Цивілізації

Одним з напрямків активної експансивної політики „Піднебесної” стали території на півдні від її кордонів, а також Корея та Маньчжурія, звідки китайський вплив досяг і Японії.

Особливу увагуУ - ді привертав до південної держави Наньоє, яка стояла на шляху проникнення до Індії та інших країн Південної Азії. Вже після повернення Чжан Цзяна, імператор дізнався про багатства цього краю і навіть відправив до Індії торговельну експедицію через Південно-Західний Китай та Асам.

Через своїх посланців він дізнався про існування у Наньоє багатого міста Фаньюй (Гуанчжоу), у якому починався морський торговельний шлях до Індії. В 135 році до н. е. в Наньоє був направлений китайський шпіон Тан Мін. Йому вдалося знайти раніше невідомий шлях до Фаньюю по річці Сицзян. Саме цим шляхом ханські війська вирушили підкоряти південну країну. Деякий час, армії „Піднебесної” не могли захопити Наньоє. Лише після того, як було встановлено контроль над Великим Шовковим Шляхом у 112 – 109 роках, китайцям нарешті вдалося захопити Наньоє та державу Міньює.

Захопивши Фаньюй, „Піднебесна” отримала доступ до ще однієї важливої торговельно-морської траси. Цей шлях починався у підкореному місті та закінчувався у далекому Римі. На думку окремих західних сходознавців, за своїм значення для середньовічної транзитної торгівлі він не поступався перед Великим Шовковим Шляхом. Відомо, що у 166 році до н. е. цим шляхом до ханського Китаю прибуло посольство римського імператора Марка Аврелія Антонія, якого китайці називали Ань Дун. Китайці сумнівалися у тому, чи були ті „римляни” дійсно офіційними особами, оскільки подарунки, що вони привезли з собою, були зроблені у Південно-Східній Азії. У Чаньані вважали, що насправді ці люди були лише торговцями. Але, ким би не були ці загадкові прибульці з Римської імперії, їх прибуття до „Піднебесної” є доказом того, що вже тоді існував морський шлях з Заходу до Китаю, який проходив навколо Аравійського півострову, через Індійський океан.

Після завоювання країн, що розташовувалися на території сучасного південного Китаю, армія У-ді вирушила далі. Жертвами китайської експансії, цього разу, стали племена які, жили на території центрального В’єтнаму та Корейського півострова.

Новою метою невгамовного імператора У-ді стала північнокорейська держава. У 109 році до н. е., спровокувавши вбивство у Чаосяні китайського посла, володар „Піднебесної” відправив до Кореї каральну експедицію, що атакувала столицю країни з суші й моря. У 108 році до н. е. Чаосан було остаточно підкорено „Піднебесною”. Також було завойовано Манчжурію, звідки китайський вплив досяг і Японії.

Початок китайської міграції на японські острови, на думку французьких науковців В. Елісєєфа та Д. Елісєєфа був пов’язаний з вторгненням кочівників. Війни з ними протягом ІІІ століття обумовили зростання міграційних процесів. Цілі родини намагалися дістатися Японії, сподіваючись віднайти там безпеку та спокій. Їхній шлях починався з Кореї та закінчувався в північних областях острова Кюсю, з проміжними на островах Цусіма та Іка.

1. Міжнародні відносини на Далекому Сході в І – на початку ІІ століттях нашої ери

Активна завойовницька політика У-ді мала і негативні наслідки. Масштабні зовнішньополітичні акції вкрай виснажили імператорську скарбницю та внутрішні ресурси держави. Тому наступникам імператора не вдалося перевершити його успіхи. Від завоювань ханські володарі були змушені спрямувати зусилля на підтримання порядку у своїй імперії.

Єдиним дійсно масштабним військовим походом Ханської імперії у І столітті до н. е. була компанія у Согдіані (Східній Азії) проти хунну (36 р. до н. е.), які оговтавшись від попередніх поразок, загрожували китайським позиціям на Великому Шовковому Шляху. Кампанію очолив талановитий полководець Чень Тан. Він самовільно, без згоди імператора почав мобілізацію військ для походу. „Сина Неба” повідомили про початок війни проти хунну лише після того, як похід вже розпочався. Прибувши до Согдіани, Чень Тан оточив ставку вождя кочівників Чжичжи та у вирішальній битві розбив ворога.

Перемога врятувала полководця від гніву імператора, але лише на деякий час запобігла хунській загрозі на західних кордонах імперії. В цей період, китайські гарнізони, що стояли у оазах, вздовж Великого Шовкового Шляху, отримували лише невелику та нерегулярну допомогу від Чаньаню у боротьбі проти хунну. Тому, на початку І-го століття нашої ери кочівникам вдалося підкорити весь західний край і відрізати Китай від Великого Шовкового Шляху. Здавалося, всі попередні зусилля У-ді виявилися марними. Ще одна небезпека з’явилася на західних та північно-західних кордонах „Піднебесної” за часів правління імператора Ван Мана (9 – 23 рр. н. е.). Це були племена тибетців, що звали себе „цян”. Вони постійно вторгалися в долину Вей і навіть двічі загрожували Чаньаню. Внаслідок цього почалося масове переселення з півночі та заходу на більш безпечний південь.

Неспокійно було і на південних територіях. Наприкінці 30-х – початку 40-х років антикитайські повстання охопили північний В’єтнам, де проживали племена, які мали назву „ман”. Тут були вирізані китайські чиновники і протягом декількох років ці області жили самостійно. І все ж таки „Піднебесній” вдалося відновити свою владу в цьому регіоні. У 43 році військовоначальник Ма Юань придушив повстання та відновив спокій у північному В’єтнамі. Але бунти продовжувалися. Всього за період правління на цих територіях ханської імперії „ман” повставали 53 рази.

Лише на початку 70-х років активність ханців поступово відновилася і на півному заході. У 73 році в далекий похід проти сюнну виступила сильна армія під командуванням Доу Гу. Внаслідок серії успішних військових компаній китайцям вдалося на 65 років повернути свій контроль за частиною Великого Шовкового Шляху. Укріпленню позицій на заході сприяла і перемога у 90-му році над військами Кушанської Імперії, яка визнала владу „Піднебесної”.

Поиск по сайту: