Боротьба Хунського Китаю проти хунну в ІІІ– ІІ століттях до н. е

На початку ІІІ століття до н. е. Китай нарешті очолила династія, спроможна не тільки силою об’єднати країну, але й створити умови для її подальшого розвитку. У 202 році до н. е. до влади у „Піднебесній”, на хвилі повстання проти попередньої династії Цинь, до влади прийшов амбітний пейський чиновник Лю Бан (247 – 195 рр. до н. е.), який став родоначальником нової династії Хань. Імператор взяв собі храмове ім’я Гао-цзи та зробив своєю столицею місто Чаньань.

Лю Бан, походив з округу Пей, (сучасної провінції Цзянсу). Він був фізично сильним, любив випити та часто з гордістю згадував про своє низьке походження. Виконуючи обов’язки судді, він дивував оточення своєю енергійністю та заповзятісю. Блискучій кар’єрі чиновника допоміг вигідний шлюб – один з знатних чиновників віддав за нього свою дочку. Дружина Лю Бана, що увійшла в історію, як імператриця Лю, вже після того, як її чоловік став володарем „Піднебесної”, любила згадувати, що вже давно знала, яка доля чекає на нього. Вона розповідала, що саме Небо осяяло ореолом голову її чоловіка, як доказ того, що на цю людину чекає блискуче життя.

У 209 році до н. е., після смерті імператора Цинь Шихуанді, народ Пея підняв бунт, стративши свого намісника та призначивши Лю Бана на його місце. Після семирічної боротьби проти цинів йому вдалося поширити владу на всю „Піднебесну”. Проте вважається, що правління нової династії почалося у 206 році, коли останній цинський імператор передав свої повноваження Лю Бану.

Намагаючись не допустити нові смути, новий імператор провів серію адміністративних реформ, які мали сприяти створенню ефективної державної моделі. Серед всього іншого, за наказом володаря, створювалося відомство (Посольський приказ), що безпосередньо відповідало за зовнішню політику „Піднебесної”. Посольський приказ (да хунлу) мав організовувати переговори між володарями та варварами. Цим Гао-цзи підкреслював важливість зовнішньої політики, як одного з основних напрямків діяльності новоствореної держави.

Дійсно, з перших років правління нової династії їй вистачало зовнішніх загроз. Країна ще не подолала всі кризові явища попереднього періоду, і тому не могла ефективно боротися проти ворожих зовнішніх сил. Найбільш серйозна небезпека, з якою стикнувся Гао-цзи, йшла відхунну – тюркомовних кочових племен, що мешкали вздовж північних кордонів Китаю.

Хунну – кочовики, яких китайці називали сюнну, населяли величезну територію від Великого Китайського Муру на сході, до Алтайських гір та степів сучасного Казахстану на заході, від лісів Забайкалля та південного Сибіру на півночі, до Тибетського нагір’я на півдні. Розмовляли вони мовами, що належали до чотирьох лінгвістичних груп: тюркської, монгольської, тунгусько-манчжурської та тибетсько-тунгуської. Кочовики займались скотарством, їхнім головним багатством була худоба: вівці, кози, корови, верблюди. Ще однією формою збагачення були військові набіги на сусідні країни: Китай, Східний Туркестан (сучасний Сицзян) та держави Середньої Азії.

З кочівниками китайці познайомилися ще в період династії Чжоу. Розширення чжоусців на північ, врешті-решт торкнулося земель з яких протягом століть харчувалися хунські скотоводи. Кочівники, незадоволені тим, що їхні пасовища зайняті селянами, у яких в такому випадку доводилося купувати зимовий корм для худоби, часто по грабіжницьким цінам, здійснювали набіги на майже беззахисні поселення землеробів. За висловом американського історика Р. Крюгера „Ці набіги були не більш ніж комашине токовище у голові чжоуського гіганта”, але потребували організації каральних експедицій у відповідь. Так, князівство Цинь, ще до завоювання всього Китаю, прославилося своєю успішною боротьбою проти сюнну, за що його називали „царством тигрів та вовків”. Через кілька років циньський володар Цинь Шихуанді, підкоривши „Піднебесну”, намагався захистити її від постійних набігів кочівників. Для цього він розпочав будівництво Великого Китайського Муру.

На деяких ділянках кордону вже раніше існували оборонні споруди. За наказом імператора, вони були поєднані у єдину стіну, завдовшки 4 тисячі кілометрів. Будівництво Великого Китайського Муру завершилося тільки через 10 років силами 300 тисяч робітників.

На відміну від Цинь Шихуанді, Лю-Бану доводилося протистояти не розрізненим кочовим племенам, а могутньому військово-політичному союзу, що склався наприкінці ІІІ століття до н. е. Верховний вождь цього військово-племенного утворення – шаньюй Моде (209 – 174 рр. до н. е.) поруч з традиційною, легкою кавалерією, створив і важку, чим значно посилив військові можливості своєї армії. Моде захопив величезну територію, яка доходила до ріки Орхон на півночі, ріки Ляохе на сході, до басейну ріки Тарим на заході. У 205 році до н. е. сюнну почали здійснювати грабіжницькі набіги на прикордонні області „Піднебесної”. За часів царювання Лю Бана, кочівники проникли вглиб китайської території до міста Таньюань. Тут, у 200 році до н. е. армія кочівників, що налічувала 400 тисяч вершників, розгромила 300-тисячну армію першого ханського імператора. Сам Лю Бан лише дивом врятувався від хунського полону.

У цій битві імператор особисто повів війська в атаку. Після першої ж сутички, хунну наче почали відступати. Ханський авангард, очолюваний Лю Баном, кинувся наздоганяти супротивника, відірвавшись від головних сил. Цим скористалися кочовики і припинили відступ. Врешті­-решт, імператора з залишками його загону оточили в горах Байден. Тільки після того, як Лю Бан пообіцяв укласти принизливий мир, хунну зняли облогу.

Не маючи коштів на організацію нового походу, та на підтримку прикордонних укріплень, імператору довелося дещо змінити принципи політики щодо кочівників. У 198 році до н. е. він уклав з сюнну, договір, „заснований на мирі та родинності”. Цією угодою він фактично визнавав себе данником хунського шаньюя, беручи на себе обов’язки платити данину (шовк, вино, рис) та віддавати ханських принцес в дружини вождям кочівників. Сам Лю Бан дещо схитрував, та відправив до кочівницького стану дівчину з бідної родини, замість принцеси.

Проте перемир’я між двома світами виявилось недовготривалим. Періодично, хунну, розраховуючи на легку наживу, здійснювали набіги на прикордонні райони „Піднебесної”. Лю Бан неодноразово брав участь у каральних експедиціях проти неспокійного сусіда, аж поки у 195 році до н. е. загинув від хунської стріли.

Після загибелі китайського імператора, Моде вирішив знову напасти на „Піднебесну”. Оскільки у нього не було формального приводу для цього, він вирішив спровокувати конфлікт. У 192 році до н. е. він відправив до Китаю послання, у якому запропонував вдові Лю Бана імператриці Лю шлюбний союз. При цьому, за свідченням історика Сима Цяня, цей лист був „пустопорожнім і зухвалим”.З точки зору конфуціанської моралі, яка вимагала від вдови вірності, навіть покійному чоловікові, такі дії хунського шаньюя розцінювалися, як глибока неповага та порушення загальновизнаних норм поведінки.

Протягом наступних років стало остаточно зрозуміло, що політика щодо кочівників, яку проводив Лю Бан, виявилася неефективною. Спустошувальні набіги періодично повторювалися. Так, за часів правління імператора Вень ді (179 –156 рр. до н. е.) 100 тисяч ворожих вершників подолали східні перевали та вторглися в долину річці Вей, менш ніж в 200 кілометрах від Чаньаню. Для того, щоб зупинити сюнну, було зібрано величезну армію, у склад якої входило близько тисячі бойових колісниць.

Мир порушувався знову і знову, незважаючи на те, що Чаньань періодично сплачував данину. Крім того, китайських принцес відправляли гунським вождям як дружин. Але це не зупиняло „варварів” на шляху до легкої наживи.

Розуміючи небезпеку набігів хунну, китайці продовжували вдосконалювати систему укріплень на північних кордонах. В цей час широко впроваджуються охоронні пости, які спостерігали за пересуванням ворога.

Проте необхідно було не тільки удосконалювати старі методи боротьби, що виявилися неефективними, але і створювати нові. Китайські імператори робили ставку на створення важкої кавалерії – головної ударної сили у боротьбі проти сюнну. Тому було значно збільшили кількість імператорських табунів та пасовищ.

Процес переозброєння та переосмислення стратегії антихунської боротьби виявився довготривалим та завершився тільки за часів правління імператора Лю-че, що взяв храмове ім’я У-ді (140 – 87 рр. до н. е.).

У-ді вважається найбільш талановитим та ініціативним ханським імператором. Він обійняв престол у шістнадцять років та царював протягом п’ятдесяти чотирьох років. Початок його правління збігся з тріумфом конфуціанства, ідеї якого молодий імператор намагався впроваджувати у реальне життя. Так, було організовано систематичний пошук здібних людей для державної служби. Їх виявляли за рекомендаціями та за допомогою державних іспитів. Крім того, імператор розпочав боротьбу проти аристократії, вимагаючи від неї розділу земельних володінь між усіма синами.

У-ді любив займатися фізичними вправами, обожнював полювання на хижаків. Його гарем був наповнений вродливими наложницями. Часто закохуючись у своїх фавориток, він присвячував їм поеми.

Старість імператора була пов’язана з трагедією. Його син, який мав продовжити справу батька, наклав на себе руки, через інтриги ворогів.

Головним зовнішньополітичним завданням Китаю у період правління імператора У-ді залишалась боротьба проти неспокійних хунських племен. На відміну від своїх попередників, новий імператор мав у своєму розпорядженні значно більше ресурсів для цієї боротьби. Було остаточно сформовано армію нового типу, основу якої становила важка кіннота. До складу війська У-ді входила також легкоозброєна кавалерія та піхота, що була озброєна самострілами. Це була нова, але винятково ефективна зброя. Для того, щоб натягнути тятиву, воїну доводилося лягати на спину, впираючись у самостріл ногами. Але ці незручності були виправданими. Стріли легко пробивали будь які лати та щити.

Перші військові експедиції проти хунну показали ефективність військових нововведень. Китайцям вдалося повністю витіснити кочові племена за межі „Піднебесної”. У 127 році до н. е. від кочовиків було звільнено район Ордос, який містився у долині ріки Хуанхе. Протягом наступних років, цей регіон заселили близько ста тисяч китайських поселенців.

У 124 та 123 роках до н. е. хуннів остаточно витіснили з південних районів „Піднебесної”. Війна продовжилася в степах сучасної Монголії – на корінних землях кочівників. Найбільшого успіху ханці досягли у 119 році до н. е., коли захопили північну ставку шаньюя та вирізали понад 90 тисяч чоловік. Перемоги китайців змусили кочівників перенести свою столицю далеко на північ, а деякі племінні вожді визнали владу китайського імператора.

Китайці не тільки відремонтували Великий Китайський Мур, але й подовжили його на північний захід, на землі, які було завойовані у кочівників. Було значно удосконалено систему фортифікаційних споруд. Ці походи стали переломними у зовнішній політиці Ханського Китаю, після закінчення якого У-ді приступив до реалізації більш масштабних замислів.

Поиск по сайту: