІ ст. факт технологічного відставання від країн Західної Європи та необхідність запозичення їхніх досягнень став цілком усвідомленим. За часів царя Івана Грозного у Москву активно запрошували іноземних фахівців різних галузей діяльності.

Предмети матеріальної культури західноєвропейців, які цікавили Росію, та вміння і засоби, що дозволяли їх виготовляти, вважалися росіянами цілком безпечними для душі. Водночас галузі діяльності, пов’язані з духовним життям: освіта та наука, теологія, культура повсякденного побуту – розглядалися тільки як „латинська єресь”. Запозичення в цій сфері не уявлялися можливими. Однак, уникнути впливу західноєвропейської духовної культури було дуже складно. Іноземці, що постійно проживали у Москві, відзначалися особливостями своєї поведінки, одягом, організацією дозвілля, засобами комфорту: каретами, кам’яними будинками відповідної архітектури та ландшафтного облаштування, використанням у домашньому побуті годинників і картин, утриманням музикантів. Усе це впливало на смаки московського громадянства, формувало нові потреби та моральні норми. Крім цього, іноземці часом демонстрували зневагу до місцевих мешканців та їхніх традицій, будували культові споруди і відкрито сповідували свою віру. Постала проблема ідеологічної протидії „єретичному” впливу. Запобіжні методи суто адміністративного характеру: заборона іноземцям селитися в центрі Москви і зводити там культові споруди, виселення в спеціально відведене місце – німецьку слободу – бажаних результатів не давали. „Латинська єресь” все одно знаходила собі дорогу до російського соціуму. Внаслідок цього у правлячих колах Росії наступало усвідомлення необхідності високого рівня ідеологічної протидії латинському світу, формування православних кадрів освічених людей, які б будучи активними ідеологами православ’я, водночас володіли досягненнями західноєвропейської науки.

Подібна проблема, щоправда в значно гострішій формі, постала в Україні і знайшла тут своє вирішення. Українці виробили здатності запозичувати і ставити собі на службу досягнення католицького і протестантського світу, створили мережу науково-освітніх закладів, мали сформований прошарок вчених людей. В умовах Визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького в процесі розгортання контактів між Україною і Росією відбулося налагодження відносин і в культурно-освітній та релігійній сфері. Російський уряд став запрошувати на службу українських православних вчених, знайомих як із надбаннями руської та візантійської культури, так і досягненнями західноєвропейської цивілізації. Запозичення досягнень латинського світу від одновірців видалося для росіян цілком прийнятним. Використання культурного потенціалу українців стало для Російської держави найприйнятнішим і ефективним способом вирішення ідеологічних та науково-освітніх проблем.

У 1649-1650 роках у Москву з Київського колегіуму приїздили вчені-монахи Арсеній Сатановський, Єпіфаній Славинецький та Дамаскін Птицький для перекладу Біблії з грецької мови та виконання інших культурно-освітніх завдань. Вони були розміщені в Чудновому монастирі і знаходилися на безкоштовному утриманні (з додатковими щоденними 2 чарками вина, 4 кружками меду і пива) з умовою грошової винагороди за виконання покладених на них обов’язків. На замовлення царя і патріарха українські вчені складали і перекладали на слов’янську мову навчальні посібники та енциклопедичні твори з анатомії, богослов’я, географії, геології, зоології, медицини, педагогіки, політології, філософії.

Радник російського царя Федір Ртищев у 1649 році запросив з Києво-Печерського монастиря і утримував за свій рахунок 30 вчених. Під Москвою в Андріївському монастирі вони займалися перекладами іноземних книг, вчили бажаючих граматиці, грецькій, латинській мові, риториці, філософії та іншим наукам. Ртищев приділяв багато уваги своєму навчанню, залучав служилу молодь до відвідування занять в Андріївському монастирі. До київських книжників з часом приєдналися й московські освічені священики і монахи, сформувалося наукове неформальне наукове товариство, яке стало активним осередком науково-просвітньої роботи в Росії.

Російський цар Олексій Михайлович для виховання своїх синів Олексія і Федора, здобуття ними належної освіти, вивчення польської та латинської мови запросив випускника Київського колегіуму Симеона Полоцького (білорус за походженням). Симеон Полоцький також навчав латинській мові працівників Тайного і Двірцевого приказів (центральних урядових відомств Російської держави).

Своєрідна культурна експансія українців у Росію викликала не лише позитивні враження у тамтешньої громадськості. Підозра в зараженості малоросів католицькою „єрессю” зберігалася серед певної частини московської еліти. З їхньою діяльністю по впорядкуванню церковної літератури стали пов’язувати розкол у російській православній церкві 1660-х років. Символічно, що знання і манери, що були принесені українцями, називали в Москві польськими. Давалася взнаки і заздрість до проявленої до київських вчених уваги з боку правлячих кіл Російської держави. Негативне враження посилювали й прояви зверхнього ставлення прибулих книжників до місцевого життя. Вони часом відкрито висловлювали зневагу до російських громадян, яких вважали неграмотними, церковний розкол трактували як наслідок російського невігластва. Симеон Полоцький з кафедри московського Успенського собору говорив, що розум у Росії не має застосування, а місцеві вчителі не здатні навчати людей.

Все це у 1680-х роках спровокувало домінування реакційних настроїв щодо українських вчених. Російська громадськість спробувала усунути українців від вирішення освітніх питань і опертися на власні сили. У 1687 році у Москві з ініціативи Симона Полоцького та за розробленим ним навчальним планом розпочала роботу Еліно-грецька академія (з 1775 р. – Слов’яно-греко-латинська академія). Однак, на посади викладачів мали право бути призначеними лише росіяни, а українці тільки за рекомендацією авторитетних осіб. Щоб надійно унебезпечити учнів академії від негативних впливів, їм заборонялося мати домашніх вчителів іноземних мов та читати латинські, німецькі та інші „єретичні книги”. За порушення встановлених вимог винні повинні були бути спаленими. У 1690 році ряд українських книжок за рішенням наради архієреїв Російської православної церкви було піддано прокляттю. Їх також чекало спалення.

Однак, опала тривала недовго. З утвердженням влади царя Петра Першого та розгортанням реформ у Росії ставлення до українських вчених змінилося на краще. Політика Петра Першого потребувала значних інтелектуальних сил, одним з джерел яких стала Україна. Потік у Росію українських педагогів, письменників, священиків, перекладачів і вчених посилився. Українці посіли ключові місця в церковній ієрархії та навчальних закладах. У 1700 році „блюстителем” патріаршого престолу був призначений професор Київського колегіуму Стефан Яворський. Згодом він очолив Святійший Синод Російської імперії. Головним ідеологом петровських реформ став ректор Київської академії Феофан Прокопович. У 1700-1762 роках із 127 вищих церковнослужителей Росії 70 були українського і білоруського походження. У 1758 році із 10 вакантних церковних кафедр Росії лише на одну потрапив росіянин.

Кадрові вливання в російську церкву спостерігалися на рівні усіх категорій священнослужителів, у тому числі й монахів. У Москві в другій половині ХVІІ ст. діяло сім монастирів повністю укомплектованих вихідцями з українських і білоруських земель.

Переведення священиків-українців та вчених на службу в російські етнічні території швидко позначилося на розвитку системи освіти. Московська еліно-грецька академія (з 1701 р. – Слов’яно-латинська академія) була реорганізована: з Києва сюди були прислані викладачі і, навіть, студенти. З 1700 по 1764 рік на посаді її ректора побувало 19 осіб, серед яких один грек, два росіянина і 16 українців – випускників Київської академії.

Українські священики, посівши високі посади в Російській православній церкві, користуючись досвідом роботи, набутим в Україні, організовували школи для навчання священиків. На початку ХVІІІ ст. духовні школи були створені в архангельській, ростовській, смоленській, тобольській єпархіях, початкові школи в Сибірі. За рішенням Святійшого Синоду Російської імперії, який очолював Стефан Яворський, кожний з єпископів повинен був створити навчальний заклад. Педагогічні кадри для забезпечення навчального процесу в них черпалися з України. Відомо, що впродовж 1721-1750 років у Росії на освітянській ниві працювало 125 випускників Київської академії. Відтік педагогічних кадрів з України був помітним явищем суспільного життя. Київські церковні ієрархи висловлювали своє занепокоєння тим, що українські школи внаслідок переведення учителів у Росію, лишаються досвідчених педагогів.

Українські вчителі в Росії часом вигляділи справжніми іноземцями. Вони не завжди намагалися пристосуватися до місцевих умов, навіть відзначалися зверхнім ставленням до росіян та російської побутової культури взагалі. Розмовляли своє мовою і того ж вимагали від оточуючих росіян. Між вчителями і учнями простежувався мовний бар’єр. Однак, незважаючи на усі складнощі служби українських книжників у російських землях, освітню місію вони виконували і забезпечили розбудову науково-освітнього простору Росії.

Крім шкіл, українські церковнослужителі на високих посадах російської церкви створювали хори. Українська церковна музика і співи користувалися великою шаною в Росії. З середини ХVІІ ст. до Москви запрошували українських співаків і диригентів, вчителів музики, і, навіть, цілі хорові колективи. Стиль українських співаків відзначався високою оригінальністю і зачаровував російських слухачів. Українських „капелянців”, як їх називали, росіяни намагалися в усьому наслідувати, навіть в одязі – півчих в Росії до кінця ХVІІІ ст. було прийнято наряджати в українські жупани та кунтуші. Піднесенню хорового мистецтва в Росії, значною мірою, сприяв переїзд сюди українського теоретика музичного мистецтва М.Дилецького. Вплив України на церковні співи в Росії продовжувався до середини ХІХ ст.

Велике значення для розвитку російської культури мало й поширення українських книжок. У 1648 році та в наступні роки в Москві видавалася „Граматика” Мелетія Смотрицького, у 1649 році – праці Петра Могили. У 1663 році в Москві вийшла друком Біблія, переведена Славинецьким і Сатановським. Відомими стали в Росії і праці Л.Барановича, І.Галятовського, С.Полоцького, С.Яворського та інших українських діячів культури, перекладені на слов’янську мову твори західноєвропейських авторів. Загалом у ХVІ – ХVІІІ ст. ²/3 книжок церковно-релігійного характеру потрапляли в Російську державу за допомогою України. Традиція зберігання книг, створення постійних бібліотек у Росії також завдячує українцям.

Театральне мистецтво Росії формувалося під безпосереднім впливом української драматургії. Воно поширювалося разом із створенням навчальних закладів, у яких вчителі-українці запроваджували відомі їм традиції, у тому числі й постановку театральних вистав. Відомим центром шкільного театру була Московська академія. Вистави також ставилися по всій Російській державі, осередками театрального життя виступали духовні семінарії.

Проявили себе українці і на державній службі Російської імперії. Випускники Київської академії працювали перекладачами в різних державних установах Росії, служили в російських закордонних посольствах у Варшаві, Відні, Дрездені, Константинополі, Лондоні, Пекіні.

Українська культура виконала і забезпечила у кадровому, науково-освітньому та ідеологічному відношенні становлення потужної держави – Російської імперії. За оцінками ряду вчених-істориків, у піднятті культурного науково-освітнього рівня Росії українські книжники бачили свою ідеологічну місію. Робота в Росії була результатом громадського руху освічених українців, спрямованого на консолідацію православного світу, вирішення його проблем. У його основі лежало церковно-богословське обґрунтування ролі Києва, остаточно сформоване в першій половині ХVІІ ст. митрополитом Іовом Борецьким та інтелектуальними колами його наступників: Петра Могили та Сильвестра Косова. Київ у їхніх релігійно-концептуальних поглядах – за словами Борецького, „другий руський Єрусалим” – отже, духовний центр християнського світу, законний спадкоємець Єрусалиму у православних землях. Звідси бачення України як центру усієї колишньої Руської землі, що несе моральну відповідальність за її молодшу частину – Москву, яку слід повернути своїй першооснові – Києву.

При цьому погляди українських діячів культури на міру поєднання України і Росії різнилися. Одні розвивали, мовою сучасної наукової літератури, „українсько-російську спільну двоякість” (Феофан Прокопович, Стефан Яворський, ін.), інші – вважали, що обидві частини Русі повинні крокувати у взаємодії, але самостійними шляхами (Петро Могила, Інокентій Гізель, ін.).

Ідеєю Єрусалиму православного світу переймався і російський патріарх Никон. Однак, з його погляду духовним центром християнства повинна була стати не Україна, а Росія. Для втілення цього проекту під Москвою в містечку Істра було збудовано монастир Новий Єрусалим з копією єрусалимського храму Воскресіння, при цьому місцеву річку Істру перейменували в Йордан. За задумом російських ідеологів монастир мав стати місцем масового паломництва віруючих. Відповідно до далекоглядних планів московських стратегів Росія покликана бути і „Третім Римом”, і „Новим Єрусалимом”. Київ, таким чином, у реалізації своєї духовної місії мав конкурента, добре опертого на владну міць держави. У той же час власну державність, яка б забезпечила політичну підтримку утвердженню духовно-релігійного статусу і своєї культурної місії, Україна поступово втрачала. Українці, оволодівши сферою культурно-освітнього, наукового та церковно-релігійного життя Росії, не змогли опанувати всю сукупність механізмів її державно-політичної системи. З середини ХVІІІ ст. російські правлячі кола, вдосталь скориставшись культурним потенціалом України і завершивши процес європеїзації, поступово стали обмежувати просування українців у Росію. Розпочався зворотній процес – процес російської культурної експансії, в результаті якого до кінця століття Україна втратила роль культурно-освітнього центру православного світу і в культурному відношенні перетворилася у провінцію Російської держави.

Поиск по сайту: