Зовнішня політика Селіма І (1512 – 1520) та Сулеймана Кануні (1520 – 1566)

Активізація турецької експансії на Сході відбулася під час правління султанан Селіма І (1512 – 1520), який прийшов до влади внаслідок військового перевороту яничарів. У 1512 році новий султан розпочав війну проти Сефевидського Ірану. 23 серпня 1514 року відбулася вирішальна битва при Чалдиражі між турецькими військами та армією персидського правителя Ісмаїл шаха (1502 – 1524).

Селім І та Ісмаіл шах мали приблизно однакові війська – близько 120-ти тисяч чоловік. Проте у турків була перевага в артилерії, яка налічувала 300 гармат. Це стало вирішальним фактором перемоги. Персидську армію було розгромлено. Загальні втрати її становили 50 тисяч чоловік.

Перемога при Чалдиражі відкрила шлях до столиці Ірану – міста Тебриза. Захопивши місто, турки отримали величезну військову здобич та вивезли 100 найкращих перських ремісників. Також протягом 1514 – 1515 років османи захопили колишні сефевидські території – Східну Вірменію, Курдистан, Північну Месопотамію.

В той же час Туреччина була змушена вступити у війну проти мамлюцького Єгипту, правитель якого султан Ашрах аль-Гурі (1501 – 1516) був незадоволений посиленням турків на Близькому Сході. Вирішальна битва між супротивниками відбулася 24 серпня 1516 року. Як і при Чалдиражі, справу вирішила турецька артилерія, що розсіяла мамлюцьку кінноту. Мамлюки були розгромлені, а турки захопили не тільки Єгипет (1517), але й Сирію, Палестину, Ліван, а також Хіджаз, разом з містами Мекою та Медіною. Саме тоді останній Аббасидський халіф – Мутеваккіль ІІІ – проголосив Селіма І своїм наступником.

У 1518 році вассалом Туреччини визнав себе піратський правитель Алжиру Хайреддін Барбаросса.

Таким чином, внаслідок широкомасштабних походів Селіма І територія Османської імперії зросла вдвічі, і стала наймогутнішою державою не тільки у Європі, але і на Сході.

Його смерть не спинила активної експансіониської політики Османської Туреччини. Новий султан – Сулейман Кануні (1512 – 1566) продовжував роширяти територіальні кордони імперії як на заході, так і на сході. Вже у 1521 році він розпочав військові дії проти Угорщини. Вирішальна битва між супротивниками відбулася у 1526 році. Стотисячна армія Сулеймана без особливих проблем розгромила армію угорського короля Лайоша ІІ, яка налічувала тільки 25 тисяч чоловік. Угорщина була змушена визнати себе васалом Стамбула, хоча остаточно підкорили країну тільки у 1543 році.

Успіхи в Угорщині викликали незадоволення австрійської „Священної Римської імперії”, брат короля якої – Фердінанд Габсбург – мав власні екпансіоністські наміри щодо неї. Врешті-решт обидві імперії почали війну.

Вирішальним моментом цієї війни стала турецька облога Відня у вересні – жовтні 1529 року. Незважаючи на те, що Сулейман мав незаперечну числену перевагу війська (100 тисяч вояків та 300 гармат проти 20 тисяч та 70 гармат), він не зміг захопити місто та змушений був відступити. Невдала облога Відня стала однією з найганебніших поразок турок-османів. Війна тривала до 1533 року, коли врешті-решт обидві країни підписали мирну угоду. Згідно з договором Угорщина була розділена на дві частини. Західна її частина переходила до Австрії, східна частина дісталась Сулейманові.

Реванш вдалося взяти в царині дипломатії. Ворогуючи проти Габсбургів, Сулейман знайшов собі союзника. Ним став король Франції Франциск І, який мав власні суперечності з королем „Священної Римської імперії” Карлом V. Ініціатором створення коаліції виступив саме французький король.

У 1535 році було підписано франко-турецький договір. За угодою Франція брала на себе зобов’язання вступити у війну проти Габсбургів та Венеції. Взамін французам надавалися торговельні привілеї.

Союз з Франциском І дозволив Сулейманові розпочати нові війни проти Австрії (1540 – 1547, 1551 – 1562, 1566 – 1568).

Стамбул також продовжував боротьбу проти Венеції за домінування у середземномор’ї. Вже у 1521 році турки захопили острів Родос. Протягом 1535 – 1540 тривала чергова війна, в ході якої турки захопили Далмацію та ще 20 островів у Середземному морі.

Продовжувалися війни і на сході, де конкурентом Османської імперії виступав Сефевідський Іран. Кілька блискучих військових компаній (1533 – 1538, 1547 – 1555) дозволили Сулейману закріпитися у Месопотамії та Вірменії. У 1557 році турки захопили Судан, а у 1559 році ефіопську північну Еритрею.

Лише дві поразки, окрім невдалої осади Відня, довелося зазнати Сулейману. У 1538 році невдачею закінчився турецький похід у південну Індію. У 1565 році османи були змушені визнати перемогу мальтійських лицарів на чолі з магістром ордену Бріссо де ла Валлетом. Втративши близько 30 тисяч чоловік, Сулейман був змушений відмовитися від ідеї завоювати Мальту.

Проте і без цього Османська Туреччина була наймогутнішою державою світу. Вона розкинулася на території трьох континентів. Площа її становила близько 6 млн. кв. км, населення близько 25 – 35 мільонів чоловік. Армія Сулеймана налічувала 250 тисяч чоловік (з них 12 тисяч яничарів), 300 гармат, 400 кораблів. На боці турків виступали також алжирські пірати, кримські татари та орди головорізів – башибузуків.

Османська імперія була також головним імпортером рабів. Тільки з України було вивезено від 3 до 5 мільонів чоловік. Одним з найбільших ринків рабів була кримська Кафа, щорічно там прдавали близьк 8 тисяч чоловік. (населення міста Львова в XV столітті).

Безперечно найбільш відомою турецькою бранкою стала українка Роксолана (пом. у 1558 році), яку турки прозвали Хурем (та, що посміхається). Вона була коханою наложницею Сулеймана, маючи титул „хассеки” – фаворитки. З 1534 султан одружився з нею, що у XVI столітті було дуже рідкісним явищем.

Вона стала легендарною особистістю в країнах Європи, героїнею багатьох п’єс та романів.

Поиск по сайту: