Цілі журналістської творчості

Значні жанроутворюючі властивості мають цільові настанови журналістської творчості. При цьому необхідно звернути увагу насамперед на ті з них, які у вступі віднесені до цілей "другого ряду", - це творчі цілі, що виникають у процесі створення аналітичного тексту. Що ж стосується цілей публікації текстів (цілей видання), то вони можуть бути:

1) не передбачають визначеного ідеологічного чи іншого впливу на аудиторію (мається на увазі націленість на задоволення комерційних інтересів видання);

2) що передбачають визначений вплив. Воно може бути результатом: а) об'єктивного інформування; б) маніпулятивного впливу (чи дезінформації).

Такі цілі мають на формування жанрів опосередкований вплив.

Відомо, що, розповідаючи про якусь подію, журналіст може поставити своєю метою, наприклад, у декількох словах познайомити читача з цією подією, коротко вказати її причину, лаконічно висловити свою оцінку. У результаті буде написана інформаційна замітка. Якщо ж автор поставить своєю метою детальний, докладний опис події, його причин, прогнозу його розвитку тощо, то він створить аналітичний текст. Якщо розгорнутий аналіз буде "супроводжуватися" наочно-образним викладом матеріалу, то виникає художньо-публіцистичний виступ. Інакше кажучи, у першому випадку (у простій інформаційній замітці) автор реалізує цільову настанову на показ певних характеристик предмета відображення в їх "згорнутому" виді. В другому випадку він "розгортає" такі характеристики і створює твір іншого жанрового виміру, а в третьому - ще і доповнює аналіз певним художнім зображенням дійсності. Таким чином, цільова настанова журналістської творчості виявляється, насамперед, у тому чи іншому рівні деталізації, глибині збагнення зв'язків відображуваного предмета та ін., що приводять до створення своєрідних текстів, що складають певний жанр. Далі більш докладно розглянемо різні творчі цільові настанови, які найбільш часто реалізовуються журналістами в різних ситуаціях і в максимальній мірі, що впливають на характер текстів.

Опис предмета (створення його наочної моделі). Створення наочної моделі досліджуваного явища - ціль, що найчастіше постає перед журналістом. Така модель називається описом предмета відображення - проблеми, якоїсь події, явища, процесу, що зацікавили журналіста. Іноді поняття "опис" використовується як синонім поняття "спостереження". Це неправомірне ототожнення, оскільки спостереження являє собою метод емпіричного вивчення дійсності, метод добування фактів. Опис же є змістовно-структурний елемент в осмисленні журналістом явища, його тлумачення. Існують різні види опису: повний і неповний, кількісний (статистичний) і якісний, структурний і генетичний тощо. Здійснюючи опис того чи іншого виду, автор спирається як на емпіричні методи (спостереження, експеримент та ін.), так і на логіко-теоретичні методи (аналіз, синтез, порівняння, аналогію, узагальнення, обмеження й ін.), використовує різноманітні категорії пізнання (форма і зміст, можливість і дійсність, місце і час, рух та ін.). Опис здійснюється в рамках тієї задачі, яку автор ставить перед собою в конкретній ситуації пізнання дійсності. Опис не ставить своєю метою визначення яких-небудь закономірностей, виявлення сутності досліджуваного явища. Він служить лише емпіричному пізнанню, наочному зображенню різних сторін предмета відображення, що полегшує перехід від практичного до теоретичного пізнання реальності. За допомогою опису дані (результати безпосереднього, "живого" спостереження) приводяться до такого виду, що дозволяє використовувати їх як матеріал для теоретичних операцій і, насамперед, для пояснення явища. Опис фактів - важливий етап у пізнанні журналістом дійсності. Факти важливі для автора в даному випадку через те, що, спираючись на них, він може зробити перші висновки про предмет інтересу. Опис є відповідальною операцією, оскільки в ході її може виявлятися великий суб'єктивізм. Факт сам по собі, тобто як явище, про яке веде мову журналіст, і опис цього явища (факту) - різні речі. Вважати опис явища рівнозначним самому явищу - значить робити грубу помилку. Опис є лише певна модель описуваного предмета, тобто оригіналу. І ця модель завжди є "квазіфакт", хоча в журналістському побуті він існує саме під ім'ям "факт". Таким чином, поняття "факт" (оригінал) і "опис" (модель) його для журналіста-практика існують під одним ім'ям - "факт". Описувати факт - означає відповідати на питання про його якісні і кількісні сторони. Ці питання формулюються так: який? яке? яка? скільки? і т.д. Тому опис відрізняється від простої констатації фактів, яка є відповіддю на питання: що? де? коли? При констатації фактів журналіст показує, існують вони чи не існують. А при описі він виявляє їх властивості. Хоча треба мати на увазі, що відповідь на питання: що? - часто має в собі і відповідь на питання і про якості цього явища.

Журналіст пише: "Високий врожай багатої клейковиною твердої пшениці виростили цього року фермери Херсонщини...", він відповідає не тільки на питання про те, що, коли, хто виростив, але і на питання про те, який цей врожай (високий, багатий клейковиною твердої пшениці).

Головне при описі предмета полягає в його характеристиці, тобто в з'ясуванні не стільки його загальних, скільки особливих якостей.

Журналіст дає опис верблюда: "У верблюда один чи два горби, довгі ноги й шия, він чудово пересувається по пустелі, може харчуватися колючками саксаулу, до двох тижнів обходитися без води, переносить до двохсот кілограмів вантажу..." і т.д. Звичайно, описуючи властивості явища, журналіст не може вказати усі з них. Однак він, як правило, і не ставить перед собою таку задачу, через те, що деяка частина їх (більша чи менша) може бути нецікава ні для аудиторії, ні для самого автора. Те, які якості автор буде описувати, залежить від мети, яку він ставить перед собою.

При підготовці публікації про проблеми шахтарів, якщо для журналіста важливо знати, як на шахтах дотримуються вимог техніки безпеки, то він буде описувати працю шахтарів саме з цієї сторони. Природно, що він має при цьому мати на увазі те, що існують й інші сторони, що характеризують шахтарську роботу.

Опис предмета журналістського інтересу не може бути зведений до випадкового списку, реєстру якихось властивостей цього предмета (фактографії). Автор, насамперед, повинен виявити ті особливі якості явища, що дають найбільш повне уявлення про досліджувану сторону цього явища. Чим детальніший, точніший в цьому змісті опис, тим більше інформації дає він про предмет опису. Без опису не обходиться практично жоден аналітичний виступ, якщо автор знає, що аудиторії нічого не відомо про той предмет, що розглядається в його творі.

Виявлення причинно-наслідкових зв'язків. Встановлення причинно-наслідкових зв'язків тих чи інших подій, процесів, дій є центральним завданням пояснень, що часто ставлять перед собою журналісти "якісної" (загальнополітичної, ділової, педагогічної) преси. Знаючи причину якогось явища, можна впливати на нього в тому чи іншому напрямку, можна орієнтувати аудиторію, соціальні інститути на ту чи іншу корисну діяльність, що співвідноситься з цим явищем. Що ж являє собою причина, причинна залежність?

Чітке емоційно-образне уявлення про неї дав С. Маршак у вірші "Цвях і підкова":

У цьому вірші точно підмічено те, що в логіці називається парним генетичним зв'язком явищ, одне з яких породжує інше. Перше явище (наприклад, відсутність цвяха) називається причиною, а друге (втрата конем підкови і все інше) - наслідком. В часовому плані причина завжди передує наслідку. Але, зрозуміло, причинно-наслідковий зв'язок не можна зводити до звичайної послідовності тих чи інших подій у часі. З того, наприклад, що потяг у метро починає рух після того, як ми в нього входимо, не випливає, що факт нашої появи є причиною руху потяга. Для того щоб попередня подія могла бути визначена як причина наступної, необхідно, щоб між цими двома подіями існував активний матеріалізований зв'язок. Таким чином, причиною варто називати таке явище, що передує іншому в часі і пов'язано з ним внутрішнім матеріалізованим зв'язком. Причому наявність першого явища завжди приводить до виникнення другого, а усунення першого веде до усунення другого. Характерною рисою причинно-наслідкових зв'язків є те, що вони мають визначеність і однозначність, тобто в тих самих умовах ті самі причини викликають ті самі наслідки.

Мабуть, кожна людина, що намагається з'ясувати головну причину тієї чи іншої події, зауважує, що вона часто входить у сукупність інших причин, що породили дану подію і наклали на неї свій відбиток. Щоб установити причинно-наслідковий зв'язок, журналісту необхідно, насамперед, виділити сукупність явищ, що цікавлять його, з загального ряду інших явищ. Далі варто звернути увагу на ті обставини, що передували виникненню зв'язку. Потім з цих обставин необхідно виділити визначальні, здатні бути причиною даного явища. У багатьох випадках, як показує журналістська практика, саме по собі встановлення фактів, здатних стати причиною наступних подій, ще не усуває труднощів, пов'язаних з визначенням безпосередньої його причини. Ці труднощі пов'язані з тим, що:

Ø то й самий наслідок може бути викликаний кількома однотипними причинами, що можуть діяти або сукупно, або порізно;

Ø сукупно діючі причини можуть або підсилювати одна іншу, або послабляти, або нейтралізувати один одного;

Ø причина починає діяти тільки за певних умов;

Ø на причину може робити зворотний вплив її наслідок.

Частіше за все причинно-наслідковий аналіз здійснюється (тією чи іншою мірою) у публікаціях аналітичних, а також і багатьох художньо-публіцистичних жанрів журналістики.

Оцінка предмета відображення. Одним з найважливіших завдань, що журналіст вирішує в ході аналізу дійсності, є її оцінка. Оцінка в журналістиці є як встановлення відповідності чи невідповідності тих чи інших явищ потребам, інтересам, уявленням (критеріям оцінки) тих чи інших людей. Оцінна діяльність має сенс лише в тому випадку, якщо передбачається, що аудиторія сприйме висловлені автором оцінки до уваги. Інакше виявиться, що преса працює сама для себе, але не для аудиторії. Успіх виступу журналіста в даному відношенні буде у вирішальній мері залежати від того, чи зуміє автор переконливо, вірогідно оцінити явище не тільки для себе, але і для читача.

Як би людина не прагнула б об'єктивно сприймати світ, отримана нею "істина" завжди буде відносною, тобто її знання завжди будуть нескінченно наближатися до суті оцінюваного предмета. Відносно вірною буде й оцінка, що виноситься явищам реальності на підставі такого знання. Усе це, проте, не означає, що людина не повинна прагнути істини, достовірних знань.

До таких знань, природно, повинний вести свого читача журналіст. Це значить, що він зобов'язаний піклуватися і про те, щоб допомогти, якщо необхідно, читачеві правильно оцінити суть тієї чи іншої події, явища. Це важливо тому, що він так чи інакше впливає на формування того чи іншого ставлення людей до світу. І важливо, щоб цей вплив було позитивним для аудиторії. Сказане важливо мати на увазі насамперед тому, що іноді журналісти думають, що вони можуть уникнути відповідальності за вплив на свідомість людей, якщо будуть, скажемо, повідомляти тільки "чисті факти". Це можна було б узяти до уваги і вважати реальною можливістю запобігання маніпулювання свідомістю читача, але лише за тієї умови, що преса, журналісти повідомляють аудиторії абсолютно усі факти, що мають місце в житті. Журналіст так чи інакше здійснює вибір: описує одні факти і залишає без уваги інші. Таким чином, аудиторії завжди подається вже оцінена з тієї чи іншої позиції інформація. Журналіст бере "найважливіше", "найцікавіше", "незвичайне", "показове". Головне, що аудиторії завжди підносяться окремі факти, і по цих окремих фактах вона має судити про світ у цілому. Природно, що таке судження буде мінятися в залежності від того, які саме факти стають відомі людині (у тому числі і з подачі журналіста). Вибіркове відображення реальності відбувається не тільки на рівні вибору теми, предмета відображення, але і на рівні відображення його сторін, про які збирається розповісти читачам журналіст. І оскільки в кожному явищі, події є корисні, потрібні людині якості, а поряд з цим - непотрібні чи шкідливі, то, показуючи одні з них і умовчуючи про інші, можна формувати в аудиторії позитивну чи негативну оцінку цих явищ, подій. Вибіркове зображення якостей оцінюваного предмета, може, зрозуміло, давати адекватне представлення про цей предмет, за умови, якщо сам автор зуміє виявити істотні його якості. У цьому випадку читач зможе правильно оцінити значимість для себе описуваного явища. Необхідно відзначити, що у випадку оцінки об'єктів, що представляють собою різного роду інформаційні повідомлення, аналогом описаного вище фрагментарного відображення реальності "предметного" характеру виступає цитування. Подавши читачеві ряд цитат з якогось тексту, автор публікації може надати йому можливість самому оцінити такий текст. Ясно, що від того, які будуть підібрані цитати, багато в чому залежить і оцінка самого тексту.

Дуже часто про ті чи інші якості оцінюваного предмета аудиторія довідується, знайомлячись не з наочним описом фрагментів, а сприймаючи "згорнуту" інформацію про предмет, яка подається у формі переказу того, про що довідався автор. Переказ, як і показ фрагментів, допомагає аудиторії звернути увагу на певні сторони явища і дати, виходячи з цього, якусь оцінку. Переказом журналіст користається в тому випадку, коли хоче заощадити газетну, журнальну площу чи ефірний час, чи ж тоді, коли в нього немає можливості особисто спостерігати описуване явище й одержати наочні його деталі.

Поряд з показом наочних фрагментів явища в журналістиці активно використовується переказ і зображення фрагментів. Цей шлях дозволяє не тільки познайомити аудиторію з окремими сторонами описуваного явища, але і дати їй відносно повне уявлення про нього.

Далі необхідно звернути увагу на наступну обставину. Оцінку якої-небудь події (явища) можна зробити не тільки за допомогою показу якостей, сторін, що виявляються саме в момент його здійснення, але і шляхом зображення тих наслідків, які вона породило. Знайомлячись з цими наслідками, читач оцінить описане журналістом явище, причину його абсолютно однозначно. Якщо автор ставить своєю метою вплинути на оцінку аудиторією зображуваного предмета, він має мати на увазі особливості цієї аудиторії, знати її актуальні потреби, її характер. Як відомо, різні люди в різний час по-різному розуміють важливість задоволення загальнозначущих потреб, норм, традицій. Одні з них вважають для себе найважливішим задоволення саме цих потреб, норм, традицій, інші бажають перш за все задовольняти індивідуальні потреби, запити. Перші відносяться до просоціально налаштованої аудиторії, другі - до індивідуально налаштованої.

Для того, щоб аудиторія винесла адекватну очікуванням автора оцінку зображеного ним у тексті явищу, він має знайти відповідний шлях "прояву" значимості цього явища саме для даної аудиторії. Наприклад, якщо журналіст намагається вплинути на характер оцінки просоціальної аудиторії, він прагне показати, яким чином те чи інше явище, якому він присвячує публікацію, позначиться на задоволенні суспільних потреб, норм, традицій і т.д.

Нерідко оцінка явищам, подіям виноситься за допомогою так званих оцінних слів: "добро", "зло", "гарне", "погане", "позитивно", "негативно", "прекрасно", "бридко", "чудово", "серйозно", "несерйозно" та ін. Без такого роду оцінок практично не обходиться жоден аналітичний виступ. Пряма авторська оцінка не вичерпується тільки оцінними словами, що уособлюють собою в повсякденній свідомості поняття оцінки. Оцінні судження самі по собі нічого не говорять про предмет оцінки. Вони стають такими лише в силу того, що заміщають певні цілком реальні якості предметів. Так, коли ми говоримо, що яблуко гарне, то ми маємо на увазі, що воно солодке чи воно має яскраве забарвлення, чи воно добре збереглося в зимовий період, чи щось інше.

Виступати "заступниками", "представниками" якостей предмета можуть не тільки оцінні слова, про які говорилося вище, але і деякі "імена" предметів. Такі "імена" мають історію свого становлення і називаються в журналістиці і літературі "образами" чи "образними порівняннями". Образне порівняння є не що інше, як прикладання образа до оцінюваного предмета, приписування цьому предмету якостей і властивостей, що стоять за самим образом. Прикладом можуть бути такі вислови: "хлестаковщина", "маніловщина", "мідне чоло", "фараон" (про поліцейського), "солдафон", "чорносорочечник" (про політичного діяча) і ін. Як бачимо, такі слова і вислови, які стали образами завдяки закріплення за ними певного ставлення, здатні додавати явищам, людям, яких ними позначають, певні якості, тобто приписувати їх. Пряма авторська оцінка може бути винесена в тексті і без застосування оцінних слів і образних виражень.

Своє ставлення до описуваних подій, явищ автор може виразити і через позначення - зображення своєї поведінки (поведінкової реакції) чи поведінки інших людей чи тварин:

З людиною, що запропонувала би такі умови спільної діяльності, я просто перестав би вітатися...

Якість ковбаси цієї фірми виявилась такою, що мій кіт Мурзик, понюхавши один її шматочок, гидливо відвернувся...

Коли стало ясно, що до порядку денного питання про податковий кодекс не буде включено, група депутатів піднялася і направилася до виходу.

Автори приведених вище фраз намагалися не застосовувати оцінних слів і висловів, але проте добре зрозуміло, що вони хотіли сказати, описуючи своє поведінку чи дії, наміри дій тих чи інших людей. Оцінка явищ, яким адресована та чи інша дія, цілком зрозуміла читачеві.

Що стосується доречності використання методу прямої оцінки автором того чи іншого феномена, то треба мати на увазі наступне: автор, як і будь-яка інша людина, має повне право висловлюватися з будь-якому приводу, оцінювати будь-яке явище. Проте його пряме визначення свого ставлення до предмета оцінки важливе тоді, коли він добре знає предмет чи коли ситуація не дозволяє звернутися до думки більш компетентних людей.

Оцінка присутня в публікаціях всіх аналітичних жанрів. Проте ступінь її "розгортання" і форма представлення в текстах буває дуже різною.

Прогноз розвитку предмета відображення. У ході вивчення дійсності журналіст дуже часто ставить перед собою завдання, пов'язане з визначенням майбутнього стану явища, яке його зацікавило. Таке дослідницьке завдання називається прогнозуванням. Призначення його полягає в тому, щоб сприяти вибору рішення проблем громадського життя, обґрунтуванню планів з урахуванням певних перспектив. Прогнозування є визначення тенденцій і перспектив розвитку тих чи інших процесів на основі аналізу даних про їх минулий і нинішній стан. Звертання до прогнозування дає журналісту можливість показати не тільки бажані сторони розвитку явища, але і небажані, і сприяти в такий спосіб пошуку шляхів запобігання негативних наслідків.

Успішному прогнозуванню сприяє опора, з одного боку, на реальні сучасні чи історичні факти, а з іншого боку - на тенденції розвитку досліджуваних явищ. Тільки реальне підгрунття може привести до точних прогнозів (природно, при дотриманні всіх правил логічного висновку). Нерідко, прогнозуючи розвиток події, журналіст спирається не тільки на цілком достовірні, але і на гіпотетичні положення, міркуючи приблизно так: "Якщо наше припущення про причину події вірно, те вона далі буде розвиватися в такий спосіб..."

Кінцевим логічним результатом прогнозу є певна модель майбутнього стану досліджуваного феномена. Прогнозування - це складний пізнавальний процес, що спирається на використання певних методів.

Формулювання програми дій. Генерування можливих варіантів (програм) діяльності, здатних привести до задоволення суспільної потреби, пов'язаної з відображуваним у тексті явищем, представляє чималі труднощі для журналіста. Програмування в журналістському тексті постає як сукупність певних мір, дій, засобів, умов, запропонованих для вирішення тих чи інших проблем.

Об'єднання бажаних подій з діями, що їх створюють, в програмі досягається двома різними шляхами: або за допомогою руху назад по осі часу від наступних подій до попередніх, або вперед - від попередніх до наступним.

У першому випадку фіксується бажаний результат з початковими умовами програмувального періоду часу, тобто з потенційними ресурсами. Так робить людина, що бажає придбати дорогу річ. Вона прикидає: чи змогли б члени його родини і він сам за певний час зібрати необхідну суму?

В другому випадку журналіст, навпаки, відштовхується від деяких подій і "розвертає" їх уперед доти, поки ланцюжок подій не дотягнеться до того чи іншого бажаного результату. Так, знаючи про свою завтрашню поїздку в інше місто, людина думає про те, як її використати, які, наприклад, відвідати магазини і установи.

У першому випадку в якості незалежної перемінної (чи крапки відліку) у розгортанні варіантів діяльності (програм) виступає яке-небудь уже відоме людині благо, а в другому випадку ті чи інші потенційні ресурси для придбання благ. У першому випадку журналіст прагне знайти ресурси (реальні можливості) для досягнення бажаного результату. Їхня якість і обсяг диктуються якістю бажаного результату (мети). В другому ж випадку він відразу має інформацію про їхні можливості, якісно-кількісні характеристики, що диктують зміст і обсяг майбутньої мети.

Перший варіант конструювання програми діяльності звичайно виглядає як наполегливий, активний, перетворюючий, а другий - як пасивний, що пристосовується до обставин. Ефективне конструювання варіантів припускає поєднання в процесі програмування зустрічних ходів, що йдуть від старту до фінішу. Мається принаймні три обставини, що підвищують складність програмування.

Перше з них - це тривалість і багатоетапність ланцюжка послідовних подій. Друга умова - це наявність кількох альтернативних наслідків у однієї можливої події. Одномірний ланцюжок лише найпростіший окремий випадок програмувальної діяльності. Більш складний варіант - це варіанти можливостей, де від однієї події виходить кілька взаємовиключних один одного продовжень (галузей). Графічні уявлення таких подій називають "деревами", у тому числі "деревами можливостей". Коли такі варіанти можливостей перетворяться в остаточну програму діяльності, то її називають програмою з умовою (цей термін часто використовується при програмуванні для ЕОМ). Третя умова, що підвищує складність програмування, - це одночасне формування кількох ланцюжків діяльності різних видів, пов'язаних спільними ресурсами. При цьому, вивчаючи можливості використання ресурсу в ланцюжку однієї діяльності, журналіст одночасно конструює можливості використання цього ж ресурсу в іншій діяльності. Інакше кажучи, досліджуються не окремі можливі види витрат, а їх сукупності, бюджети, наприклад грошові бюджети, бюджети часу, бюджети використання чужої допомоги.

У цьому випадку перед поглядом журналіста стоїть не один, а кілька ланцюжків цілей і засобів їх досягнення, що дозволяє розглянути можливості більш повного задоволення потреб, пов'язаних з відображуваним в аналітичному тексті феноменом.

Часто журналіст не займається заглибленою розробкою варіантів діяльності, а виходить з уже готових альтернатив, створених фахівцями у відповідній сфері діяльності. У такому випадку на частку програмуючої діяльності автора журналістського виступу залишається лише виклад відповідної програми.

Поиск по сайту: