МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В МОНГОЛЬСЬКИЙ ТА ПОСТМОНГОЛЬСЬКИЙ ПЕРІОД

1. Міжнародні відносини у Східній Азії напередодні приходу до влади Чінгісхана.
2. Завойовницька політика Чінгісхана.
3. Походи Чингісідів Бату, Хулагу та Хубілая.
4. Занепад монгольської імперії та міжнародна ситуація на Сході у ХІV столітті.
5. Завойовницька політика та дипломатія Тимура (1336 – 1405).

1. Міжнародні відносини у Східній Азії напередодні приходу до влади Чінгісхана

Міжнародна ситуація у Східній Азії напередодні походів Чінгісхана характеризувалася занепадом та внутрішньою кризою старих регіональних лідерів і появою нових. Ще у ІХ столітті Танський Китай, та сила, яка протягом тривалого часу формувала міжнародний клімат у регіоні, був на грані остаточної руйнації. У 881 році у країні почалося повстання Хуан Чао, який проголосив себе імператором і захопив столицю імперії. Почався тривалий період громадянських конфліктів, який увійшов в історію під назвою епохи „п’яти династій та десяти царств” (907 – 960).

На тлі занепаду Китаю, посилюються нові сили, які претендували на роль регіональних лідерів. Це були кочовики з Євразійського степу, що традиційно набиралися сили в періоди занепаду „Піднебесної”.

У ІХ столітті значно посилилося монгломовне плем’я киданів. Їх правитель Єлюй Амбагянь (903 – 927) проголосив створення держави Ляо та почав завойовувати сусідні держави. У 905 році на запрошення китайського зрадника Чжу Веня кидані вторглися на територію „Піднебесної”. Завдяки його походам до складу Ляо увійшла частина земель північного Китаю.

Сам Єлюй Амбагянь проголосив себе „Небесним імператором”, а свою дружину – „Земною імператрицею”.

У цей час на півдні Китаю, постала китайська династія Сун. Нові правителі, розуміючи що не мають сил для опору киданям, змушені були укласти з ними принизливий договір. За угодою імперія Сун брала на себе зобов’язання щороку виплачувати Ляо данину у розмірі 300 тисяч кусків шовку та 200 лянів срібла.

Проте на цьому біди сунських володарів не закінчувалися. На рубежі Х – ХІ століть на північно-західних кордонах Китаю було створено держава Західну Ся (Сі Ся). Тангутські володарі завоювали провінції Шенсі та Ганьсу, і китайська влада була змушена заключити договір, такий самий договір, як з киданями. За угодою, Сун зобов’язувалася щорічно виплачувати данину у розмірі 100 тисяч кусків шовку та 30 тисяч цинів чаю.

У цей час почалися проблеми вже у киданів. На рубежі ХІ – ХІІ століть інше плем’я кочівників – чжурчженів – почало формувати власну імперію. Їх правитель Агуда у 1113 році розпочав війну проти киданів та захопив значну частину їхніх земель. Тут було проголошено державу Цзинь (1115 – 1234). У 1125 році чжурчжені ліквідували державу Ляо та почали похід проти Сун. Через два роки завойовники захопили столицю Кайфін, а імператор, разом з родиною, потрапив у полон.

Врешті-решт, чжурчженям вдалося захопити весь Північний Китай. Коли вони дійшли до ріки Янцзи, у 1142 році сунські володарі визнали себе підданними імперії Цзинь. Вони зобов’язалися щорічно виплачувати 250 тисяч кусків шовку та 250 тисяч лянів срібла.

Проте, встановлений у першій половині ХІІ століття міжнародний порядок, тримався тільки до тих пір, поки на обрії не з’явилися непереможні війська великого Чінгісхана.

Народився майбутній полководець у 1162 році (за іншими джерелами – 1155 р.). Його батько Есугей-багатур був старійшиною монгольського роду тайчжиутів. Згідно з легендою, щойно народжений малюк міцно тримав у руці згусток крові, що нагадував шматок печінки. Темучін рано залишився без батька, якого отруїли представники ворогуючого клану. В десять років він залишився разом з матір’ю, від якої відвернулися колишні слуги її чоловіка. Юнак ріс настільки жорстоким, що навіть, разом із своїм братом Хасаром вбив свого зведеного брата Бестера. Скориставшись цим як приводом, тайчжиути (які боялися помсти Темучіна) схопили його, забили у колодки. Згодом юнаку вдалося втекти. Він одружився з своєю нареченою Борте, яка отримала титул „хатун” (ханша, господиня). Коли Темучіну виповнилося лише дев’ять років, Есугей-багатур домовився про цей шлюб, з батьком нареченої – Дай-Сеченом, з племені кунграт. Невідомо, чи кохав Темучін свою дружину, проте до кінця життя зберігав до неї почуття глибокої поваги.

Тим часом, Темучіну вдалося заручитися підтримкою двох впливових кланів – кераїтів, яких очолював хан Торгул (побратим його батька) та джаджират на чолі з вождем Джамухою. Це допомогло йому у подальшій боротьбі проти ворогів – меркитів, які у 1180 році викрали та збезчестили Борте. За допомогою Джамухи дружину вдалося повернути. Об’єднаними силами Темучіну, Джамусі та Торгул-хану вдалося організувати спільний похід проти меркитів і розгромити їх. Після перемоги Темучін та Джамуха почали правити монголами.

Пізніше Темучін відокремив свій улус і почав конфліктувати з Джамухою. Природний розум та мужність забезпечили йому популярність серед монгольської аристократії і у 1182 році навколо нього згуртувалися перші соратники, які проголосили свого лідера ханом або Чінгісханом, „обраним Вічним синім Небом”.

Значення титулу Чінгісхан до сих пір точно не встановлено. На думку деяких сходознавців слово Чингіз походить від тюрко-монгольського – Тенгіз – море, океан, а композит Чінгіс-хан, відповідно означає „хан-океан”, тобто „Володар всесвіту”, „Всесвітній хан”. Вірогідно, що вже тоді Темучин замислювався про своє призначення об’єднати не тільки Монголію, а й весь відомий йому світ у єдину державу.

У 1187 році відбулося перше військове зіткнення між Чінгісханом та Джамухою. Перемогу отримав останній. Він наказав зварити живцем 70 найвидатніших прибічників „Вселенського хана”. Після цього на 10 років Чінгісхан вибув з політичної боротьби, перебуваючи на території чжурчженської імперії Цзинь. Що він там робив, достеменно невідомо. Деякі вчені вважають, що він потрапив у рабство, інші – що він служив найманцем у чжурчженській армії.

У 1197 році Чінгісхану вдалося повернутися на батьківщину, де всього за рік він знову мобілізував своїх соратників. Відтоді у степу не було сили, що могла протистояти його владі та авторитету.

У 1206 році на курултаї (раді монгольських аристократів) на річці Омон Чінгісхана було обрано володарем (каганом) усіх монголів. Саме з цього моменту і починається його блискуча військова кар’єра і слава великого полководця, якому тільки смерть завадила реалізувати план формування „вселенської імперії”.

Як син свого народу, він розумів, що від нього вимагають люди, які обрали його своїм вождем. Кочівники могли жити тільки за рахунок набігів та розбою і тому політичною платформою Чінгісхана стала війна, яка мала дати багатства від підкорених народів та пасовиська для ведення традиційного скотарського господарства. Він перетворив весь монгольський етнос на – орду – військово-політичне об’єднання, що налічувало 100 тисяч вояків-вершників.

Вже наступного року Чінгісхан відправив свого сина Джучі на підкорення „лісових племен” Південного Сибіру. У 1208 році монгольський полководець Субудай розгромив в долині Іртиша найманів та меркитів. Перші перемоги додали авторитету „вселенському ханові”, у якому почали вбачати людину, яка нарешті зможе навести в степу порядок. Більш за все, цього хотіли торговці Великого Шовкового Шляху, бариші яких прямо залежали від політичної стабільності на території, через які проходили караванні шляхи. Тому у 1209 році Чінгісхана підтримали уйгурські купці, які не просто дали грошей на продовження військових компаній, але й допомогли монголам розробити власну писемність, а також забезпечили штат чиновників для управління імперією, що поступово зростала. Індикут (правитель) уйгурів Барчук прибув до Монголії та визнав себе васалом „вселенського хана”. У відповідь, його проголосили п’ятим сином Чінгісхана та одружили з дочкою монгольського владики – Ал-Атуну. За угодою уйгури зберігали автономію у вирішенні внутрішніх питань, проте мали брати участь у військових походах.

Чінгісхан не забув доброї волі уйгурів. Згодом він призначав їх на відповідальні адміністративні посади у Ірані. Тут уйгурські купци виступали посередниками у торговельних операціях і відкупниками податків у мусульманського населення.

У той час, коли Джебе та Субудай воювали на заході, сам Чінгісхан вирушив на південь. Він кинув виклик одразу двум достатньо могутнім державам – тангутській державі Сі Ся та чжурчженській імперії Цзинь.

Вже наприкінці 1205 року монголи вперше напали на західні регіони Сі Ся та спустошили декілька тангутських містечок і фортець. Восени 1207 року Чінгісхан почав справжню війну проти тангутів, прагнучи не просто нових грабежів, а знищення їхньої держави. Проте цей похід загалом був невдалим. Монголам вдалося розорити кілька областей Сі Ся, проте держава витримала удар, продовжуючи існувати. Тому навесні 1209 року почався новий похід проти тангутів.

У цей час владу Чінгісхана добровільно визнали тюрки-карлуки, що жили в долинах річок Ілі та Чу, а також біля озера Балхаш. Як і уйгури, вони обіцяли брати участь у військових походах монголів. Незважаючи на окремі поразки від тангутів, у жовтні 1209 року Чінгісхану вдалося дійти до їхньої столиці. Почалася облога міста. Намагаючись виправити становище, тангутський володар звернувся до чжурчженів з проханням укласти військовий союз. Але ті грубо відмовилися воювати проти Чінгісхана.

Здавалося, що доля Сі Ся вже вирішена, проте тангутам допоміг випадок. Монголи, намагаючись знищити непокірне місто, вирішили втопити все його населення. Для цього вони почали будувати греблю на річці, яка проходила через місто, щоб у зручний момент спустити воду на тангутів.

Ймовірно, монгольські інженери дещо наплутали у розрахунках, оскільки замість столиці Сі Ся затопленим виявився сам табір монголів. Це змусило Чінгісхана піти на компроміс. Почалися переговори про мир. Згідно з договором, який він у 1210 році уклав з тангутським володарем, Сі Ся визнавало себе васалом Монголії, а тангути мали брати участь у походах Чінгісхана. Угода була закріплена династичним шлюбом. Тангутська принцеса Чахе стала дружиною „вселенського хана”.

Убезпечивши свої південно-західні та південні кордони, Чінгісхан почав підготовку до боротьби проти свого головного конкурента у регіоні – імперії Цзинь. Формально Монголія визнавала себе її васалом, але монгольський володар прагнув покінчити з домінуванням чжурчженів. Приводом до війни став прихід у державі Цзінь нового правителя Юнь Цзи, якого Чінгісхан назвав „слабкою та нерішучою людиною”.

15 лютого 1211 року монгольська армія, яку особисто очолив Чінгісхан, вторглася на територію чжурчженської держави. У вирішальній битві біля хребта Єхулін Чінгісхан розгромив армію супротивника, яка налічувала 300 тисяч чоловік і в 1213 році захопив всю територію Цзінь на північ від річки Хуанхе. У 1215 році монголи почали облогу столиці – Пекіна і через рік взяли місто. В цілому Чінгісхану вдалося захопити 862 чжурчженських міста.

Вважаючи, що чжурчжені вже заслабкі, щоб продовжувати війну, наприкінці 1215 року „вселенський хан” запропонував їм мир, звісно, на власних умовах. Першою умовою була відмова цзінського володаря від претензій на володіння на півночі від Хуанхе; другою умовою була його відмова від імператорського титулу та васальна залежність від монголів. Взамін Чінгісхан залишав чжурченського володаря правителем тих земель, що в нього ще залишилися. Проте чжурчжені відмовилися прийняти такі умови.

У відповідь, „вселенський хан”, відправив до Цзінь військо під командуванням свого полководця Мухалі, який отримав титул „го ван” (князь держави) та право володарювати на землях відвойованих у чжурчженів.

На допомогу Мухалі він спробував також направити тангутів. Але Сі Ся, незважаючи на існуючи домовленості, не поспішали вступити у війну проти Цзінь. І тоді Чінгісхан був змушений розпочати новий, вже третій похід, проти тангутської держави. У 1217 році столиця Сі Ся знову була у монгольській облозі.

Нова війна виявилися тривалою. Тангути вміло та успішно захищали свою столицю. „Вселенський хан”, який вже замислювався над походом на захід, не міг затримуватися надовго біля її мурів. Тому він звернувся до ворога з пропозицією розпочати мирні переговори. Єдиною його умовою була участь тангутів у майбутній війні проти Хорезму. Проте і на цей раз тангути відмовилися проливати свою кров заради інтересів монгольського володаря.

Чінгісхану не залишилося нічого іншого, як зняти облогу, пообіцявши повернутися пізніше.

Не довівши до кінця одразу дві війни – проти Цзінь та Сі Ся, Чінгісхан вирішив розпочати третю. На цей раз жертвами його неспинних орд став Хорезм та державні утворення кара-киданів.

1. Похід Чінгісхана на захід. Перетворення монгольської держави на світову імперію

Свій похід на Захід Чінгісхан почав з війни проти кара-киданів. У 1211 році ними правив принц з племені найманів Кучлук. Він, прийнявши буддизм, почав терор проти мусульманського населення. Цим вирішив скористатися Джебе, який очолював монгольське військо. Він заявив, що не переслідуватиме жодну з релігій, яку сповідує населення підкорених земель. Так він привернув на свій бік мусульман, невдоволених кривавим правлінням Кучлука. Вони повстали, захопили у полон свого правителя та видали його Джебе. Внаслідок цього увесь басейн ріки Тарим та Семиріччя опинився під владою монголів.

Наступною жертвою завойовників став Хорезм. В той час як Чінгісхан підкоряв одне за одним сусідні держави, хорезмшах Мухамед також продовжував створювати власну імперію, порівнюючи себе з легендарним Іскандаром Дворогим (Олександром Македонським). Хорезм по праву вважався однією з наймогутніших держав мусульманського Сходу. Природно, що рано чи пізно дві великі держави мали зіткнутися у смертельному двобої.

Перші відомості про блискучі перемоги Чінгісхана дійшли до Хорезму у 1215 році. Намагаючись спростувати чутки, що ширилися країною, а також з метою зібрати докладні свідчення про монгольську державу, хорезмшах у 1215 році відправив до Монголії дипломатичну місію. У відповідь, Чінгісхан теж направив своїх послів до Хорезму. Очолили монгольське посольство три мусульманина – Махмуд з Ургенчу, Алі Ходжа з Бухари та Йусуф Кенка з Отрару.

Навесні 1218 року Мухамед прийняв послів. У своєму листі до хорезмшаха Чінгісхан повідомив про свої завоювання та запропонував укласти мир між двома державами з гарантіями безпеки для купців, задіяних у торгівлі між країнами. Мухамед погодився з пропозицією монгольського володаря.

Маючи надію поповнити свій бюджет за рахунок відновлення торгівлі на Великому Шовковому Шляху, Чінгісхан відправив до Хорезму великий караван на чолі з Омар-Ходжай Отарі, Джамалом Марагі, Фах Рад-діном Бухарі та Аміном ад-діном Хараві. Караван складався з п’ятисот верблюдів, які везли золото, срібло, шовк, хутро, індійську мідь, китайський фарфор. Його супроводжували 450 чоловік, серед яких були і монгольські шпигуни. Можливе саме це пізніше і спровокувало військовий конфлікт між двома державами.

У середині 1218 року караван прибув до хорезмського міста Отрар на правому березі ріки Сирдар’я. Там всі купці були вбиті, а скарби, привезені з Монголії, присвоїв собі правитель міста Гаїр-хан. Причини цього достеменно невідомі. Деякі сходознавці вважають, що це трапилося через те, що лист, який Чінгісхан послав разом із караваном був написаний в образливому тоні. Серед іншого в ньому зазначалося: „Ми наказали, щоб віднині між усіма країнами запанував мир, щоб купці йшли в усі землі”. Вірогідно, що саме слова „Ми наказали” і було приводом до загострення конфлікту.

Є й інша точка зору, яку виклав у своїй роботі „Чінгісхан та Чінгісіди. Доля та влада”, російський вчений Т. І. Султанов. Він вважає, що інцидент викликаний „шпигунським скандалом”. Монгольські купці, замість того, щоб поважно сидіти на ринках та торгувати крамом, почали збирати необхідну військову інформацію для Чінгісхана. Така, неприродна для торговців, поведінка і викликала підозри у Гаїр-хана. З відома хорезмшаха, а можливо і за власною ініціативою він наказав затримати „купців”, а потім і вбити їх. Вдалося втекти тільки одному з них. Він і повідомив Чінгісхану про отрарську різанину.

Проте монгольський хан не поспішав вдаватися до радикальних заходів. У нього вистачало проблем з тангутами та чжурчженями, тому він зробив ще одну спробу примиритися з Мухамедом. До Хорезму було відрядили нове посольство на чолі з Ібн Кафрадж Богра. Чінгісхан вимагав видати йому Гаїр-хана, обіцяючи за це зберегти мир між країнами. Проте хорезмшах не тільки не виконав цю умову, але й наказав стратити Ібн Кафрадж Богра. Іншим послам він звелів відрізати бороди та відправити їх назад зі словами: „Я йду на тебе, хоча ти був на краю землі, для того, щоб помститися”.

Терпінню монголів, які вважали вбивство посла найтяжчим гріхом, настав кінець, і у 1219 році Чінгісхан проголосив початок походу на Хорезм. Армія Чінгісхана, яку він кинув на підкорення „Заходу” становила 150 – 200 тисяч чоловік, в той час, як армія Мухамеда налічувала близько 400 тисяч чоловік. Проте, незважаючи на перевагу, хорезмшах не наважився дати ворогу відкритий бій. Він вирішив дозволити монголам пройти вглиб Хорезму, сподіваючись, що вони знесиляться, захоплюючи міста та фортеці. В цьому й була його головна стратегічна помилка.

У вересні 1219 року Чінгісхан почав вторгнення у Хорезм. Він розділив своє військо на чотири частини. Перша група, яку очолили Чагадай та Угедей почала облогу Отрара. Друга – під командуванням Джучі, почала похід на місто Дженд. Третя, під керівництвом Улак-нойона та Сюкетю-чербі наступала на міста Ходжент та Бенкет. І нарешті остання група, яку очолили сам Чінгісхан, а також Джебе та Субудай почала наступ на Бухару та Самарканд.

У лютому 1220 року був захоплений Отрар.

До міста монголи підійшли ще восени 1219 року. П’ять місяців тривала облога. Правитель Отрару, Гаір-хан, знав, що йому нічого чекати пощади, тому оборонявся до останнього. Проте його зрадив близький соратник Караджа-хаджиб, який здався монголам разом зі своїм десятитисячним загоном. Сам зрадник загинув від руки ката. Чагатай та Угедей наказали стратити його, вважаючи, що людина, яка один раз відвернулася від свого господаря, зробить це ще раз.

Ослаблені сили міста більше не могли стримувати монголів. Після того, як місто було захоплене, Чінгісхан наказав розплавити срібло та залити ним вуха та очі Гаір-хану.

10 лютого 1220 року було захоплено Бухару. Усіх жителів вигнали з міста: жінок монголи поділили між собою, а чоловіків погнали на облогу Самарканда. 17 березня 1220 року місто теж було захоплено.

Мешканці міста чинили активний спротив завойовникам. Не бажаючи витрачати сили на штурм, монголи вдалися до військової хитрості. Вони відступили від міста, вдали видимість паніки. Проте, коли жителі Самарканду вийшли за місто, то з засідки на них напали вороги та перебили всіх. Після цього місто було вщент зруйноване. 30 тисяч самаркандських ремісників стали рабами Чінгісхана.

Протягом весни 1220 року також були захоплені міста Сигнак, Дженд, Бенкет. Строката імперія хорезмшаха була близька до загибелі. Чінгісхан наказав захопити у полон Мухамеда. Той, облишивши надію зупинити монголів, відступив до південних берегів Каспійського моря та сховався на острові Ашур-Ада. Там у грудні 1220 року невдаха, що прагнув слав Олександра Македонського, помер. Пізніше, його син – Джелал-ад-дін, вивіз тіло батька у фортецю Арлахан. Вже після смерті Чінгісхана, монголи захопивши цю фортецю, викопали останки хорезмшаха, привезли їх до Монголії і там спалили.

В цей час монголи підійшли до столиці Хорезму – міста Ургенч. Сам Чінгісхан не брав участі у облозі міста, проте це не врятувало столицю від захоплення та розорення. На відміну від інших міст, Ургенч тримався протягом семи місяців. Можливо, це пояснюється тим, що у його стінах переховувалися гарем, діти і мати померлого хорезмшаха Теркен-хатун.

Врешті-решт монголам вдалося взяти місто. Намагаючись врятуватися родина Мухамеда спробувала сховатися у фортеці Ілал, але потрапила в полон. Діти хорезмшаха були перебиті, дружини розподілені між монгольськими сановниками, а Теркен-хатум Чінгісхан наказав доставити у свій табір як військовий трофей.

Доля захопленого міста була жахливою. У Монголію було відправлено 100 тисяч ремісників. Решту населення монголи вирізали. Щоб не залишилося навіть згадки про велике місто хорезмшахів, Чінгісхан наказав відкрити греблю на Амудар’ї та затопити Ургенч.

Влітку та восени 1221 року монголи продовжили свій похід, захопивши міста Балх, Заузан, Мерв та Герат. Проте і Джелал-ад-Дін, на відміну від батька, людина більш рішуча та обдарована у військових справах, не збирався здаватися. Він розгромив завойовників біля фортеці Валін, а пізніше і біля міста Первана. Перемоги знову підняли бойовий дух жителів Хорезму. У деяких містах, що були вже захоплені монголами, почалися повстання. Чінгісхан був змушений особисто очолити похід проти Джелал-ад-Діна.

Проте сину Мухамеда не вдалося дати гідну відсіч „покорителю всесвіту”. У його таборі назрівав розкол. Частина його армії на чолі з тюркським командиром Сайф ад-Дін Халаджи, покинула військо Джелал ад-Діна і той був змушений відступити до ріки Інд. Там, 23 листопада 1221 року у вирішальній битві війська Хорезму були розгромлені. Сам Джелал-ад-Дін, втопивши у річці свій гарем, разом із чотирма тисячами воїнів, переплив Інд та сховався у Південно-Західній Індії.

Джелал-ад-Дін не склав зброї. Він повернувся до Ірану та воював проти монголів у Північному Ірані й на Кавказі. У 1230 – 1231 роках він намагався зупинити ворога в Азербайджані. Проте місцеві правителі не довіряли полководцеві і тому монголам вдалося перемогти його армію. У серпні 1231 року його було вбито.

У 1222 році Чінгісхан був змушений повернутися до Монголії. В його тилу знову почали підіймати голову тангути, які відмовилися воювати проти Хорезму. У 1224 році, тангутський володар вирішив укласти антимонгольський договір з чжурчженями, проте ті знову йому відмовили.

Перед поверненням Чінгісхан наказав Джучі завершити завоювання Середньої Азії, а Джебе та Субудаю-багатуру здійснити розвідувальний похід далі на захід.

30-ти тисячний корпус Джебе та Субудая-багатура з боями пройшов через Азербайджан, Грузію та вийшов до передгір’я Північного Кавказу. Тут вони розбили союзні війська половців та осетин. Далі вони, переслідуючи половців, дійшли до Криму, де розграбували місто Судак.

У цей час половецький князь Юрій Кончакович звернувся за допомогою до руських князів. Одночасно монголи самі направили до Києва посольство, яке мало завадити формуванню русько-половецького союзу. Посланці заявили, що намагаються розгромити половців і їх не цікавить лісиста Русь.

Але князі Києва, Галича, Волині, Чернігова, Переяслава все ж таки вирішили надати допомогу половцям, з ханами яких вони були в кровному родстві. Монгольське посольство було вирізане.

31 травня 1223 року відбулася битва між монголами та русько-половецьким військом на ріці Калка. Внаслідок того, що союзники діяли нескоординовано, антимонгольська коаліція зазнала поразки. Монголи кинули свої війська на Переяслав. Але в тил їм ударили волзські булгари і Джебе та Субудай-багатур змушені були повернутися на схід.

Восени 1225 року Чінгісхан повернувся до Монголії і розпочав нову війну проти Сі Ся. Він вимагав, щоб тангути здалися, а син їхнього володаря відправився до монгольського табору як заручник. Коли ті відмовилися, він почав похід, особисто очоливши його. Його помста за відмову виконувати умови попередніх договорів була жорсткою. Від різанини, до якої вдалися монголи, вціліло лише 1– 2% населення тангутської держави. У 1227 році монголи захопили столицю Сі Ся. У полон потрапили тангутський правитель та його дочка Гурбелджин-гоа, яку Чінгісхан забрав у свій гарем.

Саме тендітній тангутській принцесі випала доля покінчити з „повелителем всесвіту”. Коли її привели до хана на ніч, вона вихопила кинджал і важко поранила Чінгісхана, а після цього втопилася у Хуанхе. Над ранок хан помер у страшних муках.

Наступним ханом, обраним на курултаї у 1227 році, був син Чінгісхана - Угедей (1228 – 1241). Незважаючи на те, що новий правитель не мав талантів та рішучості свого батька, а також був схильний до випивки, монголи все ж таки продовжили „завоювання всесвіту”.

Поиск по сайту: