ПРОБЛЕМА ПЕРІОДИЗАЦІЇ ІСТОРІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН КРАЇН АЗІЇ ТА АФРИКИ ЕПОХИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Історія міжнародних відносин середньовічного Сходу охоплює період з ІІ століття до н. е. до XVІІ століття н. е. Готуючи цей посібник для студентів, які навчаються за спеціальністю „Країнознавство”, ми розуміємо, що означена періодизація дещо не збігається з традиційною. Сучасна українська орієнталістика оперує іншими датами при окресленні історії стародавнього та середньовічного Сходу.

Як відомо, дискусія про закінчення одного періоду і початку нового триває досить довго. Ще на початку формування радянської школи орієнталістики, деякі вчені висловлювали думку про те, що формаційний підхід не може повною мірою осягнути всю масштабність історичного процесу. 476 рік – рік падіння Західної Римської імперії, вважався порубіжним, саме ця дата була водорозділом між історією стародавнього (рабовласницька формація) і середньовічного світу (феодальна формація). Дійсно, якщо характеризувати соціально-економічні, політичні та культурні зміни, що відбувалися у Західній Європі, то таке трактування було досить адекватним. Проте, якщо розширити межі історичного дослідження, розглянувши і великі цивілізації Сходу, то стає очевидною однобічність обраного підходу.

Саме тому сходознавці повернулися до теорії про Азійський спосіб виробництва, теоретичну основу якої сформулював ще К. Маркс. Для цього специфічного типу історичного розвитку східних суспільств були характерні такі принципи:

1. Державна власність на землю, яка була головним засобом виробництва в аграрному суспільстві;

2. Нерозвинений інститут приватної власності на землю. Звичайно, що в епоху криз, які циклічно охоплювали цивілізації Сходу, з’являлися великі приватні земельні наділи, проте права власності на них ніколи юридично не закріплювалися. Поширеним був лише інститут „ікта” – невеликий земельний наділ, який давали на період військової або чиновницької служби;

3. Низька соціально-економічна активність родової аристократії. Постійна та цілеспрямована боротьба держави проти її впливу;

4. Відсутність кріпосного права та феодальної ренти, як загальних і домінуючих економічних інституцій. Усі селяни вважалися орендарями державної землі, за що сплачували податки та виконували необхідні роботи на користь держави;

5. Домінування селянської громади, яка була базовою соціально-економічною одиницею.

6. Незначна роль рабства. Наявність рабів, перш за все наложниць та челяді, свідчила про високий соціальний статус їхнього господаря. Прибутків вони не давали;

7. Плановий і командно-адміністративний характер економіки.

Така соціально-економічна структура існувала на Сході протягом багатьох століть. Періодично, командно-адміністративний характер економіки ставав причиною кризових явищ, проте подолання негараздів супроводжувалося тільки традиційним шляхом. Лише у XVIII столітті почалася хронічна системна криза східної моделі. Європейський колоніалізм вже на початку ХІХ століття довершив її трансформацію, створюючи нову соціально-економічну систему, в основі якої – обслуговування інтересів західних держав.

Отже, пошук відповідей стосовно періодизації історії міжнародних відносин на Сході не має майже нічого спільного з внутрішнім соціально-економічним життям східних суспільств. Це, безумовно, спонукає зосередити увагу на міжнародній ситуації. У цій сфері звершення дійсно були масштабні.

Російський вчений Л. С. Васильєв виділяв три періоди, розмірковуючи про періодизацію в історії Сходу: стародавність, середньовіччя та новий час. Перехід від давнини до середньовіччя, на думку сходознавця, обумовлено рядом причин. Серед них:

1. Перехід ключових східних держав на рівень „світових”;

2. Становлення світових релігій;

3. Високі темпи освоєння світової периферії;

4. Встановлення стійких зон впливу великих цивілізацій.

Міжнародна ситуація на стародавньому Сході характеризується наявністю трьох, практично замкнутих на собі, центрів – ойкумен: Далекосхідний центр, Єгипетський центр та Близькосхідний. Відносини між ними були епізодичними і нетривалими.

Проте, десь на початку ІІ століття до н. е. ситуація почала змінюватися. Так, зона впливу Ханського Китаю (206 р. до н. е. – 220 р. н. е.) доходить практично до кордонів елліністичного світу (Парфянське царство). Китайська присутність поширюється до Маньчжурії, Кореї, Японії та країн Індокитаю. Китайські товари, перш за все шовк, потрапляють на ринки Римської імперії та Візантії. Все це дозволяє говорити про новий – світовий – статус китайської імперії.

Не менш важливим фактором було становлення світових релігій: буддизму, християнства та ісламу. Це не просто релігійні вірування, це якісно нові світоглядні системи, які майже не зустрічаючи опору поширюються на великі простори, витісняючи язичництво. В І столітті до н. е. буддизм вперше потрапив до Китаю, а звідси до Кореї, Японії та окремих народів Кочового Степу. Саме в цей період різні гілки християнства – католицтво, православ’я, несторіаство, монофізитство –поширюються на величезні території Європи, Північної Африки, Близького Сходу та євразійських степів.

У VII столітті ідеологічно оформляється іслам. Де силою зброї, а де мудрістю та простотою вчення він завойовує собі численних прихильників серед народів Близького Сходу, Південної Європи та Середньої Азії.

Саме вірність єдиному богові стає запорукою міжнародного визнання, що спонукає східних володарів до прийняття монотеїзму.

Не менш важливим фактором було динамічне освоєння периферії. Саме в цей період під впливом прибульців починаються державотворчі процеси на Японських островах. У V столітті одне з князівств – Ямато – завершило процес об’єднання численних кланів „удзі” під владою перших імператорів. На Аравійському півострові, який у стародавню епоху був периферією Римської імперії проходить спочатку становлення невеликих міст-держав – Мекка, Ясріб – які в VII столітті об’єднуються у єдину державу – халіфат.

Державотворчі процеси починаються у Великому Степу. Завершується процес оформлення кочівницької державної організації Орди (народу-воїна) – режиму, створеного для реалізації масштабних військових завдань, перш за все контролю за торговельними шляхами. Ця політична організація виявилася настільки ефективною, що протягом середньовічча кочові племена стають одним з найголовніших суб’єктів міжнародних відносин, постійно завойовуючи нові землі та створюючи величезні за розміром імперії.

Таким чином, історичний розвиток стародавнього Сходу відрізняється від середньовіччя якісно новими тенденціями саме в сфері міжнародних відносин. Які ж причини таких, дійсно глобальних зрушень.

На наш погляд, перехід від давнини до середньовіччя на Сході був пов’язаний з становленням торговельно-комунікаційних шляхів, що поєднали в єдину євразійську спільноту всі великі цивілізації Євразії. Йдеться про Великий Шовковий Шлях, що протягом тривалого часу доповнювався та розширявся за рахунок нових територій. Він починався у китайському місті Чаньань, і завершувався у Римі та Константинополі. Не менш важливу роль відігравав і морський шлях „прянощів”, що починався у китайському місті Гуанчжоу та проходив до берегів Аравійського півострову.

Відповідно до згаданого вище, можна визначити і подію, яка стала рубежем в історії Сходу, стала відправною точкою від стародавньої епохи, до середньовіччя. Це 138 рік до н. е., коли китайський мандрівник Чжен Цзян, намагаючись віднайти союзників у боротьбі проти кочових племен – хунну, досяг і описав держави Середньої та Південної Азії (Фергана, Бактрія, Індія та ін.). Саме його розповіді, змусили ханського імператора У-ді замислитися над можливістю налагодження торговельних відносин з країнами, які раніше були практично невідомі. Це був перший крок на шляху до формування глобальної трансєвразійської торговельної системи, значення якої важко переоцінити. Серед головних наслідків її формування, можна виділити такі:

1. Через трансєвразійські шляхи проходив активний торговельний обмін. Захід отримував східні товари (шовк, прянощі), а на Схід постачалось золото та срібло. Це забезпечувало країни Азії та Африки великими прибутками, що в свою чергу, стало причиною консервування існуючих там соціально-економічних порядків;

2. Через торговельні шляхи проходив активний культурний обмін. Мова йде як про поширення світових релігій, так і про технології виробництва паперу, шовку, пороху та ін.;

3. Міжнародна торгівля сприяла синтезу культур та їх взаєпроникненню.

Завершення ж періоду середньовічної історії міжнародних відносин на Сході можна датувати XIV – XV століттями. Саме в цей період розгортається криза трансєвразійської торгівельної системи, створеної в епоху середньовіччя. Її початок був пов’язаний з розпадом Монголсьскої імперії в кінці XIV століття. Це в свою чергу, викликало занепад Великого Шовкового Шляху, оскільки транзитні торгові шляхи опинилися в зоні політичної нестабільності та громадянських конфліктів.

Поглиблення кризових явищ пов’язано, з появою на політичній мапі світу таких держав, як Оттоманська імперія та Московське царство. Їхня політика яких була спрямована на ліквідацію глобальної торгової системи.

Це, у свою чергу, обумовило початок системного занепаду традиційних суспільств Сходу. На короткий період великим східним державам вдавалося існувати за рахунок внутрішніх ресурсів і проводити активну регіональну політику. В той же час, залишившись без фінансових надходжень, які давала зовнішня торгівля, соціально-економічна система країн Сходу починає зазнавати кризових явищ, які згодом стали системними. Міжнародна торгівля все більше переходила під контроль європейських держав.

Поиск по сайту: