Журналістське розслідування

«Собеседник» (№ 9) уже писал о некоторых странностях эпидемии в ростовской станице Обливская. Целый ряд признаков ее заставляет предположить, что люди могли стать жертвами не природного катаклизма, а рукотворного – отечественного биологического оружия. И хотя, если верить официальным данным, таких игрушек у нас нет, не было и быть не может, известный эколог, доктор Лев Федоров считает, что разработку и совершенствование биологического оружия наши военные не прекращали никогда.

Дальше следует основное содержание публикации:

Биологическую войну мы уже вели.

Эка невидаль! Разве этим не все занимаются, те же американцы, например?

– А я не говорю, что они этим не занимались, – вводит нас в курс дела Федоров. – Вот они поэкспериментировали-поэкспериментировали, но собственно биологическое оружие на вооружение так и не приняли, а после событий 1969-го работы у них и вовсе прекратились. Тогда в одном из исследовательских центров произошла утечка вируса, который поразил стадо овец. Возник колоссальный скандал, и программу свернули. Так что американцы и боеприпаса биологического не создали, и на поток его не поставили, не говоря уж про складирование. А мы как раз здесь и продвинулись впереди планеты всей: наладили производственные линии, выпуск и складирование боеприпасов. Проще говоря, мы не просто готовились к масштабной биологической войне, мы единственные в мире были готовы ее вести. И даже вели... Начались такие работы не позже 1926 года, когда в рамках Военно-химического управления Красной Армии появилась первая спецлаборатория. В 1936-м прошли первые войсковые учения, на которых отрабатывались тактика и методика применения нового оружия. Тогда же на вооружение нашей армии поступили и его первые образцы – возбудители чумы, сибирской язвы и туляремии (нечто вроде вирусной пневмонии). Вот последнюю-то и применили в реальном бою – 1942-м против наступавшей в тех самых ростовских степях группы войск Паулюса, Выпускать чуму и сибирскую язву не рискнули – это было форменным безумием, эпидемия запросто бы охватила обширную территорию по обе стороны линии фронта. Обошлись туляремией, хотя смертность от нее не превышает 10 процентов, но живую силу противника из строя на время она выводила. Разносчиками заразы стали грызуны.

На первых порах успех был ошеломляющим: солдаты Паулюса пачками выходили из строя, и, не дойдя до Волги, будущий фельдмаршал вынужден был сделать паузу в своем стремительном броске к Сталинграду. Но наши этим воспользоваться не сумели: болезнь перекинулась через линию фронта обратно, и теперь уже советские солдаты заполняли лазареты.

Кстати, уже в 70-е с помощью генной инженерии наши ученые сумели «воспитать» бактерию туляремии должным образом: смертность от нее достигала 100 процентов, вдобавок она успешно противостоит известным антибиотикам...

До войны центр военно-биологических разработок располагался в одном лишь Кирове, в 1946-м очередной соорудили уже в Свердловске: ныне это печальный 19-й военный городок, в колоссальных подземных штольнях которого расположили масштабные биопроизводственные цеха и линии по снаряжению боеприпасов. Еще один центр организовали в Загорске: он специализировался на вирусологии и токсинном оружии. Как считает Лев Федоров, все наши боевые геморрагические лихорадки – поиск современной военной биологии – результат работы именно этого института.

Главные события развернулись в 1972-м. Тогда СССР присоединился к конвенции о запрете на разработку, испытание и производство биологического оружия. Попутно искусственно был создан ген. И наши биологи в погонах направили в ЦК КПСС послание, суть которого: если генетику применить к военной микробиологии, то получится мощнейшее оружие, которое нашим вероятным противникам и не снилось.

Белок воздействовал на мозг противника.

Тем временем в Ленинграде занимались белками, пептидами: считалось, что с их помощью можно управлять психикой человека. Собственно, это и было главной целью исследований: добиться, чтобы любые бактерии – сибирской язвы или чумы – в процессе своей жизнедеятельности выделяли белок, который мог бы воздействовать на мозг солдат противника. Получался как бы двойной удар: ты поставляешь противнику смертоносную бактерию, которая к тому же может выделить, скажем, токсин ботулизма или яд кобры, да любые другие яды, воздействующие на иммунитет людей.

Тогда же всерьез занялись и заводами по производству биооружия: действующими и мобилизационными. Один построили в Кировской области – в Омутнинске, завод биопрепаратов. Там, кстати, велись очень интересные работы над бактериями, которые не людей из строя выводили, а могли «жрать» технику или топливо противника. Запускаешь такую штуку, и она съедает, скажем, изоляцию, происходит замыкание и вся аппаратура выходит из строя.

Но с 1989 года стала сыпаться пелена секретности: в Англию сбежал директор ленинградского института Пасечник. И поведал такое... Тэтчер и Коль устроили тогда Горбачеву крутую головомойку, и тот был вынужден согласиться на инспекцию. Пришлось нашим воякам немного поутихнуть. А когда страна распалась, в США бежал уже Алибек Алибеков – второй человек в иерархии военно-биологической системы. Тут уж влип Ельцин и в апреле 1992 года издал указ: прекратить, понимаешь, работы по наступательному биологическому оружию. Так мы фактически признались, что готовились к наступательной биологической войне. Впрочем, работ не прекратили...

Вирусы добывали из трупов.

Но каким образом наши биологи в штатском обзавелись вирусами экзотических заморских болезней!? За это, уверен Лев Федорович, надо благодарить исключительно нашу разведку. Скажем, в 70-е годы именно бойцы невидимого фронта добыли в Индии натуральную оспу.

Но самое серьезное на сегодня оружие делается как раз на базе геморрагических лихорадок: эбола, марбурга, пасса, боливийская. Проблема была в том, что все они чужеземные. Была у нас своя, конго-крымская, только вот наших военных больше привлекали боевые свойства заморских. Посему и получила разведка задание: добыть. Приказано – сделано. Вирус боливийской лихорадки тайно вывезли из США. Лихорадку марбурга «достали» в ФРГ: немецкие ученые обнаружили этот вирус в Восточной Африке и трудились над вакциной против него. Но произошла трагедия: заразилось и погибло несколько участников работ. Наши разведчики тайно вскрыли могилы, достали трупы умерших и вывезли в СССР образцы зараженной ткани. Однако над разработкой боевого вируса пришлось попотеть еще двадцать лет. Опять помогла трагедия: в апреле 1988 года погиб работавший над этой проблемой микробиолог Устинов. Уже из его тканей извлечен мутировавший вирус, получивший название E и принятый в 1990 году на вооружение советской армии...

События в Ростовской области заставляют задать резонный вопрос нашим биологам в штатском: на что они убили время, если так и не сделали вакцину от собственной лихорадки? В принципе, беда наша вовсе не в том, что мы становимся в чьих-то зарубежных глазах нехорошими. Это мы переживем, не впервой! Но переживем ли, если рукотворные эпидемии вырвутся из пробирок, поражая своих создателей?»

Из публикации «Чума рядом» (Собеседник. 1999)

Приводом для даної публікації стала загадкова епідемія, що охопила раптово один з населених пунктів у Ростовській області. Проте предмет виступу дещо інший. А саме - це таємна інформація про розробку біологічної зброї, що велися і можливо ведуться (на думку журналіста) у Росії, і пов'язана з цим потенційна небезпека враження ним мирного населення країни. Предмет, як бачимо, дуже суттєвий. А тим більше такий, що ретельно приховується у всіх країнах. Наявність подібного предмета - явна ознака жанру журналістського розслідування.

Щоб отримати яку-небудь інформацію про такий предмет (у силу його особливостей), потрібні дуже великі зусилля, потрібні засоби і методи, якими журналісти, як правило, не володіють. Тому автор навряд чи зміг би самостійно отримати якісь дані, тобто добратися до секрету, до якого не змогли добратися розвідки деяких держав, що протистояли СРСР, якби не "впала завіса таємності" у результаті зрадництва, зробленого деякими перебіжчиками на Захід (автор про це пише). Де і як журналіст отримав даня, які використовує у ублікації, він не повідомляє. Читач довідався лише про одне з джерел інформації – про доктора Леві Федорову (хоча не ясно, чи існує він насправді, тому що не зазначено ні місця роботи, ні посади). Така "таємничість" теж вказує на особливий характер публікацій, що належать до журналістських розслідувань.

Цінність даного розслідування полягає в тому, що воно вперше не стільки розкриває якусь таємницю (що присуще деяким журналістським розслідуванням і що погрожує певними серйозними наслідками як для інформаторів, так і для самого журналіста), скільки в тому, що розкриває її для читача "Співрозмовника". Цілком можливо, що публікації, подібні "Чумі поруч", уже з'являлися в інших виданнях (можливо, у західних), тому що таємниця реально перестала бути таємницею після зрадництва, зробленого Пасічником і Алібековим. Але аудиторія "Співрозмовника" познайомилася з цією таємницею, швидше за все, саме прочитавши текст "Чума поруч".

Огляд

Величезна кількість подій, які відбуваються у світі, завжди роблять актуальним питання: "Що гідно стати предметом огляду?" Відомий чеховський герой з розповіді "Два газетярі" не тільки без зупинки "гнав рядки", але і все написане вважав винятково важливим, навіть якщо мова йшла про виїдене яйце. При цьому він міркував так: "Чем плохо выеденное яйцо? Масса вопросов! Во-первых, когда ты видишь перед собой выеденное яйцо, тебя охватывает негодование, ты возмущен!!! Яйцо, предназначенное для воспроизведения жизни индивидуума... понимаешь! жизни! жизни, которая в свою очередь дала бы жизнь целому поколению, а это поколение – тысячам будущих поколений, вдруг съедено, стало жертвой чревоугодия, прихоти! Это яйцо дало бы курицу, курица в течение всей своей жизни снесла бы тысячу яиц... – вот тебе, как на ладони, подрыв экономического строя, заедание будущего. Во-вторых, глядя на выеденное яйцо, ты радуешься: если яйцо съедено, то, значит, на Руси хорошо питаются... В-третьих..." і т.д.

Своє обличчя є в оглядача "Подмосковных известий" В. Раскіна. Протягом багатьох років він оцінює те, що відбувається в нашій країні з однієї й тієї ж позиції - з погляду простої людини, що живе своєю нелегкою працею (найманого робітника), для якого поняття "честь", "совість" наповнені цілком конкретним змістом. Комусь ця позиція може здатися такою, що не відповідає часу, але вона існує і безумовно заслуговує поваги. Є своє обличчя й в А. Черкізова, який ще недавно був ведучим "Часа быка" (НТВ), оглядача радіо "Эхо Москвы". Він послідовно відстоює індивідуальну волю, пріоритет особистого перед загальним. Не всім подобається ця позиція, але вона чітка, визначена, і це приваблює певну частину аудиторії. Вона відчуває, що саме цей автор дивиться на світ її очима, оцінює події, так, як би вона сама їх оцінила.

Такий лейтмотив яскраво проявляється в передачах трьох телеведучих і одночасно оглядачів - М. Сванідзе, Є. Кисельова, М. Доренко. Так, для Сванідзе характерно в'їдливо-зневажливе ставлення до своїх політичних супротивників. Насамперед - до комуністів. Найважливіша ознака телепередач Кисельова - бажання спокійно, аргументуванно "докопатися" до суті справи, якої стосується виступ. Для Доренко характерно те, що лейтмотив його творчості - націленность на те, щоб зганьбити, втоптати в бруд будь-яким чином своїх опонентів, - "гірше, на думку редактора "Нового часу" А. Пумпянского, що є в сучасній вітчизняній журналістиці, агресивний і по-своєму переконливий доказ того, що вільна преса є ні що інше, як перехід від табу до беспределу".

Своєрідність стилю проявляється й у прихильності автора відображати певну змістовну сторону теми, певного роду взаємозв'язки. Скажемо, огляди "нововременцев" Л. Цуканової, В. Ханикова, М. Глобачева відрізняє заглиблений аналіз взаємозв'язків у межах якоїсь однієї події, дії, феномена. Такого роду огляди близькі по своєму змісту до аналітичної статті (чи навіть аналітичної кореспонденції). А от, наприклад, оглядач "Русской мысли" І. Іловайська найчастіше досліджує у своїх оглядах явища, об'єднані часовим зв'язком (наприклад, огляд подій у Росії за тиждень). Тому її огляди носять панорамний характер, представляють різні явища в їхньому порівнянні чи протиставленні. Це інший тип зв'язків. У даному випадку огляд будується по типу інформаційної добірки. Щоб уникнути поверховості в аналізі різнорідних подій, І. Іловайська зводить кількість подій, що оглядаються, до мінімуму (звичайно до трьох). Оглядач "Русского радио" С. Колотилинський домагається цього (уникнути поверховості), включаючи у свої огляди коментарі інших журналістів з приводу аналізованих подій. Іноді, маючи на увазі такого роду творчу домінанту, говорять про стандартний підхід автора до розробки теми. Добре це чи погано? З одного боку, начебто погано. Але, з іншого боку - твердий темп журналістської роботи немислимий без визначених, сталих стереотипних підходів, без алгоритмів відображення дійсності.

Стиль автора виявляється й у прихильності до певних методів аналізу (індукції, дедукції, асоціації і т.п.). Приклад - огляди М. Соколова на сторінках "Вестей", що дуже часто будуються за допомогою методу аналогії. Не випадково вони містяться під рубрикою "Аналогії".

Поиск по сайту: