Османа (1281/ 1288 – 1326) та Орхана

(1326 – 1362)

XIV століття стало рубіжем у розвитку євразійської торговельно-комунікаційній системи, що поєднувала Схід і Захід. Це був період гострої кризи тієї системи, що намагалися створити Чінгісіди. Величезні території, що колись підкорились залізній волі Вселенського хана, перетворилися на арену нескінченної боротьби між різними племенами, народами, країнами. Серед цих країн особливе місце посідали дві держави: Московське князівство та Османська імперія.

Москва, завдяки старанням її князів – наступників князя-воїна Олександра Ярославовича (Невського), швидко перетворювалася на регіонального лідера. Ярославовичі успішно продовжували об’єднавчу політику у Північно-Східній Русі, і наприкінці XIII століття були готові до того, щоб спробувати скинути ненависне золотоординське ярмо. Кульминацією московсько-татарського протистояння стала Куліковська битва (1380), де московському князю Дмитру Донському (1350 – 1389) вдалося розбити армію ординського диктатора Мамая. Його перемога істотно підірвала міжнародний авторитет Улусу Джучі. І хоча, незабаром хану Тохтамишу (який у свою чергу був маріонеткою великого Тамерлана) вдалося захопити та пограбувати Москву, тим не менш було зрозуміло, що про повернення до старих принципів у відносинах між Золотою Ордою та Московським князівством не могло бути і мови. Протягом наступного століття Москві вдалося не тільки звільнитися від контролю Сараю, але й проводити активну завойовницьку політику на сході, підкоряючи своїх колишніх завойовників та утверджуючись на важливих торговельно-комунікаційних шляхах, що поєднували Схід та Захід.

Іншим державним утворенням, як вважав Ф. Хітцель „по праву може вважатися наступницею Риму, Візантії та Арабського халіфату”, була Османська імперія. Проте з думкою відомого французького вченого можна погодитися лише частково. Дійсно, турецька держава на піку свого розвитку володіла Середземномор’ям, Північною Африкою, Балканами, країнами Близького Сходу, узбережжям Чорного моря та контролювала значний відрізок торговельно-комунікаційних шляхів у Євразії. За своїми розмірами це була одна з найбільших імперій епохи Середньовіччя і її можна поставити в один ряд з Візантією, Арабським халіфатом, Ханським та Танським Китаєм, імперією Чингісхана тощо.

Разом з тим, створення Османської імперії призвело до зміни тієї торговельної системи, що існувала на Сході в епоху середньовічча. Великі імперії, що існували раніше, намагалися поставити під свій контроль євразійські торговельно-комунікаційні шляхи, але в жодному разі не руйнувати їх. Навпаки, об’єднання торгівельних трас під владою однієї політичної сили гарантувало поліпшення та пожвавлення зв’язків між регіонами. Османська імперія (як і Московське князівство) прагнули денонсувати ту систему, яка існувала, закривши свою територію для транзитної торгівлі. Як відзначив В. А. Рубель: „Ситуація принципово змінилася після захоплення турками-османами Константинополя (1453). Оттоманська імперія активно просувала свої кордони на захід, отож сприяти збагаченню потенційних конкурентів не бажала, і тому вселяко обмежила масштаби трансєвразійської торгівлі істотним збільшенням митних поборів, а нерідко і прямими конфіскаціями.... Після ліквідації Новгородської республіки великі князі Іван ІІІ (1462 – 1505) та Василій ІІІ (1505 – 1533) настільки обмежили торгівлю, що навіть знаменитий Ганзейський Союз припинив своє існування”.

Таким чином, з появою на політичній мапі XIV – XV століття таких держав як Оттоманська імперія та Московія, починається кінцевий етап міжнародних відносин країн Азії та Африки епохи середньовіччя. Це було пов’язано з початком розпаду тієї євразійської торговельної системи, (як сухопутної, так і морської), внаслідок політики турецьких султанів. На короткий період великим східним державам вдавалося жити за рахунок внутрішніх ресурсів та проводити активну регіональну (але не глобальну – О. Н.) політику. В той же час, залишившись без фінансових надходжень, від зовнішньої торгівлі, соціально-економічна система країн Сходу зазнала кризи, які згодом стала системною. Торгівельні шляхи все більше переходили під контроль європейських держав.

Предками турків-османів були тюркоязичні кочівники, що жили ще у II тис. до н. е. на північно-західних кордонах Китаю до Байкалу. Ці кочівники ділилися на три головні групи: тюрків, монголів та тунгусів. У VIII столітті тюркські племена у свою чергу розділилися на три групи: карлуків, киргизів та уйгурів. У 843 році уйгури створили своє царство у китайському Туркестані. Але у 1050 році інші тюркські племена сельджуків підкорили уйгурську державу. Також сельджуки на чолі з Торгул-беком почали похід на Близький Схід. У 1055 році багдадський халіф, як відплату за захист надав Торгул-беку титул султана та віддав за нього свою доньку.

У XII столітті сельджуки створили власну державу на Анатолійському плоскогір’ї з центром у місті Конії.

Існуванню сельджуцького султанату поклали кінець монгольські ільхани в середині XIII столітті. На території держави з’являються автономні емірати (бейліки), які стали повністю незалежними наприкінці XIII столітті від держави Хулагуїдів.

Наприкінці XIV століття серед цих незалежних еміратів виділився бейлік Османа, якому судилося стати родоначальником Великої Османської імперії.

З 1299 року Осман (1281/1288 – 1326) став повновладним головою свого бейліку.

Для цього молодий емір знищив свого рідного дядька Дюндара, як можливого конкурента у боротьбі за владу.

Першим кроком Османа на міжнародній арені стало проголошення себе газі – борцем за віру. Таким кроком він привернув на свій бік тисячі правовірних, що страждали як від монгольського, так і християнського панування. До його володінь почали прибувати тюрки з Ірану та Іраку, незадоволенні політикою ільханів та фанатики-мусульмани, що мріяли здобути славу та багатства у війнах з „невірними”. Саме вони і склали основу його армії.

Віддаленість від монгольської держави Хулагуїдів та близькість до Візантії, що ніяк не могла оговтатися після розгрому хрестоносців, багато в чому визначила політику еміра. Відкуповуючись від монголів невеликою даниною, він почав приєднувати до свого бейліку малоазійські провінції ослабленої Візантійської імперії. Шляхом завоювань Осман захопив азійське узбережжя Мармурового моря. 27 липня 1302 року його армія розбила візантійське військо біля Нікомедії (Ізміт).

Ця подія стала рубіжною для його держави, що поступово набирала силу. Під його владою опинився весь північний захід Анатолії. Осман отримав можливість на рівних вести боротьбу проти Візантії та сусідніми тюркськими еміратами: Герміян, Караман, Джандар, Теке.

У 1317 році Осман призначив командуючем своєї армії свого сина Орхана, який продовжив завойовницьку політику батька. Він перетнув долину ріки Сапар’я та почав осаду міста Бруса. У 1326 році йому вдалося захопити місто, яке до 1365 року було столицею Османської імперії.

Сам Осман участі у битві не брав. Він лежав на смертному одрі, чекаючи звісток з поля бою. Врешті-решт, він дізнався, що його воякам вдалося перемогти та після 10-ти річної облоги захопити Брусу, яку турки згодом перейменували на Бурсу. Засновник османської держави помер зі спокійним серцем.

Новий володар – Орхан (1326 – 1362) – створив з бейліку свого батька державу зі всіма необхідними атрибутами: власну грошову одиницю, а також справжню регулярну армію, основу якої становив корпус піхотинців-яничар.

Яничарів набирали з християнських дітей, приблизно по тисячі щороку. Всіх їх приймали до ордену дервішів-бекташів. Спочатку від майбутніх воїнів не вимагали сповідувати іслам, проте в них виховували фанатичну відданість ідеї тісного містичного побратимства, до якого вони належали.

Закінчивши внутрішні реформи, Орхан продовжив завойовницьку політику свого батька. Після тривалої облоги йому нарешті вдалося захопити візантійську Нікею (Ізнік 1331) та Нікомедію (Ізміт 1337) і вийти до берегів Босфору. Скориставшись внутрішніми суперечками місцевих правителів, він захопив також Західну Анатолію, а у 1354 році переніс агресію до Європи.

У 1354 році його війська зайняли фортеці Галліполі, до цього зруйновані землетрусом. Щоб закріпити свої позиції на європейському континенті Орхан наказав здійснити централізоване переселення до півострова великої кількості етнічних турків, після чого вигнати їх звідси було досить важко.

1. Завойовницька політика Османської імперії в період правління султанів Мюрада І (1362 – 1389) та Байазіда (1389 – 1402)

Наступник Орхана Мурад I (1362 – 1389) продовжив активну завойовницьку політику. У 1362 році турки захопили місто Адріанополь (Ефірне) на європейському континенті. Туди Мюрад І перевів свою нову столицю.

Активність турків викликала занепокоєння європейських володарів. У 1366 році Папа римський оголосив про початок хрестового походу проти турків. У тому ж році хрестоносці під керівництвом Амадея IV Савойського вибило османів з півострова Галіполі, і повернули Візантії. Але вже в 1376 році візантійський імператор Андронік IV, який не мав змоги захищати півострів, знову повернув його туркам. Звідси і почався похід османів проти народів, що населяли Балканський півострів.

Незважаючи на перманентне протиборство між Візантією та Османською Турцією, все ж таки були тривалі часи мирного та взаємовигідного співіснування. За словами Г. Уелса: „Відносини між османськими емірами та візантійськими імператорами не мають прикладів в історії відносин між ісламськими та християнськими державами”. Турки брали активну участь в інтригах імператорського двору, часто були пов’язані родинними зв’язками з представниками візантійської знаті, поставляли людей для служби в імператорському війську. Сини імператорів та вищої знаті часто супроводжували османів у їхніх походах.

Турецьке військо було значно сильнішим за феодальні дружини південних слов’ян. Головною ударною силою османів була легка кавалерія. Вона рухалася окремими, близько розташованими колонами, кожна з яких складалася з численних лав. Поряд з легкою існувала також і важка кавалерія („сіпахи”).

Проте не тільки військова перевага гарантувала успіх турецьким завойовникам. Вони вміло користувалися розбратом, який існував на той час між балканськими державами. Так, навіть загроза з боку турків не заважала Візантії та Болгарії воювати між собою. Внаслідок цього султанам вдавалося майже без втрат захоплювати величезні та стратегічно важливі регіони. Так, у 1360 році турки захопили Фракію.

Це тільки розпалило апетит нового султана Мюрада І (1362 – 1389). У 1364 році він захопив міста Стару Загору та Пловдив.

Успіхи турків-османів сколихнули християнський світ. Папа римський закликав візантійців, угорців та савойців до нового спільного хрестового походу проти ворога. Але замість того, щоб визволяти, „хрестоносці” самі почали завойовувати болгарські землі.

Таке становище цілком влаштовувало Мюрада І. Користуючись розбратом серед своїх ворогів, він у битві при Мариці (1371) розгромив сербське військо. Після цього значна частина сербських князівств визнала васальну залежність від султана. Визнати турецьку владу був змушений і болгарський цар Іван Шишман, який втратив у боротьбі проти Мюрада І місто Софію.

Але незабаром серби та болгари спробували повернути свою незалежність. Вони створили антиосманську коаліцію, до якої увійшли сербський князь Лазар, боснійський бан Твртко та частина болгарських князів. У 1387 році союзники розбили турецьку армію поблизу Плочника.

Розгніваний Мюрад І вирішив відігратися на Іванові Шишмані, якого він звинуватив у порушенні васальної присяги. Турки буквально розшматували Болгарське царство, після чого цар був змушений знову визнати владу турецького султана. Пізніше Іван Шишман потрапив до турецького полону, де його стратили.

Настав час розплати для сербів з боснійцями. 15 червня 1389 року на Косовому полі відбулася вирішальна битва армії Мюрада І проти військ коаліції.

Коаліціянти воювали з винятковою мужністю. У розпалі битви один з сербських керманичів – Міліч Обіліч – під виглядом перебіжчика, пробрався до турецького табору. У султанському наметі він несподівано вихопив ніж і смертельно поранив Мюрада І.

Битва ще тривала, коли у турецькому таборі розгорівся конфлікт за владу між синами старого султана – Байазідом та Якубою. Врешті-решт, Байзіду вдалося вбити брата та перемогти у битві. Князя Лазаря було захоплено в полон і страчено. Більшість сербських феодалів визнали владу турок. Вдова князя Лазаря була змушена відправити свою доньку до султанського гарему.

Після битви на Косовому полі більша частина Балканського півострова перейшла під владу турків-османів, що згуртувалися навколо свого нового правителя Байязіда I Йилдирима (1389 – 1402). Він підкорив Сербію та Болгарію. Лише гориста Албанія продовжувала чинити опір.

Захопивши Балкани, турки вийшли до кордонів Угорщини. Угорський король Сигізмундт Люксембурзький (1387 – 1437) почав збирати сили для нового хрестового походу. На його заклик відгукнулися загони рицарів з Франції, Англії, Німеччини, Бургундії, Чехії, Італії. У вересні 1396 року поблизу болгарського міста Нікополе відбулася вирішальна битва між турками та хрестоносцями. Мюрад І, який був змушений відкласти облогу Константинополя, вщент розгромив європейське військо, захопивши у полон 10 тисяч католиків. Після перемоги турки остаточно захопили і Болгарське царство.

Протягом наступних років турки захопили всі тюркські емірати (Сарухан, Айдин, Ментеше, Хамід, Караман, Герміян, Сівас), завершивши підкорення Анатолії. У 1400 році він взяв в облогу Константинопіль, але не маючи ані облогової техніки, ані могутнього флоту, туркам не вдалося взяти місто.

Лише на початку XV століття військове щастя полишило османського володаря. Незважаючи на свої військові здібності, він програв талановитому полководцю – Тамерлану. 20 липня 1402 року „Залізний кульгавець” розбив армію Байязіда I та захопив його у полон.

Конфлікт між двома могутніми володарями був спровокований колишніми правителями малоазійських еміратів Айдін, Сарухан, Ментеша та Герміяна, яких Байазід вигнав з їхніх володінь. Всі ці беї умовляли Тимура виступити проти турків. Також на боці „Залізного кульгавця” виступили генуезці та венеціанці, яких непокоїла доля їхніх малоазійських колоній. Крім того про підтримку Тамерлана заявили французький король Карл IV, що був покровителем Генуї, та візантійський імператор Імануїл ІІ.

Проте, незважаючи на це, Байазід продовжував вірити у свою перемогу. Він заявив: „У що втручається цей бідолашний? Чи не вважає він, що має справу з якимось диким гірським племенем чи боягузливими індійцями. Якщо він має таке велике бажання зустріти смерть в бою, то хай приходить. А якщо не прийде, то я знайду його та буду гнати до Тебрізу й Султанії”. У відповідь, Тамерлан коротко заявив: „він збожеволів”, і розпочав військовий похід до Анатолії, який завершився ганебною поразкою турків-османів.

Поразка Байязіда на деякий час зупинила експансіоністську політику Османської Турції. Почалася громадянська війна. Одразу чотири сини покійного владики боролися за його трон. Тільки у 1413 році Мехмеду I Челебі (1413 – 1421) вдалося відтіснити своїх братів і стати султаном. Всі сили він кинув на те, щоб знов відновити імперію у межах 1402 року. Саме тому, він майже не здійснював нових походів, зосередившись на зміцненні своєї влади.

Поиск по сайту: