В VI – ХІІІ СТ

1. Міжнародна ситуація на Близькому та Середньому Сході після відкриття Великого Шовкового шляху (І – VІ ст.).

Війни Сасанідського Ірану проти Риму та Візантії.

1. Доісламська Аравія у міжнародних відносинах на Близькому та Середньому Сході.
2. Зовнішня політика пророка Мухамеда у 622 – 632 роках.

1. Міжнародна ситуація на Близькому та Середньому Сході після відкриття Великого Шовкового Шляху (І – Vі ст.). Війни Саснідського Ірану проти Риму та Візантії.

Відкриття Великого Шовкового Шляху значно впливало на міжнародну ситуацію на Близькому Сході. Одразу дві великі імперії – Римська та Парфянська, що домінували тут, – досить швидко зрозуміли перспективність участі у трансєвразійській торгівлі. На початку нашої ери обидві держави, одна з яких була головним покупцем східних товарів, а інша забезпечувала їх транзит, були змушені знаходити спільну мову. Бо саме через римсько-парфянський кордон проходили караванні шляхи, що поєднували Схід та Захід.

Саме тому обидві сторони визначили кордоном між імперіями ріку Євфрат. На доказ дружніх намірів парфянський володар повернув римському імператорові Августу (27 р. до. н. е – 14 р. н. е.) прапори та полонених, захоплених після походів Краса та Антонія. Цезар, у свою чергу, відмовлявся допомагати Тірідату – претенденту на парфянський престол. Договір між Римом та Парфією вважається найбільшим досягненням римської дипломатії за весь період правління Августа. Саме тоді зв’язки між Сходом та Заходом стають більш міцними. До Риму приїздили дипломатичні посольства з Парфії, Скіфії, Індії і навіть з Китаю.

Єдиним джерелом напруження у відносинах між Римською імперією та Парфянським царством залишалося „вірменське” питання. Вірменія була „буферною” країною між Римом і Парфією, і обидві держави претендували на неї. В період правління імператорів Августа та Тиберія (14 – 37) Вірменія була залежною від римлян. Пізніше, за часів правління династії Клавдіїв, римський вплив на країну почав слабшати, а парфянський, навпаки, зростати.

У цій ситуації імператор Нерон (54 – 68) вирішив піти на компроміс. У 66 році парфянський цар Вологез І (50 – 77) і римський намісник Доміцій Корбулон підписали угоду, за якою вірменський престол передавався Тірідату (66 – 75) – брату парфянського володаря, але обряд коронації мав відбутися у Римі. Зрозуміло, що така угода була вигідна перш за все парфянам, проте дозволяла зберегти авторитет Риму. Тірідат прибув до столиці імперії. Нерон, сидячи на троні посеред Римського форуму, одягнув на голову претендента царську діадему. Після цього імператор урочисто відніс вінок до Капітолію.

Розв’язання вірменської проблеми дозволило Риму розвивати більш тісні зв’язки з країнами Сходу, перш за все з Китаєм. Разом з караванами, до Риму та Чаньаню приходили посольства. Як вже згадувалося вище, у 166 році до китайської столиці прибуло посольство імператора Марка Аврелія.

Відносний мир та спокій на римсько-парфянському кордоні існували до 226 року. Цього року, внаслідок державного перевороту у Парфії, до влади прийшла нова династія Сасанідів.

Перший шахіншах (офіційний титул сасанідських володарів) Ардашир І (226 – 240) намагався відновити колишню могутність перської держави Ахеменідів, претендуючи на всі землі, які раніше входили до неї. Це означало конфлікт з Римом.

У період правління шахіншаха Шапіра І (241 – 272) перси почали військове проникнення до Малої Азії. У 260 році вони розгромили римську армію на чолі з імператором Валеріаном (253 – 260). Сам цезар потрапив до полону. Перси ж захопили місто Антіохію.

Відтоді почалася багаторічна війна. Лише у 422 році представники обох держав сіли за стіл переговорів, щоб вирішити хоча б частину проблем. Обговорювалося релігійне питання. В цей час Рим вже був християнським, а Сасанідський Іран сповідував зороастризм. Врешті-решт, обидві сторони дійшли згоди. Рим зобов’язувався терпляче ставитися до зороастризму, а Іран – до християн.

Проте цей договір тільки на короткий час зупинив військове протистояння. Після падіння у 476 році Західної Римської імперії, війну з Сасанідами продовжила Візантія. Лише у VІ столітті обидві держави уклали перемир’я. В той час, Візантія була змушена захищатися від численних варварських племен на заході і не могла дозволити собі масштабну війну з Персією. Тому імператор Юстиніан (527 – 565) уклав у 532 році мир з Сасанідами. Він пообіцяв шахіншахові Хорову І (531 – 579) щорічно платити данину.

Кожна з сторін з користю використовувала перепочинок. Юстиніан розгромив вандалів у Північній Африці. В той самий час перський володар Хосров І приєднав до своєї імперії Південну Аравію та землі у Західному Туркестані. Лише постійні набіги племен ефталітів на східні кордони імперії не дозволяли персам діяти ще вдаліше.

Подальші події показали, що нова війна Візантії та Персії неминуча. Юстиніан, змушений підписати принизливий для себе договір, продовжував таємно боротися проти Сасанідського Ірану. Не маючи сил для відкритої боротьби, він нацькував на суперника „варварські” племена сибірських гунів, кочівників сирійської пустелі, бедуїнів Недужа, арабів Йомену, ефіопське царство Аксум. Намагаючись зменшити транзитні можливості Ірану, Юстиніан намагався спрямувати трансєвразійську торгівлю морським шляхом, через Червоне море.

Врешті решт мир було порушено остаточно наприкінці VІ століття. У 573 році перси вторглися у Сирію. Лише через рік Сасаніди погодилися припинити сирійський похід в обмін на велику данину.

Проте війна відновилася за часів правління шахіншаха Хосрова ІІ (591 – 628 рр.). На початку свого правління він добився значних успіхів у боротьбі проти Візантії. Очолювані двома полководцями – Шахіном та Шахрабаразом – дві перські армії вторглися у візантійські провінції. У 609 році Шахін захопив грецьку Вірменію. В той час Шахрбараз, у 611 році захопив Антіохію, у 613 – Дамаск і Кесарію Сирійську і 22 травня 614 року – Єрусалим.

Під час штурму святого для християн міста перси вирізали 57 тисяч його мешканців. Ще 35 тисяч, включаючи патріарха Захарію, були захоплені в полон.

До Персії, разом з іншими трофеями, було відправлено Ктесіфонів хрест, на якому, за легендою, розіп’яли Ісуса Христа.

Нарешті у 619 році Шахбараз захопив Єгипет. Складалося враження, що Візантія доживає останні часи. У 622 році Хосров ІІ відправив до Константинополю листа в якому називав імператора „низьким рабом” та розбійником. Але візантійський володар Іраклій І (610 – 641 рр.) не злякався пихатого ворога та почав збирати армію, щоб дати йому відсіч. У 622 році він розбив персів поблизу Євфрату та вторгся в іранське Закавказзя. Там, на знак помсти за Єрусалим, імператор наказав зруйнувати зороастрийський храм в місті Гандзац.

у той час перси завдали міцного удару у відповідь. У 623 році армія Шахрбараза дійшла до Босфору та взяла в облогу Константинополь. Місто вдалося відстояти, але Іраклій у 625 році був змушений віддати ворогові Кавказ. Однак через два роки візантійські війська вторглися до Іберії та Грузії і на початку 628 року майже дійшли до столиці Ірану – міста Ктесифона.

На цей раз Сасаніди були змушені визнати поразку. 26 лютого 628 року син Хосрова ІІ, Кавад здійснив державний заколот і вбив свого батька. Новий шахіншах підписав мир з Візантією. Але Іраклію не довго довелося святкувати перемогу. Починалася епоха арабських завоювань, які істотно вплинули на подальшу історичну долю, як Візантії так і Сасанідського Ірану.

1. Доісламська Аравія у міжнародних відносинах на Близькому та Середньому Сході.

Становлення та подальше вдосконалення євразійської торгівельно-комунікаційної системи обумовило зростання міжнародного значення територій, що в давнину, були периферією та не відігравали особливої стратегічної ролі. Мова йде про цілі регіони через які проходили транзитні шляхи, що поєднували Схід та Захід. Серед головних наслідків включення євразійської периферії у систему трансконтинентальної торгівлі, можна виділити такі:

1. Бурхливі державотворчі процеси, централізація та формування нових країн. При цьому центром державотворення були міста, які з’явилися на перетині торговельно-комунікаційних шляхів;

2. Вихід нових держав на міжнародну арену як активних акторів. Метою зовнішньої політики, як правило, була боротьба за контроль над окремими ланками торгових артерій. Окремі держави очікувала доля „світових” та регіональних імперій;

3. Поширення на колишню периферію релігійних, культурних, військових та технічних інновацій, які проникали сюди разом з товарами трансєвразійськими шляхами.

Однією з таких периферійних зон, якій судилося стати як центром однієї з трьох світових релігій, так і величезною імперією – була арабська Аравія. Аравійський півострів є один з найбільших у світі (майже 3 млн. кв. км.) і завершує собою Південно-Західну Азію. Із заходу його омивають води Червоного моря, зі сходу – Перська та Оманська затоки, а з півдня – Аденська затока й Аравійське море.

До певного часу Аравія була на задвірках євразійського світу та за межами міжнародних відносин раннього середньовіччя. Але з посиленням трансєвразійської торгівлі, значення цих територій різко зростало. З II століття до н. е., після завоювання китайським імператором У-ді портового міста Гуанчжоу (Кантону), відбувається становлення морського шляху вздовж південних берегів євразійського материка. При цьому зростає значення Перської затоки та Червоного моря, що простягаються далеко вглиб материка та дають можливість для проникнення на територію Близького Сходу й Східного Середземномор’я.

Як зазначив В. А. Рубель: „…Головним багатством Аравії протягом століть залишалося географічне положення: через її територію проходила ціла низка транзитних торговельних шляхів, що поєднували Європу з країнами Сходу (насамперед Індією, Китаєм та Східною Африкою).

Населяли цю країну – араби – народ, який був відомий ще в сиву давнину. Згідно з біблійними переказами, араби чітко поділялися на північних потомків сина Ізмаїла Авраама, та південних, що пішли від дядька Авраама Кахтана – правнука Ноя, через його сина Сіма.

Цікавою є біблійна історія про походження північних арабів. Зрозумівши, що не зможе народити сина пророку Аврааму, його стара дружина Сара, віддала чоловікові свою юну наложницю – єгиптянку Агар. Згодом нова Авраамова дружина завагітніла. Агар, яка відчула любов пророка до себе та свого нащадка Ізмаїла, почала зверхньо і без поваги ставитися до своєї колишньої господині. Сара, відчуваючи, що втрачає вплив на чоловіка та надії на спокійну старість, почала вмовляти його вигнати норовливу єгиптянку. Але Авраам, який без тями любив свого первістка, не наважувався на такий вчинок. Протистояння між суперницями ще більше загострилося, коли дев’яносторічна Сара нарешті народила Аврааму сина Ісаака. Врешті-решт у конфлікт довелось втрутитися Богу. Він наказав Аврааму вигнати Агар та Ізмаїла, взамін пообіцявши, що його первісток стане родоначальником „великого народу”. І Господь виконав свою обіцянку. Як зазначається у біблійній „Книзі Буття” (Розділ 20): „І Бог був з отроком; і він виріс і став жити у пустелі, зробившись стрільцем з лука…і мати взяла йому дружину з землі Єгипетської”.

Згодом на південній частині аравійського півострова з’являються численні міста-держави, що жили за рахунок транзитної торгівлі.

Саме індійські товари, особливо прянощі, а також звірі (мавпи та павличі) морем доставлялися до берегів Оману. Тут товари знову завантажувалися на човни та відправлялися до Єгипту. Кораблі проходили через протоку Баб-аль-Мандеб та прямували до міста Міос-гормос – єгипетську гавань у Червоному морі.

Південно-аравійські порти (Аден, Клісма, Аїл) а також бахрейнський Хатт приголомшували сучасників масштабами торговельних операцій та їх прибутковістю (не менше ніж 50% від вкладених коштів). Араби привозили із-за моря китайський шовк, бавовну-сирець, тканини та списи з Північної Індії, корабельну деревину, коштовне каміння та перець з Південної Індії; слонову і носорогову кістку, рабів і золото з Африки, перець, срібло, олово й корицю з Цейлону, срібло, папірус, вино та хліб з Заходу. Самі ж араби пропонували ладан, алое, мірру, білий мармур, зброю.

Труднощі навігації у Червоному морі посприяли розвитку сухопутної транзитної торгівлі з Ємену до Сирії. Караванна торгівля поєднала цю арабську протодержаву з Дамаском та Хірою. На цих торгівельних шляхах народжувалися нові міста – Таїф, Худейбія, Хейбар, Табук та Мекка і Медина, які у майбутньому стали колискою ісламу.

Особливо виділялося місто Мекка як торговий та релігійний центр. У місті зберігався святий для арабів, чорний камінь Кааб. Згідно з легендою, ця святиня впала з неба. Спочатку камінь був білого кольору, але приймаючи на себе гріхи людей, святиня врешті-решт стала чорною.

Зростаюче значення південної Аравії для транзитної торгівлі призвело до експансії на ці території Великих держав. У II столітті сюди прийшла армія ефіопської держави Аксум, а разом з ними до Аравії проникло християнство, що сповідувалося єгипетськими місіонерами.

У VI столітті південною Аравією зацікавилася Візантія. Візантійські імператори Юстин I (518 – 527) та Юстиніан I (527 – 565) неодноразово зверталися до вождів Аксуму, пропонуючи їм закріпитися у Південній Аравії, щоб звідси діяти проти племен бедуїнів центральної частини півострова. Внаслідок цього виникла серія конфліктів між ефіопами та аксумцями (хім’ярами).

Єменом цікавились перси, незадоволені ефіопською присутністю в південній Аравії. Вони змогли скористатися ненавистю місцевого населення до ефіопських завойовників. У 570 році арабське ополчення при підтримці перського флоту, який спорядив шахіншах Хосров, вигнали прибульців з африканського континенту. При цьому, керівник перського загону військовоначальник Вахріз залишився в регіоні як перський намісник. З тих пір Ємен перебував під владою Персії, яка задовольнялася помірною даниною та загальним, ненав’язливим наглядом. Резиденція намісника містилася в місті Санья, фактичне ж управління країни здійснювали арабські вожді. Перські намісники трималися тут до 628 року, зберігаючи монополію на транзитну торгівлю.

Поиск по сайту: