Китаю та Великого Степу

Як зазначив Р. Крюгер: „Історія Китаю постійно повторюється, наче підкоряючись величному ритмові часу. З хаосу та руїн виникає талановитий володар, який започатковує династію, що відроджує країну. Держава процвітає. Потім починається період занепаду”.

Саме такою, доленосною для „Піднебесної” особистістю став талановитий військовий новатор Лі Юань – намісник провінції Тайюань. Як і багато інших намісників, він підняв повстання проти Ян Гуана. У 617 році він захопив Чаньань та посадив на трон свою маріонетку Ян Ю (617 – 618). А коли до столиці дійшла звістка про загибель Ян Гуана, він 18 червня 618 року проголосив себе імператором і засновником нової династії Тан (618 – 907).

Свою владу Лі Юань підтримував за допомогою кінних корпусів Ілохе („молодців”), які були навчені методам кочової війни. Крім того, його підтримали тюркути, які вбачали в цьому полукровці руйнівника старого ворога – суйської династії.

Коли династія Тан остаточно закріпилася на троні, постало питання про розробку нових принципів зовнішньої політики „Піднебесної”. Сам імператор був відомий тим, що впровадив у китайську військову стратегію елементи військової тактики кочовиків. Але його старший син і спадкоємець престолу Лі Гянчен та його брат Лі Лункі заперечували новації, та мріяли про повернення до суйських порядків і бюрократично-конфуціанської моделі державності.

Другий син імператора – Лі Шимінь наполягав на подальшому розвиткові стратегії, що започаткував його батько та запропонував курс на створення світової синкретичної імперії, гаслом якої мала стати не постійна боротьба зі Степом, а синтез можливостей „Піднебесної” та кочового світу.

Лі Шимінь (597 – 649 рр.), або Тайцзун, був другим з чотирьох синів Лі Юаня. Свою військову кар’єру він почав за часів царювання Ян Гуаня. Завдяки труднощам військових походів, у яких він брав участь ще юнаком, він мав могутню статуру, що жахала млявих царедворців. Він був дуже емоційний і тому часто втрачав самоконтроль, багровіючи від люті. Але, при цьому він доброзичливо ставився до критики на свою адресу і навіть дозволив підлеглим без страху висловлювати свої думки. Французький вчений І. Каменарович вважає, що саме Лі Шимінь вмовив батька підняти повстання проти Ян Гуана. Лі Юань в той період боровся проти східних тюркутів під керівництвом Шибір-хана. Лі Шимінь наполягав на тому, щоб укласти угоду з Шибір-ханом, про спільну боротьбу проти Ян Гуана.

Лі Шиміня боялися та поважали. Лі Гінчен спробував отруїти його, але він дивом вижив та добився страти старшого брата, власноруч застріливши його з лука. Лі Юань, знаючи таланти свого сина, завбачливо відрікся від престолу на його користь. 4 вересня 625 року Лі Шимінь став імператором, взявши собі храмове ім’я Тайцзун. Від початку свого правління, він впровадив „режим жорсткої економії”, значно обмежив розкіш імператорського двору та відіслав до своїх родин близько 3-х тисяч наложниць гарему.

Захопивши трон, Лі Шимінь почав втілювати у життя ідею синкретичної китайсько-степової імперії. За період його правління, кочовики, що вірно служили „Піднебесній”, мали такі ж права, як і китайці, при цьому зберігаючи традиційні для них вірування та побут. Основою політичного курсу стали тягбачі – окитаєні нащадки кочівників, що визнавали „Сина Неба” своїм володарем, розмовляли китайською, але продовжували жити в юртах, пасли худобу, пили кумис, воювали на конях. Така концепція розширила соціальну базу на яку спирався Лі Шимінь. Населення сходу Кочового степу (близько мільйона чоловік) підтримало імператора, який у однаково вважав себе як володарем китайців, так і каганом кочовиків. В найближче коло радників Тайцзуна складали і китайські чиновники (Вей Ржей, Фан Сюаньлін, Ван Гуй) і степовики, яких обирали за критерієм особистої відданості (серед них – однорукий уйгурський військовоначальник Кібі Хелі та царевич з роду Ашина Шені). В цей період було видано китайсько-тюркський словник, а в Чаньані з’явилися юрти, зроблені на зразок степових.

Головною небезпекою ззовні для влади молодого імператора була могутня Східнотюркутська держава. Тюркути створили серйозну загрозу для прикордонних районів „Піднебесної”. Крім того, вони контролювали давні торговельні шляхи, що йшли з Китаю до Середньої Азії, а звідси – до Передньої Азії і Північно-Західної Індії.

Лі Шимінь прагнув ослабити тюркутів, як прямими військовими ударами і нацьковуванням на них їхніх сусідів, так і шляхом використання постійних сварок всередині самого каганату. Війнам з кочівниками, як правило, передували тривалі переговори. Таким чином, імператор намагався затягнути з метою поселити розбрат у ворожому таборі. Так, китайські дипломати сприяли антитюркутському повстанню поневолених народів (уйгурів, бугу, байирку, тонгра). Потім, скориставшись смутою всередині каганату, він у 628 – 630 роках кинув проти супротивника шість армій.

Ця тривала боротьба закінчилася загибеллю тюркської держави. У 629 році перестав існувати Східнотюркутський каганат. Частина його території потрапила під контроль „Піднебесної”. У 635 році китайці захопили Тогон та Гаочан, внаслідок чого східний відрізок Великого Шовкового Шляху опинився під владою „Піднебесної”. Продовжуючи військові походи до Согду, війська Тайцзуна захопили близько 70 міст Середньої та Центральної Азії – від Кашгару до Бухари. До складу Китаю увійшли більша частина сучасного Кіргістану та Узбекистану. У 657 р. перестав існувати Західнотюркський каганат, і його основна територія (район на північ від Тянь-шаню) перейшла під владу Китаю. Незабаром до імперії відійшли і землі на південь від Тянь-шаню. Після ліквідації тюркутської загрози, у свою чергу, зміцнилася влада імперії в районі нинішнього Циньхая – на північ від Тибету, де мешкали племена тогонців, а на південь від них – тангути.

Військові перемоги зумовили зростання міжнародного авторитету нової династії. До столиці імперії Чаньаню знову почали навідуватися іноземні посольства, причому кількість країн, що намагалися налагодити контакти з Лі Шимінем, значно збільшилася.

У 630 році до двору прибуло перше офіційне посольство з Японії. Головним завданням дипломатів було переказ вітання від імператора Дзьомая. Китайці були настільки вражені ввічливістю гостей, що навіть присвоїли їхній країні унікальний статус привілейованого васала.

Десь у 631 році до Китаю прибули місіонери зороастризму та несторіанського християнства. Всі вони отримали право проповідувати свої релігії. У 634 році Лі Шимінь приймав посланців з Візантії.

У 638 році до Чаньаню прибуло посольство з Сасанідського Ірану. Пізніше зв’язки з Персією тільки поглиблювалися, особливо після того, як Сасаніди у 642 році втратили трон внаслідок арабського завоювання та знайшли притулок у Китаї.

Поиск по сайту: