НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ В ІІІ – VI СТ

1. Крах династії Хань наприкінці ІІ – початку ІІІ століття.
2. Завоювання Північного Китаю хуннами. Династії молодша та старша Чжао.
3. Сянбійська держава Янь та Тибетська династія молодша Цінь.
4. Сянбійська держава Тоба.

1. Крах династії Хань на початку ІІІ століття

Відкриття трансєвразійських торговельних шляхів, серед всього іншого, обумовило перетворення кочівницьких держав Великого Євразійського степу на активних акторів міжнародних відносин. Цей регіон, що широкою смугою тягнувся від Тихого океану до Карпатських гір, заселяли племена, що займалися скотарством. Не гребували кочівники і грабіжницькими походами на сусідні землеробські держави. Але справжньою „золотою жилою” для них виявився Великий Шовковий Шлях, що давав необмежені можливості для збагачення. Його можна було використовувати одразу кількома способами:

1. Прямий грабунок торгівельних караванів за допомогою військової сили.

2. Надання охоронних послуг купцям, захищаючи каравани від зазіхань інших кочівників.

3. Захват територій, через які проходили трансєвразійські торгівельні шляхи. У цьому випадку купці були змушені платити мито, яке встановлювали завойовники. Взамін торгівці отримували можливість безпечно проводити свої каравани через підконтрольні кочівникам території.

Звичайно, на право економічного використання торгівельних шляхів було дуже багато претендентів. Війни за контроль над степом стали буденним явищем. Постійна загроза війни, безконечні конфлікти з сусідами обумовили формування у кочівників специфічних форм державності. Саме в епоху середньовіччя відбувається становлення орди – тотального суспільного об’єднання, спрямованого на реалізацію перш за все військових завдань. З цього моменту кочівники не тільки грабували сусідні території, але і мали достатньо сил для захоплення землеробних країн.

Після падіння династії Хань у 220 році кочівники більш ніж на 300 років стають справжніми господарями у Далекосхідному регіоні.

Наприкінці ІІ - на початку ІІІ століття славетна Імперія Хань переживала часи гострої та затяжної кризи, від якої так і не вдалося оговтатися. Майже нічого не нагадувало про великі часи перших ханських імператорів – ініціативних та талановитих володарів, що перетворили „Піднебесну” на велику світову імперію. Країною правили гаремні євнухи, що грабували скарбницю, їм протистояли генерали, які прагнули до одноосібної диктатури. Інтриги, заколоти, громадянські конфлікти, селянські повстання вели імперію Хань до загибелі.

У 184 році в країні почалося селянське повстання „жовтих пов’язок”. Сил на замирення заколотників в уряді вже не було. Проти повстанців виступили наймогутніші аристократи, що створили приватні армії. Саме в їхніх руках зосередилась влада після того, як повстання було потоплене у крові. Аристократи, у свою чергу розпочали жорстоку боротьбу за владу.

У 196 році військово начальник Цао Цао вмовив імператора Сян-ді (189 – 220) перебратися з Лояну, який на той час був столицею Ханської імперії, до власної столиці Сюй у Ігуані. Маючи необмежену владу, генерал все таки, вдавав видимість правління Ханської династії. Проте, після його смерті у 220 році, його син наказав убити останнього ханського імператора.

Після загибелі Сян-ді у китайській історії почалася епоха Сань-го – „Троєцарства” (220 – 316). На півночі було створено царство Вей, на заході – Шу, на півдні – У. Нові державні утворення продовжували нескінченну війну між собою. За цей період кількість населення скоротилася з 60 до 7,7 млн. чол. Як висловився відомий український сходознавець В. А. Рубель: „Лише надзвичайна терплячість, працьовитість та витриманість дали можливість китайцям вижити і не вимерти поголовно”. На деякий час ситуацію вдалося стабілізувати під час правлінні Сима Яня, який започаткував династію Цзинь (280 – 316). Але період стабільності виявився недовготривалим. Економіка держави була зруйнована, на півночі Китаю почався голод, траплялися випадки людожерства.

В цей момент на Китай напали хунну. На початку ІІІ століття сюнну самі були змушені відстоювати свої права на володарювання у Великому Степу. Їх суперниками були монголомовні сянбійці. Після кривавої боротьби сянбійці здобули перемогу, але внутрішні чвари, що спричинили розкол в їхньому племінному союзі, дозволили хунну повернути втрачені було домінуючи позиції. За період свого досить нетривалого ренесансу, сюнну вдалося досягти небачених зовнішньополітичних успіхів. На думку Р. Крюгера: „історія північних районів Китаю протягом наступних двох століть – це історія прикордонних кочових племен, а не китайців”.

Частина хунських племен також вирушила на захід, де, об’єднавшись з іншими кочовими племенами, у IV столітті здійснила великий похід у Європу, під керівництвом легендарного Атили.

1. Завоювання північного Китаю хуннами. Династії Молодша та Старша Чжао

На початку VI століття хунну почали завойовувати ослаблений Китай. Ініціатором завоювання виступив вождь кочівників Лю Юань. Як і багато інших сюнських керманичів, він отримав освіту у „Піднебесній”. Тому при його дворі було запроваджено китайський церемоніал, а себе Лю Юань проголосив нащадком ханської династії та прагнув „повернути” собі китайський трон.

Першою жертвою кочовиків стало ослаблене царство Цзинь. У 304 році кочовики вторглись у Північний Китай і створили там свою державу. Згодом у 316 році було захоплено обидві столиці Китаю – Чаньань та Лоян. Тут було проголошено про створення хунської династії Молодша Чжао (у китайській історіографії – Хоу Чжао), влада якої ширилася на західну частину північного Китаю. Східна ж частина держави опинилася під владою прибічника Лю Юаня – колишнього китайського раба Ши Лє. Він організував похід на південь Китаю, в ході якого було винищено близько 100 тис. китайців, у тому рахунку 48 китайських князів. У 329 році Ши Лє захопив всю територію Молодшої Чжао та заснував власну династію Старшу Чжао. Винятком стало північно-західне князівство Лян, яке ще протягом 50-ти років зберігало незалежність.

Таким чином, внаслідок хунських завойовницьких походів в першій половині IV століття „Піднебесна” розкололася на північну хунську державу Старша Чжао, та південну державу, що управлялася китайською династією Східна Цзинь.

1. Сянбійська держава Янь та тибетська династія Молодша Цінь

Хунська північно-китайська держава існувала недовго. Намагаючись зберегти свою владу, Ши Лє, повністю вирізав всю родину свого колишнього правителя Лю-Юаня, але так і не зміг закріпитися серед жорсткої ієрархії хунну. Після смерті засновника Старшої Чжао, його сини пересварилися за владу і ослаблена, політично нестабільна країна була захоплена монголами – сянбійцями.

Первинним місцем розселення сяньбійців був район вздовж річки Ширамурен в Південній Маньчжурії, а також найпівнічніша частина Корейського півострова і північна частина нинішньої китайської провінції Хебей. У першій половині IV в. у них утворився сильний племінний союз– муюн.

Сянбійці відродили кочівницьку державу Янь, що була зруйнована 100 років тому царством Вей, і захопили Корею. Проте у центральних та західних районах північного Китаю їхня влада залишалася слабкою. Цим вирішили скористатися племена тибетців, які у другій половині IV століття завоювали Північний Китай і заснували на цих територіях свою династію – молодша Цинь.

Племена, що говорили тибето-тангутскою мовою, мешкали в західній частині Північного Китаю і спочатку підкорялися хунну. Скориставшись їх боротьбою з сяньбійцями, тибето-тангутські| племена утворили в 351 р. на території нинішніх китайських провінцій Хенань і Шаньси свою державу, що увійшла до історії під китайською назвою Цянь-Цинь. До 370 р. тибето-тангутським племенам вдалося підкорити собі всі племена, що мешкали тоді у Північному, Північно-Західному і Західному Китаї.

Першим імператором тибетської династії став Фу Цзян. Йому вдалося зібрати велику армію, що складалася не тільки з традиційної кавалерії, але й з піхоти, в яку він рекрутував велику кількість китайців, що мали досвід облоги міст. Завдяки цьому, йому вдалося захопити монгольську державу Янь, тюркське царство Тоба, і нарешті західне китайське царство Вранішня Лян.

Отримавши освіту у Китаї, Фу Цзян, як і Лю Юань за півсторіччя до нього, мріяв про поширення своєї влади на всю „Піднебесну”. Тому, у 383 році він відправив майже мільйонну армію на підкорення південного Китаю, де продовжувала царювати китайська династія Цзинь. Але у битві при Феньшуй він зазнав поразки та панічно втік. Після повернення з невдалого походу, Фу Цзяна, разом з його родиною було вбито.

1. Сянбійська держава Тоба

Після смерті першого імператора, тибетська держава розкололася на 16 окремих князівств. Деякі з них жили грабіжницькими набігами, деякі – намагалися торгувати з країнами Центральної Азії. Разом з монголами та хунну вони створювали нестійкі військово-політичні коаліці, головним завданням яких був грабунок торговельних караванів, що намагалися йти по Великому Шовковому Шляху. При цьому, традиційні суперники китайців – хунну, зрештою, деградували до рівня пастухів, що населяли район Ордос. Монголам, навпаки, вдалося відновити державу Тоба, що поступово почала розширяти власну територію.

До 440 року влада сянбійців поширилася на весь північний Китай і на той час монгольська держава стала однією з наймогутніших імперій Далекого Сходу. Згодом володіння Тоби збільшилися за рахунок південно-китайських територій до ріки Янцзи. Столицею держави стало місто Лоян. Але сянбійці не зупинилися на досягнутому, намагаючись завоювати торговельні шляхи на заході Китаю, які знаходилися під політичним впливом Ханської імперії. Проте там вже давно господарювали інші кочівники – жужани.

Під ім'ям жужанів відомі монголомовні кочівники, що мешкали на території пізнішої Монголії в другій половині IV в. і на початку V в. Вони оволоділи величезним простором від гір Тянь-шаня і Карашара (у сучасному, Синьцзяні) на заході до Великого Китайського муру і Хінганського хребта на сході. У V столітті виник жужанський племінний союз. Голова жужанів взяв титул кагана. Вони часто проводили військові набіги на Китай.

Боротьба сяньбійців з жужанями продовжувалася більш як півстоліття. Лише в 449 році жужанів було віттіснено за межі володінь сяньбійців і вони були знесилені настільки, що вже не в змозі були продовжувати свої набіги. З VI в. це об'єднання стало ще більше слабшати внаслідок внутрішніх суперечок і відпадання ряду підвладних племен. У 552 р. жужанів розгромили алтайські тюрки, а їхнього кагана Анахуаня було вбито, а до 555 р. тюрки захопили всі володіння жужанів. Після цього, під владою сяньбійців опинилася територія, що простягнулася на заході до Фергани, а на сході – до кордонів Корейського півострова.

Врешті-решт, як це неодноразово траплялося у китайській історії, ханцям, вдалося кітаїзувати своїх поневолювачів. Після 490 року у Північному Китаї заборонили використовувати мову кочівників, їхнє вбрання та обряди. Китайська мова стала державною, а імператори, монголи за походженням вважали себе китайцями. Відповідно, південна держава Східна Цзинь розглядалася ними, як „бунтівна провінція”.

Лоянський період історичного розвитку монгольської держави Тоба характеризується занепадом кочової аристократії та відродженням китайського чиновництва, разом з яким у суспільне життя повернулися ідеї конфуціанства, як офіційної державної ідеології. Це в свою чергу, підірвало могутність Тоби, яка фактично відмовилася від тих принципів, що були її фундаментальною основою. Приблизно з 20-х років VI століття почався процес руйнації монгольської імперії. Залишки племен, що були незадоволені насильницькою китаїзацією, повстали у районі Одросу та Шансі. Під час одного з заколотів, повстанці захопили Лоян та вирізали кілька тисяч китайців.

У 550 році Тоба розкололася на дві окремі держави – Північну Ци та Північну Чжоу, що протягом 40 років вели криваву війну між собою. Останню крапку в історії сянбійської імперії поставив представник китайської знаті Ян Цзян (581 – 604). У 581 році він знищив родину царя Північного Чжоу та проголосив себе імператором – засновником нової династії Суй (581 – 618).

Поиск по сайту: