Завойовницька політика Тимура

(1336 – 1405)

В умовах цілковитої політичної анархії та нескінчених війн у Середній Азії зійшла зірка великого полководця та правителя Тимура (1336 – 1405).

Тимур народився 9 квітня 1336 року у місті Кеш, розташованого на півдні від Самарканду. Його рід по жіночій лінії походив від сина Чінгісхана – Чагатая, тому майбутній полководець спадково обіймав посаду намісника Кешу. Юнак рано проявив якості лідера. Він був рішучим, відчайдушним, займався військовими вправами, і як наслідок, відмінно стріляв з лука та володів шаблею. У 1358 році Тимур, користуючись безладом, на чолі банди розбійників почав грабувати сусідів. Разом зі своїм союзником намісником Самарканду Хусейном вони тероризували всю Середню Азію. Коли на початку 60-х років ХIV століття Хусейна було проголошено еміром всього Мавераннахра, Тимур став головним його помічником.

У 1362 році, в одній з розбійницьких вилазок, Тимура було важко поранено. Суглоби правої руки та правої ноги неправильно зрослись і він все життя накульгував. Саме тому він і отримав своє прізвисько – Тимур-ленг, або згідно з європейською вимовою Тамерлан („Залізний кульгавець”).

Грабіжницька діяльність Тимура та Хусейна не сподобалася монголам, що правили у Середній Азії (улус Чагатаїдів). У 1365 році вони почали у регіоні каральну операцію. У дводенній битві поблизу Шашу джагатаїдські монголи розбили союзне військо, проте Тимуру та Хусейну вдалося врятуватися втечею.

Від остаточної поразки їх врятувало антимонгольське повстання, яке почалося у Самарканді. Повсталі, які прагнули повернути у Середню Азію мусульманські порядки, розгромили монголів і Тимур з Хусейном повернулися до міста. Вони наказали вирізати всіх, хто очолював повстання, після чого „Залізний кульгавець” звинуватив у різанині свого колишнього союзника. У 1370 році він підняв проти нього повстання. Хусейн був змушений покинути Самарканд та сховатися у місті Балх. Проте Тимуру вдалося взяти місто і старого еміра було страчено. 9 квітня 1370 року Тимура було проголошено новим правителем Мавераннахра.

Зробивши своєю столицею Самарканд, Тимур почав активну завойовницьку політику. Першого удару володар завдав Чагатаїдам. Він ліквідував їхнє царство та відновив торговельні шляхи через Самарканд.

Наступною жертвою стала Золота Орда, яку після поразки на Куликовому полі у 1380 році, охопила внутрішня криза. Ще у 1372 році армія Тимура захопила обидві золотоординські столиці – Сарай та Новий Сарай. У боротьбі за владу, яка тривала в Орді між диктатором Мамаєм та ханом Тохтамишем, він підтримав останнього. Завдяки допомозі еміра, Тохтамиш у 1381 році став правителем Золотої Орди. Взамін новий хан був змушений змиритися з тим, що торговельні шляхи, які раніше проходили через Сарай, тепер пролягали через Самарканд.

Добре розуміючи, що без транзитної торгівлі Золота Орда довго не проіснує, Тохматиш повстав у 1385 році проти колишнього покровителя. Вирішальна битва відбулася через 10 років у долині ріки Терек. Військо Тохтамиша було розгромлене протягом трьох годин, а важливі, для євразійської торгівлі міста (Ургенч, Астрахань, Сарай, Азов) було пограбовано. Переслідуючи Тохтамиша, Тимур дійшов до руського міста Єлець. Проте далі на Русь не пішов, зосередившись на підкоренні країн Близького Сходу. У 80-х роках він захопив Іран, Хорезм та Афганістан.

У 1398 році він здійснив грабіжницький набіг на Делійський султанат, завоював Сирію та вторгся у межі Османської імперії.

На відміну від більшості країн, які завоював Тимур, Османська Турція сама проводила активну завойовницьку політику. „Залізному кульгавцю” протистояв султан Байазід І, який також був досить талановитим військовим та політичним лідером. Саме він розбив у 1389 році сербів на Косовому полі. І це при цьому, що його батька в розпал битви вбив сербський патріот, і молодому султану довелося не тільки взяти командування, але й перемогти у боротьбі за владу свого брата, який теж претендував на турецький престол.

Коли почалася війна з Тимуром, Байязід явно переоцінив свої сили. Він послав до Самарканду образливого листа, у якому пообіцяв збезчестити гарем еміра. Той відповів лаконічно – „він збожеволів” – та почав готуватися до походу.

Вирішальна битва відбулася в 1402 році, поблизу Ангори (сучасна Анкара). Тимур розгромив турків, а самого Байазіда взяв у полон, посадив у клітку та возив із собою.

Позбувшись конкурента, Тимур став володарем величезної імперії – від Русі до Індійського океану, від Сирії, до річки Інд та Китаю. Проте це тільки розпалило апетити невгамовного полководця. Наступною жертвою він обрав Китай.

На цей час Китай вже повернув себе суверенітет, звільнившись від монгольської династії Юань. У другій половині ХIV століття в країні почалося антиномонгольське повстання „червоних військ” на чолі з колишнім буддиським ченцем Чжу Юань-Чжаном. У 1368 році влада монголів була повалена. Трон зайняла нова династія Мін (1368 – 1644). Проте нові правителі Китаю не збиралися відмовлятися від монгольського спадку. Пом’ятаючи про те, що саме імперія Юань вважалася головною серед улусів Чингізидів, китайці звернулися до Тимура з наказом визнати свою васальну залежність від Китаю. Такі дії гордий воїн розцінив, як приниження та почав готуватися до війни проти Мінської імперії.

Девізом Тимура під час підготовки до нового походу стали слова: „Щоб вести війну проти Китаю, треба мати величезну міць”. Тому він створив чисельну армію, яка налічувала 100 – 200 тисяч вершників та ще стільки ж піхоти. Вздовж доріг по яким мала пройти його армія, він розселив землеробів, які повинні були забезпечувати воїнів хлібом. В кількох населених пунктах – Отрарі, Турфані, Алмалиці – були створені величезні склади з провізією. Він навіть сконструював спеціальну форму, яка мала захищати солдатів під час переходів через пустелі.

27 грудня 1404 року, вже немолодий і хворий, Тимур розпочав похід проти Мінського Китаю. Проте, довівши армію до Отрару, великий полководець 19 січня 1405 року помер.

Смерть Тимура спричинила остаточну руйнацію елементарного порядку у Маверанахромі. Його синам так і не вдалося втримати владу. Знову почалася війна всіх проти всіх. Це, у свою чергу, обумовило занепад системи торгівельних шляхів, що проходили через Середню Азію. Таким чином, крах великих імперій Чінгісидів та Тамерлана знаменує собою початок кінця історії середньовічного Сходу.

Поиск по сайту: